ТА СОЦІАЛЬНОЇ КОНФЛІКТНОСТІ

Виникнення та розвиток права первинно пов’я-зані з визріванням і конкуренцією числен­них та різноманітних соціальних потреб, у тому числі, з потребами соціуму, індивідів у досяг­ненні гармо­нії, стабільності та справедливості, у зменшенні соціа­льної напруги, в подоланні люд­ських вад, не­гараз­дів і суперечок. Саме вла­дно-регулятивний харак­тер права розкриває спе­ци­фіку його соціаль­ного призначення як особли­вого державного регу­лятора суспільних зв’язків будь-якого характеру (як стабі­льних, конструк­тивних, так і конфліктних, руйнів­них).

Співвідношення права і суспільства (зокрема права і соціальної конфліктності) безпосередньо відбиває праксеологічну сторону цього бінар­ного зв’язку; його прийнято розглядати разом із пробле­мами походження права, його соціальною роллю та функціями, і з спробами типізації права та ін. Про­блемі походження права останніми ро­ками присвя­чено чимало змістовних праць, де цікаво і дещо по-новому інтерпретуються об’єк-тивні й суб’єктивні чинники виникнення інсти­туту права та його меха­нізмів; триває ба­гато дискусій і про типології пра­вових систем в істо­ричному й цивілізаційному ас­пекті.

Можливо, для виявлення найбільш реальних зв’язків права з суспільством, – вважає О. Лейст, – (отже й, права з соціальною конфліктністю – В. К.) більш продуктивний соціокультурний під­хід до історії походження права та проблем його су­часної реалізації [6, с. 103-104]. Цей підхід за­снований на системному, цілісному розгляді й аналізі соціуму, тобто суспільних відносин, ін­ститутів, установ, ор­ганізацій, діяльності, рухів і культури як ціннісно-смислової сфери громадсь­кого життя. Соціокуль­турний підхід вимагає для коректності наукових оцінок суспі­льне буття (“соціальну матерію”) і громадську свідомість (“соціальне мислення”) брати в єдно­сті та взає­мозалежності з урахуванням характеру суспіль­них відносин, врегульованих пра­вом чи ні, мир­них чи руйнівних, конфліктних.

Поьрібно враховувати, що через авторитет еко­номічного детермінізму та усталені уявлення про економічну зумовленість права, як юридич­ної час­тини надбудови над базисом, у багатьох представ­ників вітчизняної науки утвердився по­гляд на право як на другорядний, несамостійний феномен, залежний інститут, підпорядкований дії інших, більш важливих об’єктивних чинників суспільного життя. Водночас через ті обставини, що визначення змісту правових норм залежить від волі законода­вця, у всі часи народжувались ілюзії, що останній здатний оптимально й абсо­лютно гармонійно ви­значати не тільки устрій держави, а й характер со­ціальних відносин (напр., віра у всесилля “розум­ного Закону” в добу Просві­тництва у 18 с.).

Подолання цих теоретичних крайнощів є ме­тою і змістом сучасної рефлексії філософсько-правової науки, яка за наших часів уже не зв’язана “кайда­нами” винятково однієї методо­логії та розвивається в площині багатьох дослід­ницьких парадигм. Не випадково Г. Берман так висловився про найперше завдання філософсько-правової науки сьогодні: “Щоб там не казали філософи про матеріалізм та ідеалізм, з історич­ного погляду той факт, що Гегель помилявся, вважаючи, що свідомість визначає буття, зовсім не значить, що правий був Маркс, стверджуючи, що буття визначає свідомість… У своєму визна­ченні та дослідженні права соціальна теорія права повинна спиратися на взаємодію духу і матерії, ідей та досвіду” [2, с. 57].

Отже, глобальний зв’язок права і соціуму по­ля­гає в тому, що чинне право є частиною буття і свідомості суспільства, а не чимось зовнішнім стосовно до нього. Право – такий же елемент спо­собу життя соціуму, як розподіл праці, ве­дення го­сподарства, створення сімей і зміна по­колінь, па­нуючі вірування, інші форми масової свідомості та соціальні інститути. Право і суспі­льство пов’язані органічно, адже далеко не будь-яку правову родину (систему) певний соціум го­товий визнати своєю: ряд норм та інститутів права, ефективних в одних спільнотах, не мо­жуть бути втілені в соціальну тка­нину інших су­спільств, навіть якщо вони проголо­шуються за­гальнообов’язковими та спираються на держав­ний примус.

У той же час цілий ряд суспільних відносин, зв’язків, установ і організацій не здатний існу­вати без правового оформлення і регулювання. Так і значна частина суспільних стосунків, в сутності яких полягає проблема спору, супере­чки, конфлі­кту, з’ясування відносин між суб’єк-тами тощо, неодмінно потребують право­вого втру­чання, рег­ламентації, визначення. Це зайвий раз підтверджує провідну ідею та нашу відому думку: соціальна конфліктність складає онтологічне під­ґрунтя ви­никнення та існування Права.

Існує велика кількість теорій та вчень про по­хо­дження права і його сутність; і всі вони так чи ін­акше пов’язують його природу зі змістом і ха­ракте­ром розвитку суспільних відносин. Так, найбільш популярна регулятивна теорія похо­дження права надає деякі корисні висновки для філософсько-пра­вової оцінки зумовленості права і соціальних про­тиріч. Через жорсткі кліматичні та географічні умови євразійського континенту її засновники під­креслювали особливу роль дер­жави в суспільстві; ця величезна роль полягала в упередженні соціаль­них конфліктів, у забезпе­ченні порядку й стабіль­ності, що були досить хиткими за таких важких умов. Отже, згідно з цією теорією, право виникає для встановлення і підтримки єдиного порядку для всієї країни, де порядок – комплексне поняття, що охоплює ба­гато галузей життєдіяльності людини і суспільс­тва.

Однак з філософсько-правового погляду та за­вдань виявлення онтологічного зв’язку права з соціальною конфліктністю надзвичайно важ­ливе врахування та використання однієї з шано­ваних на Заході концепцій походження права, так зва­ної примирювальної теорії, яку пропону­ють анг­лійсь­кий учений Г. Берман та шведський історик права Е. Аннерс. Стосовно західних (єв­ропейсь­ких) на­родів, держав, розвиток яких ішов здебі­льшого еволюційним шляхом, і де необхідні со­ціальні ін­ститути (у тому числі, й звичаєве право) нерідко утворювались “знизу”, тобто за ініціативою гро­мади, правознавці надійшли ви­сновку, що право тут народилось не заради вре­гу­лювання відносин всередині роду, а заради впоряд­кування зносин між родами [4, с. 316-318].

Сила роду була силою його членів, і тому ко­жен індивід був зацікавлений не протиставляти себе роду; обов’язки ж миротворчої та судової влади виконував найбільш шанований представ­ник роду. Але між родами, зрозуміло, як і між племенами, що були перш за все військовою одиницею, все ж тра­плялися конфлікти; адже у різних племен і родових груп були свої інте­реси (зайняти кращу, більш ви­гіднішу терито­рію, пе­рерозподілити військову здо­бич, захопити бі­льшу кількість жінок і зброї тощо). Причини цих конфліктів полягали у біологічній потребі людей до виживання, вона неминуче поро­джу­вала їх стихійну готовність до сутичок, боро­тьби, конф­ліктів і війн. Саме з цього, зокрема, на­родилась ідея та нищівна практика кровної помсти, яка забирала життя чималої кількості людей старо­давніх спільнот, але у той же час племені (роду) вкрай невигідно було втрачати людей через вну­трішні конфлікти. Отже, за ви­сновком творців і прихильників цієї теорії, саме з договорів про примирення, які спочатку укла­далися народними зборами, потім – радами ста­ріших, і виникло при­мирювальне право.

З часом договір примирення через повторення типових ситуацій поступово переріс у правила, пе­рші правові (звичаєві) норми, згідно з якими все більше зростала сума штрафу за нанесення тілес­них ушкоджень і таке інше. Поступово пра­вила примирення стали диференціюватися, і на підставі вирішення ряду конфліктних ситуацій різного ха­рактеру виникла ціла система право­вих норм. З по­коління у покоління вони удоско­налювались, спо­чатку в традиційній усній формі й мали більш сим­волічний характер, а потім на­були форми письмо­вих правових норм (законів), проголошених від імені держави, тобто стали оформлюватися законо­давчим шляхом. Відомо, що це, головним чином, були норми криміна­льно-правового характеру, в яких йшла мова про встановлення і правозастосу­вання санкцій за правопорушення від уповноваже­них органів держави [1, с. 14-15].

Безсумнівно, сильна сторона цієї теорії та її не­вичерпна користь для юридичної конфлікто­логії полягає в тому, що вона ґрунтується на чи­сленних соціально-історичних фактах, які дово­дять, що конфлікти справді супроводжують людство протя­гом усього цивілізаційного розви­тку і становлять зовсім не виняток, а скоріше його правило, законо­мірну тенденцію. Як тільки в тієї чи іншої соціаль­ної групи виникають особ­ливі інтереси, неминуче виникає необхідність їх відстоювати і захищати, що нерідко породжує конфліктні ситуації.

Зрозуміло, не тільки для примирення, але й для регулювання суспільного життя утворюва­лось право: здатність передбачати події надає можли­вість їх прискорювати чи упереджувати. Напри­клад, відомо, що боротьба за жінок всере­дині роду чи племені зумовила появу норм (пра­вил) екзога­мії; або ж люди помітили, що далеко не завжди зе­млеробство дає добрий врожай, і для запобігання голодоморам і бунтам встановлюва­лись правила для створення запасів продуктів на випадок невро­жаю; інколи, обмежена кількість того чи іншого продукту примушувала вводити норми (квоти) його розподілу тощо. Механізми розв’язання конфліктів були необхідні людству; але куди ефективніше було їм запобігати, і при­мирювальне право стало чинником і механізмом цього соціального процесу. Отже, право створю­вало можливості не тільки при­скорювати розв’язання конфліктних ситуацій, але й нада­вало шанси їх упередження, шляхом встанов­лення визначених правил поведінки.

Дослідження в галузі антропології права пе­ре­конливо демонструють, що конфліктогенність сто­сунків у первинних людських спільнотах віді­гра­вала роль значного важеля, який обумовлю­вав осо­бливості формування нормативних сис­тем тієї доби (звичаїв, традицій, ритуалів, табу й інших припи­сів). Французький антрополог права Норбер Рулан, аналізуючи різновиди війн у тра­диційних суспільс­твах, природу насильства та засоби врегулювання конфліктів, зокрема, від­значає, що насправді нале­жить вирізняти два види конфліктів: внутрішні (за збереження соці­ального порядку) і зовнішні (війни, які виника­ють між різними спільнотами). На внут­рішньому рівні, якщо держава відмовляється від права на війну, то традиційне суспільство також прагне її уникнути або, в найгіршому випадку, на­мага­ється її обмежити через використання мирних ініціатив з урегулювання конфліктів чи встанов­лення “обручів” для помсти [7, с. 144-148].

Нормативність первісного соціуму носила при­мусовий характер; прихильність первісної людини до свого роду, громади в умовах жорс­токої боро­тьби за існування слугувала головним моментом її захищеності, забезпечення необхід­них засобів для існування (їжа, одяг, тепло, за­хист від нападу), і тому була природною. Вижи­вання, доля кожного члена громади насправді залежали від її (громади) внутрішньої згуртова­ності, керованості, безконфлі­ктності; це досяга­лось перш за все жорсткою рег­ламентацією усіх сторін життя, впровадженням спочатку групо­вих, а пізніше й індивідуальних норм-регулято­рів. “Регламентованість життя за­мкнених груп первісних людей, – підкреслює А. Ковлер, – була, отже, і способом укріплення їх вну­трішньої солідарності, і засобом нейтралізації ви­явів ана­рхізму, але підкорення індивіду владі біль­шості було природною необхідністю” [5, с. 120].

Разом із тим, говорячи про жорстку регламен­то­ваність самоврядування громади, слід мати на увазі її здатність пристосовуватись до змін сере­довища і умов своєї життєдіяльності, реагуючи на це моди­фікацією своїх мононорм. Дещо мо­дернізуючи но­рмативну систему примітивних спільнот, францу­зький соціолог права Ж. Карбо­ньє пише: “Потрібно відмовитись від характери­стики архаїчних право­вих систем як найбільш простих або як найбільш жорстких. Нерідко вони до подиву гнучкі, а їх об­щинний характер не перешкоджає наявності про­цесуальних форм та індивідуальній змагальності” [3, с. 54]. Спра­вді, хибно було би вважати первісну громаду лише осередком насильства, примусу, ма­рновір­ства і жорстких норм-правил підкорення окремої людини колективу.

Однак у період розпаду первісного общинно-родового ладу, який історики нерідко визнача­ють як добу ватажківства, почалась драмати­чна епоха згортання традицій родової та общин­ної демократії чи формального зведення її до малозначущих риту­алів. Не випадково тому цей період (ватажківства) дорівнюють суспільному конфлікту (кризі) колек­тивних і особистісних інтересів, який у контексті юридичної антропо­логії демонструє окремі цікаві сторони взаємоза­лежності права і соціальної конф­ліктності.

Затвердження одноосібної влади ватажка вхо­дило у конфлікт із традиціями самовряду­вання громади, з суверенітетом колективу. Утво­рювалось своєрідне двовладдя (політичне й пра­вове): на од­ному полюсі – органи общинного самоврядування, що спирались на кровноро­динні, тотемічні зв’язки у громаді, і на свої мо­нонорми; на іншому – вата­жки, які прагнули створення своєї кланової, війсь­кової, ритуально-корпоративної організації на про­тивагу структу­рам громади і общинному праву, що стискувало їх ініціативи. І якщо самоврядування громади було більш демократичним, то ватажково-корпо­ративна організація публічної влади давала більш ефективні засоби примусу й насильства, змі­нювала докорінно характер первинного права (по­чалась ерозія звичаєвого права), що забезпе­чувало часом племенам і конфедераціям (спіл­кам) племен кращі умови життєзабезпечення і правового регу­лювання. Але при тому, що різ­номанітні форми вкорінення ватажківства як ан­типода общинного самоврядування дещо поси­лювали соціальну на­пругу в племені, без сум­ніву, значною була їх роль у процесі появи та затвердження “індивідуалізова­ного” права.

Період ватажківства у різноманітті додержав­них форм організації влади показовий, з точки зору ці­лей нашого дослідження, саме тим, що тут сполу­чалися два принципи влади – демокра­тичний і ав­торитарний, за яких посилювався розподіл праці, поглиблювалась майнова дифе­ренціація та зрос­тала соціальна напруга й конф­ліктність. Дещо ідеа­лізуючи роль ватажків, вва­жаючи її визначальною у прогресі пізнього пер­вісного суспільства, Дж. Фрезер визначає: “Як лише племенем перестають управляти нерішучі ради найстаріших, які розди­рали внутрішні су­перечки, і влада переходить до однієї сильної й рішучої людини, воно починає представляти за­грозу для своїх сусідів і вступає на шлях завою­вань, котрі на ранніх щаблях історії не­рі­дко сприяють громадському, промисловому і ро­зу­мовому прогресу” [8, с. 60].

Крім того, в цю добу виправдані ватажком на­кази породжують новий тип права, який Е. Аннерс називає “командним правом”: “Най­вища військова посада, яку посідав такий вата­жок, за­безпечувала йому право віддавати воєнні накази і можливість підтримувати необхідний рівень дисципліни. З цього командного права ( курсив наш – В. К.) ви­пливало примітивне вій­ськово-кримінальне право.. тощо” [1, с. 15]. У період ватажківства різко знижу­ється роль пе­ресічного общинника у первісному судочинстві, цю функ­цію поступово монополізу­ють ватажок чи ради ватажків. Поряд із контролем над пере­розподі­лом власності та важливіших ре­сурсів (земля, вода, зброя тощо) відправлення пра­восу­ддя і но­рмотворчість стають важливим інстру­ментом здійснення влади ватажка і родової арис­тократії, що його оточувала.

Отже, з позиції юридичної антропології мо­жна стверджувати, що доба ватажківства була першим кроком на шляху створення сучасного права і дер­жави з особливим, відокремленим від соціуму, апа­ратом управління, що будувався на підґрунті осо­бистої влади. Це також період, коли роздвоєння правового буття людини, її особис­тих прав і гро­мадського статусу отримують оста­точне оформ­лення.

Тому нерухомий зв’язок історико-генетичного походження права та його соціокультурної при­роди, соціальне призначення юридичних норм ви­значають міру і напрямки правового впливу на сус­пільні стосунки, на соціальну структуру й ди­наміку суспільства, на стабільність чи конфлікт­ність останнього.Саме владно-регулятивний ха­рактер права розкриває специфіку його соціаль­ного при­значення як особливого державного ре­гулятора суспільних зв’язків будь-якого харак­теру (як стабі­льних, конструктивних, так і конф­ліктних, руйнів­них).

Список літератури

1. Аннерс Э. История европейского права. – М.: Наука, 1996.

2. Берман Г. Д. Западная традиция права: эпоха формирования. – М.: НОРМА, 1998.

3. Карбоньє Ж. Юридическая социология. – М.: Новый юрист, 1986.

4. Кашанин а Т. В. Происхождение государст­ва и права. Современные трактовки и новые под­ходы: Учеб. пособие. – М.: Наука, 1999.

5. Ковлер А. И. Антропология права: Учебник для вузов. – М.: Изд-во НОРМА, 2002.

6. Лейст О. Э. Сущность права. Проблемы те­о­рии и философии права. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2002.

7. Рулан Н. Юридическая антропология: Учеб для вузов. – М.: Статут.

8. Фрэзер Дж. Золотая ветвь: Исследование ма­гии и религии. – М.: Проспект, 1980.

В. М. Кривцова

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: