Вимоги до якості води в промисловому водокористуванні

Нині частка промисловості в загальному водоспоживанні становить 42–45 %. При цьому відповідно до загальної тенденції останніх років щодо зменшення водоспоживання протягом 1991–2006 рр. споживання води промисловістю зменшилося більш ніж утричі. Задоволення водопотреб української промис­ловості здійснюється водозабором із поверхневих джерел (13 %), підземних горизонтів (близько 3 %), моря (близько 25 %) і за рахунок вод, залучених в оборотні й повторно-послідовні системи водопостачання (майже 83 %). В Україні так історично склалося, що промислові підприємства не мають окремих систем технічного водопостачання, а використовують для своїх потреб питну воду, забираючи її безпосередньо із загально­міських систем водопостачання. Певною мірою такий тип водокористування компенсується створенням та експлуатацією системи замкненого, оборотного й повторного використання води. У промисловості зосереджено близько 99 % потужностей багаторазового використання води в Україні. Таким чином відбувається раціоналізація водокористування на промислових підприємствах України.

Якщо говорити про структуру водоспоживання української промисловості, то слід відзначити, що найбільшу кількість води споживає енергетика – нині до 74 %. Водночас маємо відзна­чити, що до структури енергетичного сектора входять атомні електростанції, теплоелектростанції та гідроелектростанції.

Так, сучасна теплова електростанція потужністю 1 млн кВт/год потребує протягом року 1,5 км³ води, атомна електростанція – 3 км³.

Отже, саме АЕС належать до найбільших споживачів водних ресурсів.

Водночас наявні в Україні атомні станції в основному розта­шовані в найменш забезпечених водними ресурсами областях – Рівненській, Хмельницькій, Миколаївській. Так, Хмельницька АЕС розташована у верхів’ї р. Горинь, об’єм річного стоку якої не дозволить здійснювати охолодження 4 енергоблоків на ХАЕС, не руйнуючи при цьому екосистеми Горині. Рівненська АЕС розташована в середній течії р. Стир. У зв’язку з дефіци­том води в цій річці в маловодний період подальшу розбудову Рівненської АЕС забезпечити водою неможливо. Режим роботи планованого енергокомплексу на р. Південний Буг, до якого належить Південно-Українська АЕС, передбачає коливання рівнів води більш ніж на 2 метри протягом доби, що призведе до повного знищення природних умов ріки на ділянці русла понад 100 км.

Щодо Запорізької АЕС, то вона розташована на лівому березі Каховського водосховища за 10 км від водозабору м. Нікополя й майже на 100 км вище водозабору Каховського магістрального каналу. З 2005 року Запорізька АЕС перейшла на безперервну продувку ставка-охолоджувача в Каховське водосховище, що викликало збільшення скиду забруднених зворотних вод.

Зрештою, як відзначають екологи, уже зараз АЕС відчувають гострий дефіцит води в маловодні роки. Поза тим, до 2030 р. планується побудувати ще 22 енергоблоки – відповідно до чинної Енергетичної стратегії (у якій відсутнє будь-яке обґрун­тування місць розташування нових блоків, зокрема не враховано потреби їхнього водозабезпечення для безпечної експлуатації). При подальшому зростанні промисловості нарощування обсягів атомної енергетики, вочевидь, може посилити дефіцит води та загострити конкуренцію між основними водоспоживачами. Особливе занепокоєння у зв’язку із цим в експертів викликають ризики, пов’язані із забезпеченням населення питною водою. З іншого боку, доволі проблематичною є нині утилізація вод, що використовуються в атомній енергетиці. Технології дезактивації низькоактивних стоків, які нині використовуються на атомних електростанціях, характеризуються високою енергомісткістю, складністю, недостатньою ефективністю. Зокрема стічні води пралень, змивні води, інші низькоактивні стічні води об’єд­нуються й направляються на випарні установки, що призводить до поширення радіонуклідів із водяною парою і спричиняє забруднення ними дистиляту. Інші відомі методи дезактивації таких стоків недостатньо ефективні та супроводжуються утво­ренням значних обсягів твердих радіоактивних відходів. Відтак постає проблема створення високоефективних, економічно вигідних технологій дезактивації води. А це питання часу та значних інвестицій.

Другою за обсягами споживання води галуззю промисловості є чорна металургія. У ній 1991 р. використано 1 329 тис. м³ води, або 10 % усієї спожитої в промисловості. До 1999 р. ця частка збільшилась до 14 % при практично незмінній частці використання води із систем оборотного й повторного водопостачання.

Серед інших галузей промисловості найбільшими водоспо­живачами є хімічна, нафтохімічна, машинобудівна, металооб­робна, харчова, паливна, лісова та легка промисловості.

Таким чином, до особливо водомістких галузей промис­ловості належить металургія й паливно-енергетичний комплек­си, хімічна, нафтохімічна галузі промисловості. Так, на виготов­лення 1 т паперу витрачається до 1 000 м³ води, сталі – 300 м³, синтетичного каучуку – 2 800 м³, нікелю – 4 000 м³. Ці цифри можна порівняти з витратами на виплавку 1 т чавуну – 180–200 м³.

Водночас галузі, які є водомісткими, як правило (за винятком гідроенергетики), є джерелом значних обсягів забруднюючих речовин у стічних водах.

Найбільш поширеними хімічними забрудненнями є синтетич­ні поверхнево-активні речовини, нафтопродукти, феноли, отрутохімікати, солі важких металів, аліфатичні й ароматичні аміни.

Очевидно, що промислові водокористувачі, зважаючи на специфіку своєї виробничої діяльності, повинні дотримуватися визначених чинними нормативно-правовими актами умов спе­ціального водокористування – передусім екологічних вимог. Мається на увазі організація системи заходів щодо зменшення водоспоживання (головним чином питної води), упровадження замкнених циклів водокористування, а відтак зменшення (до повного припинення) скидів забруднених стічних вод. Утім, на практиці останнє десятиріччя характеризується загальним зни­женням екологічної дисципліни промислових водокористувачів (власне, інших також). Як показують спеціальні дослідження, на тлі ускладнення виробничих процесів (зокрема в частині застосування хімічних речовин) ефективність роботи очисних споруд на промислових підприємствах падає, а їхнє оновлення практично не здійснюється.

Водночас особливістю України є те, що найбільш водомісткі та «брудні» промислові виробництва розташовані, як правило, у найменш забезпечених водними ресурсами районах, що, воче­видь, лише загострює вже існуючі водноресурсні та екологічні проблеми.

Основний обсяг промислового водокористування зосередже­ний у Вінницькій області (понад 5 %) у межах басейну Півден­ного Бугу, у Харківській, Донецькій і Луганській областях (понад 25 %) басейну Сіверського Дінця, Київській, Дніпро­петровській і Запорізькій областях (28 %) басейну Дніпра. Таким чином, на сьогодні водні об’єкти річкових басейнів Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, річок Криму та Приазов’я зазнають відчутного та екологічно небезпечного антропогенного навантаження.

Дослідження О. В. Яроцької показали, що значного екологіч­ного збитку водним екосистемам річкових басейнів завдають саме забруднені стічні води. Навіть за умови нормативного очищення всіх стічних вод, які скидаються водокористувачами, для створення сприятливих умов для відтворення водних ресурсів необхідно скоротити обсяги безповоротного водоспо­живання в басейнах річок Дніпра на 7,4 %, Південного Бугу – 9,3 %, а Сіверського Дінця – на 26,6 %, або в 3,7 раза.

Зрозуміло, що територіальна структура водокористування в Україні склалася історично та під впливом низки факторів (природно-кліматичні умови; мінерально-сировинна база; вигід­ність положення відносно споживачів; наявність трудових ресурсів). Утім, незаперечним є той факт, що без зниження антропогенного навантаження на водні екосистеми та ступеня залучення водних ресурсів у господарський оборот рано чи пізно перед Україною гостро постане проблема забезпечення якісними водними ресурсами. З іншого боку, поліпшення водогосподарської та екологічної ситуації в країні вимагає вдосконалення структури й технології водозабезпечення та водокористування, запровадження водозберігаючих і безводних технологій.

Маємо також відзначити особливості спеціального водоко­ристування водними об’єктами для транспортних потреб. Підприємства водного транспорту користуються тією водою, що залучається під час експлуатації водних шляхів вантажними самохідними, несамохідними та пасажирськими суднами. Показово, що об’єктом обчислення збору за користування водами для потреб водного транспорту є тоннаж (місце) / доба експлуатації вантажних самохідних і несамохідних та пасажирських суден.

Слід відзначити, що в ст. 67 Водного кодексу України виз­начено специфічні риси користування водними об’єктами для потреб водного транспорту. Зокрема, внутрішніми водними шляхами загального користування вважаються річки, озера, водосховища, канали, інші водойми, а також внутрішні морські води та територіальне море (за винятком випадків, коли відпо­відно до законодавства України їх використання із цією метою повністю чи частково заборонене). При цьому перелік внутріш­ніх водних шляхів, віднесених до категорії судноплавних, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Щодо вимог до самого водного транспорту, то п. 3 ст. 67 Вод­ного кодексу України передбачає, що всі судна та інші плавучі засоби мають бути обладнані ємкостями для збирання забруд­нених вод, які повинні систематично передаватися на спеціальні очисні споруди для очищення та знезараження.

При цьому забороняється заходження в територіальне море суден, які не провели заміни ізольованого баласту й не обладнані цистернами та закритими фановими системами для збирання стічних вод будь-якого походження чи установками для очищення та знезараження цих вод, що відповідають міжнародним стандартам.

Відзначимо, що облік спожитої води суднами водного транспорту можливий, адже всі судна річкового та морського транспорту оснащені автономними системами для збирання забруднень, а порти обладнані необхідними пристроями для їх приймання, очищення й переробки; витрати часу й коштів на операції зачищення суден будуть визначатися чіткістю, орга­нізованістю роботи підрозділів комплексного обслуговування флоту (КОФ), а також продуктивністю портових приймальних пристроїв. У свою чергу, користування водними об’єктами для плавання на маломірних суднах (веслових, моторних човнах) дозволяється з дотриманням правил, що встановлюються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за погоджен­ням з Українською державною інспекцією Реєстру й безпеки судноплавства.

Разом із тим Міністерство транспорту та зв’язку України визнає факти неконтрольованого скидання водного баласту та стоків із суден на річкових внутрішніх водних шляхах України, що призводить до перенесення шкідливих речовин і патогенних організмів, які завдають шкоди здоров’ю людей та збитків навколишньому природному середовищу.

Відтак уразливі в екологічному й санітарно-гігієнічному плані річкові внутрішні водні шляхи потребують спеціального захисту, що, вочевидь, можливо шляхом удосконалення еколо­гічно спрямованої нормативно-правової бази у сфері водного транспорту та реалізації технічних заходів щодо запобігання забрудненню водних об’єктів із суден.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: