Основні риси та проблеми українського національного менталітету

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

Київський Національний Університет Театру, Кіно і Телебачення

Основні риси та проблеми українського національного менталітету

1.Вступ
Менталітет – це характер та лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому.

В роботі досліджується проблема визначення специфіки українського менталітету. Розглядаються різні підходи до цієї проблеми в історії української філософії.

В наше завдання не входить докладний аналіз цієї складної філософської, історичної та соціологічної категорії. Але буде слушним зазначити, що соціальний менталітет несе в собі відбиток логічно неосмислених історичних традицій, успадкованих від попередніх поколінь стилів та типів поведінки, особливостей мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії, тощо. Тут мається на увазі комплекс всіх елементів душі народу, як психічної подібності людей, що породжує об'єктивний „автоматизм” інтелектуального та духовного життя.

Простіше кажучи, менталітет (людини, суспільства, народу) – це душа, специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої соціальної системи. Природне і культурне, раціональне (інтелектуальне) і підсвідоме (інтуїтивне), індивідуальне і суспільне – все це „перетинається” та постійно взаємодіє на рівні менталітету і здобуває кінцеву змістовну складову на вищих – духовному, моральному та релігійному рівнях.

Характерно, що менталітет – це не пасивний об'єкт, своєрідний еквівалент сумарної дії всіх названих чинників. Він сам є трансформуючим фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, і в той же час малопомітним, оскільки імпульси, які їм транслюються етносу чи окремій людині йдуть з глибини історії і навіть майбутнього.

1. Українська ментальність: основні риси й характеристики

Аналіз сталих структур української ментальності до певної міри дозволяє виявити особливості історичної долі народу та перспективи його розвитку. В той же час динамізм обумовлює формування нових можливостей розвитку, обґрунтовуючи існування етно-національної спільноти як живого організму, що розвивається відповідно як до зовнішніх реалій існування, так і внутрішніх духовних чинників.

Більшість дослідників феноменологічного напряму до найусталеніших рис українського національного характеру відносять: індивідуалізм, гуманність, демократизм, волелюбність (що часто переростає в анархізм), толерантність та миролюбність, милосердність, щирість та душевність, хазяйновитість, оптимізм, честолюбство, інтровертизм, тощо. У той же час серед найтиповіших рис відзначають нестабільність і суперечливість вдачі, брак колективної волі, національної солідарносте та згоди.

Проте виділення тих чи тих характеристик можна було б продовжити, в залежності від сфери буття українців, що її обирає автор для дослідження, звертаючись до переліку психічних характеристик.

Особливості психічного типу, національного характеру обумовлюють значною мірою специфіку світогляду українського народу. І. Нечуй-Левицький, досліджуючи світогляд українців, відзначав, що «кожний народ творить собі богів, по своєму образу і смаку, дає їм форми по своєму психічному «характеру».

Крім феноменологічного аналізу особливостей психічного типу українців, досить перспективним видається порівняльний аналіз. Зокрема, проведений через пошуки відмінностей та аналогій між характером росіян чи поляків, тобто етнічних спільнот, що відіграли в історії України вирішальну роль. Тут особливо слід відзначити роботи Н. Бердяева, де проводиться глибинний аналіз російської ментальності, та С Франка, який, наприклад, у роботі «Російський світогляд» аналізує глибинні, онтологічні основи специфіки російського світосприйняття.

Общинно-родова свідомість російського народу поєднується з анархо-волелюбними інтенціями. Таке поєднання породжує парадоксальне співіснування ідеалу свободи з общинним, колективним, хоровим началом, що розчиняє індивідуальну свободу особистосте у пошуках Царства Божого для «миру» — всіх і прагнення втілити його на землі будь-якими засобами, в тому числі й насильницькими. Готовність підкорятися владі поєднується в російській душі з потягом до володарювання як засобу максимального втілення прагнення справедливого гармонійного майбутнього вже з сьогодні на завтра і, таким чином, подолання почуття трагічної дисгармонії буття, що притаманна російській душі. Спроба «ощасливити» світ, привнести істину в життя закоршена в російській душі як потреба вселюдського «переобустройства», відмови від індивідуалізму заради планетного «всеединства». Вже Ф. М. Достоєвський писав, що Росія породила специфічний культурний тип людини — «всемірного болєльшіка». Звідси розуміння патріотизму, розширеного до загальноєвропейських та всесвітніх масштабів10. «Француз може служити не лише своїй Франції, але навіть і людству тільки з тією умовою, що залишиться найбільш французом; так само англієць і німець. Один лише росіянин, навіть у наш час, тобто набагато раніше, ніж буде підведено загальний підсумок, має вже здатність ставати найбільш росіянином саме тоді, коли він найбільш європеєць. Це і є найбільш істотна наша відмінність від усіх інших... Росія живе рішуче не для себе, а для однієї лише Європи».

У чернетках до роману «Підліток» є такий запис: «Російський дворянин — як провісник всесвітнього громадянства і загальнолюдської любові. Це заповідано йому ходом історії».

Зовсім інакше сприймає світ українець. Аналіз історичних, культурних та етнічних особливостей розвитку українців дозволяє стверджувати, що українцям притаманне гармонійне, «земне» ставлення до навколишнього світу. Взаємодія з природою, що завжди була щедрою до українців, породжує оптимістичний психологічний настрій, а специфіка землеробства породжує індивідуалізм як одну з найтиповіших рис українського характеру.

Цю відмінність українського психічного типу від російського відзначав і Т. Масарик — один із найвизначніших теоретиків національного в XX столітті. «Малоруси (тут термін «Малорус» використовується не в політичному сенсі, а для етнографічного і мовного означення людності, що заселяла Україну, Східну Галичину, Буковину і Угорську Русь) відріжняються від Великоросів не лише діалектом, але господаркою, кліматом і багацтвом. Малорус має інший характер, ніж Великорос, унаслідок цілого свого світогляду, як це добре з'ясував Гоголь. Дня Малороса великоросійська мова є зовсім штучною», — вважав Т. Масарик.

У той же час С. Франк звертає увагу на принципові відмінності способів освоєння та пізнання світу в західноєвропейській та євразійській традиції, розглядаючи в цьому контексті і Малоросію (як частину Російської імперії) як частиігу євразійського простору.

Звертаючись до аналізу особливостей світогляду Г. Сковороди, якого С. Франк вважає російським мислителем XVIII століття, автор вказує на психологічну укоріненість і «природну, вроджену» філософічність (коли саме життя і є філософією) російської натури.

У подальшому самозаглибленість, ліризм, естетизм та філософічність українського характеру, що притаманні інтровертному психоповедіиковому типу, визначаються як найвластивіші риси українців дослідниками різних напрямів.

На формування саме цих рис вдачі українця значний вплив мало, на думку Д. Чижевського, «постійне тло української історії — природа України... Степ був тією основою, що якнайбільше придалася до усталення психічних рис... Сполучення широти і розмаху краєвиду з буйним розквітом життя, що притаманне Степові як формі буття природи, так само як море, ліс і гори, породжує почуття безмежно-могутнього або величного, а водночас і своєрідний неспокій». Ландшафтні особливості України, на думку дослідників, стали джерелом «величности», що породжує «естетичне і релігійне» почуття і філософську настанову. Саме ці географічні особливості існування українців як автохтонного етносу протягом віків історії формували зазначений психофізичний тип, а відтак і ментальність українців.

Чуттєве ставлення до довколишнього світу як одна з основних рис характеру української людини особливо притаманна українській жінці. Так, Ю. Липа звертає увагу на те. що українські селяни, особливо жінки, наділяють увесь світ здатністю бути живим. І це язичницьке, міфологічне сприйняття допомагає вижити в тих найтяжчих умовах, в яких українці існували протягом віків своєї історії. Коли б не чуттєве ставлення жінки-селянки до своєї праці, життя б перетворилося для неї на пекло, — зазначає Ю.Липа. Українська жінка живе казкою від тисячоліть, і саме ця здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині15.

Аналіз особливостей взаємозв'язку людини з природою на терені України дозволяє стверджувати, що специфіка української ментальності, особливості національної психології українців та глибинні основи сформованого віками кордоцентричного світогляду народу перебувають у тісному зв'язку із специфічними особливостями українського ландшафту, природного довкілля існування населення даної території. Для українця — це, насамперед, органічна єдність з природним середовищем, заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосму. Не можна не погодитися з академіком Д. Гродзинським у тому, що в рисах українців надзвичайно чітко відображається характер природи, на тлі якої триває їхній історичний розвиток, формування у боротьбі, щоденності радощів та горя, сподівань і зневіри. «І в кожному з нас живуть ті настрої, які сторіччями мали наші пращури у рідній домівці-природі».

Довіра до доброї неньки-землі за довгі віки історії українського етносу перетворилася на архетип колективного українського несвідомого, сформувавши психологічний оптимізм і гармонійне світовідчуття українців.

Швидка зміна довколишнього природного середовища призводить до втрати «грунту» під ногами етносу, знищення мікрокосму людини, природних зв'язків і, врешті-решт, втрати почуття Батьківщини. В результаті таких змін відбувається масова маргіналізація населення, що може закінчитися руйнацією етнічної та національної цілісности. Менталітет народу зазнає різких негативних впливів, що призводить в тому числі й до формування нових, здебільшого песимістичних психо-поведінкових настанов. Як правило, вони впливають на вироблення негативного автоуявлення, втрати відчуття гармонійності буття, виникнення психологічного дискомфорту. Негативне значення для українців мала руйнація природного довкілля за триста років російської колонізації, особливо в радянський період, апогеєм якого стала Чорнобильська катастрофа. Масові фобії, що виникли після аварії, і є реальністю існування українців сьогодні, свідчать про втрату гармонії макро- та мікрокосму особистосте, формування песимістичних психологічних настанов значної частини населення.

На основі кордо центричносте українця формується ідилічне уявлення про нього як сентиментальну, м'яку людину. Часто ця характеристика сприймається як беззаперечна. Проте вона має, як довів Г. Грабович, свій початок у міфі про Україну, що розвивається, зокрема, на ґрунті Гсрдерівської моделі слов'янської історії. Гердер висловлює ідею про притаманну слов'янам м'якість та ідилічність. (Аналізові українського кордоцентризму присвячена велика кількість досліджень, як культурологічних, так і філософських. Тому немає потреби зупинятися спеціально на цьому питанні.)

Проте, в польській культурі формується принципово інакше уявлення про Україну. Наприклад, Ю. Словацький Україну трактує як глибинне порогове явище. «Вона існує між світом цивілізації і чистої (втім, якоїсь і моторошньої) природи». В ній нормальні закони людського буття не діють. Це країна «крайніх емоцій, анархії козаччини, що плине молоком, медом і кров'ю». Ця зловісність, непередбачуваність роздвоєної душі українця на жіноче (зло) і чоловіче вольове (добро) начало витворює стереотип некерованого, «дикого» українця, людини миттєвого настрою.

У подальшому селянська сентиментальність, ліризм, що виливається, зокрема, у витворенні примітивних геніальних форм (як-от лірична українська пісня, що, на думку М.Шлемкевича, сягає найвищих рівнів пісенної народної лірики, проте не переростає у щось складніше, залишаючись прикладом геніального культурного примітиву) у поєднанні з жорстокістю та нераціональністю козацького вольового начала обумовлює психічну і світоглядну роздвоєність українського менталітету.

Роздвоєність української душі знаходить відображення в культурній традиції, наприклад, у Шевченка чи Гоголя. Для Гоголя, на думку Г. Грабовича, це протистояння, розірваність і глибока трагедійність боротьби між козацьким і селянським (чоловічим і жіночим) началом, для Шевченка — протидія між ідеальною спільністю, «святою правдою» і реальною суспільною структурою.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства менталітет продовжує відігравати свою важливу роль, як „вмонтованого в соціум” регулятора економічних, політичних та культурних подій. Саме завдяки особливостям українського менталітету (певному консерватизму, уповільненості, зваженості) в Україні не відбулося соціальних вибухів в періоди „помаранчевої революції” кінця 2004 року та політичної кризи початку 2006 року. В той же час потрібно зазначити, що ці риси є серйозною перешкодою на шляху реформування нашого суспільства, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки та ініціювати пропив на фронті впровадження в життя інноваційних політичних, соціальних та суто інформаційних технологій.

Втім, ці перешкоди чи навряд можуть вважатися постійними. Чітке визначення та нормативне закріплення спочатку на рівні провідних політичних сил, а потім і на рівні держави української національної ідеї, ініціювання консолідації етносу навколо цієї ідеї значно прискорять соціальні процеси та виведуть їх на рівень виконання Україною своєї всесвітньо-історичної місії. А це можливо на рівні логічного усвідомлення спочатку на рівні національної еліти, а потім і всього нашого населення, архетипу „Україна”.

2. Історико-філософський зріз проблеми українського менталітету

В останні роки з'явився новий напрям дослідження в гуманітаристиці, який дістав назву "історія ментальностей". В працях сучасних дослідників ментальність, в першу чергу, представляється як соціально-психологічні установки, способи сприйняття дійсності, манери відчувати і думати. Ментальність виражає повсякденний обрис буденної свідомості, яка невідрефлектоваїна і несистематизована завдяки цілеспрямованим розумовим зусиллям мислителів та теоретиків. Вважається, що ідеї на рівні ментальності - це не породжені індивідуальною свідомістю завершені в самій собі духовні конструкції, а сприйняття такого роду ідей визначеним соціальним середовищем, яке їх неусвідомлено і неконтрольовано видозмінює, викривляє, спрощує. Це сприйняття базується на спільності соціально-економічних умов життя народу і виявляється у звичках і традиціях, емоційних явищах і станах, настроях і соціальних почуттях. На рівні суспільної психології цей вияв знаходить свій вираз у вигляді вірувань, соціально-психологічних установок, теоретично неусвідомлених переконань. Але саме на рівні ментальності слід шукати те мислительне та емоційне підґрунтя, на якому народжуються ідеї як такі.

Щодо тлумачення сімого поняття "менталітет", то в перекладі з латинської мови воно означається як "розумовий", "думка", "інтелект". У французькому тлумаченні - "спрямування думок, умонастроїв", "скерованість розуму", "розумові особливості", а в англійському -"характерний склад розуму". В політологічному словнику "менталітет" представлений як "... певний рівень індивідуальної і суспільної свідомості, а також пов'язаний з ним спектр життєвих позицій, культури і моделей поведінки, які претендують на незалежність від офіційно визначених ідеологічних установок і політичних орієнтацій" [1]. Філософське тлумачення поняття "менталітет" зводиться в цілому до того, що це є характер думок, сукупність розумових навичок і духовних інтересів, притаманних окремій людині, соціальній групі, нації, які формують настанови мислити і діяти в ім'я утвердження свого місця в цьому світі тощо.

Аналізуючи історичний аспект проблеми, необхідно зазначити, що процес формування нового наукового мислення в гуманітаріях науках, який пов'язаний з розумінням історичного минулого безпосередньо через його суб'єкта та носія - самої людини, почав визначатись у нас в країні в середині шестидесятих років XX століття насамперед в лінгвістиці та літературознавстві, соціології, етнографії, філософії і, трохи пізніше, в історичних науках. В результаті наукового пошуку були переосмислені і начебто знову "відкриті" праці багатьох вчених і літераторів, які мали безпосереднє відношення дэ розробки проблеми ментальності і здійснили значний вплив на розвиток вітчизняної і світової культури (П.Флоренський, Г.Шпет, М.Куліш, М.Драгоманов, С.Подолинський, О.Потебня, М.Бердяев, Д.Чижевський та багато інших). Наслідком такого підходу став інтерес до міждисциплінарного співробітництва, першими практичними прикладами якого були дослідження в галузі слов'янських літератур і літератури Київської Русі, стародавньоскандинавського епосу, міфу, ритуалу.

Яскравою ілюстрацією подібного підходу може слугувати монографія М.О.Бердяева "Руська ідея: Основні проблеми руської думки в дев'ятнадцятому і на початку двадцятого століття" (і946 p.), що присвячена Росії, особливостям її національного духу і думки. Викладені в цій праці роздуми в деякій мірі можна віднести і до характеристики українського менталітету (Україна на той час входила до складу Російської імперії, та і сам М.Бердяєв хоч і вважається російським релігійним філософом, народився і провів молоді роки на Україні). В цій праці з позицій теології він намагається розкрити "загадковість" російської душі і Росії. Виходячи з екзистенціалістських начал і досліджуючи проблему на п'яти етапах руської історії: київському, часів татарської навали, московському, острівському (петербурзькому) світському, М.Бердяєв вважає, що національні особливості російської душі сформувалися на основі двох протилежних начал: природної, язичницької, діонісійської стихії і аскетично зорієнтованого православ'я. До того ж, на думку М.Бердяєва, національні особливості кожного народу визначаються співвідношенням у ньому чоловічого і жіночого начал. У росіян переважає жіноче начало ("вічно баб'яча російська душа"), пов'язане з культом матері-землі і Богоматері. Це пояснюється тим, що земля завжди уявлялась останньою заступницею російського народу, а материнство - основною категорією його світоспоглядання. Російський народ - народ одкровень і натхнень, він не знає міри і легко впадає в крайнощі, це відрізняє його від європейських народів. Для російської культури і російського життя характерна екстенсивність. (Останні 25 років життя, з 1922 до 1948 року, М.Бердяев провів в еміграції і мав змогу співставляти менталітети.)

Згідно думки М.Бердясва, протилежні начала російської душі полягають у одночасному вияві деспотизму, гіпертрофії держави і анархізму, вільності; жорстокості,, схильності до насилля і доброти, людяності, м'якості; в обрядовір'ї та шуканні правди; індивідуалізмі, загостреному самоусвідомленні особи і безособовому колективізмі; в націоналізмі, самовихвалянні і універсалізмі, вселюдяності; есхатологічно-месіянській релігійності і зовнішньому благочесті; в шуканні бога і войовничому безбожжі; сумирності і нахабстві; рабстві і бунті [2]. У "Руській ідеї" М.Бердяев аналізує російську інтелігенцію, визначаючи її національну революційність і через це популярність у неї ідей Гегеля, Шелінга, Сен-Сімона, Фур'є, Фейербаха, Маркса. Філософ стверджує, що було б помилкою вважати національною лише вірність консервативним ґрунтовним началам, національною може бути й революційність (до чого вона може привести ми добре знаємо з історії першої в світі радянської держави).

Що стосується української ментальності, то до вищезгаданих, на наш погляд, слід додати такі сталі риси національного характеру українців як працьовитість, терплячість, чуйність, ліризм, сентиментальність, толерантність, природній гумор і хитрість, прагнення до свободи.

Навряд чи можна повністю погодитись з націоналістичною теорією про особливості душі українця відомого поета і прозаїка, історика і етнографа Пантелеймона Куліша. Остання начебто теж (як і у М.Бердяєва) має дві сторони: внутрішню - серце (почуття) і зовнішню - мислення (розум). Внутрішньою українець пов'язаний лише з Україною, зовнішньою - з іншими народами. Домінувати тут має внутрішня сторона, а зовнішню слід підпорядковувати національним почуттям. Самобутність українського духу, хутірський спосіб життя - показник вищої моральності української нації за П.Кулішем, який прагнув об'єднати українське громадянство навколо ідеї національно-культурного відродження.

Разом з Т.Шевченком, М.Костомаровим П.Куліш в програмі Кирило-Мефодіївського товариства наголошував, що для менталітету України характерною є жадоба до волі,, до рівності всіх людей, християнська мораль. Так, можна погодитись, що впродовж століть українці вели "хутірський" спосіб життя і вирішували переважну більшість проблем на засадах "громади" (згадаємо дослідження М.Драгоманова), але замкненість, ізольованість, відособленість, зверхність по відношенню до інших культур завжди приводили до деградації нації, де поглинання її своєрідності іншими. Безумовно, бажання зрозуміти самих себе, свою належність до національної культури, усвідомити себе українцями - достойне бажання, але робити це за рахунок відторгнення інших культур нераціонально. Хоча, слід зауважити, що сповідуючи ідею державності "України П.Куліш, вважав за необхідне спиратись на сусідні імперії.

Своєрідні погляди на проблему формування українського менталітету можна відшукати і в творчості Оргія Подолинського - видатного демократа, економіста, соціолога, фундатора української соціоетногігїєни другої половини XIX століття. На відміну від свого батька, досить відомого поета, статського радника і камергера А.І.Подолинеького, який з презирством ставився до простого українського народу, його мови, літератури і так званого "хлопоманства", С.А.Подолинський вважав себе українофілом, ґрунтовно вивчав економічне становище, побут, звички українських людей, що проживали в різних регіонах країни. В своїх роботах "Про хліборобство", "Ремесла і фабрики на Україні", "Життя, і здоров'я людей на Україні" тощо С.Подолинський акцентує увагу на своєрідності, особливості менталітету українців, впливу на нього історичних і психологічних факторів розвитку нації.

В одному з листів до В.М.Смірнова, активного провідника ідей російського народництва, С.Подолинський зазначає: "Українофіли... не більше націоналісти як Ви, росіяни. Не, забувайте, що ми інший народ,, і різниця між нами і Вами така ж, як між Вами і поляками, сербами та іншими"[3].,Згідно соціологічних досліджень С.Подолинського, українські, трудящі. люди хоч і перебувають у значно гірших соціально-економічних J побутових умовах, особливо на. Галичині під пануванням австро-угорців, але відрізняються більшим вмінням, і працьовитістю ніж представники інших пригноблених слов'янських націй (росіян, поляків, сербів тощо) і навіть, місцевих - австрійських. "Тутешні господарі, я. впевнений - пише С.Подолинський, -.дорого би дали, щоб мати таких косарів і молотильників як наші українські, - а ще є у пас люди, які говорять, що малороси ліниві і т.п." [4]. С.Подолинський віддає шану і українським жінкам,. які, за..його словами, працюючи більше чоловіків, зранку до вечора, взимку і влітку, виявляються все ж спроможними вести домашнє господарство з більшою акуратністю і охайністю, завжди встигають прибрати в хаті, сердечно піклуються про дітей. Хати в українців чистіші, бо мають здебільшого одну велику кімнату,, народний одяг - здоровіший, бо викопує - теплорегулюючу функцію. Діти українців, як правило, відвідують школу, але їм дуже заважає викладання нерідною мовою, або декількома мовами одночасно, що приводить до виникнення "суржику". Важливо зберігати здоров'я дітей і бідних, бо – діти - це сила нашого народу, а, для бідного - це єдине багатство, робить висновок С.Подолинський. В майбутньому, програмує С.Подолинський, треба досягти вільної спілки (федерації) громад на всій Україні, яка надасть "... рівного права для всякої особи, як чоловіків і парубків, так і жінок і дівчат усякого походження (раси)" [5].

Більш діалектично, на наш погляд, підійшов до рішення досліджуваної проблеми Дмитро Чижевський, видатний історик філософії і слов'янської думки XX століття. Досліджуючи проблему українського національного характеру він заперечував раціоналістичний висновок про те, що всі люди безумовно однакові, рівні між собою і прагнуть до справедливості, яка для всіх одна і не залежить від місця і часу. Ні, саме людське суспільство можливе лише тому, що є різноманітність і різнобарвність типів і психологічних осіб окремих людей. Через повноту історичного життя реалізуються окремі сторони і форми вічної природи. І цінність їх якраз і полягає в їх індивідуальності, окремішності, бо саме те, що в усіх них є індивідуальне, і доповнює інші вияви. Д.Чижевський приходить до висновку, що кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в цих обмежених і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живим. Тому кожна нація саме в своєму своєрідному, оригінальному, у своїй "однобічності" і обмеженості і має вічне, загальне значення. Як живі, різноманітні людські індивідууми у суспільстві, так конкретні нації з'єднані в людстві. Тільки через них і в них людство є можливе. Ось чому такий погляд на націю аж ніяк не веде до національної винятковості і національного засліплення [6].

Повертаючись до питання розробленості проблеми менталітету на сучасному рівні слід відзначити плідну працю в цьому напрямку представників української діаспори. Показовою в цьому плані може бути збірка під назвою "Українська душа" (К., 1992), яка супроводжується вступною статтею " До проблем української ментальності" і містить в собі статті Евгена Онацького "Українська емоційність", Олександра Кульчицького "Світовідчуття українця", Богдана Цимбалістого "Вітчизна і душа народу", Миколи Шлемкевича "Душа і пісня", а також бібліографічний огляд з цієї проблеми Володимира Дорошенка. Особливий інтерес може викликати збірка "Культура і побут населення України" (К.,1991) - перша спроба видання подібного типу. У збірці подано огляд головних етапів етнічної історії України, розвитку матеріальної і духовної культури її населення, включено додатковий матеріал у вигляді малюнків і фотографій. Цікавим джерелом у вивченні української ментальності може слугувати журнал "Киевская старина", що видавався в Києві з 1882 по 1907 рік, а також його попередник - журнал "Основа", що видавався протягом 1861 -1862 років.

Підсумовуючи, зауважимо, що розробка проблеми української ментальності стає особливо актуальною в наш час, час відродження української духовності і вияву її культурно-історичної своєрідності.

Висновки

Глибинні пласти українського менталітету, безумовно, закладені землеробством, яке з найдавніших часів було головним заняттям арієзованого проукраїнського та українського етносів. Саме зв'язок з землею визначив особливості світобачення наших предків, їхні культурні орієнтири та соціальну організацію. Вчені Інституту філософії та соціології НАН України в свої численних наукових дослідженнях, довели, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до степового та лісостепового ландшафтів, детерміновані природними кліматичними циклами та сільськогосподарським календарем. Закодовані на рівні архетипу „Україна”, закріплені в традиціях та мові, ці чинники крізь століття генерують свої імпульси, зумовлюючи такі риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена самооцінка, хвалькуватість, пасивність в громадських справах).

Позитивні риси українського національного характеру суттєво деформуються під час реалізації нашим етносом своєї всесвітньо-історичної місії, як буфера між двома типами цивілізацій – західної, європейської та східної, мусульманської. На нашому ментальному рівні це зумовило постійну гіперболізацію зовнішніх чинників, постійне прагнення покласти на них провини за свої численні біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній підсвідомості, як стан людини, що є фактичним хазяїном землі, але через дію зовнішніх, ворожих сил, не може бути її вільним господарем („прийдуть кляті бусурмани (ляхи) і все попалять”). Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором'язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.

Традиції в моральній культурі українського народу(друга половина XIX-XX cт.)

У працях українських вчених сформовано системний підхід до визначення національних і загальнолюдських моральних цінностей в українській культурі (О.Єрмоленко); розкривається соціально-педагогічний потенціал українських народних обрядів у формуванні і становленні моральних цінностей людини (О.Кузик, І.Зайченко); визначаються шляхи засвоєння народних традицій в позанавчальній діяльності (В.Стрельчук), фольклору - в колективних формах дозвіллєвої діяльності (Л.Шемет); розкривається процес морального виховання (А.Московчук); аналізується специфіка соціалізації людини в родинно-побутовому середовищі (Ю.Ашурко, К.Журба) та в ігровій діяльності по розвитку пізнавальних інтересів засобами етнографічного матеріалу (А.Богуш) та ін., що було враховано автором даного дисертаційного дослідження.
З кінця ХХ ст. кількість наукових праць, присвячених досліджуваній проблемі, неухильно зростає. Так, серед дисертаційних робіт в Україні, автори яких висвітлюють традиційну моральну культуру в культурологічних, педагогічно-навчальних аспектах, можна виділити, зокрема, такі: А.Дондюк “Традиція як спосіб морального буття”, І.Мищишин “Моральне виховання української молоді в процесі співпраці школи, греко-католицької Церкви і громадськості”, Л.Савчин “Звичаєва сімейно-побутова обрядовість та її значення в традиційній культурі Волинського полісся (на матеріалах польових досліджень 20-30-х. рр. ХХ ст.)”.
Отже, наукового розгляду набула проблема традиції в історії та теорії культури, філософії та інших суспільних науках. Багато робіт як з народознавства (фольклористика, етнологія та ін.), так і з історії присвячено аналізу звичаїв та обрядів українського народу. Моральна культура як соціальне явище також грунтовно досліджується вченими. Однак досі не досліджено традиції в моральній культурі українського народу.
Розглядаючи пам’ятки народної культури – думи, пісні, легенди, - українські вчені-етнографи та історики культури прагнули виявити певну систему ціннісних орієнтацій, що характеризують національну самосвідомість. Окремі спостереження зустрічаємо у працях М.Максимовича, який, аналізуючи українські народні пісні, започаткував методику вивчення моральної культури, “національної душі”.
Від української фольклорної культури походить романтична ідеалізація моралі минулого. Показово, що саме цим характеризується творчість українських письменників ХІХ століття (Т.Шевченка, П.Куліша) та українських етнографів, істориків, філософів і мовознавців (М.Костомарова, М.Максимовича, О.Потебні, П.Юркевича), які, звертаючись до народної моральної культури, прагнули виявити в ній та зафіксувати особливості менталітету українського народу.
Як вітчизняні, так і зарубіжні автори (І.Берлін, Ж. ле Гофф, Ю.Давидов, І.Лисяк-Рудницький, М.Чебоксаров та І.Чебоксарова), досліджуючи феномен традиції в різних аспектах, здебільшого ототожнюють його з певними цінностями, на яких ґрунтуються відносини в даному суспільстві, із способом відтворення цих відносин в нових поколіннях. Серед сучасних дослідників, які розглядають традиції моральної культури в Україні крізь національну ментальність, слід відзначити роботи П.Гнатенка “Український національний характер” (К., 1997) та О.Донченко і Ю.Романенка „Архетипи соціального життя і політика”

в яких чітко простежується тенденція до зв’язку моральної культури з традицією.
У підрозділі 1.2. - “Нормативність моральної традиції” - моральна норма розглядається як інституалізована традиція; її особливе значення пов’язане з тим, що будь-який вид людської діяльності має певний нормативний елемент, він забезпечує регулювання діяльності, а отже, й стабільність суспільства.
Розуміння культури як природного процесу саморозвитку людини, накопичення і передання досвіду як живого, спадкоємного зв’язку поколінь пов’язане з особливим типом детермінації, сутність якої полягає в унормуванні людської діяльності в межах певних життєвих циклів. Культурні норми повторювані, вони виражають сталі зв’язки в життєдіяльності людей, координують їх практичний досвід.
Культурна норма розглядається в дисертаційному дослідженні як певний стандарт поведінки, що регулює діяльність і засвідчує приналежність тієї чи іншої групи людей до конкретної соціально-культурної спільноти, виражає її уявлення про належне, бажане, тобто її систему ціннісних орієнтацій.
В роботі розмежовуються поняття традиції і норми. Норма і традиція в ідеальному варіанті мають:
-
різну генетичну основу – норма штучно, свідомо конструюється, традиція складається природно, історично;
-
різну міру нормативності - норма санкціонується (набуває легітимності) поза ситуацією, що контролюється соціальними інституціями, традиція ж прагне до самодостатності, автономізації сфери своєї регуляції, не потребуючи для цього зовнішніх інституцій.
Так, М.Костомаров вважав, що уявлення людей про норму набули адекватного відображення у фольклорі. Ось чому, вивчаючи традиційну народну культуру, мистецтво, на його думку, можна реконструювати систему ціннісних орієнтацій етносу, нації на певному історичному проміжку їх функціонування. Він сформулював тезу про моральні установки, що складають внутрішній зміст, сутність національного менталітету українців.
У вітчизняних та зарубіжних дослідженнях з філософії, культурології і психології розкриваються погляди на норми культури, їх місце й роль в людській діяльності. Деякі дослідники (С.Арутюнов, Б.Кузнєцов, Ш.Монтескьє, А.Назаретян та ін.) інтерпретують культурні норми як різновиди соціальних норм, вважаючи головною їх ознакою імперативність, настановчий характер, завдяки чому вони й визначають спектр можливих дій індивідів. З точки зору інших дослідників (Е.Маркарян, К.Сарингулян та ін.) культурні норми є різновидами інформаційних моделей поведінки індивідів.
Від фольклорно-етнографічного обґрунтування українського менталітету ряд вчених (В.Антонович, Ф.Вовк, М.Грушевський, М.Драгоманов та ін.), переходить до його наукового осмислення на рівні нормотворчих моральних аспектів. На їх переконання, найхарактерніші ознаки менталітету українського народу – різноманітність, неоднозначність, поліфонічність ментальних орієнтацій - складалися протягом століть під впливом певних геополітичних та соціально-економічних чинників, зокрема, в умовах поліетнічного складу населення України. Закономірно, це сформувало й моральну установку на терпимість до “інакомислення”, до різних звичаїв і релігійних орієнтацій, мистецьких смаків і уподобань.
Поняття норми як “генералізованого вираження очікування” було введене в науковий обіг Т.Парсонсом в його роботі “The structure of social action”. “Основні риси теорії соціальної дії” і сьогодні широко використовується в західній науці.
Відомий французький вчений Е.Дюркгейм вважав, що мораль і уявлення про неї необхідно черпати із соціальної дійсності. Вбачаючи в етичних принципах дієву практичну силу, він вважав кожне соціальне питання, в тому числі й економічне, похідним від моралі.
В культурній реальності діють тільки ті норми, що є відображенням індивідуальних практик, осмисленої повсякденної діяльності індивідів. Якщо ж норми втрачають зв’язок із щоденним людським буттям, здатність визначати актуальний для індивідів досвід, що простежується в конкретних обставинах часу і місця, то вони втрачають свій смисл, тобто спроможність орієнтувати людину в нових обставинах. Це рівноцінно тому, що норма втратила здатності акумулювати новий досвід, набутий життєвою практикою, нові можливості людського буття. При цьому і новий досвід, і нові можливості залишаються людськими, тобто осмисленими орієнтирами індивідуальних дій і вчинків у світі доти, доки вони здатні “вилитися” в нову норму, на яку як на природний базис можуть спиратися індивіди в теперішньому і майбутньому.
Вступаючи у відносини з іншими людьми в різних сферах життєдіяльності, людина керується насамперед власними інтересами, а водночас і певними принципами, нормами, оцінками. Норма, таким чином, виконує загальнокультурну функцію регулювання відносин між людиною і суспільством, причому ці відносини є універсальними: вони можуть бути як міжособистісними (трудовими, політичними), так і міжнародними.
Норма є основою моральної свідомості і пов’язана з визнаними в суспільстві морально-культурними цінностями. Йдеться про змістовні компоненти культури, що мають значимість для людини, - тобто потреби та інтереси, духовні мотиви діяльності. Культура, її цінності певним чином унормовують світ, що визначає перспективи індивідуального розвитку особистості.
У дослідженні зазначається, що останнім часом питання духовних цінностей все частіше привертають увагу науковців, які намагаються осмислити їх багатозначність і багатовимірність. Так, звертається увага насамперед на загальнолюдські цінності, громадянські і суспільні, національні, родинні, соціально-групові, християнські. Акцентується, що цінності формують світоглядне сприйняття (ментальність) на основі осмислення набутого життєвого досвіду.
У другому розділі - „Динаміка традицій в українській моральній культурі другої половини ХІХ – ХХ ст.” - аналізуються тенденції розвитку традицій в українській моральній культурі ХІХ -ХХ ст.
У підрозділі 2.1. - “Соціальні умови трансформації традицій в моральній культурі” - наголошується, що виникнення і функціонування традицій пов’язані з конкретними суспільно-історичними обставинами, ментальністю народу, вони визначають рівень розвитку суспільства.
Більшість народних традицій, що формують спосіб життя людини у світі, передбачає близькість проживання як первинний зв’язок між родинами. Великі геополітичні зміни на карті східної і центральної Європи у ХУІІІ ст., що викликали значні міграційні процеси, призвели до занепаду старих форм українського життя і поклали початок новому періоду в українській історії.
Перша половина ХІХ ст. в історії України – це період загострення соціальних суперечностей, великих змін в структурі населення, період посилення російської колонізації. За цих умов збереженням українських традицій ми завдячуємо насамперед українському селянству та козацтву. Вони не лише зберегли українську культуру, а й стали основою відродження українських національних традицій.
Науково-технічний прогрес вимагав кваліфікованої, освіченої робочої сили, тому потрібні були певні реформи. В містах з’являються нові класичні гімназії та прогімназії, комерційні, реальні, технічні, залізничні училища, школи жіночі, приватні, недільні, початкові, народні училища, церковно-приходські школи. Величезну роль відіграла система земської шкільної освіти. Не тільки в місті, а й на селі, вона забезпечувала ґрунтовну освіту.
В загальному культурному просторі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. україномовна міська культура лишалася набутком незначного прошарку населення, оскільки офіційною мовою української науки й культури була російська.
Як реакція на зміну соціально-економічних, політичних умов протягом ХІХ-ХХ століть в масовій свідомості певної частини українського народу утверджується симптом “комплексу меншовартості” як своєрідний тип самооцінки, моральна настанова. Ґрунтовно цю проблему розглянув український філософ М.Шлемкевич.
На його думку, “комплекс меншовартості” породжує і комплекс скривдженості, образи, який, у свою чергу, може виявлятися як в агресивній реакції на реальні або уявні причини “меншовартості”, спричиняючи національні конфлікти, так і в схильності до сублімації страждань у соціальному середовищі. З початком процесу урбанізації – з другої половини ХІХ ст. – руйнується світ, що породжував традиційні патріархальні форми життєдіяльності, змінюються соціальні зв’язки, а з ними і механізм передання традицій. Визначення важливих соціальних груп пов’язане з безліччю чинників, а саме: клас, професія, етнічна приналежність, регіональне походження, релігійні уподобання, політичні інтереси, вік, стать, а також місце проживання. Нова міська організація прагне обережного врівноваження суперечливих сил, породжених різними обставинами; класові відмінності нівелюються ідеологічною спорідненістю, етнічні суперечності – спільними економічними інтересами, політичне протистояння – близьким сусідством.
Однак народні традиції, зокрема традиції сімейні, обрядові, поховальні, з одного боку, залишаються незмінними, “байдужими” до головних соціально-культурних демократичних тенденцій міського життя (за умови компактного проживання родини), а з іншого, - зазнають істотних змін і трансформацій (за умови родинної розпорошеності).
В дисертації сформульовано висновок, що кожна історична епоха виробляє й закріплює ідеологічно, морально і психологічно певні традиції. Зміна суспільних зв’язків та способу життя викликає, зрештою, не тільки формування іншого типу людини, що відповідає тому чи іншому етапу історичного розвитку, а й виникнення нової системи самооцінок, що задовольняє об’єктивні суспільні потреби шляхом закріплення необхідної поведінки.
У підрозділі 2.2. - „Особливості трансляції традицій морального досвіду в українській культурі ХІХ ст.” - уточнюється поняття морального досвіду як реалізації моральної практики шляхом об’єктивного припису моральних та культурних норм, усталених в суспільстві на певному історичному етапі його розвитку. Ці норми формуються на основі і в процесі безпосередньої практичної взаємодії людини з людиною (колективом, громадою), соціумом (соціальними інститутами), природою. Моральний досвід, що передається за допомогою традицій, - це послідовність етапів зростання кожного нового покоління, що засвоює інформацію попередніх поколінь.
В дисертації зазначається, що в українській культурі, на відміну від західної, не спостерігається дуалізму між світським і релігійним життям, між життям колективним та індивідуальним. А спільна діяльність мала яскраво виражений творчий характер і здійснювалась на засадах врядування громадою. Українська народна нормотворчість Х1Х ст. була переважно традиційною і спрямованою на формування необхідних норм поведінки: взаємна турбота батьків і дітей, повага до старших, культу матері і батька, шанування, чесність, правдивість, вірність даному слову, ввічливість, повага до людської особистості, дотримування християнської моралі.
Переважання традиційних форм діяльності зумовлюється й узаконюється самим фактом їх побутування в минулому, а їх ефективність оцінюється точністю наслідування усталеного зразка. Такий вид традиції вважають автентичним, первинним. Умовами її трансляції є здійснення визначених регламентуючих правил поведінки (ритуалу), усного передання у фольклорі і міфології.
В дисертації розкривається, як відбувалася трансляція традицій морального досвіду в українській культурі ХІХ ст. релігійними установами, суспільними інституціями громади (в тому числі сімейно-шлюбними), звичаєвим правом тощо.
На духовний розвиток українського народу великий вплив мали християнські традиції. Релігія підтримує усталені способи поведінки, сформовані в процесі соціокультурного розвитку, набуті досвідом життєдіяльності людини, посилаючись при цьому на трансцендентний авторитет, тим самим надаючи цим способам поведінки абсолютного значення і імперативу, протидіючи схильності людини до свавілля, обґрунтовуючи легітимність соціальних інститутів і політичного устрою, організуючи соціальне життя. Релігійність була складовою світогляду населення України ХІХ ст.
В роботі детально аналізується роль сім’ї як традиційного механізму успадкування моральної культури. Давня українська етнософія, традиційно закріплена в етнографії, міфології, культивує родинні цінності. Праукраїнські боги також утверджують їх як найвищі.
Українська сім’я – це об’єднання, що ґрунтується на шлюбі або кровній зрідненості людей. Вони пов’язані спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю. Тому в українській традиційній культурі домінуючим в соціокультурному бутті було поняття домівки, хати. Так, у процесі формування свідомості хата постає спершу як синкретичне уявлення-ставлення, як міфологема-символ, далі - як образ і знак, нарешті, а особливо протягом ХІХ століття, – як ідея, ідеологема, концепт, принцип, моральна засада, естетичний критерій, світоглядна категорія. Та й сьогодні поняття рідної хати, домівки асоціюється з життєвою стабільністю, захищеністю, - воно є символом віри, надії та любові. Це, власне, свята сутність, у змісті-лоні якої відбуваються найінтимніші переживання, своєрідні обряди-покаяння, сповіді й духовне відродження. До людини, яка не має хати (власного помешкання), завжди ставилися як до перекоти-поля, приблуди, приймака, наймита, недостойної шани і поваги.
Звичаєва сімейно-побутова обрядовість завжди була і тепер лишається важливою формою відтворення соціальних відносин в невиробничій сфері, істотно впливаючи на взаємини між членами сім’ї, на поведінку окремої людини в побуті. Звідси її функції: по-перше, специфічного закріплення, збереження і відтворення моральних та духовних цінностей; по-друге, своєрідної форми спілкування.
Велику роль в успадкуванні морального досвіду в культурі ХІХ ст. відіграє система виховання та освіти, якій в українській традиційній культурі надається першочергового значення.
В дисертації аналізується роль народної педагогіки, сім’ї як інституту виховання в традиціях моральної культури. З малих літ у дітей виховувалися шанобливе ставлення до батьків, старших, до жінки. Особлива увага народної педагогіки до сім’ї, її функціонування, до підготовки молоді до шлюбу. Заборони, табу є тими нормативами, що складають основу “золотого правила” моральності, усвідомленої нормотворчості в культурі людства. Табу – це спочатку заборона, стихійно породжена умовами реальної дійсності, хоча в ній криються витоки не тільки моральної свідомості індивіда, а й джерела становлення суспільної регламентації, тобто суспільна моральність починає виявляти себе як продукт розвитку індивідуально-моральної свідомості на певному історичному етапі.
Концентруючи моральний досвід, народна нормотворчість в Україні ХІХ ст. як сукупність моральних норм і цінностей виконує суспільне призначення і є специфічним засобом відображення, збереження і трансляції української культури наступним поколінням, поєднуючи минуле, сучасне і майбутнє.
В сучасному суспільстві відбувається активний процес культурного синтезу – злиття елементів різних етнічних (національних) культур як результат міжнародних культурних контактів і взаємодії культур. Слід відзначити, що об’єктивною перешкодою на шляху культурних впливів і культурної взаємодії була і лишається нерівномірність суспільно-економічного розвитку етнічних спільнот. Це спостерігається сьогодні і в Україні, зокрема, в її намаганні інтегруватися до західноєвропейського простору, що, власне, й пояснює загальну тенденцію до поєднання, універсалізації моральних традицій, з одного боку, і збереження морального змісту традиційної національної культури, з іншого, в соціокультурній ситуації сучасної України.
Дослідженню цієї проблеми присвячено підрозділ 2.3.– „Еволюція морального змісту традицій в українській культурі ХХ ст.”, - в якому аналізуються тенденції розвитку традицій української моральної культури ХХ ст. протягом дорадянського та пострадянського періодів.
В дисертації зазначається, що в дорадянський період відбувалися якісні зрушення в моральному змісті традицій української культури. Це виявилося, по-перше, в трансформації цінностей (уявлення про добро та зло, належне та суще та ін. по-друге, в перегляді змісту і значення моральних понять, що втілюють ці уявлення (наприклад, якщо дах будинку символізує чистоту відносин, безпеку сім’ї, то для тих, хто мешкає у сучасних міських квартирах, цей символ втрачає своє значення).
Аналізуючи розвиток моральних традицій у пострадянській Україні, дисертант розглядає як негативні, так і позитивні тенденції. Першою серед негативних тенденцій є намагання замінити оцінки на цілком протилежні. Цінності комуністичного минулого часто досить рішуче, хоч і не завжди обгрунтовано, замінюються віруваннями й ідеалами минулого докомуністичного. Така тенденція характерна не тільки для України, вона спостерігається, практично, в усіх посткомуністичних суспільствах, хоч в Україні має окремі ознаки, що викликають стурбованість. Йдеться, зокрема, про відродження заперечуваних і замовчуваних національних цінностей шляхом некритичного ставлення до історичного минулого.
Це виявляється, зокрема, в реставруванні й поширенні священного, табуйованого. Фахівці вважають це новим виявом антисекуляризму. Явища національної історії та культури, історичні постаті зазнають суцільних міфологізацій та культивування. Часом такі тенденції набувають деструктивного характеру, хоч і ґрунтуються на природній потребі національного самоствердження й самоідентифікації. З цим явищем безпосередньо пов’язане й розширення сфери ірраціонального – як зростання інтересу до окультизму, надприродних явищ, магії.
В дисертації зазначається, що криза моралі в сучасному українському суспільстві є наслідком світоглядної кризи, краху системи цінностей радянського суспільства.
Для характеристики сучасного стану української духовної культури можна застосувати поширений в культурології термін – культурний шок. Головними ознаками такого стану в Україні є:
-
несформованість системи цінностей після краху комуністичної доктрини;
-
різновекторність змін в економічній, політичній і соціокультурній сферах, що ускладнює формування нової системи цінностей;
-
виразні тенденції до самовизначення в сучасній українській культурі.
Сьогодні в українському суспільстві гостро актуальними є соціально-економічні проблеми, а питання моральності, духовності витіснені на другий план в системі суспільних цінностей, моральні й духовні начала знецінюються на тлі актуальних сьогодні реалій - підприємницького успіху, прибутків, дивідендів, комерційної вигоди.
Стан тотальної залежності, зумовлений інтеграцією ринкових економічних структур, змушує людей об’єднуватися в сумнівного характеру угрупування, відриває людину від сім’ї, природи, породжує психічну напругу. В таких умовах людина, часом несвідомо, відчуває потребу відійти від життєвих проблем, відволіктися, впадаючи в неробство, розваги.
В роботі аналізуються й позитивні тенденції розвитку моральних традицій в Україні кінця ХХ ст., що постають як демократизація людських стосунків, зокрема, гендерних (відносин між чоловіком та жінкою) та етнічних (терпимість до „чужих”); формування загальноєвропейської моралі.
Автор пропонує шляхи виходу із нинішньої критичної ситуації розвитку традицій в моралі, що полягає у зверненні до національних традицій: формуванні української еліти, захисті народних моральних традицій на державному рівні.
Дисертант дійшов висновку, що збереження традицій в моральній культурі, як і формування нових цінностей, спрямовані на входження України до нової культурної цивілізації із здійсненням радикальної модернізації – світоглядної, організаційної та технологічної.
У Висновках формулюються основні результати дослідження, зокрема такі:
1.
Нормативність моральної традиції є основою для виникнення соціокультурних норм і водночас є особливим типом нормативного регулювання. Норма постає допоміжним механізмом зв’язку між традицією та прийнятими в суспільстві морально-культурними цінностями.
2.
Соціальні умови трансформації традицій в українській моральній культурі пов’язані з конкретними суспільно-історичними обставинами (територіальне сусідство, геополітичні зміни, урбанізація), зміною ментальності народу, що похитнули той життєвий світ, який забезпечував традиційне патріархальне начало, змінили тип соціальних зв’язків, а з ними і механізм передання традицій.

3.Особливості трансляції традицій морального досвіду в українській культурі ХІХ ст. полягають у здійсненні визначених регламентованих правил поведінки (ритуалу), усного передання у фольклорі та міфології, засобами релігійних установ, суспільних інституцій громади (в тому числі сімейно-шлюбних, практикою табу), звичаєвого права тощо.
4.
Еволюція морального змісту традицій в українській культурі ХХ ст. дорадянського періоду полягає в ціннісній трансформації моральних традицій, в перегляді змісту самих моральних понять.

Розвиток моральних традицій в пострадянській Україні позначений як негативними, так і позитивними тенденціями. Негативні тенденції пов’язані переважно з “культурним шоком” суспільства і виявляються у прагненні до змін і компенсації цінностей, до антисекуляризму, в поширенні сфери ірраціонального (окультизму), споживацької психології тощо. Позитивні тенденції динаміки моральних традицій в Україні кінця ХХ ст. полягають в демократизації людських відносин, в розширенні і перенесенні принципів моралі на все живе і навіть на неживий світ (екологізація свідомості).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: