Психоаналітична філософія

Психоаналітична філософія, або фрейдизм - це загальне позначення різних шкіл і течій, що застосовують психологічне вчення Фрейда для пояснення явищ культури, процесів твор­чості і суспільства у цілому. Фрейдизм як соціальну і філо­софсько-антропологічну доктрину слід відрізняти від психоана­лізу як конкретного методу вивчення несвідомих психічних процесів, принципам якого Фрейд надає універсального значен­ня, що приводить його до психологізації суспільства і особи.

Психоаналіз заснований австрійським психіатром Зігмундом Фрейдом, наприкінці XIX - на початку XX ст., коли відбувався злам традиційних уявлень про психічне життя людини. Фрейдівський психоаналіз був спрямований на вивчення впливу внутрішнього світу людини, її поведінки, культурних і соціальних умов на формуван­ня психічного життя людини і її реакцій. Основні погляди Фрейда викладені в його працях: «Три нариси з теорії сексуальності», «По той бік принципу задово­лення», «Я і Воно» та інших. Поширюючи сферу пристосуван­ня психоаналізу, Фрейд намагався розповсюдити його принци­пи на сферу соціальної психології («Масова психологія і аналіз людського Я»), і різні сфери культури - міфологію («Тотем і табу»), фольклор, художню творчість, аж до тлумачення релігії як особливої форми колективного неврозу («Майбутнє однієї ілюзії»). Сублімація - центральне поняття у Фрейда у його психологічній трактовці культури, що розглядається як наслідок обов'язкового компромісу між стихійними потягами і вимога­ми реальності («Незадоволеність у культурі»):

Психіка людини потенційно завжди знаходиться у конфліктній ситуації. Розв'язання внутрішніх конфліктів може досягатися трьома способами. Перший - безпосереднє задово­лення бажань, другий - задоволення бажань через їх витіснен­ня у сферу несвідомого, а потім - сублімація (від лат. sublimo -високо піднімаю, підношу), тобто перетворення енергії несвідо­мих потягів, переключення їх на «загальноприйняті» типи соц­іальної діяльності і культурної творчості. Тут має місце симво­лічна реакція потягів. Третій - свідоме оволодіння бажаннями. Саме цей шлях розгортається у психоаналітичній системі Фрей­да, адже психоаналіз і призначений для надання допомоги тим, хто потребує переводу несвідомого у свідоме. Технічними засо­бами психоаналізу є виявлення і аналіз патогенного матеріалу, що можна одержати у результаті розшифрування «довільних асоціацій», тлумачення снів, вивчення помилкових дій та інших «дріб'язків життя», на які звичайно не звертають увагу.

Психіка людини, за Фрейдом, складається з трьох шарів: несвідоме, підсвідоме, свідомість. Несвідоме є мовби глибинною основою психіки, яка визначає все свідоме життя людини і навіть долю окремої особи і цілих народів.

Отже, структура особи, за Фрейдом, складається з трьох частин: «Воно» (Id) - архаїчна безособова частина психіки; «Над-Я» (Super - Ego) або «цензор» - установки сус­пільства; «Я» (Ego). «Я» - свідоме, «Воно» - несвідоме. Свідомість «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «цен­зором», який витісняє егоїстичні імпульси із сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє у сферу підсвідомого.

Стосунки між «Я» і «Воно» можна порівняти з вершником і конем. Кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає напрям руху коня до певної мети. Інколи вершник буває зму­шений спрямовувати свого коня у напрямку, у якому той сам хоче йти, інколи ці напрямки збігаються. Отже, свідомість є чимось другорядним щодо «несвідомого».

Досліджуючи несвідоме, Фрейд наштовхується на «пер­винні потяги». «Первинні потяги», за Фрейдом,- сексуальні потяги. За доказом цього видатний психоаналітик звертається до міфологічних сюжетів, до міфу «Про царя Едіпа». Хлопчик завжди тяжіє до матері і вбачає в батькові суперника. Міфи зберігаються у родовій пам'яті (онтогенезі - розвитку людини і філогенезі - розвитку суспільства). За Фрейдом велика кількість людей потребує влади, котрій вони можуть підкорюватись, захоплюватись, що панує і погано обходиться з ними. Ця потреба - нудьга за батьком, що живе всередині нас, у підсвідомості з дитинства.

Отже, основу психіки за Фрейдом становить підсвідоме й «цен­зор» - психічна інстанція, що утворюється під впливом системи суспільних заборон. У конфліктних ситуаціях несвідоме (у своїй основі сексуальні потяги) обходить заборони цензора і постає перед свідомістю у вигляді сновидінь, помилок па слові тощо.

Досліджуючи ці явища суб'єктивними методами (методи довільних асоціацій, тлумачення сновидінь), Фрейд нама­гається знайти їхній «істинний» сенс, тобто дати їм сексуаль­ну інтерпретацію.

Виходячи з аналізу сновидінь, він формулює основний, на його думку, принцип конфліктності механізму. Конфлікт між несвідомою сферою і свідомістю призводить до компромісних утворень, які несуть у собі знак подвійності, сполучаючи відтис­нення примітивних асоціальних потягів з їх символічним за­доволенням. Такі механізми, за Фрейдом, виступають всюди, де послаблюється контроль свідомості. Сновидіння для Фрейда не лише «королівські ворота у несвідоме», але й сполучна ланка між нормою і патологією. Сни - це неврози звичайної людини, які виконують, насамперед, захисні функції.

За вченням Фрейда, тільки з'ясувавши це, можна психоте­рапією зняти конфлікт напруження між «цензором» і підсвідо­мим. До цієї думки Фрейд приходить, вивчаючи форми істерії, котрі, як і багато психічних захворювань, не мали видимої ма­теріальної причини («фізичної травми»). Але ж причина існує, оскільки безпосередньо віднайти її не вдається, то, на думку Фрейда, необхідно йти шляхом опосередкування, відтворення (реконструювати цю причину через наслідок).

У наступних працях Фрейда сексуальні потяги змінюють­ся поняттям лібідо, що охоплює всю сферу людської любові, включаючи любов до батьків, дружбу, зрештою Фрейд висуває гіпотезу, що діяльність людини обумовлена наявністю як біо­логічних, так і соціальних потягів, де домінуючу роль відігра­ють «інстинкт життя» - ерос і «інстинкт смерті» - танатос.

Якщо у Фрейда основним рушійним фактором психіки виз­нається енергія несвідомих психосексуальних потягів, то у «інди­відуальній психології» Адлера цю роль виконує комплекс не­повноцінності і прагнення самоутвердитися; у школі «аналітичної психології» Юнга першоосновою вважається ко­лективне несвідоме і його архетипи, а для Ранка вся людська діяльність виявлялась підкореною подоланню первинної «трав­ми народження».

У праці «Метаморфози і символи лібідо» Карл Густав Юнг досліджував спонтанну появу мотивів, аналогічних фольклорним і міфологічним, у снах і фантазіях пацієнтів. Юнг припускає, що символіка є складовою частиною самої психіки і що несвідоме ви­робляє певні форми, або ідеї, що носять схе­матичний характер і складають основу всіх уявлень людини. Архетипи (загально­людські першообрази), на думку Юнга, є формальними зразками поведінки, або сим­волічними образами, котрі відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини (наприклад, образи матері-землі, героя, мудрого старця, демона), їх динаміка ле­жить в основі міфів, символіки художньої творчості, снів та інше. Архетипи недоступні для безпосереднього сприймання і усвідомлюються через їх проекцію на зовнішні об'єкти. Цен­тральне місце серед архетипів Юнг відводив «самості» (Selbst) як потенційному центрові особи на відміну від «Его» («Я») як центру свідомості.

Юнг проводить чітку диференціацію між «індивідуальним» і «колективним» несвідомим. «Індивідуальне» несвідоме відби­ває досвід окремої людини, складається з переживань, які були свідомими, які позбулися свідомого характеру через забуття або пригнічення. «Колективне» несвідоме - це загальнолюдський досвід, расовий і національний, навіть досвід долюдського, тва­ринного існування.

Юнг розробив теорію вироблення кожною людиною штуч­ного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її «Я». Раціональний образ, що складається в процесі пристосу­вання до зовнішніх обставин, Юнг називає Persona (так у Римі називали маску, яку одягав актор, виходячи на сцену). Persona одночасно приховує справжню особистість і виявляє її. Отже, раціональний зміст людської свідомості є специфічним засобом пристосування до зовнішнього середовища, не відбиттям його, а скоріше своєрідним «механізмом захисту» від нього.

Інтеграція змісту колективного несвідомого - мета проце­су становлення особи (самореалізація, індивідуалізація). Основ­не завдання психотерапії - налагодження порушених зв'язків між різними рівнями психіки завдяки міфам, обрядам, ритуа­лам, що вважаються засобами активізації архетипів.

Юнг розробив типологію характерів («Психологічні типи»), у підґрунті якої лежить виділення домінуючої психічної функції (мислення, почуття, інтуїція, відчуття) і переважаючої спрямо­ваності на зовнішній або внутрішній світ (екстравертивний і інтравертивний типи).

Різні напрямки фрейдизму намагалися доповнити його філо­софським і методологічним обґрунтуванням положень вчення Фрейда. Виділилася біологізаторська течія, що хилилася у бік позитивізму і біхевіоризму (розуміння поведінки людини і тва­рини як сукупності рушійних, вербальних і емоційних реакцій на стимули зовнішнього середовища), і особливо поширилась у США. Досить широко розповсюдився і так званий соціальний фрейдизм, що тлумачить культурні, соціальні і політичні явища як результат сублімації психосексуальної енергії, трансформації первинних несвідомих процесів, що відіграють у фрейдизмі роль базису відносно соціальної і культурної сфери.

Наприкінці 30-х років XX ст. виник неофрейдизм, що нама­гався перетворити доктрину, пориваючи при цьому з концеп­цією несвідомого і з біологічними передумовами вчення Фрей­да. Еріх Фромм відходить від біологізму Фрейда, наближаючись за своїми поглядами, до антропологічного психологізму та ек­зистенціалізму. На відміну від Фрейда Фромм розглядає моти­ви людської діяльності не як біологічні компоненти «людської природи», а як наслідок соціальних процесів. Він переносить акцент з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, що обумовлені соціокультурними причинами, впроваджує понят­тя «соціального характеру» як сполучної ланки між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства. Фромм виво­дить характер людини із дихотомій людського існування («екзи­стенціальних» і історичних). До «екзистенціальних» дихотомій він відносить, по-перше, дихотомію між життям і смертю. Людина кинута в цьому світі у випадковому місці і видирається з нього сама, випадково. Людина усвідомлює обмеженість свого існування і ніколи не буває вільною від дихотомії. По-друге, існує дихотомія між тим, що кожна людина є носієм усіх закла­дених в неї потенцій і неможливістю їх реалізувати через ко­роткочасність свого буття.

Цілком іншу природу мають історичні дихотомії, вони ство­рюються самою людиною і вирішуються в процесі її індивіду­ального життя або в наступні періоди історії. До історичних дихотомій Фромм відносить суперечності між досягненнями наукового прогресу та їх використання на користь людства. Вирішити історичні дихотомії можна лише шляхом побудови «гуманістичного суспільства». «Екзистенціальні» дихотомії по­в'язані з самим фактом людського існування, їх можна виріши­ти лише шляхом розкріпачення внутрішніх здібностей людини до кохання, віри і роздумів. У книзі «Революція надії» (1961) Фромм показує своє бачення гуманізації існуючої соціальної системи - шляхом підвищення соціальної активності індивіда та гуманізації методів управління.

Таким чином, до суперечностей Фромм зараховує такі ди­хотомії людського існування: патріархальний і матріархальний принципи організації життя людей; авторитарна і гуманістич­на свідомість; експлуататорський і рецептивний (слухняний) типи характеру; оволодіння і буття як два способи життєдіяль­ності індивіда; екзистенціальне і історичне існування людини; негативна - «свобода від» і позитивна «свобода для» у процесі розвитку особи.

Дійсною цінністю людини Фромм вважає здатність до ко­хання. Кохання, в його розумінні, є критерієм буття і дає відповідь на проблему людського існування. Кохання змінює характер людини, формує повагу до життя, зацікавленість в єднанні зі світом, сприяє переходу від егоїзму до альтруїзму, від «кібернетичної релігії» до нового гуманістичного духу завдяки створенню «нерелігійної релігії».

Зв'язок між психікою індивіда і соціальною структурою сус­пільства виявляє за Фроммом соціальний характер, у формуванні якого особлива роль належить страху. Страх пригнічує і витісняє у несвідоме риси, що несумісні з пануючими у суспільстві нормами. Типи соціального характеру співпадають з різними історичними типами самовідчуженої особи (нако­пичувальний, експлуататорський, «рецептивний» (пасив­ний), «ринковий»).

Різні форми соціальної патології у сучасному західному суспільстві Фромм також пов'язує з відчуженням. Критикую­чи капіталізм як хворе, ірраціональне суспільство, Фромм ви­сував утопічний проект створення гармонічного «здорового суспільства» за допомогою методів «соціальної терапії».

Показовою для неофрейдизму є загальна концепція міжособових стосунків, яку розвиває Саллівен: у психіці немає нічо­го, крім стосунків між особами і ставлень до об'єктів і зміни міжособових ситуацій. Існування особи розглядається як міф або ілюзія, а особа - лише як сума відносин між викривлени­ми і фантастичними образами («персоніфікаціями»), що вини­кають у процесі соціального спілкування. Хорні рушійною си­лою неврозу вважає стан «основного страху», що породжується ворожим середовищем. Як реакція на страх виникають різні захисні механізми: раціоналізація або перетворення невротичного страху у раціональний страх перед зовнішньою небезпекою, що завжди пропорційно зростає; подолання страху, коли він підміняється іншими симптомами; «наркотизація» страху -пряма (за допомогою алкоголю) або переносна - у вигляді бур­хливої зовнішньої діяльності і т. ін., втеча від ситуацій, що вик­ликають страх. Ці заходи психологічного захисту породжують чотири «великих неврози» нашого часу: невроз прихильності -пошуки любові і схвалення будь-якою ціною; невроз влади -гонитва за владою, престижем і володінням; невроз слухняності (конформізм автомату) і, нарешті, невроізоляція, або втеча від суспільства. Але ці ірраціональні способи вирішення конфліктів лише поглиблюють, за Хорні, самовідчуження особи. Мету пси­хотерапії неофрейдизм вбачає у виявленні дефектів у системі соціальних зв'язків пацієнта з метою кращої адаптації його до існуючого способу життя.

Вільгельм Райх виступав з проповіддю сексуальної рево­люції як невід'ємного елементу будь-яких соціальних реформ, з вимогою відміни усіх форм «репресивної моралі». Згідно з поглядами Райха, які він висвітлив у праці «Масова психоло­гія фашизму», будь-який авторитарний суспільний устрій зас­нований врешті-решт на сексуальному пригніченні, що стає підґрунтям характеру і служить масовим джерелом неврозів. У вченні Райха характер трактується як своєрідне захисне утво­рення («панцир»), що оберігає індивіда як від зовнішніх впливів, так і від його власних пригнічених потягів. Стверджу­ючи фізичну реальність психічної енергії, Райх значно поши­рив поняття «лібідо» і розвинув своєрідне натурфілософське вчення про універсальну космічну життєву енергію - «оргоне».

Вплив фрейдизму особливо виявився у соціальній психо­логії, етнографії (американська культурантропологія тісно пов'я­зана з неофрейдизмом), літературознавстві, літературній і ху­дожній критиці. Поряд з цим фрейдизм значно вплинув на теорію і практику різних сучасних художніх течій (сюрреалізм, що претендує на поширення сфери мистецтва завдяки присто­суванню несвідомого і т. ін.).

Персоналізм

Теїстичний напрям сучасної західної філософії - персоналізм (від лат. persona - особа) виник наприкінці XIX ст. у США. Його засновниками стали: Боун, Ройс та їх послідовники - Хокінг, Калкінс, Брайтмен, Хауїсон, Флюеллінг, що об'єдналися на­вколо журналу Personalis, заснованого в 1920 р. Французькі пер­соналісти (Ландсберг, Недонсель, Рікьор) згрупувались під ке­рівництвом Муньє та Лакруа навколо журналу «Esprit», заснованого 1932 року. Представниками нерелігійного персона­лізму були Коутс (Англія), Штерн (Німеччина) та інші.

Розповсюдження персоналізму - симптом кризи позитиві­стського світогляду і посилення тенденцій ірраціоналізму. Пред­ставники персоналізму розглядали особу як первинну ре­альність і найвищу духовну цінність, а світ - як вияв творчої активності верховної особи - Бога. Вони намагались поєднати сцієнтизм і антиспієнтизм, науку і релігію.

Центральним поняттям у персоналізмі є поняття особи, котру розуміють не як реальну людську особу, а як «першоеле­мент» буття, певну духовну сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість. Природа є сукупністю духовних осіб, яку увінчує верховна особа - Бог.

Філософія персоналізму намагається захистити цілісність персональності, зберегти причетність її до прогресу культури. Так, представники російського та українського персоналізму (М. Бердяев, Л. Шестов, М. Лосськиії) вважали особу єдиним суб'єктом історії і культури у протилежність народним масам і виступили одними з перших теоретиків масової культури і «масового суспільства». На думку Бердяева і Шестова, аналіз людини тільки у співвідношенні з природою і суспільством недостатній, однобічний, адже особа мусить затвердити своє неповторне «Я».

Персоналізм розриває поняття індивіда і особи. Якщо індивід - це людина як частина суспільства, роду, «біологічний або соціальний атом», то людина як особа стверджує себе тільки на шляху вільного волевиявлення, бо воля долає і кінцевість життя людини і соціальні перепони як би зсередини людини. Таким чином, у фундаменті вчення персоналізму лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про законо­мірності соціального розвитку не може бути вирішене раціо­нальним пізнанням. Рішення завжди походить від особи, перед­бачає спрямованість волі, вибір, моральну оцінку.

Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок твор­чої активності особи. Однак принцип раціоналізму в персо­налізмі не заперечує, а навпаки, допускає віру в Бога. Розум повинен йти слідом за вірою. Отже, наукові знання не супере­чать даним релігії. Персоналісти розмежовують сфери впливу релігії і науки. Бог розглядається як джерело духовного багат­ства людської особистості. Людина не тільки отримує свою творчу енергію від Бога, але Бог немислимий без людини, бо його сутність відкривається тільки в людському бутті; хоча персоналістський Бог всемогутній, але тільки людина дає йому можливість втілити цю всемогутність у реальну дійсність. Із надприродного абсолюту Бог у вченні персоналістів перетво­рюється в діяльну сутність людини.

Зведення надприродної сутності Бога до природної сутності людини є одночасно і реалізацією Бога, і усуненням його.

Персоналістське розуміння особи характеризується трьома основними рисами у їх діалектичній взаємодії: екстеріоризація, інтеріоризація, трансценденція. Екстеріоризація - це само-здійснення людини зовні; інтеріоризація - внутрішня зосеред­женість індивіда, його духовний світ. Ці дві взаємопов'язані риси захоплені рухом трансцендування, спрямованим до вищих божих цінностей - істини, краси, блага.

Однією з центральних ідей у розумінні особи є думка про залучене існування, що означає активний діалог християн з су­часністю, залучення віруючих людей у соціальні рухи на сто­роні прогресивних сил, де релігійне світосприймання поклика­не відігравати роль конструктивного фактора у перетворенні світу на людських засадах. Персоналісти акцентували виховну функцію особистішої філософії, вбачали в ній педагогіку, спрямовану до пробудження особистісного першопочатку у лю­дині. Велике значення має особистісне спілкування, в якому при­бічники персоналізму вбачають мету і призначення людського існування (кожний індивід «має мету в собі і водночас у всіх»). Зустріч Ти і Я у Ми створює особливий персональний досвід - комунікацію душ, коли відбувається об'єднання людей «по той бік слів і систем».

Джосайя Ройс розробив концепцію «абсолютного волюн­таризму», згідно з якою окремі особи у сукупності створюють «універсальну спілку», що виконує волю «абсолютної особи», котра постійно вабить їх у потойбічний світ «божественної гармонії». Індивіди, за Рейсом, об'єднуючись у політичні, еко­номічні і релігійні спілки, утворюють «досконалий порядок». Американську буржуазну державу Ройс вважав втіленням волі «абсолюту», а найвищою чеснотою - «лояльність» до існую­чого устрою.

Головний представник французького персоналізму - Емманюель Муньє оголошує християнське вчення про особу осно­вою революційного перевороту в житті людства, що дозволяє створити деяке «суспільство осіб» за подобою християнської громади. Оскільки особа, згідно з персоналізмом знаходиться у ворожих стосунках з дійсністю, життя особи починається з того, що вона зламує контакт з середовищем; вона повинна увійти в себе, «зосередитися». Внутрішні властивості особи, «покликан­ня», «інтимність» повинні, на думку Муньє, застерегти особу і суспільство як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, по­єднати особи між собою. Головний спосіб самоствердження особи - внутрішнє самовдосконалення..

Персоналізм - це утопічна спроба конкретизувати христи­янський ідеал особи в умовах сучасного суспільства. У наш час персоналізм значною мірою втратив свій вплив, його основна проблематика розробляється феноменологією, екзистенціаліз­мом, філософською антропологією та герменевтикою.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: