ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ СУЧАСНОГО

ПОНЯТТЄВОГО АПАРАТУ)

Можливість обійти індивіда виключена не через гуманістичне надання переваги людині та турботу про неї, а з огляду на непорушність будови самого буття, життя – якщо взагалі чому-небудь бути.

(М. К. Мамардашвілі)

Дозволимо собі розпочати з ключової дефі­ні­ції поняття.

Людинорозуміння у правовій науці – це сфор­мована загальнотеоретичною юриспруден­цією на основі здобутків суспільних та інших наук (переду­сім, філософії) система соціальних значень й осо­бистісних смислів тих терміно-по­нять, котрі ві­дображають місце людських інди­відів у процесі еволюції всього живого на Землі, закономірності їх соціалізації та життєдіяль­ності.

Фактично, людинорозуміння в юридичній на­уці є відображенням людини у правосвідомо­сті та призначене показати, як людина представ­лена на рівні правової ідеології, які її “образи” існу­ють у теоретично осмисленій правосвідомо­сті. Водночас зауважимо, що людинорозуміння у праві не вичерпується тільки рівнем правової ідеології, але й постає з буденної юридичної практики, конкретних життєвих ситуацій.

Певне людинорозуміння (хоча й, можливо, не завжди таке, яке можна вважати сформованим юриспруденцією) відображають, так чи інакше, міжнародні договори, внутрішньодержавне за­конодавство, юридична література, оскільки саме у них використовуються терміни, що по­значають поняття, які завжди пов’язані з носієм певних можливостей (прав). “Індивід”, “істота”, “людина”, “індивідуальність”, “особистість”, “особа”, “персона”, “суб’єкт”, “громадянин” – усі ці та деякі інші терміно-поняття, котрими здебільшого оперують у сфері приватного права і які безпосередньо пов’язані з поняттям людини, якраз і мають складати поняттєвий апарат людинорозуміння у правознавстві*. І хоча такий апарат повинен мати системний характер, однак досить часто простежується відсутність єдиного підходу до інтерпретації кожного з його елемен­тів. Частково непорозуміння на цьому ґрунті зу­мовлені неоднозначністю (варіативністю) пере­кладів українською мовою тих чи інших термінів з інших мов, частково – неоднаковістю значень (смислів), наданих (“знайдених”) на різних рів­нях осмислення (ідентифікації, референції, ін­терпретації, оцінки, емпатії) одних і тих же тер­мінів, а частково – відсутністю налагодженого зв’язку, активної співпраці між представниками різних напрямів суспільствознавства, що вивча­ють людину. Варто наголосити також на тому, що, відсутність у деяких соціумах понять, позна­чуваних вищезгаданими термінами, використо­вувалася ними навіть як аргумент проти ви­знання прав людини за членами тих соціальних груп, котрим такі поняття взагалі не відомі з огляду на специфіку культури даного суспільс­тва та вироблених форм самореалізації біосоціа­льних індивідів усередині відповідного соціаль­ного утворення [18, с. 33].

Для юридичної науки значимість розв’язання означеної проблеми вбачається у тому, що воно дозволяє, по-перше, з’ясувати зміст (значення, смисли) низки понять, котрі постійно використо­вуються у правознавстві, хоча першочергово розробляються соціально-філософською антро­пологією (соціальною філософією, філософсь­кою і соціальною антропологіями) [4, с. 72-95]; по-друге, – знайти відмінності у філософському та юридичному їх розумінні; по-третє, – набли­зитись до з’ясування сутнісно-антропологічних характеристик права.

Перш ніж перейти до аналізу поняття “лю­дина”, потрібно з’ясувати зміст понять, які є ро­довими щодо нього, а саме: “індивід” (синонім – “індивідуум”) та “істота”.

Терміном “індивід” (від лат. individuum – “неподільне”; в англ. мові – “individual”) законо­давство України не оперує, однак у наукових правових дослідженнях вчені до нього зверта­лися. Так, М. Матузов розглядав індивіда як живу істоту, яка знаходиться у нерозривній єд­ності з умовами свого існування (середовищем) [33, с. 67]. Філософські ж словники так визнача­ють індивід: 1) одиничне, на відміну від сукуп­ності, маси; окрема жива істота, особа, людина, на відміну від колективу, соціальної групи, сус­пільства у цілому [56, с. 212]; 2) одиничний, окремий, фіксований, тим чи іншим способом виділений, відмежований предмет; окрема сут­ність чи істота; особина, кожний самостійно іс­нуючий організм; окрема людська особа [54, с. 260]. Аналогічні значення подають “Словник іншомовних слів” [51, с. 467], “Тлумачний слов­ник української мови” [52, с. 235] та “Новий тлумачний словник української мови у трьох то­мах”, хоча в останньому поняття “індивідуум” також ототожнюється з поняттями “особистість”, “персона”, “суб’єкт” [38, с. 790], що невиправ­дано, з огляду на змістовну відмінність останніх як з першим, так і між собою.

Стосовно терміно-поняття “ істота”. Тлума­чні словники розкривають його через поняття “живий організм”, “людина”, “тварина”, “сотво­ріння”, “створіння” [52, с. 240; 38, с. 798], що свідчить про змістовну близькість, однак не іде­нтичність його з поняттям “індивід”.

Із зазначеного випливає, що кожна людина – жива істота, індивід, але не всі істоти та індивіди – люди. Ведучи мову про останніх, доцільно ви­користовувати як синонім терміно-поняття “людські істоти”, “людські індивіди” або “біосо­ціальні індивіди” (зважаючи на те, що людина – окремий біологічний вид, який поєднує у собі природні та вироблені у процесі соціалізації яко­сті, а поняття “біологічний індивід” означає ви­нятково “індивіда у позиції і в момент, коли ім­пульси підтверджують цілісне взаємовідношення з об’єктами довкола нього... даний термін робить наголос на живій реальності, яку можна відріз­нити від розмірковування” [35, с. 318-319]). На користь цього свідчить те, що англійське тер­міно-поняття “human being” (синонімом якого є “man”, хоча зустрічаються також терміни “per­son” [3, с. 322; 6, с. 212; 12, с. 584; 22, с. 423], “individual” [12, с. 584]), вжите, зокрема, у Зага­льній декларації прав людини, буквально пере­кладається, як “людська істота”, але загально­прийнятим виявився відповідник “людина”. У той же час український переклад Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, котра набула чинності для України 27 вересня 1991 року, у ст.1 закріплює термін “людська іс­тота” на позначення дитини (можливий варіант – “людська особина”, проте це словосполучення некоректно відображає сутність позначуваного ним у юриспруденції поняття, оскільки термін “особина” має здебільшого біологічне забарв­лення, тобто робить наголос винятково на біоло­гічній природі людини). Додамо також те, що у російському перекладі ч. 1 ст. 40 Конституції Ірландії виводить принцип рівності громадян перед законом з їх природи як людських істот [24, с. 349]. Як зрозуміло, тут мова йде про лю­дину, оскільки їй у силу природи притаманна властивість підпоряд­ковуватися тим чи іншим нормам, будуючи ієрар­хічні піраміди. З погляду етології таке бачення від­повідає об’єктивним законам розвитку біологічних видів [2, с. 6, 68; 19, с. 109-114].

Повертаючись до терміно-поняття “біосоціа­льний індивід” зауважимо, що воно може стосу­ватися і деяких тварин, а саме тих, котрих відно­сять до соціальних (евсоціальних) [26, с. 288-348; 21, с. 83-88, 93-122; 15, с. 232-236], оскільки “кожна форма соціальної поведінки обов’язково має гене­тичну основу, котра “змушує” індивідів діяти так, щоби забезпечити успіх для себе та родичів” [15, с. 237]. Тому тепер не зовсім коре­ктно стверджувати, що формою суто людського існування є “соціаль­ність” або “суспільність” [27, с. 338].

Будучи членом певної спільності, біосоціа­ль­ний індивід виділяється і як неповторний суб’єкт, особа, здатна до усвідомленого способу діяльності. Тому визначником його специфіки виступає не стільки тілесна окремішність, скі­льки певна сукупність духовно-психологічних рис, які становлять самобутній характер його “Я” [57, с. 229]. Тобто людський індивід розгля­дається крізь призму його дій у специфічних особливостях, котрі не зводяться до родових і загальних характеристик. А ці особливості по­значаються терміном “ індивідуальність”.

Індивідуальність – неповторна своєрідність якого-небудь явища, окремої істоти, людини [56, с. 212], рівень розвитку людської особистості [57, с. 228], сукупність успадкованих і виробле­них у процесі онтогенезу фізичних і психічних особливостей, котрі відрізняють даного індивіда від усіх інших [51, с. 466-467; 52, с. 235; 38, с. 789-790; 55, с. 196], окрема людина як носій не­повторної сукупності психічних властивостей [51, с. 467; 52, с. 235; 38, с. 790]. Таким чином, якщо термін “індивід” вказує на належність біо­логічної істоти до єдиного роду, то “індивідуа­льність” випливає, зокрема, зі сукупності став­лень такої істоти до світу природи, суспільства та залежить, окрім іншого, від позиції спогля­дання цього індивіда, характеру діяльності останнього й рівня його оригінальності. Народи­вшись біологічною істотою, у житті людина реа­лізовує свою індивідуальність незалежно від того, хоче вона цього чи ні, усвідомлює це чи не усвідомлює. “Індивідуальність живої людини збе­рігається від моменту запліднення протягом усього розвитку й аж до смерті, змінюється тільки фено­тип (зовнішній вигляд). Сьогодні це доведений як елементарний принцип біології факт” [10, с. 24].

Стаття 300 Цивільного кодексу України за­кріпила серед особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, право на індивідуальність, зміст якого залиша­ється не розкритим, хоча згідно з частиною 2 цієї статті пов’язується з національною, культурною, релігійною, мовною самобутністю фізичної особи. Тому перед правозастосовчою та правоін­терпретаційною практикою ще постане питання про те, яким особистісним смислом наповнити “індивідуальність”. На нашу думку, філософське тлумачення цього поняття має бути обов’язково враховане задля того, аби, по-перше, знайти “відправну точку” для подальшої роботи (з’ясу-вати соціальне значення терміна), а, по-друге, розмежувати індивідуальність та особис­тість (право на розвиток якої також закріплене у законодавстві), оскільки перша свідчить про не­повторність людини, котра може бути особисті­стю, але не бути індивідуальністю; інди­відуаль­ність є основою всіх новаторських, оригі­нальних і творчих дій людини, її особистого вне­ску у розвиток людської культури [40, с. 3].

Тепер звернемося до поняття “ людина” (англ. “man”, “human”, “human being”). За крите­ріями зоологічної систематики всі люди нале­жать до виду Homo sapiens або Homo sapiens sapiens (“людини розумної”) сімейства Homo підряду вищих приматів ряду приматів підкласу плацен­тарних класу ссавців підтипу хребетних типу хордових. Цей вид розглядається як сукуп­ність поліморфних популяцій, котрі вільно змі­шу­ються між собою та дають плодюче потомс­тво [50, с. 128]. Таким чином, за будовою тіла, внут­рішніх органів, способом розмноження лю­дина належить до тваринного світу, і ця обста­вина вдало використовується у медицині, зок­рема, для пересадки органів і тканин.

Тим не менше, людина явно (для себе) вихо­дить за рамки світу тварин і навіть протистоїть йому завдяки деяким своїм здатностям. І перед сучасною наукою ставиться завдання сформу­вати як загальне поняття людини, або “людини загалом”, так і специфічні, умовно кажучи, галу­зеві поняття людини, або “людини зокрема” [9, с. 11]. Зазвичай, вчені виходять з того, що людина – це істота, яка уособлює нерозривну єдність біологічної, соціально-історичної, культурної, духовно-моральної сторін її існування. Проте проблема грані між людиною та твариною в іс­торичній антропології ще далека від остаточного розв’язку. Достатньо навести два протилежні погляди: 1) морфологічної грані між найрозви­нутішими людиноподібними мавпами та першо­людьми не існує; лише знахідки штучно вигото­влених знарядь праці вказують на те, що викопні кісткові рештки належать людині (Ж. Антоні, М. Урісон); 2) між людиною та твариною можна провести так званий „мозковий рубікон”, який становить 700-800 см³ (В. Якимов, В. Кочеткова) [50, с. 143-144]. До того ж, еволюціоністським теоріям походження людини активно (і не зав­жди безпідставно) протистоять концепції креаці­онізму та космізму [11, с. 87-92, 134-140, 197-199; 15, с. 240-241, 243-246; 17, с. 488-495, 500-509; 26, с. 187-216; 49; 53, с. 169-171; 60, с. 13-28].

Традиційно вважається, що людина – суспі­льна істота, яка являє собою найвищий ступінь розвитку живих організмів на Землі, суб’єкт сус­пільно-історичної діяльності та культури [56, с. 736], особу як втілення високих інтелектуальних і моральних властивостей [52, с. 302], котра від­різняється від усього матеріального світу прита­манним лише їй якісно специфічним способом буття – практикою, що визначає і такі суто люд­ські ознаки, котрі перетворюють біосоціального індивіда на суспільну істоту, як свідомість, твор­чість, свобода [57, с. 340], а також членорозді­льна мова [39, с. 115; 52, с. 301-302]. Проте лю­дина є чимось “завжди більшим, ніж сукупність її соціальних властивостей. Це більше, ще не ре­алізоване, тут і там стає вирішальним для розу­міння конкретної людини: друга, коханого, во­рога, самого себе – у дослідженні фактів біогра­фії” [53, с. 166].

Як бачимо, наведені вище дефініції різнобі­чно, проте абстрактно підходять до визначення поняття людини, оскільки єдиний об’єктивний критерій для побудови “всеохоплюючої” дефіні­ції відсутній. Якщо у визначенні поняття людини перерахувати кілька притаманних останній ознак, сутність її залишиться все ж не з’ясова-ною, та й дати повний перелік характери­стик біосоціального індивіда неможливо. Тому він був і “безперим двоногим з м’якою мочкою вуха та плоскими нігтями” (Платон), і “політич­ною істотою”, і “розумною твариною” (Арісто­тель), і “мислячою річчю” (Р. Декарт), і “служи­телем й інтерпретатором природи” (Ф. Бекон), і “виро­бником знарядь праці” (Б. Франклін), і “твари­ною з особливою зовнішньою організа­цією та здатністю користуватися зброєю та зна­ряддями праці” (К. А. Гельвецій), і “людиною розумною” (К. Лінней), і “єдиною істотою, яка знає, що вона є” (К. Ясперс), і “людиною-акто­ром” (Й. Гейзі­нге), і “сукупністю всіх суспільних відносин” (К. Маркс), і “синтезом” (С. К’єркегор), і “кана­том, закріпленим між звіром і Надлюдиною” (Ф. Ніцше), і “запитуючим Бут­тям” (М. Гайдеґ­ґер), і “єдиною істотою, котра не хоче бути са­мою собою” (А. Камю), й “істотою символіч­ною” (Е. Кассірер), і “сумою цінностей” (А. де Сент-Ек­зюпері), і “обездоленою твари­ною” (М. Шелер), й “істотою дисципліни” (А. Гелен), і “ексцентрич­ною істотою” (Г. Плеснер) тощо.

Кожен з перелічених “образів” біосоціаль­ного індивіда характеризував лише певну сто­рону людської природи. У зв’язку з цим для фо­рму­вання загальної дефініції поняття людини доці­льніше визначити ті сторони її існування, “сума” яких і складає її сутність (біологічна, со­ціально-історична, духовно-моральна, культурна “при­роди” або єдність природного, соціального та духовного, у т.ч. душевного), оскільки люд­ське у людині зосереджене головним чином в освоєних нею формах і способах життєдіяльно­сті, що завжди реалізуються у певному соціа­льно-куль­турному контексті.

Отже, поняття “людина” відображає загальні риси, притаманні людському роду. Однак “всі філософські твердження, котрі містять термін “людина”, ніколи не обґрунтовуються, виходячи з яких-небудь антропологічних властивостей, з якого-небудь конкретного образу людини, оскі­льки... вони завжди мають на увазі можливу лю­дину, яка ніколи не є якимось попереднім чи майбутнім станом, а завжди актуальним станом, хоча й таким, що не зводиться до жодного з су­щих” [32]. Тому дати визначення поняття біосо­ціального індивіда, котре претендувало би на загальне визнання, неможливо; кожен період розвитку суспільства зумовлюватиме виник­нення нових (чи відродження “старих”) концеп­цій сутності (природи) людини, але завжди акту­альним і достовірним буде те, що “всі люди на­лежать до одного і того ж виду та мають спільне походження. Вони народжуються рівними у гід­ності та в правах (питання лише, чи в усіх правах і в яких саме. – Д.Г.), й усі вони становлять не­від’ємну частину людства” (п. 1 ст. 1 Декларації про расу та расові передсуди, прийнятої Генера­льною Асамблеєю ООН 27 листопада 1978 року).

Таким чином, людина – жива істота, яка по­єднує фізичне та духовне, природне і соціальне, успадковане та набуте при житті. Причому мо­мент його настання (зачаття, пологи) достеменно визначити нікому поки що не вдалося (а тому немає загальноприйнятого уявлення, з якого часу людину можна вважати такою). А це, до речі, є, так чи інакше, перешкодою для визначення мо­менту виникнення в особи прав і обов’язків*. Тому український законодавець закріпив не­спростовну презумпцію про те, що правоздат­ність людини виникає у момент її народження, проте у випадках, встановлених законом, охоро­няються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2 ст. 25 Цивільного кодексу Укра­їни)**. А відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України “Про охорону дитинства” дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої ор­ганізації охорони здоров’я.

У той же час зарубіжний досвід дає приклади інакшого підходу. Так, згідно з п. 1 ст. 4 Амери­канської конвенції про права людини від 22 лис­топада 1969 року (набрала чинності у 1978 році) право на повагу до життя “захищається законом і, зазвичай, з моменту зачаття”, а підпараграф 3⁰ ст.40 Конституції Ірландії говорить: “Держава визнає право на життя ненародженого та, маючи на увазі рівне право на життя матері, гарантує у своїх законах повагу і, наскільки це можливо, захищає та підтримує своїми законами це право”. Подібне положення закріпила й ч. 1 ст. 15 Кон­ституції Словацької Республіки, проголосивши охорону життя людини до її народження.

Необхідно зазначити, що загальнотеоретична юриспруденція та філософія права, роблячи спроби дати дефініцію “галузевого” (правового, юридичного) типу біосоціального індивіда або ж обмежуючись констатацією наявності такого типу, також не залишилися осторонь проблеми сутності біосоціального індивіда і поширеної у суспільних науках тенденції до створення об­разу “своєї” людини [4, с. 386-403; 48, с. 26-39]. Мова йде про оперування в юриспруденції по­няттями “юридична людина”, “правова істота” тощо. Ж. Карбоньє вважав, що тільки людина може бути юридичною істотою, оскільки їй при­таманна здатність створювати та сприймати юридичне [23, с. 61]. В. Малахов стверджує, що “правова істота співпадає з людиною. Правови­мірність життя є те, що іманентно притаманне людині. Право – властивість людини, а людина – субста­нція права” [30, с. 251]. Дещо протилежної пози­ції дотримується В. Нерсесянц, на думку якого “можна сказати, що людина за своєю при­родою – істота правова. Але подібні судження зовсім не означають апріорності, природної да­ності, вро­дженої притаманності людині політич­ної чи пра­вової сутності, політичних чи правових власти­востей і якостей” [36, с. 40].

Аналізуючи погляди вищезазначених вчених, зауважимо, що, на наш погляд, поняття “юриди­чнаістота” не тотожне поняттям “правова іс­тота” та “людина”. Як перше, так і друге охоп­люють не лише людей, але й інших живих орга­нізмів, однак у першому випадку – таких, що на­ділені державою юридичною правосуб’єктністю, а у другому – та­ких, яким притаманні вроджені правові властивості – невід’ємні, природні права [16, с. 40-53].

Зважаючи на те, що, з одного боку, народи­в­шись, ми вже застаємо систему “винайдених” державою юридичних норм, а, з іншого, частина науковців – прихильників природно-правової концепції – схильна виводити певні норми права з природи людини, можна стверджувати, що “людина у праві” (терміно-поняття, запрова­джене Г. Радбрухом, на позначення філософської концепції “картини людини” в юриспруденції) має два образи: правової людини та людини юридичної* [1, с. 53-54, 66-67; 42, с. 21; 46, с. 18-25; ]. Правова людина – це людський індивід, котрому – з огляду на його біологічну природу – притаманні вроджені правові якості (природні, невід’ємні, основні права), що є найважливішою складовою загальносоціального права. А юриди­чна людина – це людський індивід, котрий у процесі соціалізації здатний сприймати, реалі­зовувати та трансформувати право як спеціа­льно-соціальне (юридичне, “позитивне”) явище, яке є елементом сформованої у певному суспіль­стві культури [44, с. 9]. Саме через юридичне (позитивне) право біосоціальний індивід “реалі­зує можливості та силу розуму – свою виняткову і вражаючу... здатність осягати оточуючий світ, передбачати, оцінювати, приймати рішення та впроваджувати ці рішення у життя. Звідси – свою здатність бути творцем, створювачем, ім­пульсом й активною силою в розвитку дійсності” [2, с. 17-18]. Лише у контексті культури, котра є такою ж неприродною, як і людська свідомість, людина може бути самою собою [53, с. 173], проте не повинна втрачати свої правові риси (властивості, якості). Соціальність “складає тільки максимум космологічного звершення мо­жливого в еволюції природи від хаосу до по­рядку та гармонії. Цей антропологічний дискурс до впорядкування сущого зумовлений органіч­ною конституцією людини, в якій розгортаються тілесні потреби, захоплюючи думку в службо­вому напрямі забезпечити насичення тіла, під­тримати та зберегти життя” [20, с. 162].

Наведені інтерпретації правового та юриди­ч­ного образів людини разом відображають як об­межену константність і незмінність “частини” загальної людської сутності, так й обмежену її мінливість, що дозволяє розглядати, так би мо­вити, “юриспруденційну” сутність біосоціаль­ного індивіда як „природно-позитивну”. Інакше, “якщо припустити, що людина є безмежно пода­тливою, безвольною істотою (біологічним інди­відом. – Д. Г.), то у такому разі вона без спротиву опинилася би під гнітом норм й інститутів, які позбавляють людську природу можливості мобі­лізувати свої внутрішні сили та спрямувати їх на зміну цих систем”, а “якщо би людина була всього лише творінням культурних систем (соці­альним індивідом. – Д. Г.), критика чи оцінка соціальних явищ з позиції благополуччя людини була би неможливою через відсутність місця для поняття «людина»” [59, с. 36].

Статистика представленого у Конституції України правового людинорозуміння свідчить, що терміно-поняття “людина” вживається 31 раз, але найпоширенішим в Основному Законі є тер­міно-поняття “громадянин” (зустрічається 75 разів) [8, с. 7]. Як відомо, громадянин – це “лю­дина, яка наділена усією повнотою, насамперед, політичних прав і має право та можливість без­посередньо (як урядовець) чи опосередковано (як виборець) брати участь в управлінні держа­вою”, “це особа, яка несе відповідальність і має певні обов’язки перед власним народом, держа­вою та суспільством” [7, с. 53], “фізична особа, правовий статус якої обумовлений її належністю до громадянства певної держави” [61, с. 640].

Дані визначення дозволяють виділити най­більш істотні “ознаки” особи як громадянина*: 1) громадянином може бути тільки людина – фі­зи­чна особа; 2) він наділений комплексом прав, серед яких домінують політичні (у людини ж домінують “вітальні” (фізичні) та особистісні права); 3) “обсяг” його правового статусу обумо­влений належністю до громадянства конкретної держави; 4) громадянин бере участь (вправі брати участь) в управлінні державою; 5) він ви­конує обов’язки та несе відповідальність не тільки пе­ред собою та суспільством (народом), але й пе­ред державою; 6) йому притаманна “громадянсь­кість” – ознака, яка свідчить про те, що громадя­нин може “функціонувати” і поза державою, пе­ребуваючи в її громадянстві, і при цьому не втрачати своїх якісних характеристик.

Оскільки не кожна людина є громадянином, існують певні відмінності у правових статусах людей, які перебувають на території держави; громадянство держави (на відміну від так зва­ного “громадянства Землі”) надає людині шир­ший каталог прав і створює обов’язки, додаткові до природних. Хоча іноді може спостерігатися й інша тенденція: звуження обсягу основних (вро­джених, природних, абсолютних, невідчу­жува­них) прав і покладення на громадянина надмір­ної кількості зобов’язань (наприклад, ви­знання одним з видів покарань (однією з меж права на життя) смертної кари, а також запрова­дження обов’язку працювати). Зазвичай, коли йдеться про права людини, використовуються конструк­ції “кожний”, “ніхто”, “усі”, “визнається право”, “гарантується свобода” або інші слово­сполу­чення безособового характеру. Стосовно ж прав громадян, то такі права, здебільшого, адре­су­ються саме останнім (“громадянин може”), проте можуть формулюватися і як права народу (Япо­нія) або, скажімо, права осіб певної націо­нальної належності (Іспанія, ФРН) [29, с. 15].

Поняття “особистість” (англ. “personality”, рос. “личность”),як і поняття “людина”, мало та має різну інтерпретацію, котра залежить від фі­лософської позиції вченого, а також від предмета тієї науки, в якій відповідне поняття використо­вується. Нині “особистість” – це загальновжива­ний і науковий термін (спільний для психології, філософії, соціології, юриспруденції), що може позначати поняття про: 1) стійку систему соціа­льно значимих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства або спільно­сті (психологія); 2) індивідуального носія цих рис як вільного та відповідального суб’єкта сві­домої вольової діяльності (філософія) [33, с. 313]; 3) сукупність соціальних ролей окремої людини (соціологія) [14, с. 22]. Зауважимо, що, окрім цього, у тлумачних словниках української мови терміно-поняття “особистість” виступає синонімом терміно-понять “індивідуальність” та “особа” [51, с. 372; 38, с. 493], що створює, шви­дше, додаткові труднощі, ніж допомагає в інтер­претації.

Кожна з наук здійснює “свою” типологізацію особистостей: у філософії – відповідно до соціа­льно-історичної або культурно-світоглядної пе­ріодизації, у психології – з погляду структури та функціонування людської психіки, у соціології – відповідно до видів міжгрупової чи внутрішньо­групової взаємодії, суспільно-групової “прина­лежності”. І хоча правнича наука не дає власного визначення загального поняття особистості, проте, виходячи із його дефініції, можна дійти висновку, що поняттям “правова особистість” охоплюється правова людина як її “носій” та притаманні такій людині природні (невід’ємні, основні) права, що забезпечують можливість її функціонування у певних життєвих ситуаціях. Поняття ж “юридична особистість” відображає ті соціально зумовлені якості, характеристики “юридичної людини”, які закріплені у спеціа­льно-соціальному (юридичному, “позитивному”) праві конкретного історичного типу. На користь цього свідчить те, що “особистість конкретно-історичного типу, будучи об’єктом аналізу істо­ричної науки... може слугувати пояснюючим принципом для характеристики тих або інших особливостей індивідуального прояву загальних, типових рис особистості у конкретно-історичних обставинах” [34, с. 20]. Таким чином, юридична особистість – це стійка система соціально значимих якостей юридичної людини – забезпе­чуваних і/або наданих їй суб’єктом юридичної пра­вотворчості, – що відображає рівень сво­боди цієї людини, межі її відповідальності у пев­ному суспі­льстві та відповідній правовій сис­темі.

З викладеного випливає, що поняття правової та юридичної особистостей не співпадають за обсягом. Юридична особистість повинна “розви­вати” особистість правову; необхідно, щоби пе­рша повністю охоплювала другу та забезпечу­вала (гарантувала) незмінність (стабільність, не­обмежуваність) властивостей останньої і можли­востей для їх прояву. Проте вся історія людства складається з ситуацій, коли юридична особис­тість повністю чи частково “витісняє”, а не “роз­виває” правову, обмежуючи природні права. Ко­жне суспільство намагається врегулювати відно­сини не тільки щодо “позитивних” (“держав­них”, неосновних) прав, але й щодо природних (невід’ємних, основних), обмеження яких обґру­нтовується культурною специфікою, історичною необхідністю тощо.

Будь-яка людина для забезпечення свого іс­ну­вання й розвитку, для того, щоб стати особис­тістю, повинна мати певні можливості для влас­ної свідомої діяльності, для самоутвердження, а їх сукупність характеризує той чи інший стан свободи, який слугує, таким чином, найбільш загальною, важливою передумовою задоволення потреб й інтересів кожного біосоціального інди­віда [43, с. 17-18]. Однак, “уся свобода” не пови­нна творитися через придушення, утискання “неприродними межами” тієї “частини свободи”, котра притаманна правовій людині та становить її сутність. Навпаки, “уся свобода” має бути су­мою органічно поєднаних правової та юридичної сутностей людини. За такої умови “юридична особистість” не виводитиме за свої межі “пра­вову особистість”, залишаючи не охопленою (а отже, не забезпеченою) частину останньої або “спустошуючи” її внутрішній зміст, а станови­тиме так звану “юридичну самоцінність”. Дещо перефразовуючи К. Леві-Строса, можна було би сказати, що кожен людський індивід має власну юридичну особистість як тотем: вона є “означ­ником його означеного буття” [28, с. 234].

Стаття 1 Декларації про право на розвиток, затвердженої резолюцією 41/128 Генеральної Асамблеї ООН від 4 грудня 1986, проголошує право на розвиток невід’ємним правом людини, в силу якого кожен біосоціальний індивід та всі народи мають право брати участь у такому еко­номічному, соціальному, культурному і політич­ному розвитку, при якому можуть бути повністю реалізовані права людини та основні свободи, а також сприяти йому і користуватися його бла­гами”. Європейський суд з прав людини у рі­шенні, ухваленому 13 лютого 2003 року у справі “Одьювре проти Франції”, констатував, що право на індивідуальний розвиток, поміж інших інтересів, захищається ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. “Концепція індивідуального розвитку, – зауважив Суд, – охоплює можливість особи володіти докладною інформацією, що допомагає визначитись їй як людській істоті, а також враховує життєво важ­ливий інтерес особи в одержанні інформації, яка правдиво розкриває важливі аспекти її людської індивідуальності...” [47, с. 31]. За створення на­лежних умов для всього вищезазначеного відпо­відальними є держави, котрі повинні співпрацю­вати одна з одною з метою забезпечення розви­тку й усунення перешкод на його шляху (ст. 3 згаданої Декларації), а “кожна людина має обов’язки перед таким суспільством, в якому лише й можливий вільний і повний розвиток її особистості” (ч. 1 ст. 29 Загальної декларації прав людини). У зв’язку з цим більшість євро­пейських держав закріпили право людини на розвиток її особистості (ч. 1 ст. 5 Конституції Греції, ст. 23 Конституції України, ч. 1 ст. 2 Кон­ституції ФРН тощо).

Юридичне регулювання формування та по­ве­дінки особистості пов’язане, передусім, з не­об­хідністю усунення чи виправлення відхилень від встановлених державою соціальних норм. Хоча первинним суб’єктом формування особис­тості (якщо вторинними вважати суб’єктів юри­дичної правотворчості) є сім’я, котра, будучи “природ­ним головним осередком суспільства” (ч. 3 ст. 14 Конституції Республіки Намібія), “основою сус­пільства та держави” (ч.1 ст. 38 Конституції Ли­товської Республіки), моральним інститутом, який володіє невід’ємними та невід­чужуваними правами, що передують будь-якому позитивному праву і є вищими щодо нього (під­параграф 1.1⁰ ст. 41 Конституції Ірландії), а та­кож “природним середовищем для фізичного, духовного, інтелек­туального, культурного, соці­ального розвитку дитини, її матеріального забез­печення”, несе відповідальність за створення на­лежних умов для цього (ч. 1 ст. 11 Закону Укра­їни “Про охо­рону дитинства”).

Однак “ні держава, ні церква, ні національ­ність, ні даний суспільний клас, ні община, ні сім’я не можуть повністю підпорядкувати собі особистість саме тому, що до такого підпорядку­вання прагнуть усі вони спільно. Точно так само, хоча особистість і є продуктом суспільства, проте вона ніколи не є простим відображенням того, чим живе та керується дане окреме суспі­льство. Кожна особистість – продукт спільного впливу декількох суспільств, і майже щодо кож­ної є своя особлива комбінація таких суспільних впливів” [25, с. 276].

З огляду на те, що особистістю не народжу­ються, а стають завдяки набутому за життя до­свіду, освіті, вихованню, у літературі стверджу­ється, що дитина – не особистість, душевно хво­рий також [33, с. 69]. Щодо такої позиції, заува­жимо, що формальні критерії дорослості та сфо­рмованості людини (як от: досягнення 18-річ­ного віку, вступ у шлюб) не дозволяють визна­чити, стала вона особистістю, чи ні. Іноді за цими, а також за фізіологічними, соціальними показниками перед нами може стояти малолітня особа, проте рівень її інтелекту, манери поведі­нки і т. ін. все ж свідчитимуть, що вона – особи­стість. Незважаючи на даний підхід, закон про­водить градацію можливостей людини, спираю­чись на залежність між ступенем розвитку її осо­бистості та віковими, фізіологічними й іншими “особливостями” (див. наприклад, ст. 31-35 Ци­вільного кодексу України, ст. 4, 22, 23, 26 Сі­мейного кодексу України), проте такі обмеження спрямовані на впорядкування суспільних відно­син і накладаються в інтересах соціуму. Водно­час зауважимо, що з факту становлення людини як особистості тільки у соціальній діяльності та через неї зовсім не випливає, що лише попере­днім досвідом вичерпуються пояснення всіх про­явів особистості. “Адже особистість людини ви­значається не тільки тим, що вона (людина) вже є, але й тим, чим вона хоче бути, до чого прагне як до віддаленої цілі, які завдання ставить перед собою” [53, с. 174].

Тепер звернемося ще до двох термінів, котрі позначають не завжди одні й ті ж поняття у фі­лософії та правовій науці. Йдеться про терміни “суб’єкт” і “особа”.

За умови вияву активності, спрямованої на конкретний об’єкт, біосоціальний індивід стає суб’єктом (англ. “entity”, “person”, “subject” тощо) – носієм предметно-практичної діяльності та творчим началом у пізнавальному процесі [56, с. 633; 57, с. 669], яким є не просто людина, а, власне, особа (англ. “person”, рос. “лицо”, “лич­ность”) – індивід як суб’єкт соціальної дійсності [57, с. 470], людина у системі суспільних зв’язків і відносин* [5, с. 351].

Очевидно, загальна філософія виходить з того, що суб’єктом є тільки представник людсь­кого роду (хоча деякі сучасні філософські течії схильні відносити до суб’єктів й інших індиві­дів). Для філософсько-правової науки суб’єкт права – це “істота, котра розглядається певним, історично даним правом як самоціль” [45, с. 146]. “Людина – особа не тому, що вона жива істота, наділена тілом і душею, а тому, що вона відповідно до правопорядку представляє собою самоціль” [45, с. 148]. Самоцілі ж “виключають систему підпорядкування одна одній. Поняття особи тому – поняття рівності” [45, с. 146]. Без останнього “було би немислимим приватне право, тому що приватне право... – сфера зрівня­льної справедливості... Але результати рівні, якщо суб’єкти, котрі ними обмінюються, також рівні. Індивідуалістичні та соціальні правові по­гляди ви­ходять тому з поняття рівності осіб” [45, с. 147].

Визнання особи самостійним суб’єктом юри­дично захищених прав, володільцем правоздат­ності та дієздатності тягне за собою її звільнення від повного поглинання суспільством, дарує мо­жливість стояти перед лицем останнього “як де­яка самостійна сила, як деяка юридична само­цінність” [41, с. 121]. У загальній теорії права суб’єкт – це особа, наділена хоча би правоздатні­стю (а щодо певних відносин – ще й дієздатні­стю); бути суб’єктом – означає володіти право­суб’єктністю [13, с. 6]. Тобто, як не кожна лю­дина є особистістю, так і не кожна людина може бути суб’єктом права. Останнім може визнава­тися лише біосоціальний індивід, який має сві­домість і волю, наділений якістю особистості, здатний здійснювати активні дії та нести за них відповідальність [31, с. 68] (однак, з цього пра­вила існують і винятки: згідно зі ст. 56 Консти­туції Республіки Угорщина кожна людина у цій країні визнається суб’єктом права). У той же час таким суб’єктом може стати не лише біосоціаль­ний індивід (фізична особа), але й державні та громадські об’єднання (серед яких левову частку становлять юридичні особи), соціальні спільноти (трудові колективи, територіальні громади, на­род тощо) і навіть тварини [16, с. 40-53], що до­зволяє говорити про наявність як “ право­суб’єктного людинорозуміння”, так і “юридич­ного суб’єкторозуміння”, котре не обмежується осмисленням винятково фізичних осіб [58, с. 30-42]. І “вже ці роздуми свідчать про “штучний характер суб’єкта права порівняно з реальним суб’єктом у прямому значенні цього слова”. Рів­ноправність, рівна правоздатність, які складають сутність особи, не властиві людині та людським спільностям. Ними їх наділяє правопорядок... Всі особи, як фізичні, так і юридичні, – творіння правопорядку. Навіть фізичні особи у точному сенсі є «юридичними особами»” [45, с. 147].

Як бачимо, правова наука розвинула зміст фі­лософських терміно-понять “особа” [5, с. 351] та “суб’єкт”, позначивши терміном “особа” більш широке коло суб’єктів соціальної дійсно­сті та начеби створивши нових суб’єктів соціа­льної дійсності – осіб юридичних. Проте постає запи­тання: чи наділені останні тими ж правами та обов’язками, що й особи фізичні? На перший погляд, відповідь мала би бути однозначною: ні. Але якщо виходити з сутності (природи) кожної категорії осіб, до єдиної відповіді дійти немож­ливо. Стосовно обов’язків, то більшість держав світу не визнають, наприклад, кримінальну від­повідальність юридичних осіб, що вже відрізняє їх статус від статусу осіб фізичних [37, с. 18-27]. Так само можна з упевненістю стверджувати, що фізичні (вітальні) та особистісні права людини є “чужими” для юридичної особи, оскільки остання не має ані потреби в них (якщо такий суб’єкт взагалі може мати власні потреби), ані можливості фактично їх реалізувати. Щодо ін­ших прав, то можна звернути увагу на ч. 3 ст. 19 Конституції ФРН, котра встановлює: “Основні права розповсюджуються також на юридичних осіб ФРН, оскільки ці права, по суті, можуть бути до них застосовані”. Більш коректно поді­бна норма сформульована у ч. 2 ст. 9 Конституції Естонської Республіки: “Перелічені в Основному Законі права, свободи та обов’язки поширю­ються на юридичних осіб остільки, оскільки це узгоджується із загальними цілями юридичних осіб і суттю таких прав, свобод та обов’язків”.

У тих же державах, в яких норма про права юридичних осіб не відображена у Конституції, рано чи пізно це питання постає у ході тлума­чення змісту прав людини. Так, Конституційний Суд Російської Федерації у Постанові № 20-П від 17 грудня 1996 року (справа про безспірне стягнення податків і штрафів) вказав: “… кон­ституційне право людини та громадянина … по­ширюється на юридичних осіб тією мірою, якою це право за своєю природою може бути до них застосовано.... Вони були створені громадянами спеціально з метою спільної реалізації... консти­туційних прав” (абз. 1, 2 п. 4 мотивувальної час­тини)*. А Конституційний Суд України у Рішенні № 1-рп/99 від 9 лютого 1999 року (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормати­вно-правових актів) дійшов висновку, що зага­льне правило ч. 1 ст. 58 Конституції України про зворотну дію в часі нормативних актів у випад­ках, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність, стосується лише фізичних осіб, оскільки воно міститься у розділі ІІ “Права, сво­боди та обов’язки людини і громадянина”. Суд водночас зауважив, що принцип зворотної дії може поширюватися і на юридичних осіб, однак тільки у випадках прямої вказівки на це у відпо­відному нормативно-правовому акті (п. 3 моти­вувальної частини Рішення).

Ясна річ, представлені тут результати дослі­дження не претендують на повноту та вичерп­ність і потребують подальшої перевірки. Однак, як видається, з’ясування змісту складових понят­тєвого апарату людинорозуміння з використан­ням філософського досвіду дозволяє: по-перше, впорядкувати існуюче багатоманіття термінів, котрі стосуються поняття людини; по-друге, за­пропонувати чи уточнити визначення позначува­них ними понять (що певною мірою сприяє розв’язанню проблеми багатозначної інтерпре­тації останніх); по-третє, визначити співвідно­шення цих терміно-понять і, по-четверте, дещо удосконалити мову юриспруденції.

Список літератури

1. Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. Т. 1. – М.: Юрид. лит., 1981.

2. Алексеев С. С. Частное право: Научно-публи­цисти­ческий очерк. – М.: Статут, 1999.

3. Англо-русский юридический словарь. 3-е изд., ис­правл. / С. Н. Андрианов, А. С. Берсон, А. С. Ники­форов. – М.: РУССО, 2000.

4. Барулин В. С. Основы социально-философ­ской ан­тропологии. – М.: ИКЦ “Академкнига”, 2002.

5. Батанов О. В., Макаренко Л. О. Особа // Юриди­чна енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемчушенко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т. 4: Н – П. – 2002.

6. Батлер У. Э. Русско-английский юридиче­ский словарь. – М.: Зерцало, 2001.

7. Безверхий О., Клинченко О. Особа в загаль­ному плані // Віче. – 1994. – № 10.

8. Бігун В. До питання про філософію та тео­рію прав людини: правове людинорозуміння (де­які конце­птуальні та термінологічні аспекти) // Проблеми дер­жавотворення і захисту прав лю­дини в Україні. Мате­ріали ІХ регіональної нау­ково-практичної конференції (13-14 лютого 2003р., м. Львів). – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003.

9. Бігун В. С. Людина в праві: аксіологічний підхід: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.12 / Націона­льна академія внутрішніх справ України. – К., 2004.

10. Блехшмідт Еріх. Збереження індивідуально­сті: Людина – особа від самого по­чатку. Дані ембріології людини. – Львів: Видав­ництво Українського Католи­цького Універси­тету, 2003.

11. Бобильов Ю. П. Концепції сучасного приро­дознавс­тва. – К.: Центр навчальної літера­тури, 2003.

12. Борисенко И. И., Саенко В. В. Русско-анг­лийский юридический словарь: 22 000 терминов. – К.: Юрин­ком Интер, 1999.

13. Братусь С. Н. Субъекты гражданского права. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1950.

14. Вілков В. Ю., Салтовський О. І. Людина і світ: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2001.

15. Горелов А. А. Концепции современного ес­тество­знания: Учеб. пособие для вузов / А. А. Горелов. – М.: ООО “Издательство Астрель”: ООО “Издательство АСТ”, 2004.

16. Гудима Д. А. Поняття “суб’єкт права”: до сучас­них дискусій // Бюлетень Міністерства юс­тиції Укра­їни. – 2003. – № 10.

17. Гусейханов М. К., Раджабов О. Р. Концеп­ции со­временного естествознания: Учебник. – М.: Дашков и К^о, 2004.

18. Добрянський С. П. Актуальні проблеми за­гальної теорії прав людини: Дис. на здоб.... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Львівський націона­льний університет ім. І. Франка. – Львів, 2002.

19. Дольник В. Р. Непослушное дитя био­сферы. Бе­седы о поведении человека в компании птиц, зверей и детей. Издание 3-е, дополненное. – СПб.: ЧеРо-на-Неве, Паритет, 2003.

20. Закомлистов А. Ф. Юридическая филосо­фия. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003.

21. Зорина З. А., Полетаева И. И., Резникова Ж. И. Основы этологии и генетики поведения. Учебник. 2-е изд. – М.: Высшая школа, 2002.

22. Карабан В. І. Українсько-англійський юри­дичний словник: понад 65 000 слів та словоспо­лучень юридичної підмови та близько 160 000 англійських перекладних відповідників. – Він­ниця: Нова книга, 2003.

23. Карбонье Ж. Юридическая социология / Пер. с фр. и вступ. ст. В. А. Туманова. – М.: Про­гресс, 1986.

24. Конституция Ирландии // Конституции го­су­дарств Европейского Союза. Под общ. ред. Л. А. Окунькова. – М.: НОРМА – ИНФРА·М, 1999.

25. Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. 2-е изд. / Предисловие д-ра юрид. наук, проф. И.Ю. Козлихина. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004.

26. Кравченко А. И. Социальная антропология: Учеб­ное пособие для вузов. – М.: Академиче­ский Проект, 2003.

27. Красиков В. И. Философия как концепту­альная рефлексия (Философская пропедевтика). – Кемерово: Кузбассвузиздат, 1999.

28. Леві-Строс Клод. Первісне мислення / Пер. з фр., вступне слово та примітки С. Йосипе­нка. – К.: Українсь­кий Центр духовної культури, 2000.

29. Мадіссон В. Право і влада: людина в право­вому полі (до методологічних проблем фі­лософії приват­ного права) // Право України. – 1999. – № 11.

30. Малахов В. П. Философия права. Учебное посо­бие. – М.: Академический Проект; Екате­ринбург: Де­ловая книга, 2002.

31. Малеин Н. С. Человек – личность – субъект права // Конституция СССР и правовое положе­ние личности. – М., 1979.

32. Мамардашвили М. К. Проблема человека в филосо­фии. – http://www.philosophy.ru/library/mmk/homo.htm.

33. Матузов Н. И. Личность. Права. Демокра­тия. Тео­ретические проблемы субъективного права. – Са­ратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1972.

34. Миголова И. Н., Миголов С. В. К вопросу об исто­рической специфике типов личности кон­кретного со­циального организма // В сб.: Чело­век: ценности, по­требности, интересы. Пре­принты докладов молодых учёных на теоретиче­ском семинаре при Отделе акту­альных проблем исторического материализма. – М.: Институт философии АН СССР, 1984.

35. Мід Дж. Г. Біологічний індивід // Мід Дж. Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціа­льного біхевіори­ста / Пер. з англ. та передмова Т. Корпало. – К.: Укр. Центр духов. культури, 2000.

36. Нерсесянц В. С. Философия права. Учеб­ник для вузов. – М.: НОРМА–ИНФРА∙М, 1998.

37. Никифоров А. С. Юридическое лицо как субъект пре­ступления // Государство и право. – 2000. – № 8.

38. Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яре­менко, О. Сліпушко. – К.: Аконіт, 2003. – Т. 1: А – К.

39. Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яре­менко, О. Сліпушко. – К.: Аконіт, 2003. – Т. 2: К – П.

40. Осипова Е. В. Социальные системы и дейст­вую­щие личности // Проблема человека в современной буржуазной философии. Пре­принты докладов совет­ских ученых к XVIII Все­мирному философскому кон­грессу “Философ­ское понимание человека” (Велико­британия, Брайтон, 21-27 августа 1988 г.) / Редкол.: И. И. Кравченко (ред.-сост.) и др. – М.: Б. и., 1988.

41. Покровский И. А. Основные проблемы гра­ждан­ского права. Изд. 4-е, испр. – М.: Статут, 2003.

42. Рабинович П. М. Проблемы теории законно­сти развитого социализма. – Львов, 1979.

43. Рабинович П. М., Витрук Н. В. Социалисти­ческое право и личность // Правове­дение. – 1970. – № 3.

44. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Вид. 5-те, зі змінами. Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001.

45. Радбрух Густав. Философия права. / Пер. с нем. – М.: Междунар. отношения, 2004.

46. Раянов Ф. М., Минниахметов Р. Г., Понома­рев Д. А. Право и законность в демокра­тическом обществе. – М.: Право и государство, 2004.

47. Рішення Європейського суду з прав лю­дини. Справа “Одьювре проти Франції” (Odiuvre v. France) // Адвокат. – 2003. – № 3.

48. Розин В. М. Человек культурный. Введение в ан­тропологию: Учеб. пособие. – М.: Издатель­ство Мос­ковского психолого-социального ин­ститута; Воронеж: НПО “МОДЭК”, 2003.

49. Рол Д. Генезис цивилизации. Откуда мы про­изошли… – М.: Эксмо, 2002.

50. Середа С. Антропологія: Навч. посібник. – К.: Ли­бідь, 2001.

51. Словник іншомовних слів: 23 000 слів та терміно­логічних словосполучень. / Уклад. Л. О. Пус­товіт та ін. – К.: Довіра, 2000.

52. Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т. В. Ковальова, Л. П. Коврига. – Х.: Син­текс, 2002.

53. Тульчинский Г. Л. Постчеловеческая персо­ноло­гия. Новые перспективы свободы и рацио­нальности. – СПб.: Алетейя, 2002.

54. Философская энциклопедия в 5-ти томах. / Гл. ред. Ф. В. Константинов. – М.: Сов. энцикл. – М., 1964. – Т. 2.

55. Философская энциклопедия в 5-ти томах. / Гл. ред. Ф. В. Константинов. – М.: Сов. энцикл. – М., 1964. – Т. 3.

56. Философский энциклопедический словарь / Ред-кол.: С. С. Аверинцев и др. – 2-е изд. – М.: Сов. энцикл., 1989.

57. Філософський словник. – К., 1996.

58. Фогельсон Ю. Б. О реальности юридиче­ских лиц // Правоведение. – 1996. – № 2 або http://lawdiplom.nm.ru/stat/realjurl.htm.

59. Фромм Э. Человек для себя. – Мн.: Хар­вест, 2003.

60. Фрэзер Д. Д. Фольклор в Ветхом завете. 2-е изд., испр. / Пер. с англ. – М.: Политиздат, 1985.

61. Шемчушенко Ю. С. Громадянин // Юриди­чна енцик­лопедія: В 6 т. – Т. 1: А – Г / Редкол.: Ю. С. Шем­чушенко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998.

Д. А. Гудыма

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: