ПРОБЛЕМА СПІВВІДНОШЕННЯ

Дослідження співвідношення філософії права і соціології права сьогодні має важливе теорети­чне і прикладне значення, оскільки диференціа­ція нау­кового знання сприяє розвитку нових на­прямків наукових досліджень та впровадженню їх результа­тів у практику. На думку автора, цю проблему до­поможе вирішити з’ясування історії становлення цих двох наук.

Досить гостро з самого початку розвитку со­ціо­логічного напрямку у правовій науці постала про­блема співвідношення загальної соціології та соці­ології права. Ідею про те, що правова наука складає частину соціології, західноєвропейські вчені тради­ційно приписують Є. Ерліху – од­ному із засновни­ків течії “вільного права”. Утім, ця ідея сформульо­вана російським ученим С. А. Муромце­вим у праці “Що таке догма права” ще у 1884 р. Муромцев у своїх висновках спирався на вплив, що справила на правознавство англо-французька соціологія. Зок­рема, він стверджу­вав, що закони правознавства, як і закони соціо­логії, є законами статики й динаміки [12, с. 40].

Тобто певний час (кінець ХІХ ст. – початок ХХ століття) юридична соціологія розглядалась як га­лузь загальної соціології поряд із соціоло­гію релі­гії, економічною соціологією, соціоло­гією вихо­вання тощо. Визначення власного предмета соціо­логії права відбулось тільки після розмежування юридичного соціального від нею­ридичного соціа­льного та віднайдення строгих критеріїв для визна­чення “юридичного”.

На цьому етапі розвитку соціологічної науки ве­лике значення відіграли праці таких учених, як О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс, Е. Дюркгейм, М. Вебер, Г. Зіммель, Т. Парсонс, ідеї яких лягли в основу соціологічно – правових концепцій Є. Ер­ліха, Г. Гурвича, О. Жені, П. Сорокіна, С. Му­ром­цева, М. Капустіна, В. Сергеєвича, М. Кор­кунова, Ю. Гамбарова, М. Гредескула, Л. Петра­жицького, Є. Спекторського, Б. Кістяківського, С. Дністрян­ського, у дослідженнях яких право розглядається як особливе явище соціальної дій­сності, яке знахо­дить вираз у юридичному до­свіді та норматив­них фак­тах.

Вважається, що як самостійний напрямок на­уки, вітчизняна соціологія права оформилась у процесі критики С. Муромцевим догматичного напрямку юриспруденції. Вчений запропонував розглядати право насамперед як соціальне явище. На його ду­мку, “право складає групу явищ суспільного життя. Наука ж повинна ви­значити відносини, в яких пе­ребувають пра­вові явища між собою і явища інших груп до умов і факторів суспільного розвитку” [12, с. 44].

С. Муромцев одним з перших сформулював два характерних для соціологічного напрямку прин­ципи, на підставі яких він доводив ненауко­вість догматичного підходу до права, оскільки вивчення права з самого себе не може привести до відкриття законів, зумовлених його виник­ненням і розвитком. Намагаючись зруйнувати нормативний підхід до розуміння права, вчений стверджував, що під пра­вом замість сукупності юридичних норм розумі­ється сукупність юриди­чних відносин. Він також висунув вимогу про вільну судову правотворчість стосовно встанов­лених норм права [12, с. 51].

У 30-ті роки минулого століття відомий тео­ре­тик соціології права Г. Гурвич поділив соціо­логію права на дві сфери. Перша – систематична соціоло­гія права, що вивчає функціональні зв’язки між су­спільною реальністю й сферами права. Це мікросо­ціологія права, яка кінець кін­цем зв’язує з різнома­нітними формами спільнот довільно поєднані типи сфер права, такі як сус­пільне право й індивідуальне право. Правова ти­пологія різних груп вивчає та на­магається впро­вадити у “мікрофізику” правової дій­сності, з од­ного боку – окремі угруповання, з іншого – сус­пільство в цілому, займається припи­сами права, спрямованими на окремі групи, все­охоплююче роз­глядає системи права. Друга – гене­тична со­ціологія, яка розглядає приховані в типах право­вих систем основні соціальні тенденції й фак­тори, що визнача­ють дію правових норм [17, р. 48-49].

З цього часу можна вважати, що соціологія права сформувалась як самостійна юридична на­ука, яка займається теоретичним й емпіричним вивчен­ням права в його соціальному вимірі та у його спів­відношенні з іншими соціальними яви­щами та про­цесами.

Завдяки соціології права правові дослідження перестають розглядатись як чисто юридичні і набу­вають соціально-правового характеру, за­стосову­ючи як загальнонаукові, так і методи окремих наук, що надає можливість правознавс­тву вирішувати як теоретичні, так і прикладні завдання.

В наш час дискусія про місце соціології права у системі суспільних наук триває, на жаль, часто не враховуючи аргументи, висловлені попере­дниками, в тому числі і згаданими вище. Сього­дні розв’я-зання цього питання, цілком очевидно, не­можливе без дослідження співвідношення за­галь­ної соціоло­гії, загальної теорії права та філо­софії права.

Загальна соціологія допомагає загальній тео­рії права враховувати й помічати явища й про­цеси за­гальносоціального характеру, які не охо­плюються рамками однієї галузі наукових знань, що значно розширює сьогодні проблематику за­гальної теорії права. Зокрема, до таких проблем можна віднести конкретні прояви життя суспіль­ства у правовій сфері. Саме тому, на думку Д. Керімова, соціологія права, як і філософія права, є одним з напрямків загальної теорії права, який, ґрунтуючись на емпі­ричному рівні пізнання, під­німається до раціональ­ного осмис­лення правової дійсності [6, с. 86-87].

Зокрема, Д. Керімов доводить, що соціологія права і філософія права розділяються між собою по лінії онтологічного й гносеологічного ви­вчення. Тобто філософія права є гносеологією права, а со­ціологія права – онтологією права. Автор далі стве­рджує, що не може бути онтоло­гії без гносеології або навпаки. І саме тому і со­ціологія, і філософія держави і права складають єдиний предмет науки загальної теорії держави і права [5, с. 14]. Але, як погоджується і сам Д. Керімов, сьогодні з розвит­ком філософії й со­ціології права вбачається доціль­ним і виправда­ним розмежування єдиного пред­мета загальної теорії держави і права. Належить погодитись, що таке розмежування дає можливість подальшого розвитку самої загальної теорії дер­жави і права через становлення і розвиток нового напрямку соціології права, що в майбутньому дасть мож­ливість загальній теорії держави і права робити висновки й узагальнення на більш високому тео­ретичному рівні і з більшим ступенем наукової об’єктивності й достовірності.

Протилежний погляд обстоює В. Варчук, який вважає, що соціологія права не торкається сутності права, його онтологічної глибини. Вона є галуззю соціології, тому що за своєю природою стоїть бли­жче до соціології ніж до правознавс­тва. Він пропо­нує включити до соціології права всі соціальні явища, в яких присутній правовий елемент, навіть якщо цей елемент не виражений у чистому вигляді, а переплітається з іншими [2, с. 1-3, 105, 108]. Та­кий погляд досить спірний, оскільки, як зазнача­лось, соціологія права поєд­нує як онтологічне, так і гносеологічне.

Філософія права хоч і розглядає право як фо­рму соціального буття і вивчає його сутність, та все ж вона не торкається функціонування права в суспі­льстві у соціальному аспекті. Науковими ж напря­мками соціології права можна визначити: соціальну зумовленість права, соціальну природу та соціальні функції права, умови та механізм соціальної дії права, здійснення права, ефектив­ність законодав­ства та правозастосування [8, с.25; 9, с. 20-21].

Е. Тадевосян вважає, що соціологія права ви­ни­кла і розвивається на перетині соціології і право­знавства, у зв’язку з чим вона виступає як міждис­циплінарна галузь наукового знання. Кри­тикуючи думку Д. Керімова, що філософія права – це гносе­ологія права, а соціологія права – це онто­логія права, вчений підкреслює, що обидві ці науки роб­лять свій внесок і в онтоло­гію, і в гносеологію права. Соціологічне знання про право, його дію і розвиток складає фунда­мент ви­вчення як політич­ної сутності права, так і власне юридичних аспектів права у правознавс­тві. Тому, на його думку, соціо­логія права є галу­ззю соціоло­гії і за своїм предме­том і за методом [16, с. 47, 52].

Зокрема, соціологію права Е. Тадевосян від­но­сить до соціологічних теорій середнього рівня (тобто спеціальних і галузевих) порівняно з мак­росоціологією, яка вивчає загальні закономірно­сті соціуму, і мікросоціологією, що вивчає соціа­льні явища й процеси [15, с. 222].

Така позиція автора досить спірна і, на нашу думку, випливає з догматичного підходу автора до розуміння права, яке вчений визначає як сис­тему загальнообов’язкових соціальних норм, установле­них або санкціонованих державою, які регулюють дії, поведінку, відносини між лю­дьми, групами, державними і громадськими ор­ганами, організаці­ями й установами [15, с. 183]. Зокрема, ще на поча­тку століття відомий юрист Є. Спекторський під­кре­слював, що завдання правознавства далеко не вичер­пуються догмати­чною юриспруденцією. І якщо уявити, що вони навіть нею вичерпуються, то й у такому випадку той матеріал, яким вона за­йма­ється, являє вели­кий соціологічний інтерес. Адже часто норми законів є не довільними припи­сами, штучно нав’язаними життю залежно від волі зако­нода­вця, хоча б і урозріз із реальними умовами й за­питами, а є більш чи менш точним описом суспі­льного життя в тих формах, в яких воно приро­дно склалось. Прикладом може послужити ко­декс На­полеона, який є продуктом великої фран­цузької революції. Цей штучний закон, на думку вченого, наближається до природного соціаль­ного закону, тобто до абстрактного відобра­ження того, що від­бувається, повторюється й спостерігається в реаль­ному суспільному житті протягом тривалого про­міжку часу [14, с. 30-31].

Визначаючи соціологію права наукою про за­га­льні та специфічні соціальні закономірності і меха­нізми взаємодії права і суспільства як соціа­льної системи, Е. Тадевосян доводить, що право­знавство досліджує право ніби із середини, тоді як соціоло­гія права вивчає його ззовні. Якщо право­знавство виявляє насамперед якості і зако­номірно­сті розви­тку самого права, то соці­ологія права має своїм об’єктом не соціум і права, взяті окремо, а взає­мозв’язок і взаємодію соціального й правового, то­чніше соціально-не­правового і соціально-право­вого. Тобто соціоло­гія права ви­вчає соціальне в праві, правове як специфічний прояв соціаль­ного, правове у поєд­нанні із соціа­льно-непра-во­вим [16, с. 40, 50].

На противагу С. Алексєєву, який обстоює по­гляд, що загальна теорія права включає філосо­фію права, соціологію права і спеціально-юри­дичну теорію права як сфери, напрямки й суму юридич­них знань, Е. Тадевосян доводить, що соціологія права, як і філософія та політологія права, не є юридичними науками, хоча і повинні включатися в загальну теорію права як різні тео­ретичні ракурси і рівні вивчення права [16, с. 52].

З таким поглядом також важко погодитись, оскільки всі ці три науки вивчають різні аспекти такого соціального явища, як право та різні сто­рони його впливу на суспільство. Зокрема, такий відрив цих наук від інших юридичних наук до­сить неви­правданий, оскільки сфера правового життя суспі­льства – це, насамперед, соціальні зв’язки ідеологі­чного й політичного характеру, які складаються під впливом права між людьми з приводу певних мате­ріальних і нематеріальних цінностей, що визна­ються певним суспільством. Такі соціальні зв’язки отримали назву правовід­носин, і, як загальнові­домо, кардинально відріз­няються від інших соціа­льних відносин за своїми ознаками. Правові відно­сини, які виникають в результаті регламентування фактичних суспіль­них відносин не можуть існувати віді­рвано від норм права. Сьогодні також не викли­кає запере­чень визнання правовідносин формою здійс­нення права. Тому невизнання соціології, філо­софії та політології права юридичними нау­ками призведе, на нашу думку, до обмеження пред­мета юридичної науки, її евристичної, аксі­ологі­чної та прогностичної функцій.

С. Савчук дотримується погляду, що юриди­чна соціологія, філософія права, порівняльне право­знавство та юридична психологія істори­чно та ме­тодологічно виникли із загальної теорії права, в рамках якої вони тривалий час розвива­лись як нау­кові напрямки дослідження, кожен з яких акце­нту­вав увагу на специфічних аспектах та методах пі­знання права [6, с. 88].

Дослідник вважає, що з’ясуванню питання спів­відношення філософії права і соціології права до­помагає концептуальна відмінність між філософсь­кою наукою і філософією права як юри­дичною на­укою. Зокрема, головною відмін­ністю між філосо­фією і філософією права є не та чи інша сукупність проблем, які досліджуються, а сутність їх осмис­лення і тлумачення з позицій відповідного пред­мета, з погляду його концепту­альних підходів і конкретизації у загальному контексті філософсь­кої та правової думки [13, с. 141-142].

Юридична соціологія і філософія права, як за­значає С. Савчук, перебувають не в опозиції одна до одної, а у взаємодії і взаємозумовленості. Вони взаємодоповнюють, але не взаємно замі­няють одна одну. Кожна з них, незважаючи на спільність об’єкта, має свій предмет, який не ду­блюється ін­шими науками [13, с. 142-143, 148].

Певний період соціологія права вважалась ча­с­тиною філософії права. Зокрема, Ж. Карбон’є вва­жає, що соціологія права, логіка права і пра­вова психологія з часом вирізнились з філософії права, яка зберегла за собою лише те, що можна назвати поширенням моралі і особливо метафі­зики на право, а саме умоглядні конструкції про права і обов’язки особи, сутність справедливості, природне право. Юридична соціологія перестала бути части­ною фі­лософії права і виокремилась у самостійну науку, коли звернулась до соціологі­чних методів (спосте­реження, експеримент, ем­пі­ричні методи), тоді як філософія права вдово­льня­ється роздумами про людину і суспільство на ос­нові особистого до­свіду дослідника [4, с. 38-39].

К. Жоль, зокрема, зазначає, що коли йдеться про філософію права та її історію, роль соціоло­гії права особливо зростає по тій причині, що право – це ва­жливий інструмент управління лю­дьми зовсім різ­них суспільних груп. Відповідно для плідного ви­вчення історії філософії права необхідне викорис­тання соціологічних знань. Незважаючи на те, що часом важко провести во­доділ між філософією права і соціологією права, важливо вибрати відпо­відні на­укові пріоритети для того, щоб не підмі­нити один предмет дослі­дження іншим, оскільки, наголошує вчений, будь-яка предметна галузь, що вивчається, по­требує використання певних пізнава­льних ін­стру­ментів у тому порядку, котрий відпо­відає її істотним структурним властивостям [3, с. 39].

Розбіжності між філософією права і соціоло­гією права, які, безсумнівно, існують, на думку ав­тора статті, дає можливість більш глибоко зро­зу­міти концепція “правової реальності” сучас­ного українського вченого С. Максимова. Цей дослідник справедливо зазначає, що філософія права є ком­плексною, суміжною дисципліною, яка знахо­диться на стику філософії та юриспру­денції. Ця обставина вимагає з’ясування місця і ролі філософії права у системі філософії та пра­вознавства, яке можна здійснити, на його думку, двома шляхами. Перший – ідучи від філософії до права, тобто по­ширюючи ту чи іншу світогля­дну, філософську концепцію на право або пра­вові явища. Другий – ідучи від вирішення прак­тичних завдань через нау­кове пізнання права до його філософського осмис­лення. Ці два шляхи формування філософії права зумовили і два різ­них підходи до розуміння її ста­тусу в системі суспільних наук. Перший розглядає філософію права як галузь загальної філософії і визначає її місце в ряду особливих частин загаль­ної філосо­фії, таких як філософія моралі, філософія мови, філософія політики і т. ін. Інший підхід відно­сить філософію права до галузей юридичної на­уки. З цього погляду вона є “фундаментом” для ство­рення позитивного права і науки про пози­тивне право, тобто наукою, яка роз’яснює зна­чення прин­ципів права і сенсу правових норм [11, с. 18-19].

Автор вважає, що основним завданням філо­со­фії права є обґрунтування права, його ідеї (се­нсу). Питання “що є право (який його сенс)?” – ос­новне, оскільки від відповіді на нього зале­жить розв’я-зання всіх найважливіших правових проблем, у тому числі й у сфері правотворчості і правозасто­сування. Це питання філософське, оскільки спів­відносить право з людським буттям [11, с. 27].

Соціологія ж права займається юридичним і емпіричним вивченням права у його соціальному виразі, проявами й виразами його в контексті соці­альних зв’язків, в його співвідношенні з ін­шими соціальними явищами й процесами [10, с. 88].

Тому саме співвідношення права з людським буттям стало однією з основним проблем як фі­ло­софії, так і соціології права. Як зазначає С. Макси­мов, проблема правової реальності була однією з основних проблем філософії права по­ча­тку ХХ століття, над розв’язанням якої працю­вали саме представники соціологічного напря­мку в юриспру­денції: Л. Петражицький, Є. Спек­торсь­кий, Б. Кіс­тяківський. Зокрема, вчений роз­різняє правову реа­льність як об’єктивно існую­чий світ права, даний суб’єкту у практиці (до­свіді) і картину правової реальності як модель правової реальності, що є за­собом пізнання і конструювання світу права. Під правовою реаль­ністю у широкому сенсі він ро­зуміє всю сукуп­ність правових феноменів: право­вих норм, інсти­тутів, наявних правовідносин, пра­вових концеп­цій, явищ правового менталітету та т.ін. У вузь­кому сенсі – маються на увазі тільки ба­зи­сні правові реалії, відносно яких усі інші правові фе­номени є похідними, і тоді під правовою реа­ль­ні­стю в різних напрямках і наукових школах при­йн­ято розуміти або правові норми (нормати­візм), або правовідносини (соціологічний напря­мок), або пра­вові емоції (психологічний напря­мок). Вихо­дячи з наведеного, вчений робить ви­сновок, що за­гальна картина правової реальності залежить від того, що приймається в якості бази­сного феномена. Реаль­ність же права встановлю­ється не в якості факту, а в силу його значимості для людини [11, с. 147-149].

Якщо використати концептуальну парадигму С. Максимова, то можна зробити висновки, що фі­ло­софія права і соціологія права вивчають рі­зні сто­рони правової реальності, і кожна з цих наук, ма­ючи спільний об’єкт, вивчає різне коло питань (тобто має власний предмет) за допомо­гою специ­фічних методів наукового дослі­дження. А обидві ці науки знаходяться на пере­тині філосо­фії та право­знавства, оскільки допо­магають осмис­лити такий феномен, як правова реальність.

Водночас необхідно визнати слушною думку Е. Тадевосяна, що соціологія права виникла і роз­вивається також на перетині соціології та пра­во­знавства і виступає одночасно як міждис­циплі­на­рна галузь наукового знання, оскільки сьогодні право розуміється як один із соціальних фактів, як соціальна структура та певний соціа­ль­ний порядок, тобто як частина соціального буття, що дещо ши­рше від предмета юриспруде­нції.

М. Козюбра зазначає, що в сучасних умовах відбувається бурхливий розвиток процесів інтег­рації, диференціації та взаємопроникнення наук, зумовлених не лише внутрішньою логікою і тен­денціями розвитку науки, а й потребами прак­тики, яка ставить перед правознавством такі комплексні завдання, які не може вирішити са­мостійно будь-яка окрема галузь знань. Тому ви­знання “двоїстої” природи філософії права та соціології права не тільки відповідає сучасним тенденціям розвитку науки в цілому і правознав­ства, філософії та соціо­логії, зокрема, а й сприяє подоланню взаємної від­чуженості, а часом навіть певної зневаги до дослі­джень один одного, з боку правознавців, філософів і соціологів, фор­муванню у них упевненості у тому, що лише їх спільними зусиллями можна створити найбільш повну, адекватну характеристику такого надзви­чайно складного феномену, як право [7, с. 30-31].

В. Бабкін звертає увагу на той факт, що для су­часної науки характерне посилення взає­мозв’язків між різноманітними галузями, інтег­ративних тен­денцій у їх розвитку. Центральною проблемою ін­теграції наук і синтезу знань, наго­лошує вчений, є проблема їх співвідношення, встановлення та по­силення взаємозв’язків між ними. Зокрема, ядром інтегративно-загальнонау­кових форм пізнання, на його думку, є, філосо­фія, яка через світоглядні, ме­тодологічні функції, універсальний категоріальний апарат справляє вплив на процес зближення наук [1, с. 56].

На нашу думку, така багатоманітність сучас­них підходів до співвідношення філософії і соці­ології права викликана інтегративними тенден­ціями у розвитку суспільних наук, зміною і роз­витком фун­даментальних уявлень про право, переакценту­ван­ням наукової парадигми як філосо­фії, так і соці­оло­гії права, а також відокремлен­ням від цих наук на сучасному етапі нових галу­зей: юридичної етно­ло­гії, юридичної антрополо­гії, юридичної психоло­гії, юридичної політоло­гії, які активно розвива­ються й формують свої предмети досліджень.

Отже, і філософія права, і соціологія права сьо­годні цілком заслужено претендують на ста­тус са­мостійних наук, які взаємопов’язані і посі­дають місце на перетині філософії, загальної со­ціології та правознавства, являють собою струк­туровану сис­тему знань про право і спрямовані на розв’язання найбільш актуальних проблем правової теорії та практики.

Список літератури

1. Бабкін В. Д. Взаємозв’язки філософії права та загаль­ної теорії держави і права. / Проблеми фі­лософії права. Том І., 2003.

2. Варчук В. В. Социология права – отрасль со­циоло­гии. / Социологические исследования, 1996, № 10.

3. Жоль К. К. До питання про предметну об­ласть і ме­тоди сучасної філософії права. / Про­блеми філософії права. Том І., 2003.

4. Карбонье Ж. Юридическая социология. – М., 1986.

5. Керимов Д. А. Предмет общей теории права. // Право­ведение. – 1976. – № 1.

6. Керимов Д. А. Социология и правоведение. / Государ­ство и право, 1999, № 8.

7. Козюбра М. І. Місце філософії права в сис­темі суспі­льствознавства (до питання про дисци­плінарний статус філософії права). / Проблеми філософії права. Том І., 2003.

8. Кульчар К. Основы социологии права. – М., 1981.

9. Лапаева В. В. Социология права: в поисках новой парадигмы. // Государство и право. – 1992. – № 7.

10. Лапаєва В. В. Социология права в системе об­щест­воведения. / Государство и право, 2000, № 4.

11. Максимов С. И. Правовая реальность: опыт фило­софского осмысления. – Харьков: «Право», 2002.

12. Муромцев С. А. Определение и основное раз­деле­ние права. – М., 1872.

13. Савчук С. В. Юридична соціологія: пред­мет і мі­сце в системі юридичних наук. – Черні­вці: «Рута», 2003.

14. Спекторский Е. В. Энциклопедия права. Лек­ции. – Варшава, 1912.

15. Тадевосян Э. В. Словарь – справочник по со­циоло­гии и политологии. – М., 1996.

16. Тадевосян Э. В. Социология права и ее ме­сто в сис­теме наук о праве. / Государство и право, 1998, № 1.

17. Gurvitch G. Sociology of low. London, 1947.

И. В. Музыка

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: