Розділ 13. Мистецтво української діаспори

«Відірвані від батьківщини, ми не бажали поривати з її духовністю –

почуття обов'язку наказувало служити потребам рідного середовища» Юрій Кульчицький

«Нашого квіту по цілому світу» - каже українська народна мудрість. Століття бездержавності, знущання іноземних поневолювачів, соціаль­ний гніт розсіяли по різних країнах багатьох наших людей. Поза Ук­раїною, у діаспорі, живе приблизно 15 мільйонів українців. Саме сло­во «діаспора» грецького походження і означає «розпорошення», «роз­сіяння». Воно вживається на визначення всіх тих, хто живе за ме­жами рідної землі. В еміграцію йшли найактивніші, найдіяльніші, неупокорені, щоб здобути можливість самовиразитися і самоствердитися, зберегти своє творче «Я» і зробити посильний внесок у національ­ну творчу скарбницю. Українці в Західній Європі, Північній і Південній Америці, Австралії (так звана «західна діаспора») створили у літера­турі, мистецтві, науці такі неповторні загальнолюдські цінності, які увібрали в себе тенденції розвитку світової культури і традиційні національні риси. Фізично вони жили у далекому зарубіжжі, але при цьому завжди залишалися українськими митцями.

■ Для високорозвинених країн Заходу властива орієнтація на полікультурне виховання громадян. Під цим терміном мається на увазі ус­відомлення окремими особистостями багатогранної світової культури, що складається з різноманітних унікальних і неповторних цінностей, з одночасним збереженням своєї національної ідентичності. Намагання української діаспори виховувати в умовах чужинного середовища особистість, яка б не поступалася естетико-інтелектуальним розвитком перед носіями домінуючої культури, а в дечому і переважала їх, пере­конливо довели великі можливості полікультурного виховання з ціннісними орієнтаціями національного і загальнолюдського виміру.

■ Найбільші досягнення українська діаспора має в образотворчо­му і декоративно-ужитковому мистецтві. Це красномовно засвідчують Український музей у Нью-Йорку, Інститут і Музей українського мо­дерного мистецтва в Чикаго, канадський Музей цивілізації в Оттаві, музей при Українському католицькому університеті в Римі та ін.

Формування української мистецької діаспори припадає на поча­ток XX століття. Саме тоді у мистецькому житті Франції й Німеччини проявили себе Олександр Архипенко, Софія Левицька, Іван Похитонов. Гідно репрезентуючи українське мистецтво, вони водночас активно включилися у творення європейської культури. Після Пер­шої світової війни, у 20 - 30-х роках посилився приплив української мистецької еміграції до країн Західної Європи. У той час дуже плідною була у Франції творчість Олекса Грищенка, Михайла Андрієнка, Василя Хмелюка - славнозвісної паризької «великої трійці».

Події Другої світової війни спричинили новий «великий ісход» діячів української культури до Західної Європи, Америки, Австралії. З над­дніпрянської України подалися на Захід брати Василь і Федір Кричевські, Василь Кричевський-молодший, Сергій Макаренко, Надія Сомко, Ми­кола Неділько, Михайло Дмитренко, Олекса Булавицький, Гліб Радченко, Борис Крюков, Людмила Морозова. Чимало митців змушені були емігрувати з Галичини і Буковини. Серед них Юрій Кульчицький, Іван­ка Нижник-Винників, Темістокл Вирста, Григорій Крук, Любостав Гуцалюк, Святослав-Юрій Гординський, Михайло Черешньовський. В еміграції були утворені і активно діяли Українська спілка образотворчих митців (Мюнхен), Об'єднання митців-українців Америки (Нью-Йорк), Спілка українських образотворчих митців (Торонто), Товариство моло­дих образотворчих митців (Нью-Йорк).

Ідучи своїми оригінальними шляхами, сприяючи розвитку новітніх течій художньої творчості, митці діаспори післявоєнного періоду, зберігаючи кращі традиційні риси рідної культури, стали виразника­ми і носіями вселюдських ідеалів.

За роки радянської влади між діаспорою і Україною була зведена міцна ідеологічна стіна. І тільки з кінця 80-х років, у період так зва­ної «перебудови», у нашій періодичній пресі почали з'являтися статті, в яких робилися спроби об'єктивно оцінити досягнення українських зарубіжних митців. Сьогодні мистецтво української діаспори трак­тується як невід'ємний пласт мистецтва історичної Батьківщини - України і водночас фактор культурної єдності України з європейсь­кою і світовою цивілізацією.

■ Олександр Архипенко - один з найбільших новаторів мистецтва XX століття. Його ім'я стоїть поруч з іменами Пікассо, Дерена, Брака, Делоне. Він увійшов до історії мистецтва як піонер кубізму в скульп­турі, був одним з головних сучасних новаторів, чиїм особливим вне­ском була заміна класичних суцільних об'ємів формами, зведеними до найсуттєвішого. Він перший застосував у модерній скульптурі кон­струкції з різнорідних матеріалів, дав скульптурі власне просторове оточення, ввів у скульптуру увігнуті та випуклі форми і порожнявину, повернув скульптурі багатобарвність, започаткував скульпто-малюнок. Естетичним ідеалом Архипенка стало мистецтво, яке не є імітацією природи, а митець - не наслідувач стилів, а творець нового, власного.

Народився Олександр Архипенко ЗО травня 1887 року в Києві. Його батько - інженер і винахідник, професор Київського університету. Хлопець ріс в атмосфері винахідництва, постійних пошуків нового, незнаного. Рано пробудився у нього потяг до мистецтва. З 1902 року він навчався у Київській малювальній школі Миколи Му­рашка. Вже тоді його уподобання різко розходилися з естетичними поглядами вчителів. Прибувши 1908 року до Парижа, він активно зайнявся самоосвітою: у Дуврі та інших музеях вивчав мистецтво старовинних цивілізацій (єгипетської, античної грецької, китайсь­кої). Набуті враження і знання у поєднанні із роздумами про перед-християнських ідолів з українських степів - скіфських баб, символізм візантійського мистецтва його рідного Києва, примітивізм африкансь­ких культур - все це у комплексі не могло не позначитися на його творчих принципах. Разом з групою митців він активно працював над творенням кубізму. Поряд з кубізмом захоплювався символізмом: «Я був вихований в православній релігії. Я з неї виніс любов до сим­волів, бо релігія переповнена ними».

Паризький період (1901 - 1921) був найпліднішим у творчому житті Архипенка. У 1914 році на виставці в Солоні було представлено чотири скульптури Архіпенка: «Боксери», «Гондольєр», «Кару­сель П'єро», «Медрано-2», які стали одними з найвідоміших скульп­тур того часу. Ідеолог кубізму Гійом Аполінер, говорячи про інно­вації Архипенка, вказував: «Мистецтво Архипенка постійно прямує до абсолютної скульптури, що одного дня сполучиться з абсолютним малярством і архітектурою, щоби відродитися як чиста плас­тична форма, понад усі стилі, техніки і засоби».

Одним з найцікавіших своїх винаходів Архипенко вважав скульптуро-малюнки, оскільки при їх творенні він реалізував, за його ж сло­вами, «безмежні можливості нових застосувань кольору і форми згідно з творчими концепціями і духом модернізму». Варто відзначити, що його скультуро-малюнок «Жінка перед дзеркалом» (1915 р.) став своє­рідним прототипом картини Пікассо під такою ж назвою (1932 р.). Чимало скульптурних портретів і бюстів вирізьбив Архипенко за час свого довголітнього перебування у Сполучених Штатах Америки (1923 - 1964). Серед них портрети Шевченка, бюсти Франка і Шашкевича, статуя князя Володимира. Дуже цікавими є портрети і бюсти дружини митця Анжеліки. Взагалі, тема жінки займає у творчості Архипенка особливе місце. І хоч її образ був трансформований в геомет­ричні площини, до того ж позбавлений частин тіла (чи то голови, чи то рамен, рук чи ніг), все ж він ніс у собі природну жіночу грацію, ставав символом любові, гармонії, творчої сили і ніжності в людині.

Рух завжди цікавив Архипенка як пульсуюча маніфестація жит­тя. Митець має надзвичайне відчуття ритму, гармонії, якими висловлює вітальність і рух своїх фігур. Вони йдуть, танцюють, борються, крутяться, вертяться, гнуться, сягають у простір, де світло відбиваєть­ся на поверхнях: то випуклих, то ввігнутих, то геометричних, то орга­нічно круглих, — в двомірних та в тримірних площинах і формах його надзвичайних скульптур.

На жаль, не просто склалася доля творчого доробку митця: частина його скульптур безповоротно пропала. Так, у зв'язку з переслідуванням гітлерівцями модерного мистецтва, творчість Архипенка попала у Німеч­чині до категорії звироднілої і деякі його твори були знищені. Справжнім чудом можна вважати те, що німецькому колекціонеру Еріху Герітцу 1933 року вдалося вивезти до Лондона головну частину своєї колекції творів Архипенка, яку він подарував згодом тель-авівському музею в Ізраїлі.

Для партократів в Україні твори Архипенка теж були «ворожи­ми», «антиреалістичними». У 1952 році заповзятливі виконавці партійних вказівок з числа дирекції Національного музею у Львові ви­лучили і знищили кількасот творів українських митців, у тому числі і Архипенкові скульптури. Проте, темним силам тоталітаризму не вдалося перекреслити творчість геніального митця. Його широко відомі у всьому світі скульптури є не тільки класикою модерного мистецтва, а й тріумфом свободи творчості над варварством.

Скульптором, який глибоко відчував Україну з її земним життям, нашу духовну ментальність, був Григір Крук (1911 - 1988). Він зай­няв достойне місце в європейській культурі XX століття і після бага­толітнього замовчування повернувся на батьківщину як майстер, що підніс українське мистецтво до світового рівня.

■ Григір Крук народився на Станіславщині в родині сільського гончара, від якого, як він сам вважав, успадкував нахил до ліплення. Навчався у краківській і берлінській академіях мистецтв. Ці академії дали Крукові, за словами Святослава Гординського, солідну підста­ву для його мистецтва. В Круківських різьбах є якась особлива важкість, суцільність, повність. Форми його брил якісь суворі й гудзуваті, в них є саме той комплекс, що притаманний людям, зв'язаним безпосередньо з природою, з землею, з працею на ній. Цікаві тут особливо селянські постаті, масивні й брилуваті, наче щойно зліплені з глини в перший день сотворіння світу.

Гіпербола, гротеск стали улюбленими прийомами Крука, даючи йому можливість проникнути в глибинний зміст образності. Він на­повнював свої скульптури такою внутрішньою силою, що вони, не­залежно від розмірів, сприймалися як монументальні.

Як згадують його знайомі, Григір Крук був надзвичайно доброю лю­диною, любив Україну і її народ. І це не могло не позначитися на його скульптурах «Родина біженців», «Пастух», «Праля», «Дівчина з водою», «Селянка», які викликали захоплення у містах Європи і Америки.

З нагоди виставки скульптур Крука в Парижі про нього писали, що український скульптор зробив успішну кар'єру у вкрай нестабільних умовах, характерних для нашого трагічного часу. Творив він далеко від батьківщини, але дух її присутній в його роботах. Цей дух закарбувався в його душі, наповнюючи життєвою силою його скульптури. Правда цієї реальності в її чесності, чоловічій хо­робрості, чутливості до простої селянської зовнішності. Ці духовні риси мистецтва Крука виявилися завдяки випробуваній майстер­ності. Загалом же усе це свідчить про живу чутливість і вишукану силу художника.

Творчість Крука була актом надзвичайної напруги і горіння. Так, за час життя в Мюнхені (1945 р.) він створив близько 300 скульптур. Тема­тично і жанрово вони надзвичайно розмаїті, але всі вони позначені інди­відуальністю митця, його пластичною уявою. Такими є його класичні фігури із світу фантазії та міфології («Лежачі», «Мадонна», «У Греції»), такими постають перед глядачами його скульптури жінок чи то абстрагованих і зведених до найосновніших ліній, чи поданих у всьому багат­стві експресіоністичних деталей («Оголена», «Танцююча»).

Помітне місце у творчому доробку Крука займають портретні зоб­раження, виконані здебільшого в реалістичній манері, із психологіч­ною заглибленістю («Анна Ярославівна»), портрети українських полі­тичних діячів (С. Петлюри, П. Скоропадського, А.Мельника). Бага­то сил, енергії мистецького хисту віддав художник роботі над скульп­турами кардинала Йосипа Сліпого і Папи Павла VI, що отримали перший приз на конкурсі у Римі.

Своїми думками і мріями Григір Крук був завжди з Україною. Він планував різноманітні пам'ятники, що мали прикрасити його неза­лежну батьківщину. І хоч не всі задуми йому вдалося реалізувати, він піднісся до справжніх вершин сучасного світового мистецтва.

■ Значні творчі досягнення має скульптор Леонід Молодожанин: Народився він 1915 року на Хмельниччині, освіту здобував у ленін­градській, берлінській і гаагській академіях мистецтв. У 1948 році переїхав до Канади, де проявив себе як оригінальний майстер в га­лузі монументального мистецтва. Він є автором багатьох пам'ятників: Олександрові Бородіну в Ленінграді (1940 p.), Тарасові Шевченку -у Вашингтоні (1964 p.), Буенос-Айресі (1971 p.), Прудентополісі (Бра­зилія, 1990 p.), Санкт-Петербурзі (1998 p.); королеві Великобританії Єлизаветі II (Вінніпег, 1984 p.), прем'єр-міністрові Канади Джонові Діффенбейкеру (Оттава, 1986 р.), князеві Володимиру Святославо­вичу (Вінніпег, 1984 p.), митрополитові Андрієві Шептицькому (Філа­дельфія, 1992 р.) та ряду інших.

Результатом багаторічної праці митця став пам'ятник Шевченкові у Вашингтоні. Надзвичайно цікава концепція образу поета: у центрі Вашингтона на чотиригранному постаменті височить бронзова по­стать молодого Шевченка, сповненого енергії, буремної сили, віри в нескореність людського духу. На постаменті викарбувано поетові рядки: «Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним зако­ном. А діждемось - таки колись!».

В увічненому у бронзі Шевченкові американці побачили не тільки геніального поета, а і борця за державну незалежність України, за­гальнолюдські ідеали. «Кожен твір, - наголошував Леонід Молодо­жанин, — дорогий мені по-своєму. Але пам'ятники Шевченкові у Ва­шингтоні й аргентинській столиці Буенос-Айресі (відкритий у лис­топаді 1971 p.), цілком очевидно, є кульмінаційними творами мого життя. Чому? Тому що це Шевченко, поет-пророк, чиє слово забезпечило вічність нашому народові і його мові. Працюючи над його образом, я відчував особливу радість і піднесення».

Художньою довершеністю позначені також станкові портрети Молодожанина: Петра Чайковського, Миколи Лисенка, Олександра Кошиця, Дуайта Ейзенхауера, багатьох культурних, релігійних і полі­тичних діячів.

Поряд з О. Архипенком Л. Молодожанин належить до найвідоміших українських митців на Заході. Він дійсний член Королівської академії мистецтв Канади, почесний доктор манітобського, альбертського й вініпезького університетів.

■ Помітний слід у розвитку мистецтва в діаспорі залишив Михайло Черешньовський (1911 - 1994) - скульптор, різьбяр, педагог. Навчався він у Краківському інституті пластичних мистецтв ім. Щепанського (1933 -1938). На повну силу його талант як скульптора-монументаліста, пор­третиста, автора станкових скульптур і декоративних різьблених ком­позицій розкрився у США, куди він переїхав у 1950 р. з Німеччини.

Основне творче надбання митця - пам'ятники Лесі Українці у Клівленді (США, 1961) і в Торонто (Канада, 1975), про які писали, що Леся Українка - в її визволеній духовній сутності - в цім монументі - вже не йде, а, власне, гряде. Гряде, як непереможна правда, як необор­на, як неуникненна неминучість. А при тім - жодної пересади, жодної котурняності, зовнішньої величності й якої-небудь фальші. Справжня природна простота високого мистецтва. Зрештою, свої естетичні засади чітко виразив сам художник: «Я ідеаліст у мистецтві, тому ставив перед собою мету передавати у скульптурі таку суть людини, яка перевищува­ла б уявлення про неї в житті і побуті... Моменти фізичної схожості образу з живою людиною зберігаються як основа, але тільки цією схо­жістю справа не кінчається. За нею якраз і починається творчість скульп­тора: духовне вивільнення людини над її фізичною природою».

Торжество цього принципу спостерігається і в пам'ятнику Лесі Українці в Торонто. «Коли я працював над цією скульптурою, - згадував М. Черешньовський, - то уявляв Лесю Українку так, немовби вона не йде, а стоїть і читає свого найнатхненнішого вірша. Її тендітність і хворобливість (я не намагався приховати і цього) ще більше підкреслюють силу її духу. Я задоволений, щасливий, що ці протилежності - неміч тілесну і велич духовну - мені вдалося згармонізувати і влити у скульптуру».

Обидва бронзові пам'ятники Лесі Українці піднімаються з вите­саних з граніту постаментів.

■ Людиною великого масштабу, віртуозності та самобутності назива­ють у мистецьких колах і скульптора Романа Коваля (народ. 1922 року) - автора пам'ятника жертвам голодомору 1932-1933 років «Мадонна у ле­щатах», що був встановлений 1984 року у Вінніпезі на площі перед рату­шею. Між зубцями лещат уміщено дві постаті - матері і дівчинки, що тулиться до неї, шукаючи порятунку. Висловлювалися думки, що архі­тектурна композиція натякає на своєрідну машину тиску на людину, на «індустріального монстра», винайденого, щоб калічити і нищити безза­хисних матерів і дітей. Це різноплановий і багатий на асоціації образ: і горезвісна індустріалізація, в ім'я якої (принаймні як привід) було вино­шено сатанинську ідею викачати усе продовольство до останньої зерни­ни, і загальний образ сталінського соціалізму, котрий без людського об­личчя. У кожного глядача цей образ може викликати і іншу асоціацію, але, мабуть, усі відчують однаковий жах: що ж станеться з матір'ю і дити­ною, коли зуби-лещата зімкнуться? За словами Романа Коваля, цей пам'ят­ник - одна з найвідповідальніших робіт у його житті.

■ До видатних представників паризької школи українського живо­пису належить яскравий майстер колористики Василь Хмелюк. Наро­дився він 1903 року на Вінниччині. Опинившись після Першої світової війни в еміграції, він навчався у Краківській академії мистецтв і в Ук­раїнській студії пластичного мистецтва (Чехословаччина). 1928 року він прибув до Парижа, який в ті часи був своєрідною Меккою для молодих митців. Вже перші емоційні малюнки Хмелюка незайманої природи, його колористичні пошуки привернули увагу маститих колекціонерів. 1932 року Хмелюк організував першу персональну виставку в галереї «Молода Європа», а до 1939 року - дванадцять виставок - в тому числі в Парижі, Лондоні, Львові, Варшаві. Для Хмелюка-художника визна­чальною стала людська особистість. Його портрети вражають глибина­ми психологізму, тонким проникненням у потаємничі куточки жіночої душі. Експериментуючи, мистець шукав і знаходив точні еквіваленти: почуття-барва. Тому-то його картини мають назви «Жінка в синьому», «Жінка в зеленому», «Жінка в червоному», «Жінка в жовтому» тощо.

Привертають до себе увагу талановито виконані портрети дітей, підлітків. Засобами кольоропису митець передавав найрізноманітніші стани дітей - радість, смуток, сподівання, тривогу, непевність тощо. Характерною у цьому плані є написана у 1941 р. картина «Жіль».

Комбінування різних кольорів зажди було пристрастю Хмелюка. Він був наділений здатністю вирізнити десятки відтінків червоного, синього, залюбки користувався для передачі внутрішньої суті природних явищ такими важкими кольорами, як зелений, фіолетовий, сірий. Проте кольоропис не був для художника самоціллю, а слугу­вав для відтворення настроєвості, експресивної наснаги. Саме таки­ми особливостями позначені численні пейзажі і натюрморти худож­ника - в них відбилася вразлива нервова система маляра, його загос­трена чутливість. Хмелюк видобував з палітри стихію кольору, з'єдну­ючи в єдине, здавалось би, нез'єднувані кольори, непаровані барви. І в цьому він завжди був великий.

Французька мистецтвознавча наука дуже високо ставила творчість Хмелюка. Уже в 40-х роках його відносили до головних митців су­часності, а у 70-х називали «провідним художником нашого часу». Своєю художньою творчістю Василь Хмелюк проклав міст між ук­раїнською і світовою мистецькими культурами.

■ До митців, які своєю активною творчою діяльністю сприяли роз­витку новітніх течій мистецтва, належить Любослав Гуцалюк (народ. 1923 року у Львові). Вивезений до Німеччини на примусову роботу, він після війни навчався у Мюнхенській академії мистецтв, звідки взяв «твердість рисунка», а в 1949 році емігрував до США, де завершив освіту у Мис­тецькій школі на Купер-Юніон (Нью-Йорк). Навчання у цій школі було творчим, не авторитарним, що не могло не сподобатися художникові. «Філософською основою навчання, - згадував він, - була віра учителів у творчі можливості кожної людини. Педагогічним методом - повна воля самовираження, вибору тем і засобів. Переважали абстрактні композиції, хоч і прихильники натуралістичного методу іноді досягали видатних успіхів. Атмосфера відносин між учителями і учнями була дуже приязна. Ніщо не заборонялося, але серед зробленого учнями вибиралося те, що було найбільш гармонійним, новаторським, сміливим. Ініціатива стояла на першому місці у тесті, за яким визначалися здібності».

Сповідуваний у Мистецькій школі абстрактний експресіонізм не зачепив душі художника: «Серце, душа - мовчали. Вони не відгукува­лися на нього». Справжнім відкриттям для Гуцалюка став Париж, куди він прибув у 1956 році. Париж став містом художника, тут все вража­ло своєю красою, особливим кліматом, тут усе видзвонювало кольо­ром старого срібла. І художник знайшов свій колорит. У Парижі не було висотних будівель, але митець відкривав для себе вертикалі цьо­го міста - готичні собори. Париж мальовничий, але око художника добачило у ньому сувору ритміку ліній, контурів і граней. Вишкіл у Нью-Йорку і паризькі враження, злившись, породили творчу наснагу - художник почав малювати: його на все життя захопив міський пейзаж. «Робити його, - засвідчував майстер, - ніколи не було і не є для мене примусовою працею. Це радісна і щаслива творчість».

«Срібним періодом» своєї малярської манери назвав Гуцалюк пе­ребування у Парижі (1957 - 1959). Саме тоді кольористична гама його інтенсивної творчості (тридцять картин) набула світло-сірого відтінку, «позиченого», за образним висловом художника, «у неба, у повітря, у пейзажів Іль де Франс».

Мистецтвознавча критика прихильно зустріла появу картин Гуцалюка, найменувала його «пізнім постімпресіоністом». Про визнання творчих досягнень митця засвідчують також систематично органі­зовувані виставки його картин у галереях Парижа, Нью-Йорка, Мюн­хена, Торонто, Ліона, Мілана, Рима, Бостона, Манчестера.

Чимало картин Гуцалюка знаходиться у музеях і приватних ко­лекціях Америки, Європи. Вони, як говорив митець, «мальовані в різних манерах, але виражають бачення чужих міст, чужих пейзажів українськими очима».

■ Митцем винятково широкої амплітуди був Борис Крюков - ху­дожник монументаліст, портретист, пейзажист, баталіст, мариніст, ілюстратор-графік, оформлювач дитячих книг, іконописець, карика­турист. Уродженець Бессарабії (1895 p.), він навчався у Вищій ху­дожній школі у Києві, яку закінчив 1918 року. За часів радянської влади займався в основному графічно-ілюстраторськими роботами.

Цей вид діяльності він інтенсивно продовжував в еміграції (Ар­гентина), працюючи постійним ілюстратором у найкращих видавництвах аргентинської столиці «Ель Атенео» і в «Атлантиді».

Для «Ель Атенео» Крюков ілюстрував серію «Незабутньої класи­ки»: «Тисяча і одна ніч» (чотири томи); Едгар По «Вибрані твори» (1950 р.); Данте Алігьєрі «Божественна комедія» (1952 р.); Дж. Бо­каччо «Декамерон» (1953 р.); Сервантес «Дон Кіхот» (у двох томах, 1954 р.); Анатоль Франс «Вибрані твори» (два томи, 1959 р.); Еміль Золя «Вибране» (1961 р.) та інші видання.

На світовому конкурсі 1964 року видавництва «Кодекс» у Мадриді, Крюкову була присуджена премія за ілюстрації до повісті класика ар­гентинської літератури Р. Гвіральдеса «Дон Сегундо Сомбра».

Про Крюкова казали - вічний прочанин у світі фантазії і мандрів­ник у світі реалізму, почувається як риба у воді у дантовому пеклі, як і на закурених шляхах Ля-Манчі. Персонажі Бокаччо і Золя, По і Кведо йому однаково близькі. Вони дивляться на нас з книжкових сторінок, як найприродніше втілення візуальної думки авторів, допомагають нам увійти в їхній світ. І така велика здатність митця крокувати за письменником, що переходячи від одного автора до іншого, він не тільки міняє стиль малюнка, але також і вживану техніку.

Свідченням цієї несамовитої мистецької праці Крюкова є те, що він ілюстрував або графічно оформив понад 80 українських книжок на Заході (а до еміграції приблизно 500 книжок в Україні).

Важливе місце серед мистецьких зацікавлень Крюкова займала історична тематика. Оповиті романтичним ореолом його картини «Козаки на морі», «Шлях крізь руїни» вражають своїм динамізмом, неповторно крюковським колоритом.

Щось рембрандтівське, але не наслідувальне, а перетоплене в гор­нилі творчої уяви, було в портретах Крюкова - кардинала Сліпого, дочки, дружини, в серії автопортретів, виконаних на замовлення. Зга­дують, що Крюков (чи не єдиний серед українських художників) мав дар ейдетика - дар абсолютної зорової пам'яті. Були випадки, коли замовник, після попереднього домовлення з митцем, приходив позу­вати, і зі здивуванням переконувався, що його портрет уже готовий: Крюков намалював його, запам'ятавши обличчя під час розмови.

Мистецька довершеність автопортрета Крюкова розкриває трагі­чний переказ його нелегкого життя, що передано одною легкою, іро­нічною рискою вуст. Волосся снігом убілило чоло, високе чоло арти­ста й мислителя в часи, коли легше барвою, ніж словом, передати думки. Протест проти того, що діється, а з ним, не дивлячись ні на що, - ніби людина безсмертна і діла її мають значення вічне, - свій ніякими натисками нездоланний вільний світ.

Окремої розмови заслуговує релігійне мистецтво Крюкова, адже ху­дожник намалював багато ікон, які теж увібрали різномаїття його та­ланту. За кілька днів до смерті закінчив мозаїчний образ Богоматері в українському католицькому соборі (Буенос-Айрес), яким, по суті, запо­чаткував відродження старого візантійсько-українського мистецтва мо­заїки. Розповідають, що коли цей собор відвідав Папа Іоанн-Павло II, то, споглядаючи мозаїчний образ, сказав: «Найпрекрасніша - ікона святої діви, яка очолює санктуарій (зображення святих) вашого собору...». Ар­гентинська пошта з нагоди тисячоліття хрещення України-Руси випус­тила державні поштові марки із зображенням цієї ікони Крюкова.

■ Художником, який продовжив і розвинув новаторські традиції ук­раїнського мистецтва, традиції Георгія Нарбута, Михайла Бойчука, Фе­дора Кричевського, справедливо вважають Михайла Дмитренка (1908 -1997). Найповніше його творчий хист розкрився в Америці (Канада, США), куди Дмитренко переїхав у 1951 році. Широке визнання здобу­ли портрети митця і монументальні стінописи та іконописи. Своє зав­дання в галузі портретної творчості Дмитренко бачив у звеличенні «вільної, гідної, духовно піднесеної і фізично гарної людини, у знаход­женні найстислішого і найсоковитішого способу вираження цієї ідеї».

У пошуках своєї іконописної манери Дмитренко відкинув візантизм з його національною безликістю і надав перевагу мотивам україн­ської обрядовості, традиціям гармонійного мистецтва ренесансу, спов­неного урочистості мистецтва бароко і тому урочистому монументалізмові, що так висвічується у творчості Федора Кричевського.

Храмове мистецтво (монументальне оздоблення українських цер­ков) Дмитренко вважав основним у своїй творчості. «Я проникнувся, - зізнавався художник, - особливою пошаною до мистецтва незрушимого. Тому я полюбив церковне малярство, бо воно виконується на стіні. Те, що зробиш на стіні, там воно і залишиться назавжди в тій самій архітектурній позиції, при тому ж освітленні і темпера­турі... Всі ці міркування спонукали мене полюбити малярство, а українське настінне малярство є лише в церквах».

Високу мистецьку цінність мають монументальні стінописи Дмитренка у соборах св. Володимира у Торонто, св. Юрія у Нью-Йорку, пресвятої Богородиці у Гемтреку та інших храмах.

■ Іконописцем, майстром вітражів і мозаїк, автором багатьох іко­ностасів у храмах Америки і Європи був Святослав-Юрій Гординський (1906 - 1933). Найвидатніший ансамбль його мозаїк - у соборі св. Софії в Римі.

■ Помітний внесок до художньої скарбниці живопису українсь­кої діаспори зробили Людмила Морозова (1907-1997), твори якої («Андріївська церква у Києві», «Полтавський краєвид», «Дівчина біля фортепіано») позначені рисами імпресіонізму, і Іванна Нижник-Винників (1912-1993), яка творчо використовувала у своїх етюдах, на­тюрмортах, пейзажах, портретах, гобеленах-аплікаціях колористичні засади школи Олекси Новаківського. Не можна не згадати також гра­фіка, маляра і кераміста Юрія Кульчицького (1912-1993), видатно­го українського гравера, маляра, майстра екслібрису Якова Ніздровського (1915-1985). Справді, щедрою на художні таланти була україн­ська діаспора.

■ Важливу роль у духовному житті зарубіжних українців відіграє на­ціональна музика, пісня, хорове мистецтво. Про це красномовно сказав адміністративний голова капели бандуристів ім. Тараса Шевченка Мирослав Гнатюк: «Наша капела, крім мистецької, ще й неабияку моральну місію виконує. Адже ми глядачів своїх у гурти збираємо, об'єднуємо їх піснею, нагадуємо нашу музику, історію... Саме ця пісня і зворушує, і нагадує, пробуджує давно забуте, а відтак примушує замислитись над тим, що діється у світі і чиї ми діти... Народна пісня - то, знаєте, чи не найбіль­ша таємниця людства, причому нерозгадана. Чи, може, в кожній з них закодоване все минуле народу з його гнівом чи сміхом, з надіями та любо­в'ю. А може, просто вона є отим срібним шнуром, що з'єднує душі всіх, хто жив і живе, з'єднує в часі й просторі».

Можна з певністю твердити, що українська музика є не тільки великим національним багатством, а й існує в свідомості світової громадськості як реальний фактор загального музичного мистецтва.

■ Славу незрівнянної хорової культури України принесли у 20-х роках XX століття тріумфальні гастролі знаменитої капели Олексан­дра Кошиця по багатьох країнах і континентах. Українську націо­нальну капелу визначний диригент і композитор О.Кошиць (1875 -1944) разом з К. Стеценко організував 1919 року за дорученням Го­лови Директорії Симона Петлюри і Міністерства освіти УНР. Того ж року капела була направлена у гастрольне турне по країнах Європи, а потім Америки із спеціальним завданням - показати світові, що є така держава - Україна, розкрити перед ним красу і багатство украї­нської пісенної культури. З цим почесним завданням капела О. Ко­шиця блискуче впоралася. Про її тріумфальні успіхи захоплено пи­сала іноземна преса. Так, після виступу капели в Пітсбурзі (США) у місцевій газеті з'явився такий хвалебний відгук: «Ми були просто приголомшені, захоплені й буквально оп'янілі тембровим багатством і завершеністю динаміки. Український хор репрезентує хорове мис­тецтво, в якому українці визнані найвищими, а по-друге - він знайо­мить світ з величними оригінальними цінностями української націо­нальної музики, що не тільки можуть рівнятися, але, без сумніву, перевищують найкращі народні витвори Заходу».

Після того, як капела припинила своє існування, О. Кошиць осе­лився неподалік Нью-Йорка, займався композиторською і диригентською діяльністю, обробкою народних пісень. Його заслуги перед українським і світовим музичним мистецтвом величезні.

■ Своєрідною «неопалимою купиною» стала для української діас­пори капела бандуристів імені Тараса Шевченка. Повна трагізму її істо­рія. Капела виникла в Україні, зазнала репресій в роки сталінізму. Уці­лілих 17 співаків фашисти кинули до концтабору, примушували співати на плацу перед виснаженими в'язнями. Вирвавшись з нацистсько­го полону, капела бандуристів опинилась в американській окупаційній зоні, де поповнилася новими бандуристами і співаками. 1949 року за сприяння заокеанських українців капела переїхала до Америки і осе­лилась у місті Детройті. Її репертуар увібрав у себе найяскравіші зраз­ки українського пісенного багатства. Довгий час її керівником і дири­гентом був композитор Григорій Китастий, а з 1984 року мистецьким керівником і диригентом капели став Володимир Колесник.

За роки існування в діаспорі капела дала сотні концертів, обдару­вавши піснею мільйони слухачів у США, Канаді, Іспанії, Франції, Швейцарії, Німеччині, Голландії, Швеції, Данії, Бельгії, Англії, Ав­стралії... Захоплюючись звучанням бандур, піснями, солістами і ан­самблем в цілому, музичні критики цих країн одностайно відзначали високий мистецький рівень капели. Показовою у цьому плані є оцін­ка «Мюнхенської вечірньої газети»: «Капела бандуристів перевер­шила всі європейські хори».

У червні 1991 року капела побувала з гастрольним турне в Ук­раїні. Бандуристів щиро вітали в Києві, Полтаві, Львові, Тернополі та інших містах України.

■ «Україну світ має пізнавати передусім через її культуру» - така ідея мистецького життя диригента і музиканта Павла Длябоги, який з кінця 70-х років виступає з різними оркестрами у Вашингтоні, Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Штутгарті. Коли у столиці США на честь 1000-ліття хрещення України відбувалася прем'єра опери Георгія Майбороди «Ярослав Мудрий», то за пультом симфонічного оркестру сто­яв Павло Длябога, а хорові й вокальні партії підготував його брат, Михайло Длябога. Через рік опера прозвучала вже в Канаді. Музичні критики відзначають, що брати Длябоги відчувають свою відпові­дальність за майбутнє України, хоч і не живуть на її теренах. Михайло Длябога став хормейстром, диригував українським чоловічим хором «Прометей», працював із хором у Торонто, нині керує Українським національним хором у Філадельфії. Немає, мабуть, в Америці нот ук­раїнських хорових творів, які не співала б капела Михайла Длябоги.

■ Про високий духовний потенціал української пісні, її заслужений світовий авторитет свідчить те, що славнозвісний «Візантійський хор» з Утрехта (Голландія), до складу якого входять виключно голландці, понад сорок років активно пропагує українську духовну і світську му­зику в містах Європи та Америки. Диригент цього хору - Мирослав Антонович - видатний музичний діяч української діаспори, професор музикології Утрехтського університету, автор багатьох книг, монографій, присвячених ґрунтовним дослідженням української духовної музики. Завдяки його працям європейський читач дістав змогу ознайомитися із внеском українського народу в світову музичну скарбницю.

■ Яскравим явищем національної культури стала й інструмен­тальна творчість українців-емігрантів. Серед славетних представ­ників музичного мистецтва ім'я Федора Степановича Якименка (1876- 1945) - українського композитора-імпресіоніста, педагога, вченого, громадського діяча. Родина Якименків виховала двох сла­ветних діячів - Федора і Якова, останній з яких увійшов в історію національної музики під псевдонімом Яків Степовий (про нього вже йшла мова в попередніх розділах посібника). Ф. Якименко народив­ся у Харкові, де провів свої дитячі роки. Вчився він у Придворній капелі та консерваторії в Петербурзі.

Захоплення французькою музикою, і перш за все французьким імпресіонізмом знайшло відгук в його творах. Кращі роботи композитора - невеликі фортепіанні п'єси, напівмістичні за темою і витон­чені за формою. Наприклад, фортепіанна поема «Уранія», продемон­струвала здатність митця захоплюватися поезією зоряних світів. Зав­дяки цьому критики називали композитора «музичним астрологом», якому притаманні прозорість гармонії, легкість та стрімливість рит­му, мерехтіння модуляцій.

Автор понад 100 творів, серед яких є й великі форми (2 симфонії, смичкове тріо, оркестрова увертюра, опера «Фея снігів» за Андерсе­ном, соната для скрипки і фортепіано, віолончельна соната та ін.), закінчив життєвий шлях у Парижі.

Найпліднішим періодом його творчої та педагогічної праці були роки перебування (1924 - 1926) в Празі. Тут він написав перший український підручник гармонії «Практичний курс науки гармонії», що став значним внеском у розвиток української і світової професій­ної музичної освіти. За ініціативи Ф. Якименка в Українському педа­гогічному інституті імені М. Драгоманова створюється музично-пе­дагогічний відділ, референтом (деканом) якого він був.

■ Празький осередок української діаспори, який мабуть єдиний у своєму роді, заслуговує на особливу увагу. В період між двома світо­вими війнами Прага та курортне містечко Подєбради перетворилися на центр української культури, науки і освіти (1921 року навіть ство­рюється урядовий Комітет для забезпечення безкоштовної освіти українським студентам). Саме культурно-мистецькому життю Праги завдячує світ, захоплюючись поезією Олександра Олеся, співами Дмитра Левитського, творчістю І. Мозалевського, К. Стаховського, С. Тимошенка, В. Січинського та багатьох інших.

1921 року у Відні засновується Український вільний університет (УВУ), який згодом, коли центром української еміграції стає Чехословаччина, переноситься в Прагу. Титулами його почесних докторів були нагороджені О. Кобилянська, Б. Лепкий, В.Стефаник, О. Кошиць, В. Барвинський.

Український високий педагогічний інститут імені М. Драгоманова відкривається в Празі 1923 року і набуває всесвітнього значення як найвизначніший осередок українського просвітництва. Тут вик­ладали професори зі світовим ім'ям: Л. Чижевський, М.Чиколенко, Н. Нижанківський, В. Січинський, В. Барвінський, музикознавці Ф. Стешко, З. Лиська та ін.

У Празі жили і творили видатні українські солісти-виконавці: піа­ністка Л. Колесса, її сестра - віолончелістка X. Колесса, диригент та співачка П. Щуровська-Россіневич, вокалістка та викладачка УВПІ ім. Драгоманова Н. Дяченкова.

Отже, діяльність української еміграції у Празі має непересічне значення і становить одну з кращих сторінок прояву українства у контексті світової культури. Зусиллями і подвижницькою працею тисяч талановитих митців українське мистецтво звучить у полікультурних просторах - від Польщі до далекої Австралії.

Література

1. Головащенко М. Світова слава лицаря української пісні//Народна творчість та етнографія. - 1997. - №1. - с. 49 - 62.

2. Давиденко А. Родичі за кордоном // Україна. - 1990. - № 44.

3. Качуровський І. Григір Крук, скульптор, якого не знають в Україні // Украї­на. - 1990. - № 1.

4. Луцький Ю. Про віддаль від себе // Сучасність. — 1992. - № 5.

5. Мистецтво української діаспори: Повернуті імена. - К.: Тріумф, 1998. - 287 с.

6. Олійник Л. Диригент на прізвище Длябога // Сучасність. —1993. - № 7.

7. Певний Б. Виставка сумління // Сучасність. - 1992. - № 5.

8. Певний Б. Архипенкове коріння // Сучасність. - 1992. - № 9.

9. Степовик Д. «Глянути одне одному в очі»// Україна. - 1990. - № 49-50.

10. Степовик Д. Мадонна в лещатах // Україна. - 1990. - № 51-52.

11. Яременко В. Межінь української поезії // Дніпро. - 1992. - № 11-12.

Семчишин

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: