Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






ПРИРОДНО-ПРАВОВА РІВНІСТЬ ЯК ОСНОВА ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН: СПРОБА АНТРОПОСОЦІАЛЬНОГО АНАЛІЗУ




 

Правом є дія однієї людини, прирівняна щодо іншої людини

на основі певного способу зрівнювання.

Тома Аквінський


Новели статті 1 Цивільного кодексу України: юридична рівність як природна ознака цивільних відносин? Книгу першу Цивільного кодексу України відкриває стаття, яка має неабияке значення як для розуміння самої сутності цивільного права, так і для за­стосування усіх його норм і принципів [29, c. 5]. Найбільший науковий інтерес викликають ті новели статті 1 Цивільного кодексу (далі – ЦК), які стосуються предмета й метода циві­льно-правового регулювання. Це, по-перше, розширення цього предмета завдяки беззасте­режному включенню до нього особистих не­майнових відносин; по-друге, декларування пріоритетного становища останніх щодо від­носин майнових; по-третє, законодавче закріп­лення таких ознак «цивільних» відносин як а) юридична рівність, б) вільне волевиявлення, в) майнова самостійність їх учасників; по-чет­ве­рте, віднесення до предмета законодавчого ре­гулювання саме «цивільних» відносин.

Зазначені новели інспірують сьогодні появу низки нових для сучасної української цивіліс­тичної доктрини положень філософсько-пра­вового, власне методологічного, характеру. Так, у науково-практичних коментарях до ЦК висловлено думку, що відтепер критерієм встановлення цивільно-правової приналежно­сті суспільних відносин слід вважати не пред­мет, а метод правового регулювання [28, с. 10; 16, с. 3]. Підставою для такого висновку, воче­видь, стала відома теоретична теза про юриди­чну рівність як наслідок державно-владного врегулювання суспільних відносин. Проте, як видається, вказана інтерпретація не зовсім уз­годжується із граматичним тлумаченням змі­сту ст. 1 ЦК, в якій йдеться про позитивно-правове регулювання (в теперішньому часі) тих відносин, які вже засновані (у минулому часі) на “юридичній рівності, вільному воле­виявленні, майновій самостійності їх учасни­ків”*.

Таке терміновживання навряд чи можна вважати випадковим чи помилковим. Так, один з розробників Книги першої ЦК – З. Ро­мовська – зазначає, що в ньому “відкинута теза “цивільно-правового регулювання суспі­льних відносин, за якою суспільні відносини стають цивільними завдяки їхньому цивільно-правовому регулюванню”. ”Кодекс визнає об’єк-тивність існування цивільних відносин, взає­мозв’язок цивільних відносин і законодав­ства будується на визнанні первинності цих відно­син. Місія законодавця у зв’язку з цим полягаєу вивченні суті цих відносин та у створенні сприятливих законодавчих умов для їхнього розвитку [22, c. 12]**.

Принципово погоджуючись із наведеною вище позицією, зазначимо, що мивважаємо цивільними такі суспільні відносини, в яких відбувається зрівнювання взаємних інтересів окремих осіб – людей та їхніх спільнот. Зага­лом такі природно-цивільні відносини є при­ватними – однак, лише тією мірою, якою зга­дані вище інтереси не зачіпають спільного блага* та інтересів усього суспільства (на­при­клад, відносини з індивідуального спожи­вання харчових продуктів чи з мирного воло­діння своїм майном, відносини між батьками щодо вибору імені дитини). Однак існують і такі ци­вільні відносини, які, попереджаючи можли­вість завдання шкоди чи інші пору­шення циві­льних прав, забезпечують охорону спільного блага та інтересів усього суспільс­тва (напри­клад, відносини з відшкодування позадоговір­ної майнової чи немайнової шкоди, батьківські зобов’язання тощо). Такі відно­сини мають ви­разний публічний компонент, а отже, аж ніяк не є чисто приватними**.

Отже, й на наш погляд, у ст. 1 ЦК законо­давець фіксує ідею правової рівності як об’єк-тивної, природної*** основи «майнових і осо­бистих немайнових відносин». Безумовно, та­кий підхід докорінно відрізняється від сфор­мованих у позитивно-правовій теорії концеп­цій юридичного регулювання суспільних від­носин. Тому то й об’єктивна природна (приро­дно-соціальна, або ж природно-правова) рів­ність учасників цивільних відносин потребує дещо докладнішого розгляду й концептуаль­ного обґрунтування****.

Нижче ми вважаємо за необхідне розгля­нути такі взаємопов’язані питання: 1) які соці­альні явищаможуть бути названі правовими; 2) у чому полягає природне, антропосоціальне підґрунтя цивільно-правової***** рівності?

Деякі загальні питання праворозуміння. Доволі незвичне для української правової сис­теми вживання у ст.1 ЦК терміну “юридич­ний” навряд чи може бути пояснене з позицій легістського позитивізму. Адже, як відомо, останній ґрунтується на засадах правового мо­нізму та державного централізму, згідно з якими все правове походить лише від держави. Про­тивагою ж такому монізму є підхід, який відо­бражає існування правових явищ у позаде­ржа­вних структурах суспільства і є широко відо­мий нині як правовий плюралізм. [10, с. 260]. Такий підхід здавна притаманний на­самперед природно-правовим доктринам, а пі­зніше – й деяким напрямам правової антропо­логії та со­ціології права [7, c.11]******.

Концепція правового плюралізму відобра­жає множинність центрів правотворчості у су­спільстві, й – з огляду на певну ієрархічність таких центрів – також і множинність рівнів со­ціальної регуляції. На первинному, базовому рівні така регуляція здійснюється, зокрема, в актах індивідуальної правотворчості окре­мих осіб – договорах******* та односторонніх право­чинах, в установчих документах, прави­лах внутрішнього розпорядку тощо. На наступ­ному щаблі соціальної регуляції здійс­нюється правотворчість органів публічної влади; най­вищим щаблем соціальної регуляції є законо­творчість. Саме на цьому рівні зако­нодавець встановлює єдині правила, покликані уніфіку­вати деякі типові та суспільно легіти­мні соціа­льні зв’язки, а також задати зовнішні межі «легітимної нетиповості» для індивідуа­льно-правових зв’язків. Таким чином, циві­льно-пра­вове регулювання означає не лише зов­нішній владно-політичний вплив на суспільні відно­сини, але й мікрорівневе саморегулювання, що здійснюється самими учасниками цих відно­син.

Водночас, віддаючи належне евристичному потенціалу правового плюралізму, слід ви­знати, що йому, як правознавчій методології, властиві й доволі істотні недоліки. На наш по­гляд, головною вадою вказаного підходу є те, що він сам по собі не дає жодних надійних критеріїв для сутнісного, морально-змістов­ногорозмежування права як справедливості і неправа як несправедливості. Залишаючись в межах соціальних фактів, розглядуваний під­хід до права уособлює лише ще один різновид правового позитивізму – соціологічний.

Однією з найбільш дискусійних проблем, породжуваних концепцією правового плюралі­зму, є проблема тлумачення меж поняття права. Визначеність в інтерпретації цього ви­хідного для праворозуміння поняття має виня­тково важливе значення. З огляду на це від­значимо, що ми схильні розглядати право на­самперед як специфічну форму інституціона­лізації та виразу певного антропосоціального, насамперед – духовно-моральнісного змісту*. Установка на відрив права та юриспруденції від їх морального та моральнісного змісту** видається методологічно невірною, оскільки редукує право як дещо сутнісно праведне та справедливе до рівня соціально-політичної технології. Однією з суттєвих вад такого під­ходу є цілком некритичне сприйняття правової реальності, наслідком чого є «приземлення» права та звільнення його від будь-яких об’єктивних критеріїв людяності***. Проте, як видається, такі критерії можуть бути знайдені за умови розуміння права як однієї з форм ви­разу суспільної моралі, в єдності формального й змістовного аспектів права. Виходячи з цього, серед визначальних властивостей права можна виділити формальні – соціальна легіти­мність та зовнішня загальнообов’язковість**** та змістовні – антропна загальнозначущість та сутнісна обов’яз-ковість.

Змістовні та формальні властивості права виражають взаємопов’язані між собою сто­рони правової реальності, два її виміри – зов­нішній, “матеріальний” і внутрішній, духов­ний. Проте в реальному суспільному житті спостерігаємо численні приклади фактичного роз’єднання цих вимірів права, неспівпадіння формального («державного», звичаєвого, кор­поративного, договірного тощо «права») і Права сутнісного. Це явище зумовлюється як конфлік­тністю конкретних соціальних інтере­сів, так і складністю пізнання духовної право­вої реа­льності. Відтак вказане протиріччя є постійним джерелом для удосконалення й роз­витку позити­вного права як одного з гуманістичних інструме­нтів розв’язання со­ціальних конфліктів.

Антропосоціальні основи цивільної рів­ності*****. З’ясування змісту поняття такої рів­ності як недержавної, неюридичної властиво­сті цивільних відносин потребує застосування відповідної методології. На нашу думку, в да­ному випадку може бути використано соціо­лого-правовий підхід, який, зокрема, передба­чає дослідження права як складної структури правовідносин, тобто таких соціальних відно­син, що з огляду на їх внутрішню об’єктивну природу мають правовий характер, у системі яких здійснюється взаємодія суб’єктів – реа­льних носіїв права [5, с. 160]. Зарубіжними, а почасти й вітчизняними прихильниками со­ціо­логічного праворозуміння неодноразово ви­словлювалась слушна думка про те, що право формується і розвивається об’єктивно, шляхом виникнення правовідносин, котрі іманентно і безпосередньо породжуються самими умо­вами людського співжиття. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Ця ідея в тій чи іншій формі підтримувалась Н. Гредескулом, Є. Ер­ліхом, Р. Ієрингом, М. Ковалевським, М. Кор­куновим, С. Муромцевим, Л. Петражицьким, а згодом отримали розвиток у працях Л. Дюгі, Ж. Кар­боньє, К. Кульчара, М. Оріу, Р. Паунда, П. Со­рокіна та низки інших видатних правників. У радянському правознавстві, попри досить ши­роке застосування конкретно-соціологічних до­сліджень, соціологічне розуміння права і пра­вовідносин зі зрозумілих причин не отри­мало поширення. Із деякими застереженнями до прибічників цього типу праворозуміння мо­жуть бути віднесені С. Боботов, Г. Злобін, В. Козлов, Г. Мальцев, Л. Спиридонов. Соціо­логічне бачення права відображено, зокрема, й у наукових публікаціях Ю. Гревцова, К. Жоля, В. Лапаєвої, В. Сирих [24, с. 6, 7, 48].

Як видається, ще одним адекватним мето­дом аналізу природної основи цивільної рівно­сті має бути етико-антропологічний підхід, до представників якого належать, зокрема, М. Але­ксєєв, Дж. Дель Векіо, І. Кант, П. Новго­родцев, Й. Покровський, В. Соловйов. Серед сучасних українських правознавців етико-антрополо-гі­чний різновид праворозуміння під­тримує Ю. І. Римаренко. Відтак, поєднуючи обидва позна­чених вище підходи, спробуємо визначити об’єктивне підґрунтя цивільно-пра­вової рівно­сті на основі парадигми, яку умо­вно назвемо соціально-антропологічною.

Нині для правової соціології є усталеним положення про те, що, об’єктивним, природ­ним фактором правоутворення є взаємодія ін­дивідів, яка здійснюється у відносинах між ними (відповідно, щодо права цивільного – у цивільних відносинах) [13, с. 73]. Будь-які ж правові відносини являють собою певні соціа­льні зобов’язання, змістом яких виступають взаємні права та обов’язки їхніх учасників (скажімо, цивільні зобов’язання, спрямовані на збереження спокійного володіння речами; зобов’язання з виконання робіт; з надання утримання). Для подальшого аналізу доцільно виділити два основних типи таких соціальних зобов’язань: а) всезагальні, суб’єктами яких є всі однойменні учасники суспільного життя – окремі люди та їхні спільноти; б) соціально-рольові, учасники яких виступають в особли­вих якостях – батька, дружини, продавця, за­подіювача шкоди тощо.

Всезагальні зобов’язання інакше можуть бути названі стосунками відносно незалеж­ного, автономного співіснування індивідів, іншими словами – відносинами індивідуальної свободи й недоторканності. У них суспільство наче би атомізується, перетворюючись на спі­льноту зовнішньо незалежних одна від одної осіб. Відтак природною основою цивільної рі­вності у даному випадку є насамперед рівно-цінність благ, належних учасникам всезагаль­них відносин (речей, творів, винаходів й таке ін.) чи «втілених» в їхніх особистостях (життя, здоров’я, честь, гідність тощо). У всезагальних немайнових відносинах антропною основою правової рівності виступає рівна гідність осіб (людей та спільнот); вказана ознака відобра­жає рівно-значність тих невідчужуваних фізи­чних та духовних благ(життя, здоров’я, честі, гідності, імені тощо), які втілені у кожній лю­дині або нерозривно пов’я-зані з нею, з її фі­зичною та духовною життєдіяльністю.

Відносини з приводу володіння майном є всезагальними у тому сенсі, що кожна лю­дина неодмінно є володільцем певного майна. З огляду на це можна стверджувати про тотож­ність взаємних зобов’язань, які пов’язують між собою учасників цього різновиду суспіль­них відносин. Рівність учасників всезагальних майнових відносин є об’єктивно зумовленою як законами економічного розвитку, так і соці­ально-антропними закономірностями. Адже речі для людини – це «улюблені речі», матері­альне продовження її особистості, вони утво­рюють неповторний світ індивіда, його уніка­льний предметно-соціальний простір [25, c. 132-144]. Тому цивільна рівність володільців речей виражає рівну гідність цих осібта рів­ноцінність будь-якого суб’єкта мирного воло­діння.

Оскільки в усіх всезагальних зобов’язаннях проглядаються потенційні відносини коопера­ції чи конфлікту, такі зобов’язання виражають рівну антропосоціальну правоздатність їх суб’єктів. Окрім цього, в усіх всезагальних відносинах цивільна рівність зумовлює також і однаковий зміст зобов’язань, якими їх учас­ники взаємно поєднані, тобто – рівноправ­ність. Інший підхід до цих відносин був би можливий лише за умов відвертої дискриміна­ції та суперечив би базовим сучасним уявлен­ням про справедливість. Фактичне відхилення від засади рівноправності викликає справед­ливе обурення й протест, оскільки внутрі­шньою основою такої рівності є загальнолюд­ська природа, загальна гідність і свобода, спі­льність умов людського існування (Г. Арендт).

Соціально-рольові відносини. Договір. Якщо природне публічне право – це царина прямолінійної необхідності, «надійності» і пе­редбачуваності, то природне цивільне право – це царина індивідуальної свободи, ймовірності та ризику*. Насамперед це стосується зо­бов’язань, зміст яких має переважно індивіду­ально-вольове походження.

Природною основою рівності сторін у дого­ворі виступає власне координаційний характер їхнього індивідуального взаємозв’язку. Рів­ність є невід’ємним атрибутом останнього. З огляду на це у договірних відносинах най­більш адекватним є «негативне» розуміння рі­вності як рівно-вільності, однакової не підпо­рядкованісті. За такою інтерпретацією стоїть усе потенційне різноманіття договірних типів у координаційних відносинах.

Цивільна рівність тут означає принципову рольову взаємозамінність учасників договір­них відносин (В. Ф. Яковлєв, 1972): однако­вість можливостей у зайнятті того чи іншого місця, тієї чи іншої соціально-рольової позиції (покупця, продавця, замовника, виконавця тощо) у системі відносин учасників ринку. Ін­шими словами, йдеться про рівність «соціа­льно-економічних» правоздатностей учасників цивільних відносин. Засада рівності тут зумо­влюється насамперед тим значенням, цінністю, яку учасники цивільних правовідносин нада­ють один одному як особам, належним їм бла­гам, а також їхнім взаємним діям.

Джерелом договірного права є погоджена воля окремих осіб. При цьому свобода волеви­явлення означає не повну, абсолютну індетер­мінованість останнього, але лише визнання автономності волі особи щодо детермінуючого психічного чи фізичного впливу з боку інших осіб, і, відповідно, внутрішньо-вільне форму­вання волевиявлення. (Фактично на свободу волевиявлення певною мірою завжди впливає майнова та інші різновиди нерівності учасни­ків суспільно-правового життя). Відтак у дого­ворі цивільна рівність є нічим іншим, як фор­мально-правовою проекцією природних влас­тивостей міжлюдської взаємодії, право­вим ві­дображенням антропосоціальної сутно­сті такої взаємодії – взаємоузгодженої сво­боди її учас­ників.

Цивільно-правовий договір являє собою ту правову форму, яка адекватно виражає як ма­теріальну еквівалентність товарного обміну, так і рівну міру свободи його учасників. За­вдяки своїй індивідуальності, партикулярному характеру цивільні відносини виступають як «приватні» відносини. Приватність таких від­носин протистоїть тотальності відносин публі­чно-правових. Тому природне приватне право конституюють індивідуальні домовленості. Цивільне ж законодавство, в принципі, покли­кане виконувати, гадаємо, допоміжну, субси­діарну роль у регулюванні цивільних відносин. Держава не визначає змісту цих відносин “від себе й примусово”, а лише “займає позицію органу, який охороняє те, що буде визначено іншими” [18, c. 39]. При цьому цивільне зако­нодавство регулює: а) ті відносини, які зали­шилися неврегульованими в договорі (диспо­зитивні норми); б) особливо важливі, з точки зору забезпечення соціальної справедливості та інших публічних інтересів, договірні відно­сини (імперативні норми). Наявність значної питомої ваги таких норм у низці інститутів договірного права свідчить не стільки про во­люнтаристський характер діяльності законода­вця, скільки про адекватне регулювання тих відносин, які з міркувань спільного блага чи за їхньою етико-соціальною сутністю потребу­ють владного втручання (захист економічно-слабкої сторони за договором, недопущення недобросовісної конкуренції тощо).

Характерним проявом індивідуальн ої сво­боди є випадкові умови договорів. Такі умови, на відміну від істотни х та звичайних, повні­стю залежать від вільного розсуду сторін до­говору. «Сваволею» сторін визначається саме існування таких умов у договорі, а також їх зміст**. Випадкові умови договору є правовим виразом індивідуальних особливостей кожної окремої договірної ситуації, індивідуальних потреб, інтересів, воль її учасників “Найголо­вніший акт товарного обміну – договір – ре­зультат випадковості, сваволі сторін, які всту­пають в обмін. Як тільки договір намагаються нав’язати примусово, право гине” [25, c. 26]*.

Непередбачуваність, випадковість, відкри­тість є характерними рисами індивідуальної правотворчості, яка є постійним джерелом внутрішнього розвитку цивільного права. Ві­дображаючи свободу індивідуальних людсь­ких проявів, цей різновид соціальної творчості стає правовим виразом вільного розвитку між­особистісної взаємодії в суспільстві та загалом людської особистості як такої. Завдяки цьому цивільне право являє собою відкриту, саморе­гулятивну, а відтак і живу, систему, яка якнай­краще пристосована для існування у змінюва­них зовнішніх умовах. Індивідуальне цивільне право – це всезагальна правова форма людсь­кого життя, форма, яка виражає всезагаль­ність індивідуального. У цьому сенсі значення цивільного права важко переоцінити.

У цьому контексті слід знову повернутись до проблеми об’єктивних меж застосування імперативного методу в юридичному цивіль­ному праві. Цей метод (накази та заборони) виражає недовіру й підозру держави до свобі­дної волі людини як джерела її соціальної по­ведінки. Така недовіра є доречною, якщо йдеться про відносини соціального конфлікту, про захист недоторканної сфери інтересів, благ індивідів та спільнот від неправомірних посягань, які є наслідком прояву не «доброї», а «злої» волі. Ця підозра також є цілком ви­прав­даною у випадках, коли правові приписи адре­совані представникам влади. Однак у сфері соціального співробітництва, де суспі­льні зв’язки виникають з доброї волі їх учас­ників, подібна – соціально необґрунтована – наказо­вість часто постає правовим виразом і засобом деперсоналізації, «опредмечування», людини, якій у такий спосіб відмовляється у здатності до правотворчості. Тому, на наш по­гляд, імпе­ративний метод юридичного регу­лювання по­винен застосовуватись до лише тих цивільних відносин, котрі стосуються спіль­ного блага всього суспільства, а відтак мають приватно-публічну природу.

Позадоговірні соціально-рольові відно­сини. До цієї групи входять змістовно різно­манітні зобов’язання, спільним для яких є те, що їх зміст формується поза волею їх учасни­ків (скажімо, заподіяння шкоди; аліментні зо­бов’язання) або лише за волі одного з них (обіцянка винагороди, видача довіреності). Учасники цих відносин мають протилежні за змістом права та обов’язки (наприклад, стано­вище автора твору та всіх інших осіб; потерпі­лого та заподіювача шкоди; довірителя та представника). Тому в даному випадку, на відміну від всезагальних відносин, можна ве­сти мову не про рівноправність, а лише про рівність природних правоздатностей. Зок­рема, в авторських відносинах остання вира­жає той буттєвий факт, що кожна людина по­тенційно є творцем, є здатною до творчості рівною мірою з іншими. Попри фактичну не­однаковість наявних у окремих індивідів твор­чих здібностей, рівність правоздатностей відо­бражає єдину загальну сутнісну характерис­тику людини – здатність до творчості. В інших же позадоговірних відносинах (обіцянка вина­городи, рятування чужого життя чи майна, за­вдання шкоди тощо) природна рівність також відображає лише принципову однаковість мо­жливостей (рівну ймовірність) стати учасни­ком конкретного зобов’язання. Антропосоціа­льною ж основою цивільно-правової рівності виступають спільні антропні властивості та рівноцінність майнових і немайнових благ, належних учасникам цивільних відносин.

Вельми специфічними є батьківські зо­бов’язання, учасники яких наділені протилеж­ними правами й обов’язками та принципово не можуть помінятись своїми соціально-право­вими «ролями» (батько – дитина, батько ди­тини – мати дитини). Як видається, в даному випадку цивільно-правова рівність виражає всезагальну людську гідність, рівною мірою притаманну кожному з батьків та дитині як учасникам сімейних відносин. Саме гідність дитини є джерелом батьківських обов’язків з її утримання та виховання – обов’язків, спрямо­ваних на забезпечення соціальної реалізації цієї гідності. Власне, саме цей факт і породжує батьківське аліментне зобов’язання, виник­нення якого рівною мірою не залежить від волі тих членів сім’ї, між якими воно існує.

Основні висновки. Гадаємо, що все викла­дене дає підставу стверджувати наступне. В усіх розглянутих вище відносинах цивільна рівність виражає однакове значення індивідуа­льних воль учасників зобов’язань при здійс­ненні своїх природних прав (всезагальні та ро­льові відносини) чи при їх виникненні (рольові відносини). В усіх випадках така рівність означає й однакову цінність належних особам невід’ємних благ чи майна, але насамперед – однакову значущість самих учасників цивіль­них зобов’язань. У мікросоціальних цивільних відносинах їхні учасники визнають самі у собі та один в одному «людське всезагальне» – все­загальнолюдську гідність та свободу. Ці фак­тори якраз і слугують об’єк-тивною, природ­ною передумовою для конституювання пози­тивно-правової рівності, котра є нічим іншим, як формально-правовою проекцією сутнісних властивостей міжлюдської взаємодії. Цивільна рівність відображає універсальність цивіль­ного права та принципову можливість застосо­вування цивільно-правових норм до будь-якого учасника цивільних відносин. Проявом цієї ж універсальності є загальне поняття «особа», яким позначаються суб’єкти позитив­ного цивільного права. Відтак, цивільна рів­ність виражає тотожність фундаментальних антропних властивостей суб’єктів цивільного права. Тому загальним значенням цивільної рівності є рівність природних правоздатнос­тей учасників цивільних відносин.

Зауважимо, що загальна теорія природної цивільної правоздатності ще чекає на свою розробку. Проте, як видається, деякі її вихідні положення можуть бути попередньо сформу­льовані вже сьогодні. По-перше, методологіч­ною основою для такої розробки має бути уяв­лення про особу як родового суб’єкта, “особу взагалі”, що є необхідною передумовою ви­знання за кожним учасником цивільних відно­син певних правових характеристик, тотожних із такими ж характеристиками інших осіб.

По-друге, властивості природної правозда­тності людських спільнот є похідними від пра­воздатності їхніх учасників, хоча й утворюють нову якість. Тому важливою складовою побу­дови концепції природної правоздатності люд­ських спільнот виступатиме «образ людини» як учасника правовідносин.

По-третє, зміст поняття людини як суб’єкта природного права повинен диференціюватись. Першим значенням цього поняття є правовий діяч як особа, здатна до самостійних свідомих і вольових актів; другим його значенням є пе­рсоніфікована правова цінність [1, с. 83-96]. З огляду на останнє положення, необхідною причиною визнання рівності природних право­здатностей усіх людей є, по-перше, той факт, що будь-яка окрема людина (навіть дитина чи психічно хвора) є унікальним проявом життя, потенційною духовною безкінечністю, істо­тою, чия специфічно людська сутність розкри­вається лише в процесі її всебічного розвитку. Адже саме у такий спосіб формуються (чи від­новлюються) властивості людини як правового діяча. Внаслідок цього універсальна природна правоздатність постає уособленням тієї цінно­сті (блага), котрою є кожна людина як така. Тому й поняття всезагальної природної право­здатності повинно виводитись насамперед із аксіотичних засад, із тієї всезагальної унікаль­ності, яку являє собою кожна людина. Відтак, поняття природної правоздатності людини мо­гло би бути визначено як така невід’ємна вла­стивість людини, що полягає в її загальній здатності бути суб’єктом соціальних прав та обов’язків і ґрунтується на рівній самоцінно­сті кожної людини як унікального прояву життя, як істоти, здатної до розвитку й потребуючої його задля розкриття своєї спе­цифічної людської сутності (природи).

В сучасній природно-правовій думці така самоцінність відображається поняттям всеза­гальної людської гідності*. Ідея такої гідності є аксіоматичним підґрунтям декількох приро­дно-правових концепцій і як така принципово не може бути верифікована в рамках жодної з них [2; 4; 15; 27; 30; 31]. Така верифікація по­требує створення метатеорії природного права. Обґрунтування всезагальної людської гідності є насамперед світоглядно-аксіологіч­ною проблемою і, на наш погляд, є одним із тих пунктів, де й має відбуватись «злиття ра­ціональних та ірраціональних знань про світ» (Г. Мальцев).

На завершення зауважимо, що ті філософ­сько-методологічні підходи, які знайшли своє відображення у ст. 1 ЦК, дають підстави спо­діватись на те, що український законодавець зрештою «впізнав» ту природну суть цивіль­них відносин, про яку вели мову розробники Кодексу, і надалі встановлюватиме адекватне цій суті законодавче регулювання. А це, в свою чергу може сприяти й поступовому від­новленню у нашому суспільстві вже забутого нині розуміння юриспруденції як мистецтва добра і справедливості.

 

Список літератури

 

1. Алексеев Н. Н. Основы философии права. – СПб., 1999.

2. Голенбах Д. Розвиток римо-католицької теорії прав людини // Релігійна свобода і права людини: богословські аспекти: У 2 т. – Львів, 2000. – Т. 1. Гьофнер Й. Християнське суспі­льне вчення: Пер. з нім. – Львів, 2002.

3. Загальна декларація прав людини (ООН, 1948) // Права людини. Міжнародні до­го­во­ри України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. – К., 1992.

4. Зорькин В.Д. Позитивистская теория права в России. – М., 1978. – С. 160.

5. История политических учений / под. ред. А. И. Денисова, О. Є. Лейста. М., 1978.

6. Ковлер А. И. Антропология права. М., 2002.

7. Красавчикова Л. О. Гражданско-право­вая охрана личной жизни советских граждан. – Дисс.... канд. юрид. наук. – Свердловск, 1979.

8. Кульчар К. Основы социологии права. М., 1981.

9. Мальцев Г. В. Понимание права. По­дходы и проблемы. – М., 1999.

10. Мальцев Г. В. Социальная справедли­вость и право. – М., 1977.

11. Маритен Ж. Человек и государство: Пер. с англ. – М., 2000.

12. Маркс К. Капитал. – Т І. – М., 1988.

13. Мережко А. А. Договор в частном праве. – К., 2003.

14. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ООН, 1966) // Права лю­дини. Міжнародні договори України, деклара­ції, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. – К., 1992.

15. Науково-практичний коментар Цивіль­ного кодексу України / За ред. В. М. Коссака. – К., 2004.

16. Нерсесянц В. С. Философия права. – М., 2000. – 256 с.

17. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. – М., 1998. – 353 с.

18. Поляков А. В. Общая теория права. – Спб: Юридический центр Пресс, 2001. – 560 с.

19. Рабінович П. М. Приватне і публічне право як діалектична єдність // проблеми дер­жавотворення і захисту прав людини в Укра­їні: Матеріали Х регіональної науково-практи­чної конференції. 5-6 лютого 2004р. – Львів, 2004. – С. 3-5.

20. Рабінович П. М. Право людини на ком­пенсацію моральної шкоди // Юридич­ний віс­ник України. – 2002. – № 3. – С. 1, 4.

21. Ромовська З. Цивільний та Сімейний ко­декси України – честь львівської правничої школи // Вісник Львівського університету. Сер. юридична. – Вип. 39. – 2004. – С. 9-27.

22. Ромовська З. В. Проблеми загальної тео­рії права у проекті Цивільного кодексу України // Українське право. – 1997. – № 3. – С. 65-68.

23. Савчук С. В. Юридична соціологія. – Че­рнівці, 2003. – 240 с.

24. Скловский К. И. Собственность в граж­данском праве. Учебно-практическое пособие. М.,1999. – 512 с.

25. Трофимов В. В. Взаимодействие индиви­дов как правообразовательный про­цесс: общетеоретический аспект: Автореф. дис… канд. филос. наук: 12.00.01 / Тамбовск. гос. ун-т им. Г. Р. Державина. – Волгоград, 2001. – 23 с.

26. Хованская А. В. Достоинство человека: к либеральной стратегии права для России // Политические исследования. – 2001. – № 4. – С. 49-60.

27. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред.. Є. О. Харитонова, О. М. Каліте­нко. – Одеса, 2003. – 1080 с.

28. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К., 2004. – 928 с.

29. Четвернин В. А. Современные концеп­ции естественного права. – М., – 1988. – 144 с.

30. Юлдашев О. Природно-правова цін­ність категорії «гідність людини» як підгрунтя будь-якого реформування // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 4 (27). – С. 98-99.

31. Яковлев В. Ф. Гражданско-правовой ме­тод регулирования общественных отношений: Учебное пособие. – Свердловск, 1972. – С. 169.


 

С. П. Рабинович






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных