Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






ЄВГЕН ЕРЛІХ – ОСНОВОПОЛОЖНИК СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА




 


Історія соціології права як самостійної галузі нау­кового знання нараховує вже понад століття. Вона отримала офіційне визнання і необхідну ін­ституціо­налізацію в більшості країнах світу [8, с. 531]. Пи­тання про її природу, характер, предмет і метод ви­кликають до цього часу багато дискусій.

Поновлення у своїх правах соціології, яка в не­далекому минулому характеризувалась у радянсь­кій літературі як “буржуазна лженаука”, запрова­дження на юридичних факультетах ряду вищих навчальних закладів викладання навчальних кур­сів (або спецкурсів) з соціології права суттєво під­вищує значення поглибленої розробки загально­теоретичних і методологічних проблем цієї порів­няно молодої галузі наукового знання.

Слід відзначити, що за останні десятиліття ба­гато зусиль у цьому напрямку доклали відомі ро­сій­ські правознавці – В. М. Кудрявцев, В. П. Казимр­чук, Д. А. Керімов, С. С. Алексєєв, А. М. Яковлєв, В. О. Туманов, Е. В. Тадевосян, В. С. Нерсесянц, С. В. Боботов, Д. І. Луковская, В. Д. Зоркін, В. В. Лапаєва, Ю. В. Тихонравов та ін., а також українські вчені – В. В. Копєйчиков, Н. С. Прозоро­ва, М. І. Козюбра, О. Ф. Скакун, С. В. Савчук та ін.

Серед зарубіжних авторів варто виділити таких як: М. Ребіндер, К. Рібшлегер (Німеччина), К. Куль­чар (Угорщина), Н. Неновскі, П. Попов (Болгарія), А. Подгурецький, З. Зімбінський (Польща), Таке­йосі Кавасіма, Тетеу Ізомура (Япо­нія) та ін.

Професор Е. В. Тадевосян справедливо заува­жує, що “соціологія права – це не країнознавча, а єдина, загальна інтернаціональна за своєю сутніс­ною основою теорія”, яка “вивчає право як соціа­ль­ний інститут, як одну із соціальних підсистем суспі­льного життя крізь призму взаємовідносин особи, соціальних груп і суспільства в цілому” [7, с. 46].

Вивчаючи проблеми виникнення і розвитку соціологічного напрямку в юриспруденції, слід неодмінно починати з дослідження наукової спа­дщини родоначальника цього напрямку, нині все­світньо відомого, видатного вченого-юриста – Єв­гена Ерліха. Саме він одним із перших найбільш ґрунтовно розробив і запропонував основні про­грамні положення школи “вільного права”. Появу в 1903 році його робити “Вільне правознахо­дження і вільна наука права” багато західних юристів називають відправним пунктом усього руху за “вільне право” (Freirechtsbewegung) [18, с. 33]. Цей рух виник наприкінці ХІХ – на по­чатку ХХ ст. одночасно в ряді західноєвропейсь­ких країн і ознаменував собою нові тенденції у сфері правової науки. Він охопив багаточисельні течії, які так або інакше виражали незадоволення нормативним розумінням права, як таким, що не­здатне охопити всю багатогранність правового життя і протиставляв цьому розумінню своє “ві­льне” розуміння трактування права. В західно­європейській юридичній літературі зустрічаються фактично однозначні терміни – “школа вільного права” (Freirechtschule), “вчення про вільне право” (Freirechtslehre), “вільне правознаходження” (freie Rechtsfindung), соціологічне знаходження права (Soziologishe Rechtsfindung).

Соціологічна теорія права Є. Ерліха, а саме його робота “Основи соціології права” (1913) [13] стала теоретичним фундаментом соціологічного напрямку в юриспруденції і всього руху за “вільне право”. Роботи Є. Ерліха неодноразово перевида­вались багатьма мовами: англійською, італійсь­кою, французькою, японською.

На Є. Ерліха, як на свого попередника і вчи­теля, вказують відомі американські та японські соціологи права – Роско Паунд, Отосіро Ісісака, Тетсу Ізомура та ін. [16, с. 8].

Враховуючи, що в бібліотеках країн СНД не­має перекладів на слов’янські мови робіт Є. Ер­ліха, як часто немає їх і мовою оригіналу (німець­кою), видається доцільним викласти його соціоло­гічну концепцію права більш широко, до­ступно і неупереджено, надаючи читачеві можли­вість у більшій мірі самостійно давати оцінки тих чи ін­ших положень досліджуваного вчення в спі­встав­ленні з сучасною правовою наукою і дійсні­стю.

В радянській юридичній літературі вперше ім’я Євгена Ерліха згадувалось ще в 1928 р. в статті про­фесора Б. Л. Манеліса “Школа вільного права” та її місце в буржуазній юридичній науці” [2], але залишалось фактично невідомим до 1970-1977 рр., коли автором цієї роботи було опубліко­вано кілька статей та дві монографії, безпосеред­ньо присвячених аналізу наукової концепції Є. Ерліха [3; 4; 5].

Однак в Німеччині ще в 60-ті роки ХХ ст. було проявлено значний інтерес до вивчення творчої спадщини правознавця. У 1964 р. на базі юридич­ного факультету при Вільному університеті в За­хідному Берліні під керівництвом професора Ер­неста Е. Гірша було створено “Інститут соціології права і дослідження фактів права”. Поряд з ін­шими працями цей Інститут в 1967 р. видав збір­ник мало­відомих раніше статей Є. Ерліха під на­звою “Право і життя” [14] і перевидав його осно­вні праці.

З 1967 р. і до цього часу дослідженням і попу­ляризацією наукових ідей Є. Ерліха займається колишній учень професора Ернеста Е. Гірша, до­недавна завідуючий кафедрою соціології права (серед інших галузей юридичної науки) Цюріхсь­кого університету в Швейцарії, професор Манф­ред Ребіндер. У 1967 р. М. Ребіндер опублікував монографію “Обґрунтування соціології права Єв­геном Ерліхом”, у якій дав всебічний позитивний аналіз соціологічної концепції Є. Ерліха. Доопра­цьована і доповнена, ця ж монографія з додатком повної бібліографії робіт Є. Ерліха (70 робіт) опу­блікована другим виданням у 1986 р. [8].

Крім того, зусиллями професора М. Ребіндера було перевидано третім (1967) і четвертим (1989) виданням основну роботу Є. Ерліха “Основи соці­ології права” (перше видання – 1913, друге – 1929), а також укладено і видано нову збірку робіт Є. Ерліха “Закон і живе право” [12]. На базі ідей Є. Ерліха написано і власну роботу М. Ребіндера “Соціологія права” [17]. Заслуговує на увагу та­кож нове дослідження концепції Є. Ерліха, зроб­лене російським вченим С. А. Дробишевським [1].

Народився Євген (Еліас) Ерліх 14 вересня 1862 р. у Чернівцях. Вчився в гімназії м. Самбора Львівської області, де його батько Сімон Ерліх працював адвокатом. У 1881 р. Є. Ерліх розпочав навчання на юридичному факультеті Львівського університету. Закінчивши два курси в Львові, продовжив навчання у Віденському університеті. У 1886 р. закінчив університет і, отримавши звання доктора права, розпочав займатися адво­катською практикою. Але основною його робо­тою вже тоді була наукова діяльність з вивчення проблем загальної теорії права та римського права. В 1893 р. в Берліні вийшла перше книга Є. Ерліха “Мовчазне волевиявлення” за яку в сер­пні 1894 р. у Віденському університеті він був удостоєний звання приват-доцента [3].

В листопаді 1896 р. за активну діяльність у сфері юриспруденції йому присвоєно вчене звання екстраординарного професора в Черніве­цькому університеті, а 1900 р. на підставі опублі­кованої 1899 р. в Йєні (Німеччина) монографії “Обов’язкове і необов’язкове право в Цивільному уложенні Німецької імперії” йому присвоєно звання ординарного професора римського права. З 1900 р. і до початку Першої світової війни Є. Ерліх жив у Чернівцях (за адресою Штайнґассе (Steingasse), 28) і працював у тодішньому універ­ситеті Франца Йосифа, з 1901 р. на посаді декана юридичного факультету, а в 1906/1907 навчаль­ному році – ректора цього ж університету.

В листопаді 1918 р. після захоплення Північної Буковини боярською Румунією Є. Ерліх, як “рі­шучий представник німецької нації”, був звільне­ний з роботи в університеті. Щоб уникнути різних націоналістичних нападок, які мали місце щодо нього в Чернівцях, наприкінці 1921 року, Є. Ерліх переїжджає до Бухареста. Відновити викладацьку і наукову роботу він уже не зміг. 2 травня 1922 р. Єв­ген Ерліх помер від діабету у Відні [16, с. 13-18].

Не зважаючи на те, що основну частину свого життя Є. Ерліх прожив на території колишньої Австро-Угорщини, майже всі його наукові праці було видано в Німеччині. У зв’язку з цим він справедливо визнається деякими дослідниками представником німецької правової науки [19, с. 249]. Але автору даної роботи приємно відзна­чити, що творчий шлях Є. Ерліха був пов’язаний саме з Чернівецьким університетом і що світове визнання серед теоретиків права Є. Ерліх здобув як один із засновників соціології права, особливо з того часу, коли він створив на юридичному фа­культеті Чернівецького університету свої семі­нари “живого права” для дослідження правової дійсності і почав викладати свої соціологічно-правові погляди в лекціях і друкованих працях. В 1914 р. Є. Ерліха було запрошено до США для читання лекцій в Інституті Ловелла та промови на тему його семінару з “живого права” на щоріч­ному зібранні Американської асоціації правничих шкіл, яке мало відбутися в Чикаго [9, с. 362]. І хоч цю поїздку здійснити не вдалося через початок Першої світової війни, в Європі він використову­вав всі можливості для розповсюдження своїх ідей. У 1918 р., коли Ерліх перебував у Швейцарії, він неодноразово виступав з доповідями перед спілками юристів у Берні та Цюриху [20, с. 429]. За короткий час перебування у Бухаресті (1921) він посприяв заснуванню там Спілки для дослі­дження “живого права” [15, с. 145].

Характеризуючи особу Є. Ерліха як видатного вченого, слід додати і те, що він володів майже всіма європейськими мовами: англійською, фран­цузькою, італійською, датською, норвезькою, ро­сійською, сербською, польською й угорською; відвідав такі країни, як Франція, Італія, Греція, Данія, Швейцарія, Англія [13, с. 19]. Все це свід­чить про його широкий кругозір і відповідну об­ґрунтованість його наукових висновків. Творча спадщина Є. Ерліха ще не до кінця досліджена і заслуговує на увагу вчених-юристів.

Сучасний німецький юрист Рене Кеніг вислов­лює справедливу надію, що дослідження “безцін­них творів Є. Ерліха пов’яжуть майже забуте ми­нуле з сучасними зусиллями в сфері соціологічно-правових досліджень в Німеччині, дадуть їм пло­дотворний поштовх”. Манфред Ребіндер додає до цього, що вони “повинні, по-перше, вивести з те­мряви ранню історію соціології права і, по-друге, перевірити наскільки тодішні теоретичні аспекти соціологічно-правових досліджень ще придатні для наших сьогоднішніх” [14, с. 10].

Як визнавав сам Є. Ерліх, значну роль у фор­му­ванні його поглядів відіграло вивчення реаль­ного права в сучасній йому Буковині, яка була на­селена тоді представниками різних національнос­тей, що мали свої правові звичаї. “Жили в герцог­стві Буко­вина, – пише він, – в основному мирно між собою вірмени, євреї, німці, росіяни, українці, словаки, уго­рці, цигани. Юрист, безсумнівно, від­стоював тради­ційний напрямок – підкорити всі ці народи єдиному, діючому в усій Австрії австрій­ському праву. Але вже при поверховому спосте­реженні стає видно, що ко­жна із цих народностей у всіх правових відношеннях повсякденного життя дотримується зовсім інших правових пра­вил” [4, с. 45].

Ці збочення суперечили сталим традиціям римського права, і Ерліх, молодий професор рим­ського права, вдається до емпіричних досліджень “живої сили” суспільства, так званого “живого права” Буковини. Він різко виступив проти пану­ючого в той час формалістичного підходу до права. Юридичний позитивізм розглядав право як сукупність юридичних норм, прийнятих держа­вою, і не ставив завдання розкрити зв’язок права із суспільством, з його економічними умовами і іншими соціальними факторами. Такий підхід Ер­ліх вважав недостатнім і ненауковим.

Для того, щоб повністю розкрити сутність права, правова наука, за Ерліхом, повинна бути не тільки історичною, але і соціологічною. Тому для успішної боротьби з позитивізмом в юридичній науці і практиці він з допомогою свого “семінару живого права” збирав широкий фактичний мате­ріал, який мав служити доказом недоцільності обмеження правової науки дослідженням тільки тексту закону і його техніко-правового застосу­вання. На основі цього матеріалу Ерліх намагався дати “нове” теоретичне обґрунтування існуючого права. При цьому він приділяв велику увагу не тільки вивченню законодавства, але й дослі­дженню звичаєвого права, судової практики, явищ господарського життя, намагався осмислити і уза­гальнити їх з позиції свого “соціологічного” світо­гляду [4, с. 46-47].

Як бачимо, Є. Ерліх виступає тут з позиції привабливих і позитивних. Але надалі, особливо в роботі “Мовчазне волевиявлення” він, замість того, щоб обґрунтувати необхідність суворої рег­ламентації нормами закону відповідних економіч­них відносин, вимагав зворотного – керуватися нормами фактичних життєвих відносин, чим сприяв відходу від закону. Правда, тут треба від­дати данину часові, який на рубежі ХІХ – ХХ ст.ст. породив згадуваний вище “рух за вільне право” (Freirechtsbewegung), метою якого і було обґрунтування свободи адміністративного і судо­вого розсуду при застосуванні норм права.

Свої дослідження Ерліх проводив головним чином в сільських околицях Чернівців. Він нама­гався здійснити особливий “юридичний прийом”, який передбачав всебічне дослідження правових відносин таких господарських одиниць, як селян­ський двір, фабрика та ін. Разом з викладачем по­літекономії професором Дунгером Ерліх проводив екскурсії студентів на підприємства з метою ви­вчення їх виробничої діяльності.

Ерліх вважав, що семінари “живого права” да­дуть “можливість студентам пізнавати науковий метод” і пробудять в них свідомість дійсності. “Достатньо було мені, – пише він, – поспілкува­тися із студентом п’ять хвилин для того, щоб по­мі­тити, як перед ним відкривається новий світ... Тисячі справ, на котрі він до цього часу не звертав ніякої уваги, отримували для нього нове життя, ставали для нього свідками живого права” [4, с. 48-49].

Є. Ерліх справедливо зауважував, що “правові установи ґрунтуються не тільки на правових нор­мах. Мораль, релігія, звичаї, пристойність, а та­кож добрий тон і мода регулюють не тільки поза­правові відносини, вони на кожному кроці прони­кають і в галузь права... Лише взаємодія суспіль­них норм всіх видів дає нам повну картину суспі­льного механізму” [13, с. 44-45].

Ці “відкриття” Ерліха можна було б не запере­чувати, якби він не дійшов до крайнього висно­вку, що “життя повинне було б перетворитись в пекло, якби воно регулювалось тільки правом” [13, с. 47].

Це положення явно суперечить ідеям сучасних прибічників правової держави, але під правом у даному випадку Ерліх розуміє норми закону, що виступають як “система твердо установлених пра­вових правил”, яка “за своєю природою завжди має прогалини”, і що по суті ця система “застарі­ває в той самий момент, коли вона установлена” [11, с. 17]. Як бачимо, проникнення у сферу права норм звичаїв, моралі та інших соціальних норм Ерліх відносить не до стадії створення норм зако­нодавства, а тільки до стадії їх застосування. Звідси, як він твердить, застосування норм права не може привести до однакових результатів, які пе­редбачає законодавець, тому, що “ніяка теорія не­спроможна стати на перешкоді суспільним явищам, до яких застосовується право, продовжу­вати по­стійно розвиватись і щохвилини поповню­вати новим змістом установлені для рішень но­рми” [11, с.17].

Тому вся “соціологія права” Ерліха спрямована на обґрунтування необхідності вивчення “живого права”, під яким він розуміє фактично вихід за межі правової норми і взагалі всі неправові но­рми, які хоч в якійсь мірі беруть участь у регулю­ванні суспільних відносин (аж до доброго тону і моди). На думку Ерліха, зовсім немає потреби за­йматись кодифікацією цього “позадержавного” права. Він вважає це непотрібним і навіть безна­дійним, адже “сфера дії наших кодексів, – пише він, – так віддалена від дійсності, що правові від­носини, з якими вони повинні мати справу, так незрівнянно багатші, різноманітніші, мінливіші..., що вже одна думка вичерпати їх в одному кодексі була б дивовижною” [13, с. 394].

На його думку, суддя повинен завжди сам від­шукати норму для вирішення конкретної справи, незалежно від того, вирішує він дану справу на основі правової норми чи без такої. Вільне право­знаходження суддею в момент прийняття рішення щодо конкретного випадку – кращий спосіб для вирішення проблеми правосуддя, [13, с. 140] тому, що “... особиста нота у всі часи була властива су­довій практиці й у всі часи на неї необхідною мі­рою впливали суспільні, політичні й культурні течії”. Крім того, “не можна аж ніяк заперечувати той факт, що особи, які покликані застосовувати право, діти свого народу і свого часу, будуть за­сто­совувати право в дусі їхнього народу та їх­нього часу, який є і їхнім духом, а не в дусі мину­лих століть згі­дно з намірами законодавця” [11, с. 17].

Це одні з головних положень соціологічно-правового вчення Ерліха, які, звичайно, немож­ливо розкрити в повному обсязі в короткій статті. Але слід зауважити, що основним досягненням його зусиль була, звичайно, згадувана вже моно­графія “Основи соціології права”. В передмові до неї Ерліх писав: “Часто стверджують, що нібито книга повинна бути такою, щоб її зміст можна було б резюмувати в декількох реченнях. Якщо цей твір ми повинні були б піддати такій пробі, то зміст її втілився б у наступному: Центр ваги роз­витку права в наш час, як і у всі інші часи, знахо­диться не в законодавстві, не в юриспруденції або судочинстві, а в самому суспільстві. Мабуть в цьому реченні міститься зміст всякої основи со­ці­ології права” [13, Передмова (Vorrede)].

Виступаючи в ролі першопроходця і, мабуть, відчуваючи неповноту своїх наукових висновків, Є. Ерліх, ніби виправдовуючись, писав, що праця, якій він присвятив майже все своє життя і якій можна було б дати загальну назву “Теорія суддів­ського правознаходження”, є “лише початком на­укового обґрунтування юриспруденції. На нау­ково обґрунтовану основу стануть лише законода­вці, юристи і судді майбутніх століть...” [10, с. 113].

В певній мірі Є. Ерліх виявився провидцем, тому що в наш час соціологічний напрямок в юриспруденції займає домінуюче становище в більшості країн світу і набуває свого розвитку в Україні. Так, в Чернівецькому університеті ім. Ю. Федьковича, де з 1991 р. відновив роботу юри­дич­ний факультет, студентам читається новий но­рма­тивний курс “Соціологія права”. З 1994 р. на фа­культеті щорічно видається збірник наукових праць викладачів і студентів під назвою “Ерліхів­ський збірник”. Нещодавно молодим вченим С. В. Савчуком захищено кандидатську дисерта­ція і опубліковано монографію, в яких запропоно­вані нові підходи до розуміння соціології права [6].

З 1995 р. на юридичному факультеті Черніве­цького університету для заохочення кращих сту­дентів запроваджена почесна стипендія ім. Євге­нія Ерліха.

В листопаді 1995 р. під час святкування 120-рі­чного ювілею Чернівецького університету в фойє головного корпусу було відкрито пам’ятну дошку з іменами ректорів університету. Серед 56 імен тридцять другим в цьому списку названий Євген Ерліх. Все це свідчить про шанобливе ставлення буковинців до свого земляка – видатного вченого-правознавця.

Заслуга Є. Ерліха полягає в тому, що він впе­рше в своїй соціологічній теорії права, як юрист, на базі юридичних понять, висунув широке коло питань і пропозицій, що вимагали і вимагають свого вирішення у повсякденному мінливому житті правової дійсності і є важливими орієнти­рами в процесі правотворчості.

 

Список літератури

 

1. Дробишевский С. А. История политических и правовых учений: основные классические идеи. Учебное пособие. – М.: Юрист, 2003.

2. Манелис Б. Л. Школа «свободного права» и её место в буржуазной юридической науке // Вест­ник Коммунистической академии. – 1928. – № 28 (4).

3. Марчук В. П. Євген Єрліх: сторінки життя і творчості // Ерліхівський збірник. Вип. 1 – Черні­вці, 1994.

4. Марчук В. П. «Свободное право» в буржуаз­ной юриспруденции. Критика концепций Е. Эр­лиха. – Киев, 1977.

5. Марчук В. П. Соціологічні теорії права в Німе­ччині. Історія і сучасність. – Чернівці, 1998.

6. Савчук С. В. Юридична соціологія: предмет і місце в системі юридичних наук. – Чернівці: Рута, 2003.

7. Тадевосян Э. В. Социология права и её ме­сто в системе наук о праве // Государство и право. – 1998. – № 1.

8. Тихонравов Ю. В. Основы философии права. – Москва, 1997.

9. Doring E. Eugen Ehrlich // Neue Deutsche Biographie. – Berlin, 1959. – Bd. 4.

10. Ehrlich E. Die juristische Logik. – Tübingen, 1918.

11. Ehrlich E. Freie Rechtsfindung und freie Rechtswissenschaft. – Leipzig, 1903.

12. Ehrlich E. Gesetz und lebendes Recht. – Berlin, 1986.

13. Ehrlich E. Grundlegung der Sociologie des Rechts. – München und Leipzig, 1913.

14. Ehrlich E. Recht und Leben. – Berlin (West), 1967.

15. Ehrlich E. The Sociology of Law // Harvard Law Review. – 1922/23. – № 36. [див. переклад на українську в цьому випуску “ПФП” – ред.]

16. Rehbinder M. Die Begrundung der Rechtssozio-logie durch Eugen Ehrlich. – Berlin, 1986.

17. Rehbinder M. Rechtssoziologie. 4. neu bear-beitete Auflage. – München, 2000.

18. Riebschlager K. Die Freirechtsbewegung. – Berlin, 1968.

19. Sinzheimer H. Jüdische Klassiker der deut-schen Rechtswissenchaft, 1938.

20. Zeitschrift des Bernischen Juristen-Vereins. – 1918. – № 54.


 

В. П. Марчук

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных