ЗМІСТ І ЗНАЧЕННЯ КАТЕГОРІЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ

Справедливість повсякчас супроводжує між­народне право: створення нових норм, способи і засоби їх здійснення обґрунтову­ються катего­рією справедливості, вона також відіграє важ­ливу роль при вирішення питань відповідально­сті і санкцій. Справедливість є головним крите­рієм оцінки міжнародної дія­льно­сті держав. Від оцінки політики держави як спра­ведливої знач­ною мірою залежить її підтримка всередині кра­їни, а також її вплив на світовій арені.

Зважаючи на вагому роль, яку категорія справедливості відіграє у міжнародному праві, розробкою цього поняття дослідники займа­лися починаючи ще з ХVІІ ст., особливо наго­лошу­ючи на значенні цієї категорії для міжна­родного права. Проте ні класика світової пра­вової думки, ні сучасна міжнародно-правова доктрина не міс­тять визначення змісту справе­дливості як кате­горії міжнародного права.

Вперше системний аналіз справедливості як основи міждержавного права був зроблений гол­ландським юристом Г. Гроцієм у трактаті “Про право війни і миру” – фундаментальній праці з міжнародного права, що була напи­сана, за сло­вами автора, “на захист Справед­ливості” [5, с. 41]. Виявити засади справедли­вості у міжнарод­них відносинах – ось та голо­вна мета, заради якої мислитель і розпочинає своє дослідження.

В основі всього юридичного підходу Гро­ція лежить ідея справедливості, яка тракту­ється ним як вимога розуму, веління природи розумної іс­тоти. “Право, – зазначає він, – тут означає не що інше, як те, що справедливе, при цьому перева­жно у заперечному, а не стверджуючому зна­ченні, оскільки право – це те, що не суперечить справедливості. Супере­чить же справедливості те, що не відповідає природі істот, які володіють розумом” [5, с. 68].

Норми, що регулюють міждержавні відно­сини, Гроцій називає “правом народів” і пояс­нює його як право, “що набуває обов’язковості волею всіх народів або багатьох з них” [5, с. 74]. Голла­ндський дослідник вважає помилко­вою думку, що вимога справедливості стосу­ється лише гро­мадян, а щодо цілого народу або правителів вона є зайвою [5, с. 49], адже дотримання засад спра­ведливості у міжнарод­них відносинах диктується усвідомленням їх корисності для усіх держав (як невеликих та слабких, так і великих та могутніх).

Про обов’язковість дотримання справедли­вості у відносинах між державами писав також французький мислитель ХVІІІ ст. Емер де Ват­тель у своїй праці “Про право народів”: “Усі на­ції, таким чином, повинні підтримувати справед­ливість у своїх взаємовідносинах, до­тримуватися справедливості з усією скрупу­льозністю й турбо­тливо утримуватися від усього, що порушує її” [3, с. 251]. Необхід­ність дотримання справедли­вості він поясню­вав важливістю наслідків її по­рушення або за­безпечення, а також складністю прийняття рі­шень: “Дотримання справедливості у відноси­нах між націями ще необхідніше, ніж у відно­синах між приватними особами, оскільки не­справедливість призводить до страшніших на­слідків у сварках між цими могутніми політич­ними організмами, і тому, що тут складніше від­найти розумне рішення” [3, с. 251].

На противагу цьому шотландський філо­соф Д. Юм, хоч категорично і не заперечував корис­ність дотримання справедливості у від­носинах між державами, проте вважав, що у цій сфері діяльності особи, наділені владою, можуть і по­ступитися справедливістю, в той час як для про­стих громадян це є неприпусти­мим: “обов’яз-ковість дотримання справедли­вості є не такою значною для держав, як для індивідів” [16, с. 18], і далі: “ми через необ­хідність повинні ста­витися поблажливіше до державця або міністра, коли він обманює ін­шого державця або міністра, ніж до приватної особи, що порушує своє слово” [16, с. 18]. Таку позицію Д. Юм пояснює помил­ковою, на наш погляд, думкою, що, хоча спілку­вання між різними державами є вигідним і, ча­сом, необхідним, воно не є таким необхідним і ви­гідним, як спілкування між індивідами [16, с. 18]. Нині приватні відносини є залежними від рівня і якості міждержавного спілкування, тому відносини між індивідами часом стають немож­ливими або можуть бути ускладненими внаслі­док відсутності або неоднозначності відносин між державами. Крім того, несправе­длива полі­тична діяльність нечесного глави держави або ж міністра може повернутися вкрай несприятли­вими наслідками для грома­дян цієї держави. Тому слід вважати помилко­вою думку про мало­значимість категорії спра­ведливості для міжна­родних відносин, адже “те, що суттєве для інди­віда, ще суттєвіше для спільноти” [2, с. 37].

Представники німецької класичної філо­софії розглядали справедливість як одну із за­сад між­народних відносин переважно у кон­тексті питань війни і миру. У праці І. Канта “До вічного миру” справедливість є основою “державної мудрості”. Він пише: “Прямуйте перш за все до царства чи­стого практичного розуму і до його справедли­вості, цим шляхом ваша мета (благодать вічного миру) здійс­ниться сама по собі” [7, с. 47]. За Ге­гелем ос­новний принцип міжнародного права полягає в тому, що “договори, на яких ґрунту­ються зо­бов’язання держав відносно одна одної, мають виконуватись” [4, с. 288], а у тому випа­дку, коли дійти згоди неможливо, то “спір між державами може вирішитись лише через війну” [4, с. 289], проте справедливість, що розуміється як одна з основ побудови норм міжнародного права, засновується не на воєн­ній силі і могутно­сті країн, а на загальнолюд­ських уявленнях про справедливість [15, с. 106].

Дослідники радянського періоду (Г. К. Дми­трієва, Д. Б. Левін), підкреслюючи особ­ливе зна­чення поняття справедливості в сис­темі міжна­родного права, значну увагу приді­ляли критиці буржуазних теорій справедливо­сті та пропагу­вали соціалізм як єдиний лад, здатний забезпе­чити “справедливий порядок не лише у націо­на­льному, але і в інтернаціо­нальному масш­табі” [6, с. 69]. Справедливість розглядалась і як окремий принцип міжнарод­ного права, і як відображення усіх основних принципів міжна­родного права, але зміст до­сліджуваної кате­горії належним чи­ном не було визначено. По­ложення про те, що “поняття справедливості втілює в собі основні демокра­тичні принципи міжнародного права” [10, с. 98], хоча і підкре­слює важливе значення цієї категорії для між­народного права, проте по­збавляє її власного, особливого змісту. Запро­по­новане Г. К. Дмит­рієвою функціональне ро­зу­міння принципу справедливості, що розкри­ва­ється таким чи­ном: “міжнародне право по­винно функціону­вати на справедливій основі, справед­ливими мають бути й результати його функціо­ну­вання” [6, с. 78], все ж не знімає пи­тання про зміст категорії справедливості у міжнарод­ному праві.

Серед сучасних досліджень поняття спра­вед­ливості у міжнародному праві слід відзна­чити “Теорію справедливості” Дж. Ролза, в якій автор в межах своєї морально-політичної концепції “справедливості як чесності” аналі­зує і міждер­жавну сферу застосування цієї ка­тего­рії. Фран­цузький філософ і соціолог Р. Арон у праці “Мир і війна між націями” згадує по­няття справедли­вості і несправедливості у зв’язку з одвічною проблемою війни і миру в контексті світової іс­торії. Англійський філо­соф О. О’Нейл досліджує поняття міжнародної дистрибутивної справедли­вості. Порушуючи проблеми світового економі­чного порядку, глобального перерозподілу, ліквідації голоду та злиднів, автор прагне дати від­повідь на пи­тання, “як окремі особи, інститути і суспільс­тва можуть змінювати (посилювати, зменшу­вати) нужденність і страждання у відда­лених від них краях” [12, с. 386].

У теоретичних дослідженнях з міжнарод­ного права особливо підкреслюється зростання ролі справедливості у регулюванні міжнарод­них від­носин та взаємодії принципів і норм міжнарод­ного права, але також відзначається складність кодифікації змісту цієї категорії [9, с. 20]. Фран­цузький теоретик міжнародного права Ж. Тускоз зазначає, що служіння спра­ведливості є метою не лише міжнародного права, але й будь-якої юридичної системи, проте відповідь на питання, що означає це по­няття, “є справою нелегкою” [14, с. 6].

Ідея справедливості глибоко вкорінена у по­зитивне міжнародне право, знаходить відо­бра­ження в його основних цілях, принци­пах і конк­ретних нормах. Справедливість як мета і прин­цип згадується у найважливіших міжна­родно-правових актах. Так, у преамбулі Ста­туту ООН однією з цілей об’єднання наро­дів світу в ООН і прийняття вказаного Статуту є створення умов, за яких може дотримуватися справедливість [11, с. 238]. Також у Статуті підкреслюється, що для досягнення цілей Ор­ганізації необхідне дотри­мання основних принципів відносин між держа­вами, що їх сформульовано Статутом. Слід під­креслити, що власне цілі й принципи ООН ма­ють спра­ведливий характер, і, що особливо важ­ливо, такий їхній статус є загальновизнаним і впро­довж багатьох років зберігає свою значи­мість.

У Статуті ООН справедливість розуміється як одна з основ світового порядку. Члени Орга­нізації Об’єднаних Націй зобов’язуються вирі­шувати свої міжнародні спори мирними засо­бами таким чином, щоб “не піддавати за­грозі міжнародний мир і безпеку і справедли­вість” [11, с. 240]. Отже, мир, безпека і спра­ведливість розглядаються у Статуті як однорі­дні і взаємо­пов’язані категорії. Справді, мир і безпека не можуть бути без справедливості, так само як і досягнення справедливості не­можливе без забез­печення миру і безпеки.

Справедливість як основа світового по­рядку тісно пов’язана з міжнародним правом. Так, у преамбулі Статуту вказується на необ­хідність дотримуватися справедливості і зо­бов’язань, що випливають з міжнародного права [11, с. 238]; ст. 1 передбачає вирішення міжнародних спорів відповідно до принципів справедливості та між­народного права [11, с. 239]. Таким чином, Ста­тут закріплює зв’язок справедливості і міжнаро­дного права у процесі регулювання міждержав­них відносин, але, на жаль, не вказує на те, що слід розуміти під ка­тегорією справедливість і яке саме місце вона займає у системі міжнародного права.

Сучасне міжнародне право потребує чіт­кого визначення змісту справедливості, конк­ретної формули, за допомогою якої можна було б одер­жати вирішення різноманітних міждержавних питань, і яка б слугувала орієн­тиром для ство­рення нових міжнародно-пра­вових норм.

Зміст справедливості як складної, багатоас­пектної категорії міжнародного права розкрива­ється через основні її вимоги (елеме­нти): помір­кованості, домірності та публічно­сті. Ці вимоги висуваються до суб’єктів між­народно-го права, їх дотримання або ігнору­вання дозволяє характери­зувати цілі і наміри, прийняті рішення, способи розв’язання супе­речок і загалом політичну дія­льність держав як справедливу чи несправед­ливу.

Вимога поміркованості стосується питання цілей, що їх прагнуть досягти держави у сфері міжнародної діяльності. Поміркованість харак­теризує держави як такі, що дотримуються не крайніх позицій у політиці та демонструють схи­льність до компромісу. Як зазначає Ролз, дер­жава, що дотримується основ справедливо­сті, “прагнутиме над усе підтримувати й збері­гати свої справедливі інституції та умови, що їх уможливлюють. Вона не надихається жа­данням світової влади чи національної слави й не прова­дить війни задля цілей економічного зиску чи загарбання територій” [13, с. 518]. Національний інтерес справедливої держави визначається з до­помогою основ справедливо­сті: невтручання у справи інших держав, само­визначення, обов’язковість дотримання угод та право на са­мозахист від нападу.

Вимога поміркованості накладає на дер­жави певні обов’язки: допомагати іншому, коли той у нужді чи в біді, за умови, що при цьому сам не зазнаєш надмірного ризику, не кривдити і не за­вдавати шкоди іншому, а та­кож обов’язок не ставати причиною чиїхось зайвих страждань [13, с. 166]. Тому помірко­ваність як елемент справе­дливості у міжнаро­дному праві є вимогою без­корисливого само­обмеження держав і у такому значенні може здаватися “нісенітницею” [5, с. 48], але, як за­значає Г. Гроцій: “так само як гро­мадянин, який додержується внутрішнього права дер­жави аж ніяк не винний у дурості, навіть якщо через повагу до права він змушений посту­па­тися деякими своїми перевагами; так не вин­ний у безумстві і цілий народ, який не насті­льки плекає свої вигоди, щоб заради них зне­важити загальні права всіх народів” [5, с. 48].

Обмеження державами своїх цілей та інте­ре­сів заради справедливості – у цьому полягає ви­мога поміркованості. Так, Ваттель критикує пра­гнення держав до якнайбільшого розши­рення своїх територій, збагачення та поси­лення війсь­кової міці та, у зв’язку із цим, за­питує: “Хіба завжди багатство і розміри воло­дінь складають щастя держави?” [3, с. 441] і найкращою відпо­віддю тут, на наш погляд, може бути вислів Гро­ція: “насправді щасли­вою є та держава, межі якої складає справед­ливість” [5, с. 50].

Елемент поміркованості передбачає не лише стриманість у визначенні цілей, але й розсудли­вість у встановленні меж своїх інте­ресів. Гроцій пише так: “здоровий глузд, який повсюди супро­воджує доброчесність, у одних справах приписує поміркованість, у інших змушує доходити до крайніх меж” [5, с. 56]. Справді, у питаннях встановлення миру, захи­сту життя і свободи лю­дей справедливість ви­магає докладати максима­льних зусиль і надмі­рність у таких справах не буде зайвою. Пору­шення вимоги поміркованості тут буде поля­гати не у надмірності, а у помилко­вому трак­туванні таких цілей і у хибних спосо­бах їх до­сягнення.

Саме обрання адекватних способів та ме­тодів досягнення цілей передбачає інший еле­мент справедливості – вимога домірності.

Навіть якщо інтереси держави цілком від­по­відають вимозі поміркованості, її діяльність може бути визнана несправедливою, якщо спо­соби і методи досягнення цілей не відповіда­ють вимозі домірності. Будь-які засоби, що викорис­товуються державами у міжнародній діяльності, повинні відповідати поставленій меті, бути не­обхідними (виправданими), при­датними і не надмірними з точки зору пред­мета, місця, часу і суб’єктів застосування. По­рушення вимоги домі­рності можна проілюст­рувати за допомогою ви­слову “стріляти з гар­мати по горобцях”.

Вимога домірності покладає на суб’єктів міжнародного права обов’язок співставляти зна­чимість і вагомість, з одного боку, своїх цілей та інтересів, які вимагають їх вдаватися до тих чи інших заходів, та, з іншого боку, тих обмежень прав та інтересів інших суб’єктів, до яких при­водять ці дії.

Міжнародна діяльність держав повинна ґру­нтуватися на повазі до прав інших націй і наро­дів. Будь-яке обмеження цих прав мож­ливе лише у межах, дозволених нормами між­народного права, і у найбільш м’який спосіб з усіх можли­вих. Якщо досягнення поставле­ної мети можливе за допомогою заходу, що пе­редбачає найменше обмеження, слід застосо­вувати саме його. Домі­рність того чи іншого заходу визначається за до­помогою трьох ознак: 1) необхідності (захід по­винен бути не­обхідним для досягнення постав­леної мети, тобто ця мета не може бути досяг­нута без за­сто­сування даного заходу), 2) придат­ності (держави не можуть застосовувати непри­датні заходи, тобто такі, застосування яких не на­близить дер­жаву до поставленої мети) та 3) доцільності (за­хід повинен бути доцільним у тих обставинах, що склалися, і не бути надмі­рним з точки зору предмета, місця, часу і суб’єктів за­стосування).

Якщо досягнути певної мети можливо різ­ними шляхами, необхідно обирати той, що є найменш радикальним щодо інших суб’єктів міжнародного права. У будь-якому випадку, коли є загроза обмеження прав та інтересів ін­ших держав, слід шукати такий варіант, який буде для них найменш обтяжливим.

Розглядаючи питання домірності цілей і за­собів у міжнародному праві, не можна обійти увагою проблему війни. Як слушно зазначає Р. Арон: “Війна властива всім історичним епо­хам і всім цивілізаціям. Сокирами або гарма­тами, стрілами або ядрами, хімічною зброєю або атом­ною, зблизька і здалеку, поодинці чи ве­ликими масами, навмання чи за детально об­міркованим методом люди вбивали одні од­них, застосову­ючи ті знаряддя вбивства, які надавали в їхнє розпорядження звичай та знання їхніх спільнот” [2, с. 157]. Визнання того, що війни поки що є неуникними, приво­дить до необхідності норма­тивно обмежити застосування воєнних засобів: і рішення про початок воєнних дій, і характер участі у них повинні відповідати загальновизна­ним раціо­нальним критеріям. Тому й сформу­льовані принципи справедливої війни – осново­положні вимоги, які фіксують етико-правові умови по­чатку і ведення війни [1, с. 60].

Домірність розглядається як один з принци­пів справедливої війни, який стосу­ється співвід­ношення цілей і засобів у війні і вказує на необ­хідність балансу між очікува­ними втратами при проведенні військових дій і одержаними в ре­зультаті вигодами. Щопра­вда при практичному застосуванні цього принципу виникають усклад­нення. Як зазначає Р. Г. Апресян “за наявності більш або менш чітких критеріїв обчислення втрат (кількість загиблих і поранених військово­службовців, кількість постраждалих серед мир­ного насе­лення, обсяг матеріальних втрат, шкода навко­лишньому природному та культурному се­ре­довищу), хоча й тут є фактори, що погано під­даються підрахункам (моральна шкода, демора­лізація частини мобілізованих непрофе­сійних учасників військових дій тощо), не знай­дено аналогічних (тобто таких, які можна співста­вити) вимірювачів потенційних зисків” [1, с. 66].

З позиції домірності погроза силою або її за­стосування є крайнім засобом і може засто­сову­ватися лише вимушено і лише у виключ­них ви­падках. Е. де Ваттель про це пише так: “Насиль­ницькі дії є сумним і лихим засобом проти тих, хто зневажає правосуддя і відмов­ляється слухати голос розуму. Але доводиться застосовувати цей засіб, коли будь-який інший не дає результатів. Справедлива і розумна на­ція та хороший прави­тель вдаються до цього засобу лише у крайньому разі” [3, с. 439].

Серед елементів справедливості як катего­рії міжнародного права слід також розглянути ви­могу публічності. Принципи й правила, за якими держава провадить свою міжнародну діяльність повинні бути відкритими для інших суб’єктів міжнародного права, публічно відо­мими, адже, за словами Канта, “максима, яку я не можу від­крити з власного наміру, яку слід неодмінно приховати, щоб вона мала успіх, і у якій я не можу публічно зізнатися, не виклика­вши цим супротив усіх проти мого наміру, – така максима може мати джерелом необхідної і загальної... протидії усіх проти мене лише несправедливість, якою вона загрожує кож­ному” [7, с. 50].

У сфері міжнародного права вимогу публіч­ності можна сформулювати так: дер­жави у своїй міжнародній діяльності повинні керуватися та­кими максимами, які б за умови їх публічного оголошення не одержали статус несправедливих. У такому значенні вимога пу­блічності у міждер­жавних відносинах може ви­датися зайвою, адже основні максими між­народ­ної діяльності вже є загальновідомими – це принципи міжнародного права, проголо­шені Статутом ООН, Декларацією про прин­ципи (1970 р.). Але, на наш погляд, це не ви­ключає вимогу публічності, оскільки вона сто­сується не лише загальновизнаних принципів міжнародної діяльності, але й цілей і намірів держав, способів та засобів, до яких вони вда­ються або мають на­мір вдатися задля їх досяг­нення.

Оскільки широке оприлюднення усіх полі­тичних максим держав швидше за все є немож­ливим та й недоречним, вимогу публіч­ності слід розглядати як елемент самоконт­ролю, зручну формулу, за допомогою якої держави могли б оцінити свою потенційну міжнародну діяльність як справедливу чи не­справедливу.

Отже, як зазначалося, справедливість як ка­тегорія міжнародного права складається з трьох основних елементів – вимог поміркова­ності, до­мірності та публічності, звернених до суб’єктів міжнародного права. Як вказує А. А. Козловсь­кий, “справедливість є фундамента­льним гносе­ологічним принципом права” [8, с. 17]. На наш погляд, у сфері міжнародного права саме у вимо­гах поміркованості, домір­ності та пуб­лічності проявляється гносеологі­чність кате­горії справе­дливості. Адже і для оцінки полі­тики держави як справедливої чи несправед­ливої, і для розв’язання суперечок між держа­вами, і для ви­рішення багатьох ін­ших міжна­родно-правових питань, необхідно визначити, чи дотримується суб’єкт міжнарод­ного права у своїй діяльності зазначених ви­мог справед­ливості, а для цього необхідно за­діяти процес пізнання.

Для визначення місця справедливості у сис­темі міжнародного права найбільш зруч­ним ви­дається поняття принципу. Справедли­вість як принцип міжнародного права виконує такі конк­ретні функції: зумовлює напрямок правотворчої діяльності, визначає зміст тлу­мачення, викорис­товується для адаптації но­рми до умов окремого випадку, а також для усунення прогалин у між­народному праві.

Насамкінець слід зазначити, що при вирі­шенні міжнародно-правових питань, як ми ба­чимо на прикладі аналізу категорії справедли­вість, необхідно частіше звертатися до праць фі­лософів минулого, а також до сучасних фі­лософ­сько-правових концепцій, і “це не озна­чає, що держава повинна віддати перевагу принципам філософа перед рішеннями юри­ста... це лише означає, що його слід вислу­хати” [7, с. 39].

Список літератури

1. Апресян Р. Г. Метанормативное содержа­ние принципов справедливой войны // Полис. – 2002. – № 3.

2. Арон Р. Мир і війна між націями. – К.: МП “Юніверс”, 2000.

3. Ваттель Э. Право народов, или Прин­ципы естественного права, применяемые к по­ве­дению и делам наций и суверенов. – М.: Го­сюр­издат, 1960.

4. Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра. – К.: Юніверс, 2000.

5. Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы пуб­лич­ного права / Пер. с лат. А. Л. Саккетти. – М.: Государственное издательство юридиче­ской ли­тературы, 1956.

6. Дмитриева Г. К. Принцип справедливо­сти в международном праве // Советский еже­год­ник международного права. – 1983. – М.: На­ука, 1984.

7. Кант И. К вечному миру / Філософія полі­тики: Хрестоматія: У 4 т. / Авт.-упоряд.: В.П. Андрущенко (кер.) та ін. – Т. ІІ. – К.: Знання України, 2003.

8. Козловський А. А. Справедливість як гно­сеологічний принцип права // Ерліхівський збір­ник. Вип. 3. – Чернівці: ЧНУ, 2002.

9. Курс международного права. В 7 т. – Т. 2. / Г. В. Игнатенко, В. А. Карташкин, Б. М. Кли­менко и др. – М.: Наука, 1989.

10. Левин Д. Б. Мирное разрешение междуна­родных споров и понятие справедливо­сти // Советское государство и право. – 1975. – № 10.

11. Международное право в документах / Сост.: Н. Т. Блатова, Г. М. Мелков. – М.: МЦУПЛ, 2000.

12. О’Нейл О. Международная справедли­вость / Современная политическая теория. (Ав­тор-составитель Д. Хэлд) / Пер. с англ. под об­щей редакцией В. И. Даниленко. – М.: NOTA BENE, 2001.

13. Ролз Дж. Теорія справедливості / Пер. з англ. О. Мокровольського. – К.: Вид-во Соло­мії Пав­личко “Основи”, 2001.

14. Тускоз Ж. Міжнародне право. – К.: Ар­тЕк, 1998.

15. Цюрупа М. В. Філософсько-правові ос­нови міжнародного права у творах Ш. Мон­теск’є та Г. Гегеля // Проблеми філософії права. Том І. – Київ-Чернівці: Рута, 2003.

16. Юм Д. Трактат о человеческой природе / Філософія політики: Хрестоматія: У 4 т. / Авт.-упоряд.: В. П. Андрущенко (кер.) та ін. – Т. ІІ. – К.: Знання України, 2003.