ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ТЕОРІЇ ЦІННОСТЕЙ

Цінність – термін, який достатньо широко застосовується як у науковій літературі з різних галузей знань, так і у художніх, публіцистичних творах та повсякденному спілкуванні для ви­значення значення і ваги для людини певних явищ дійсності. По суті усе розмаїття предметів людської діяльності, відносин у суспільстві та залучених у їх коло природних явищ може ви­ступати у якості цінностей, як об’єктів цінніс­ного відношення, тобто оцінюватись з погляду добра і зла, істини або неістини, краси або по­творності, можливого або неприпустимого, ко­рисного або шкідливого, справедливого або не­справедливого та ін.

Виникнення цінностей пов’язане з тим, що нас цікавить не просто об’єкт сам по собі, а його значення для людини, для задоволення її потреб. У зв’язку з цим людина оцінює факти свого життя за їх значимістю, реалізує ціннісне ставлення до світу, яке є специфічною рисою саме людської істоти. Цінністю для людини є все, що має для неї певне значення, особистіс­ний або суспільний зміст. З цінністю ми маємо справу там, де мова йде про рідне, святе, до­роге, досконале, коли ми хвалимо та засуджу­ємо, захоплюємось та обурюємось, визнаємо і заперечуємо.

Як у буденному житті, так і в наукових пра­цях досить часто зустрічаються числені поняття так чи інакше пов’язані із вживанням терміна “цінність”. Це, зокрема, матеріальні, економічні цінності. Оскільки вони стосуються різних сфер життя людини, які не пов’язані з її духовною діяльністю, вони не набувають аксіологічного забарвлення. Тобто це цінності у прямому, еко­номічному значенні цього слова, які відобра­жають матеріальне наповнення того або іншого предмета або явища.

Проблеми цінностей досліджуються теорією цінностей, або аксіологією (від грецького ахіа – цінність та logos – слово, вчення), яка є одним із найбільш молодих розділів філософії. Певної самостійності та визначеності аксіологія набула наприкінці ХІХ на початку ХХ століття. Це фі­лософське вчення про природу цінностей, їх місце у реальності та про структуру ціннісного світу, тобто про зв’язки різних цінностей між собою, з соціальними та культурними факто­рами і структурою особистості.

Аксіологія як самостійна сфера філософсь­ких досліджень виникла тоді, коли поняття буття розділилось на два складові елементи: реальність і цінність як об’єкт різноманітних людських бажань та прагнень. Головне за­вдання аксіології полягає у тому, щоб показати як мож­ливе існування цінності у загальній структурі буття та як вона співвідноситься з фактами реа­льності.

Називаючи певне явище цінністю, ми вихо­димо з його значення для суспільства та лю­дини. Поняття цінності – це певний підхід до явищ та дійсності. Теорія цінностей являє со­бою теоретичне обгрунтування загального по­няття цінностей та пов’язаної з ним групи по­нять, а також обгрунтування тих проблем, які виникають у зв’язку з ціннісним відношенням людей до явищ дійсності.Отже, аксіологічний підхід не обмежується визначенням певних предметів або явищ як цінностей.

За радянських часів єдина з існуючих тоді в Україні марксистська філософія відкидала саме поняття цінності як “буржуазне” та вва­жала ак­сіологію ідеалістичним вченням (як і філософ­ську антропологію та інші вчення що виходили за межі теорії пізнання, до якої зво­дився діале­ктичний матеріалізм та історичний матеріалізм) [4, с. 7]. У зв’язку з цим аксіологі­чній пробле­матиці не було відведено достатньої уваги, хоча й у ті часи було видано кілька ваго­мих праць (авторами яких є, зокрема Тугари­нов, Ненов­ськи та ін.).

Однією з найважливіших сфер застосування теорії цінностей є право. Предметна сфера та основна тематика юридичної аксіології – це проблеми розуміння та тлумачення права як цінності та відповідні ціннісні судження про правове значення фактично даного закону (по­зитивного права) та держави. Юридична аксіо­логія, як і філософія права та юридична наука в цілому, включає в предмет свого дослідження поряд з правом також і державу у якості саме пра­вового явища – як правової форми організа­ції пу­блічної влади вільних членів даного сус­пільства.

Розвиток аксіології як одного з напрямків філософської думки дав можливість досліджу­вати цінність права як найважливішого регуля­тора суспільних відносин. Право у суспільстві в умовах цивілізації, його сила з аксіологічного по­гляду – це не лише необхідність, не просто засіб соціального регулювання, але й таке утво­рення, яке саме виступає як цінність, соціальне благо.

Вихідними для розуміння права у цьому ас­пекті є його особливості як специфічного утво­рення. Воно має ряд важливих соціально зна­чимих властивостей – загальнообов’язкову но­рмативність, формальну визначеність за зміс­том, державну гарантованість, що розкривають його як істотну соціальну силу суспільства, но­сія значної соціальної енергії.

Право завжди спрямоване на досягнення пе­вних цілей. Їх досягнення стає можливим тому, що вони є цінностями, заради досягнення яких та володіння ними люди готові прикладати ве­личезні духовні та практичні зусилля. Благо та справедливість, свобода і рвність, соціальний порядок та права громадянина представляють собою цінності, якими дорожить культурна сві­домість та весь цивілізований світ.

Погляд на право крізь призму ціннісного підходу, увага до проблеми ціннісного напов­нення права призводить до появи самостійного комплексу питань, який може бути визначений як сфера аксіології права.

Однак застосування теорії цінностей у пра­вознавстві пов’язане з необхідністю розв’язання цілого ряду теоретичних проблем.

“Одним з найбільш спірних питань аксіоло­гії є питання про співвідношення пізнання і оцінки, їх спільних рис та відмінностей у пізна­вальному та ціннісному (і оціночному) відно­шенні” [8, с. 30]. Єдність або відмінність цінні­сного і наукового під­ходів обґрунтовува­лась різноманітними філософсь­кими та філософ­сько-правовими напрямками.

У нашому підході до предметів, а також явищ природи і суспільного життя необхідно розрізняти дві нерозривно пов’язані сторони – теоретичну та ціннісну (духовну і практичну). Теоретична сторона полягає у вивченні явища як воно існує саме по собі, з’ясуванні питання що воно собою представляє, як його пояснити, які його причини та підстави. Її покликана до­сліджувати наука, метою якої є з’ясування іс­тини. “Говорити про істинність теоретичних знань має сенс лише остільки, оскільки ця тео­рія наукова (або сформована у суворій відпові­дності з науковими вимогами до знання). Наука відноситься до сфери позаіндивідуального, по­засуб’єктного, колективного духовного буття людей” [7, с. 34].

Науковий підхід є підходом суто об’єктив-ним, онтологічним у тому розумінні, що об’єкт вивчається поза його відношенням до суб’єкта, який його пізнає. Наука підходить до об’єкта онтологічно як до явища, яке існує об’єктивно і має незалежні від волі людини за­кони свого розвитку. Іншими словами, наука дає пояснення своєму предмету як об’єкту, що знаходиться поза суб’єктом пізнання та проти­стоїть йому, а також як певному факту, сущому, тому, що є. Вона орієнтується на корисність і на практи­чне застосування.

Отже, для наукового підходу характерним є онтологічний підхід до явищ. Він полягає у тому, що явища, їх властивості та закони, які їх пов’язують вивчаються так, ніби вони існу­ють самі по собі, незалежно від нас, від нашої свді­омості, відволікаючись від законів самого про­цесу пізнання (від гносеології). Ці останні за­кони досліджує філософія, яка, отже, поряд із загальним для всіх наук онтологічним підходом застосовує ще й гносеологічний та аксіологіч­ний (ціннісний).

Щодо ціннісного підходу, то він не може аб­страгуватись від людини, адже він виходить з її потреб та інтересів, які лежать в основі його оцінок. Аксіологічний підхід уособлює став­лення людини до об’єктивного предмету оці­нки, до певного явища, показуючи як треба по­ставитися до цього явища, як його використати, якщо воно корисне, та уникнути – якщо шкід­ливе. Метою аксіології є позиція, певне світо­глядне осягнення предмета. Питання про істин­ність оцінок не є принциповим для визначення їх значущості, для якої наукові знання викону­ють лише допоміжне, демонстраційне завдання, не впливаючи на ціннісні установки особи.

Так, правова аксіологія досліджує певні іде­альні сутності (цінності), які є першоосновою права та його метою. Виникнення ціннісного підходу пов’язане з появою позапізнавального відношення суб’єкта до об’єкта, що й мало у кінцевому рахунку призветсти до усвідом­лення цього відношення як ціннісного. Аксіоло­гічна позиція зводиться до визначення цінніс­ності або антиціннісності, на відміну від науко­вих тверджень, які оцінюються у діапазоні зна­чень “істинність – помилковість”. Аксіологія відно­ситься до сфери індивідуального духов­ного буття, вона завжди є продуктом особистих уяв­лень, ідей та переконань. У зв’язку з цим вона не є наукою і ніколи не будується у суво­рій відповідності з вимогами науковості. Однак вона є методологічною основою для багатьох наук, які вивчають суспільні та духовні явища.

Тому не можна погодитись з думкою окре­мих дослідників, які визначають аксіологію як науку (зокрема російський аксіолог М. С. Ка­ган). Безумовно, активізація аксіологічних до­сліджень у кінці 19 та у 20 століттях призвела до оформлення аксіології у самостійну сферу пізнання з рядом ознак науковості. Так, за сло­вами С. Максимова, одним з необхідних елеме­нтів будь-якої науки є її основоположення, тобто деякі аксіоматичні положення, які не об­грунтовуються, а беруться як такі. Вихідним пунктом класичної фізики, наприклад, є при­пущення про дію принципу причинності, еко­номічної науки – припущення, що всі люди ді­ють у відповідності зі своєю вигодою [6, с. 13]. Вихідним пунктом аксіології є поняття ціннос­тей, які існують об”єктивно та є мірою для всіх предметів або явищ, які піддаються оцінці.

Однак, визнавати цінності як предмет, а оці­нки як метод науки аксіології було б передчас­ним. По-перше, поняття цінності все ще не має стійкої традиції свого вжитку та чітко фіксова­ного змісту. Крім того, цінності не є статич­ними утвореннями. Вони знаходяться у постій­ному русі та динамічно змінюються в залежно­сті від історичних, соціальних, політичних та інших факторів, тому розглядати їх у метафізи­чному вимірі неможливо.

Оцінки теж не можна визнати суто аксіоло­гічним поняттям, оскільки вони застосовуються різними науками для зівставлення досліджува­ного явища з тим, яке вже визначене пізнаваль­ними методами.

Будь-яка наука, визначаючи свій предмет до­слідження, прагне зосередитись на цьому пред­меті, залишаючи в стороні питання про його місце у загальній картині світу та про його від­ношення до сутності людини, тобто його люд­ський зміст. Цим самим наука у порівнянні з аксіологією має дещо обмежений характер, у той час як аксіологією застосовується філо­соф­ський спосіб осмислення ціннісних явищ, коли на першому місці стоїть з’ясування гли­бинної сутності, першооснов існуючих ціннос­тей та процесу оцінки, який не обмежується простим зіставленням оцінюваного об’єкта з цінностями, а є одним з фундаментальних ме­тодів філософ­ського осмислення дійсності та майбутнього.

Науковий підхід пов’язаний з практичним, раціональним пізнанням світу. Ціннісний підхід пов’язаний з духовною сферою діяльності лю­дини. Усвідомлення самостійності цих двох на­прямків можна простежити у Канта, для якого науковий підхід є сферою “практичного ро­зуму”, а ціннісний – більш близький до “чис­того розуму”.

Отже, істина та цінність – різнородні за їх природою феномени культури, що належать до різних її сфер – пізнавальної та ціннісно-осмис­люючої по відношенню до буття.

Відмінності між науковим та ціннісним під­ходами були предметом дослідження багатьох вчених. Так, на думку японського мислителя та педагога Тс. Макигуши “…на відміну від по­няття “істина”, яке є вираженням реальності такою, яка вона є, поняття “цінність” означає відношення між людиною та об’єктом” [4, с. 50]. Цінності, властиві певним об’єктам або явищам не існують самі по собі. Вони виника­ють лише внаслідок взаємодії об’єкта та суб’єк-та оцінки.

Необхідною передумовою для успішного здійснення пізнання об’єктивної дійсності є ма­ксимально можливе усунення усіх суб’єктивних факторів з цього процесу. Суб’єктивні погляди на будь-які елементи процесу пізнання неми­нуче призводять до оцінок, які проходячи крізь призму людської особистості заважають дати об’єктивну картину того або іншого явища. Ін­шими словами аксіологічний підхід пов’язаний з суб’єктивним, а науковий з об’єктивним відо­браженням світу. Хоча ціннісне відображення має не менше значення, ніж наукове, однак, воно не може його замінити, оскільки відобра­жає об’єкт з точки зору значення його для лю­дини.

Науковий підхід потребує такого процесу дослідження предмета, який буде позбавлений конкретного ставлення до нього. Саме тоді ми зможемо пізнати предмет таким, яким він є сам по собі, а не таким яким він є для людини. Так, закон юридичною наукою досліджується таким, яким він є: з’ясовуються його елементи, об’єк-ти, на які його спрямовано, коло суб’єктів, які його мають виконувати і т. д.

Підходячи до цього ж закону з аксіологіч­ного погляду нас цікавить причина його ство­рення, справедливість, гуманність, істинна сут­ність.

Англійський філософ В. Урбан зазначав, що “в сучасній філософії центр тяжіння перемі­сти­вся з проблеми пізнання на проблему цінно­стей, і сама проблема пізнання стала розчиня­тись, іноді частково, а іноді повністю у про­блемі цінностей… відношення цінності до реа­льності є ключовою проблемою нашого часу ” [4, с. 16].

Слід зазначити, що сама істина може бути предметом оцінювання, у той час як цінність за своєю природою істиною бути не може.

Крім того, розробка так званою “соціологією знання” (М. Вебер та його школа) показала, що функціонування та розвиток науки багато в чому залежить від ціннісного опосередкування пізнавальної діяльності”.

Так, відкриття людством процесу розщеп­лення атомів безумовно призвело до відкриття істинного знання. Однак, використання цих знань спричинило виникнення однієї з найбі­льших за­гроз для освної цінності – людського життя.

За різних умов ціннісного значення може на­бувати не лише істина, але й неістина. Так, важко переоцінити те значення, якого може на­бувати в умовах воєнного часу обман, дезінфо­рмація противника, тобто свідоме спотворення істини [4, с. 70].

У зв’язку з цим не можна погодитись з дум­кою окремих аксіологів про аксіологічну нейт­ральність істини, адже оцінці підлягають усі явища, процеси та об’єкти, що мають значення для людини, а істинне, наукове знання є, безу­мовно, надзвичайно значимим для людської спільности та кожного її окремо взятого пред­ставника. Істина відображає об’єктивну дійс­ність такою, яка вона є. Аксіологія ж має на меті з’ясувати, якою ця дійсність має бути. Якщо буде виявлена тотожність між реальним та бажаним, то виникає підстава для позитивної оцінки дійсності.

Мова може йти лише про те, що встанов­лення, пошук істини мають здійснюватись ви­нятково науковими методами очищеними від будь-яких суб’єктивних оцінок. Оцінці може підлягати лише встановлене істинне знання.

Отже, головним здобутком аксіології, який можна виділити у сучасному її стані розвитку, – це здатність обгрунтувати відмінності, які іс­нують між поняттями “цінність” та близькими до нього “мету”, “користь”, “задоволення” та ін.

Виходячи з викладеного можна зробити ви­сновок, що дослідження правових явищ відбу­вається у тісному поєднанні наукового та цінні­сного підходу. Однак, таке поєднання не можна абсолютизувати, адже методи, які нам нада­ються теорією права та спеціальними юридич­ними науками не завжди можуть дати повну та адекватну картину дійсності. Так, будучи неза­мінними при дослідженні нормативно-правових актів, галузей та інститутів права, вони, напри­клад, малоефективні у разі вивчення питання щодо доцільності призначення смертної кари за вбивство. Тут на першому плані постають такі ціннісні категорії, як людина, справедливість, свобода, а не “істинність” або “неістинність”. Сфера впливу юридичних наук закінчується там, де у правозастосовчого органу виникає право обирати між життям і смертю винного. Цей вибір можна зробити, лише керуючись найвищими цінностями, такими, як життя лю­дини та справедливість. У такій же ситуації опиняється і правотворчий орган при вирішенні питання про скасування або залишення в силі норми, що визначає таке покарання.

Тому увесь арсенал аксіологічних засобів може бути безсилим там, де вибір робиться не між цінністю та нецінністю, а між двома анти­цінностями. Це стосується, насамперед, вибор­чого законодавства. Роблячи вибір між пропор­ційною та мажоритарною виборчими систе­мами, законодавець усвідомлює, що дотрима­тись справедливості, як визначальної цінності, у даному випадку не вдастся у будь-якому разі, адже значна, якщо не більша, частина виборців за будь-яких обставин не буде мати свого пред­ставника у виборному органі. Тому при ви­вченні відповідних виборчих систем ми керує­мось не ціннісними критеріями, а методологіч­ними та понятійними інструментами юридич­них наук.

Говорячи про цінність права, необхідно ус­відом­лювати наявність двох ціннісно-правових аспектів – інструментальної та власної цінності права.

“Як регулятор суспільних відносин право перш за все має інструментальну цінність, тобто цінність “інструмента”, “засобу” вирі­шення завдань, що відносяться до різних сторін життя суспільства – економічної, політичної, культурної” [1, с. 4-5].

У процесі історичного розвитку позитивне право склалось у взаємодії з державою як нор­мативне утворення, що має набір достатньо ефективних регулятивних засобів. А це означає, що стало можливим застосування права з його властивостями як знарядядля вирішення різно­манітних завдань, що стоять перед усіма суб’єктами правовідносин – державою, громад­ськими об”єднаннями, церквою, громадянами.

Інструментальна цінність права виявляється у здатності надавати діям людей організовано­сті, стійкості, погодженості, безпечності. “Право тим самим вносить елементи упорядку­вання та порядку у суспільні відносини, робить їх цивілізованими. Державно організоване сус­пільство не може без права налагодити вироб­ництво матеріальних благ, організувати їх більш або менш справедливий розподіл. Право закріплює та розвиває ті форми власності, які іманентно властиві природі даного ладу. Воно виступає потужним засобом державного управ­ління” [1, с. 138].

Власну цінність права можна визначити як вираження та уособлення свободи та активності людей на основі упорядкованих відносин і у відповідності з справедливістю, необхідністю узгодження волі та інтересів різних верств на­селення, соціальних груп та окремих індивідів. Іншими словами, право в ідеалі – це цінність, якої не має будь-яке інше соціально-політичне явище. Це цінність упорядкованої свободи лю­дини, справедливості, консенсусу. У цій якості право може надавати людям та їх колективам простір для свободи у вигляді суб’єктивних прав і водночас воно спрямоване на те, щоб ви­ключити свавілля, протистояти йому, узгоджу­вати поведінку з мораллю та справедливістю.

Саме як явище, що заперечує свавілля та беззаконня і водночас забезпечує простір для упорядкованої соціальної свободи та активно­сті, право саме по собі відіграє велику роль у суспільному житті, виступаючи як фактор сус­пільного прогресу. І саме у цьому значенні право і є великою самостійною цінністю.

Право в суспільстві в умовах цивілізації, його сила з аксіологічного погляду – це не лише необхідність, не просто засіб соціального регу­лювання, але й таке утворення, що саме висту­пає як цінність, суспільне благо.

У сучасному демократичному суспільстві власна цінність права набуває домінуючого значення. Ця власна цінність дає про себе знати і у суто регулятивному плані. Позитивне право має здатність відтворювати дану соціальну сис­тему та вносити у неї нормативні засади, справ­ляти на життя суспільства вагомий вплив.

Право як суспільне явище покликане регу­лю­вати відносини між людьми, має характер цінно­сті, оскільки відбиває, вбирає у себе й за­кріплює цінності. За допомогою права мора­льні, культу­рні, соціальні та інші цінності на­бувають значення правових цінностей. Право надає їм практичної сили, забезпечує умови для їх здійснення та роз­витку, стає засобом їх дося­гнення. Отже, воно та­кож входить до кола цін­ностей.

Разом із тим право має свою власну, безпо­середньо пов’язану з його природою, структу­рою і призначенням цінність. Ідеться про мож­ливість права забезпечувати порядок, устале­ність, організованість у суспільстві. Воно за своєю сутністю несумісне зі свавіллям, анар­хією, відсутністю порядку. Однак цей аспект цінності права виявляється не автоматично, а за певних передумов. Так, зокрема, його властиво­сті можуть виявитись лише за наявності чітких, загальновизнаних, доступних і зрозумілих для всіх форм, у яких право втілюється. Крім того, право мало виявляє свою цінність за недемок­ратичних режимів, які часто порушують прин­цип законності, використовуючи правові норми у своїх інтересах. У громадянському ж суспіль­стві закони є однаково обов’язковими як для населення, так і для влади.

Реальну цінність права можна з’ясувати лише у його взаємозв’язку з державою та осо­бис­тістю. Визначається вона тим, чи забезпечує право і якою мірою гармонійний розвиток осо­бистості, розширення її свободи. Пов’язувати цінність права з державою можна лише тією мірою, у якій вищою цінністю для держави є людина.

Цінність праву надає ряду специфічих при­та­манних лише йому “цінних” властивостей – загаль­нообов’язкову нормативність, високу (формальну) визначеність за змістом, державну гарантова­ність. Саме ці властивості розкрива­ють зна­чення права як вагомї суспільної сили, наділе­ної як інструментальною, так і власною цінні­стю.

У дослідженні правових явищ аксіологічний підхід передбачає пошук відповідей на питання про те, яке місце людина відводить праву у іє­рархії значимих цінностей, який ціннісний зміст норм права, які з цінностей мають за­ймати у системі права приорітетне становище.

Входячи так чи інакше до загальної ієрархії усіх цінностей суспільства, правові цінності можуть у ряді випадків вступати у конфлікт з іншими цінностями та отримувати при цьому перевагу. Наприклад, у ім’я законності, право­порядку як відносно самостійних правових цін­ностей, допускається позбавлення осіб, які вчи­нили злочини, такої безумовної цінності, як особиста свобода.

У межах усієї ціннісної системи існують су­перечності, які відображають ті протиріччя, що існують у суспільстві. На цій основі можливі гострі конфлікти між цінностями, що охороня­ються та не охороняються правом. Класичним прикладом є суперечності, що виражаються пи­таннями: чи потрібно підкорятись несправедли­вому закону; чи можливе (і за який злочин) по­збавлення людини життя? У цьому разі виникає конфлікт між справедливістю та законністю як цінностями, у які може вкладатись різний зміст різними групами осіб та окремими державними інститутами.

На жаль, цінності, що є такими в очах біль­шості громадян, часто не отримують послідов­ного та беззаперечного законодавчого закріп­лення. Зазначені суперечності пов’язані з недо­ліками законодавчого процесу, а також можуть бути викликані прорахунками у реалізації права, коли правові норми застосовуються не у відповід­ності із закріпленими законом ціннос­тями.

Вихід з цього конфлікту може бути лише один – в усвідомленні законності як найвищої цінності громадянського суспільства, в утвер­дженні принципів справедливості лише закон­ним шляхом через запровадження справедливих законів як нової цінності. Ціннісний підхід у дослідженні та застосуванні права дає змогу зрозуміти, що розвиток суспільства в економіч­ній, політичній, соціальній та інших сферах можливий лише правовим шляхом.

Чим повніші наші уявлення про ціннісні вла­стивості права, умови їх прояву та тенденції розвитку, тим ефективніше можна використо­вувати правове регулювання для розв’язання суспільних проблем. Тобто цінність права не­віддільна від його ефективності, забезпечення якої є завданням держави.

Крім того, ціннісне дослідження права до­зволяє встановити його справжнє значення для особи, визначити його місце та роль серед ін­ших засобів задоволення життєвих потреб та інтересів людей. Такий аналіз має стати необ­хідною передумовою вдосконалення чинного законодавства у напрямку підвищення його су­спільної корисності. Сама природа правового регулювання людської поведінки потребує цін­нісного підходу як до створення правових норм, так і до їх дослідження та реалізації. Цей підхід дає зрозуміти, що розвиток суспільства в еко­номічній, політичній, соціальній та інших сфе­рах можливий лише правовим шляхом. Будь-які суспільні процеси мають грунтуватись на пра­вових засадах.

Ефективне застосування аксіологічного спо­собу осмислення права неможливе без чіткого усвідомлення його відмінності від теоретико-пізнавального (гносеологічного) та соціологіч­ного підходів до вивчення правових явищ, які у значній мірі таж застосовують оцінки та інші інструменти акіології.

Для гносеологічного підходу у вивченні пра­вової дійсності характерним є з’ясування того, що та як відображається в праві (у правосвідо­мості, правовій ідеології, законодавстві) та за допомогою яких засобів. Наскільки законодав­ство, юридична практика адекватні правовідно­синам, що склались у суспільстві, що може служити критерієм цієї адекватності? Відповіді на ці та інші запитання передбачають концент­рацію уваги дослідника на мові права, враху­ванні його специфіки, знакових та семантичних особливостей. Такий підхід, що спирається на методи ряду спеціальних гуманітарних наук (мовознавства, герменевтики, логіки та ін.).

Для соціологічного підходу характерний розгляд права з погляду його обумовленості явищами та процесами матеріального, соціаль­ного порядку. У такому разі дослідник ставить перед собою завдання розкрити первинні фак­тори об’єктивної соціальної дійсності, які слу­жать причинами виникнення, існування та при­пинення дії тих або інших елементів правової системи суспільства. За допомогою принципів соціального детермінізму та історизму розкри­ваються причини правових процесів, механізми їх виникнення та закони їх розвитку. Правові явища розглядаються як сукупність певних іде­альних утворень (понять, термінів, норматив­них актів та ін.) у тісному зв’язку з їх носіями, суб’єктами правової дійсності (окремими осо­бистостями, соціальними групами…).

Одним з головних недоліків соціологічного підходу є посилена увага лише до проблем со­ціальної природи та функцій права, без роз­криття його змісту.

Щодо аксіологічного підходу, то він, перш за все, передбачає дослідження права як кінце­вої мети та рушійної сили поведінки людини. Закономірності соціальної дійсності, що стали причиною виникнення права, а також предмет правового регулювання тієї та іншої норми з’ясовуються аксіологією лише у тій мірі, яка необхідна для обгрунтування духовної цінності права як мотиву тих або інших вчинків людини та обгрунтувати це явище зпозиції принципів і мети людського існування. Аксіологічний ана­ліз покликаний дати визначення права по суті його змісту, який безпосередньо впливає на фу­нкціональні та інструментальні властивості окремих правових форм.

Аксіологія з’ясовує, як мотиви поведінки людини визначаються правом і що спонукає людину діяти у межах права. Тобто право роз­глядається у своєму ідеальному та об’єктив-ному вимірі як елемент свідомої діяль­ності лю­дини та суспільства. Присутність цього елеме­нту є результатом ряду оцінок, які при­зводять до визнання цінності права та визнача­ють за­стосування людиною правових засобів для дося­гнення певних цілей. Аксіологічний підхід перед­бачає також виявлення невідповід­ності між наяв­ними життєвими ситуаціями та правом, тобто оці­нку дійсності з точки зору права.

Право (ідея права, принцип права) виступає у цьому розумінні як спосіб інтеграції різних дій людини і суспільства у певну послідовність або систему.

Юридична аксіологія є підгрунтям для роз­витку юридичної деонтології, яка із загальної ідеї права намагається вивести та обгрунтувати певні взірцеві норми, яким має відповідати пра­вомірна поведінка. Частина цих норм конкрети­зується та стає частиною законодавства, інша частина носить неформальний характер зали­шаючись у загальному вигляді, не втрачаючи при цьому свого авторитету та впливу на всіх суб’єктів правовідносин.

Цілком очевидно, що зміст подібних норм не можна повністю розкрити, не звертаючись до ціннісних характеристик права, перш за все принципів свободи та справедливості. Цим і зумовлюється тісний взаємозв’язок юридичної деонтології та аксіології.

В сучасній науковій практиці соціологічний, гносеологічний, деонтологічний та аксеологіч­ний підходи до вивчення правових явищ не ви­ключають один одного. Звичайно, в залежності від специфічних цілей у конкретному дослі­дженні перевагу може бути надано тому або іншому методу. Однак при всебічному аналізі права, коли вказані методи виступають у нероз­ривній єдності, можливе найбільш глибоке ус­відомлення його сутності. Особливо ефектив­ним є поєднання соціологічного та аксіологіч­ного методів, коли основні правові принципи аналізуються та виводяться з тих відносин, які існували у суспільстві до запровадження дер­жавного регулювання цих відносин. Соціологія права у даному випадку розкриває соціальні потреби, що породжують дані відносини, а пра­вова аксіологія виділяє у різноманітних відно­синах власне правові відносини.

Однією з основних проблем, яка постає пе­ред правовою аксіологією, є суперечлива при­рода вищих загальнолюдських та відповідних їм правових цінностей. Ця суперечливість пов’язана перш за все із розбіжностями, які іс­нують між ціннісними орієнтаціями окремих індивідів, між цінностями особи та суспільства і навіть між різними цінностями, які складають світоглядну основу однієї особистості. Крім того, як зазначає Козловський, моральні цінно­сті самі суперечливі за своєю природою. З од­ного боку, вони спрямовують поведінку лю­дини у альтруїстичному руслі, коли особа нех­тує своїм вищим покликанням та дбає насампе­ред про благо інших, з іншого боку, існує егоїс­тична позиція, коли особа зловживає особис­тими інтересами за рахунок інших [5, с. 181-182].

Оскільки право є втіленням цінностей, воно саме по собі є найбільш ефективною спробою узгодження цих суперечностей, і у цьому поля­гає його головна цінність.

Цінність, як будь-яке інше явище, знахо­диться у постійному русі, який відбувається, зокрема, і згідно з основним законом діалек­тики – законом єдності та боротьби протилеж­ностей. У зв’язку з цим будь-яке дослідження пролеми цінностей було б неповним без з’ясу-вання природи їх протилежності – анти­цінності.

Не можна погодитись з думкою деяких до­слідників, які надають їм значення цінностей з негативним значенням. Так, на думку Макси­мова, “будь-яка позитивна цінність завжди пе­редбачає протилежну негативну цінність” [6, с. 275]. Надання цінностям позитивного та нега­тивного значення призводить до втрати первіс­ного значення самого поняття “цінність”, ро­бить його суперечливим та викликає сумніви у його доцільності. Цінністю може визнаватись лише те, що має позитивне значення. Тому у даному разі доцільніше було б застосування поняття “антицінність”.

Як будь-яке явище існує у єдності та боро­тьбі зі своєю протилежністю, так і право може виступати у ролі цінності та антицінності. За­лишення поза увагою цієї сторони правової ре­альності зробить її ціннісну картину неповною.

Будь-яке суспільне явище, у тому числі і право, розвивається за одним з основни зако­нів діалектики – єдності і боротьби протилеж­нос­тей. Розглядаючи проблему цінності права, не можна залишити поза увагою питання про його антицінність. “Суспільство і право – взає­мо­пов’язані й відносно незалежні динамічні сис­теми, які перебувають між собою у відно­шенні гармонійної взаємодії, стимулюючи роз­виток одне одного, і у відношенні протидії, га­льму­ючи еволюційні процеси розвитку вказних сис­тем. Саме в останньому випадку право і може поставати як антиціннітсь з погляду своєї зага­льної значущості” [6, с. 189]. Досить часто право використовується як інструмент для до­сягнення політичних, економічних, кланових та інших інтересів всупереч основним правовим принципам та цінностям.

Правові цінності формуються як антиподи правових нецінностей. Тому правові норми, що охороняють правові цінності, мають на меті обмежувати, витісняти і ліквідовувати правові нецінності з урахуванням ступеня їх впливу на інтереси, цілі та ідеали суспільства. Засобами досягнення цієї мети є юридичне заохочення та юридична відповідальність.

Переважна більшість дослідників філософ­сько-правових проблем виходять із заздалегіть визначеної цінності права. Така властивість права є аксіомою і доведення не потребує. Од­нак насправді право може не лише стимулю­вати суспільство до позитивного розвитку, але й часто гальмує еволюційні процеси змін і пе­ретворень.Отже, воно поєднує у собі консерва­тивність з лібералізмом і навіть радикалізмом. Це дало підстави окремим дослідникам гово­рити про антиціннісний характер права, який існує поряд з його цінністю.

Як зазначає Козловський, найчастіше анти­ціннісний бік права виявляється у разі, коли до­пускається його використання у неправових ці­лях, коли державою приймаються такі закони, що нехтують правами людини. Інший, не менш поширений випадок – це бездіяльність права тоді, коли воно найбільш необхідне для понов­лення порушеної справедливості. Це стає мож­ливим внаслідок зловживань з боку тих, хто на­ділений владою, або впливу тих, хто близький до неї [5, с. 189].

На нашу думку, говорити про негативну дію або бездіяльність права взагалі не зовсім пра­вильно. Будь-які зловживання, як то захист ін­тересів владної верхівки всупереч прагненням народу до утвердження загальнолюдських цін­ностей відбувається за допомогою окремих правових форм і засобів, тоді як саме право має власне буття таким інструментом зловживань бути не може.

У зв’язку з цим ми і ставимо право в один ряд із загальнолюдськими цінностями, та роз­глядаємо його як дзеркальне відображення цих цінностей.

Історично ціннісні аспекти правових явищ досліджувались прихильниками двох протиле­жних філософських напрямків – ідеалістами та матеріалістами.

Найбільш поширений у світовій філософ­сько-правовій думці саме ідеалістичний підхід до проблеми цінностей, який зводиться до двох основних поглядів: об’єктивно-ідеалістичного (феноменологія) та суб’єктивно-ідеалістичного (позитивізм та екзистенціоналізм). Теорії цін­ностей, пов’язані з об’єктивним ідеалізмом (неокантіанство, феноменологія та ін.) визна­ють особливе трансцендентне царство ціннос­тей, тобто особливі об’єктивні сутності, позача­сові, незалежні ні від суб’єктата його оціночних суджень, ні від об’єктивного світу. Вони нале­жать до світу ідеального буття та мають все­осяжну значимість. Вони ніби стоять над істо­рією та дійсністю і дані людині або “а priori”, або як об’єкт “бачення”. Це “бачення”, напри­клад у Н. Гартмана, представляє собою той же апріоризм, який відрізняється від кантівського тим, що це апріоризм почуття, певне емоційне апріорі, закладене у людській душі. Саме по­чуття цінності, яке стверджує життя та запере­чує смерть і загибель. Цій позиції близька точка зору на цінності як на почуття вроджене для людини, як наприклад зір.

Окремі представники суб’єктивно-ідеалісти­чного підходу до цінностей використовували у своїх дослідженнях ті або інші теологічні до­кт­рини, які виводять найвищі цінності із божест­венних джерел.

Суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у тео­рії цінностей зводить цінності до прагнень лю­дини, до його суб’єктивних оцінок дійсності, до його “вибору” дій у тій або іншій ситуації у відповідності зі своїми прагненнями, сма­ками, оцінками, планами та ін. безвідносно до об’єктивного змісту дійсності. Іншими словами, цінність виражає те або інше суб’єктивне став­лення людини до дійсності та визначається ви­нятково нею самою (прагматизм, екзистенціа­лізм та ін.). Різновидом цього підходу до ви­вчення природи цінностей є прийняте у сучас­ній позитивістській філософії абсолютне відо­кремлення цінностей від фактів, від емпіричної дійсності (Юм). Цінності розглядаються як дещо непідвладне емпіричній перевірці, а тому недоказуєме; ціннісні судження оголошуються такими, що лежать поза раціональним обгрун­туванням.

Цінності як орієнтири для пошуку найбільш ефективних способів задоволення потреб суспі­льства розглядаються і матеріалістичною філо­софією. Основні її засади ґрунтуються на тому, що на протязі багатовікової історії суспільства люди набули здатності виділяти у оточуючому їх світі предмети та явища, які набували для них особливого значення, у зв’язку з чим вони мали до них особливе ставлення: цінували й оберігали їх, прагнули до оволодіння ними, орі­єнтувались на них у своїх діях і прагненнях.

Спочатку цінності обмежувались сферою утилітарного відношення до природи. Єдиною підставою для їх розмежування була ознака ко­рисності. Люди цінували предмети природи, які служили для них їжею; вони цінували тварин, яких приручали та використовували у якості знарядь праці; вони цінували усе, що створюва­лось власною працею, у що вірили і перед чим прихилялись, що полегшувало їм життя, або хоча б здавалось таким, що допомагає жити, захищає від страждань і бід.

Ці початкові ціннісні орієнтації, цінності та ціннісні відношення людей до оточуючого світу з розвитком суспільства зазнавали істотних змін в процесі формування насущних потреб, прагнення до їх задоволення. Людина виділяє, оцінює різноманітні предмети та явища дійсно­сті за тією корисністю, яку вони – прямо чи по­середньо – мають для неї. Самі ці предмети іс­нують не лише як предмети, що знаходяться у природі, але й виробляються людиною. А ви­ро­бляючи предмети, матеріальні та духовні, люди змінюють і свої природні потреби, ство­рюють нові потреби.

У залежності від характеру цих потреб та способів їх задоволення цінності стали поділя­тись на матеріальні та духовні, які у свою чергу можуть бути моральними, естетичними, право­вими, пізнавальними, художніми. У найбільш загальному вигляді відмінності матеріальних і духовних цінностей полягають у тому, що пе­рші пов’язані із задоволенням суто практичних потреб і тому їх мірою виступає практична ко­рисність предметів, другі ж, як правило, харак­теризують найвищі запити людей, тому критерії для їх визначення інші. Мірою визначення пі­знавальних і наукових цінностей, наприклад, є істина; естетичних і художніх – краса і прекра­сне. Необхідність розмежування ціннос­тей ма­теріалісти обгрунтовують тим, що теорія цінно­стей, яка оперувала б загальним поняттям цін­ності і для відображення вартості товару і для визначення художньої цінності предметів, була б сповнена суперечностями та двозначностями.

Особливості моральних цінностей зумовлені основною роллю моралі у житті суспільства. Призначенням моралі є регулювання та гармо­нізація взаємовідносин між людьми, вирішення суперечностей між суспільством і поведінкою окремих людей. Моральні цінності, до числа яких відносяться добро, совість, гідність та ін., покликані забезпечувати чистоту людських від­носин. Тому вони мають бути вільними не лише від будь-яких меркантильних, але й взагалі від утилітарних спонукань. Мораль вища за інте­реси сьогоденної вигоди, розрахунку, її мета – сприяти утвердженню ідеалів гуманізму та справедливості.

Прихильники матеріалістичного підходу вважають, що перш ніж значна частина ціннос­тей відділилась від свого генетичного підґрунтя – корисності, пройшли цілі епохи, заповнені розвитком матеріальної та духовної культури, духовного зростання самої людини, розвитком її здатностей вибірково ставитись до предметів та явищ дійсності.

Позитивну роль моральних цінностей мате­ріалізм визнає у тому, що спонукаючи людей заінтересовано ставитись до цілей суспільного розвитку і практичних засобів їх досягнення, моральні цінності вказують на високі мотиви участі людей у суспільній практиці. Але при цьому необхідно мати на увазі, що людина та її інтереси є найвищими цілями суспільного роз­витку. Суспільство лише направляє, організо­вує, забезпечує досягнення цієї високої мети. Тому людина, її життя та щастя є найвищими цінностями.

Отже, на противагу ідеалістичній аксіології матеріалізм пов’язує питання про цінності з практичним ставленням людини до дійсності. Ті або інші предмети та явища оточуючого світу набувають в очах людей цінність у залеж­ності від того, чи задовольняють вони певні ма­теріальні та духовні потреби людей. Основою всіх цінностей є саме матеріальні блага, оскі­льки лише особа, наділена хоча б певним міні­мумом матеріальних благ та зручностей, може користуватися й духовними благами. Іншими словами, матеріальні блага є цінностями спону­каючими, тобто такими, що забезпечують кори­стування іншими цінностями та викликають потребу в останніх. Крім того, матеріальні блага є цінностями самі по собі, адже людина є матеріальною істотою, наділеною потребами, які витікають з її фізичної природи. Матеріа­лізм заперечує значення цінностей як певних ідеальних сутностей та їх існування поза суспі­льством у його історичному розвитку.

Усі цінності виводяться матеріалістами з ре­альних умов життя. Усвідомлення їх людиною є результатом роботи свідомості, направленої на практичні життєво-необхідні цілі. Визнача­ється, що ідеї не можуть існувати поза матеріа­льною основою у чисто духовному вигляді осо­бливих нематеріальних сутностей.

На нашу думку, такий підхід суперечить са­мій природі цінностей та позбавляє їх власної сутності (не пов’язаної з корисністю, вартістю, ціллю та ін.). У разі, якби ціннісні прагнення людини були спрямовані лише на власну ко­ристь, в утилітарному напрямку, людині не були б властиві відданість, самопожертва, по­чуття обов’язку. Саме існування ідеальних об­разів, сут­ностей, якими є цінності, робить люд­ське існу­вання сповненим високими переко­наннями та по­стійним прагненням до вдоскона­лення, до ідеалу.

Ще більш крайніх поглядів на цінності до­тримуються представники іншого філософсь­кого напрямку – позитивізму, як зводять добро, красу та інші цінності до проявів біологічної корисності, психофізіологічних оцінок, засно­ваних на задоволенні, або до економічної вар­тості. (Каган, 26).

Прихильники юридичного позитивізму вба­чають у праві систему реально діючих та забез­печених владним примусом правил поведінки людей, яку також характеризують як примусо­вий характер суспільних відносин. “Право, – писав Г. Кельзен, – відрізняється від інших со­ціальних порядків тим, що це примусовий по­рядок. Його особлива ознака – використання примусу; це означає, що акт, передбачений по­рядком у якості наслідку соціально шкідливого діяння, має здійснюватись також і проти волі адресата, а у випадку опору з його боку – і з за­стосуванням юридичної сили”.

Отже, позитивісти надають праву інструмен­тальну цінність як засобу забезпечення певного порядку суспільних відносин. Одночасно у яко­сті цінності виступає і сам порядок. Тобто упо­рядкування суспільного життя здійснюється заради самого упорядкування. При цьому, від­значає Г. Кельзен, не має значення зміст закону: справедливий він чи ні, адже при встановленні норми не закріплюються ніякі цінності, що іс­нують поза позитивним правом. Установлений будь-яким законом порядок є самоцінним, він не потребує жодного виправдання (етичного, політичного, соціального, історичного та ін.).

Відоме протиріччя між цілями та засобами юридичний позитивізм долає шляхом погли­нання перших другими, ототожнення права з державним свавіллям, держави – з монополізо­ваним та легалізованним насильст­вом.

Отже, аксіологія була та залишається яке більш розвинене ідеалістичною філософією та споріднена з нею.

Саме у межах ідеалістичного напрямку філо­софії виникла теорія природного права, у якій була найбільш повно відображена аксіологічна проблематика. Виникнення юридично-аксіоло­гічного підходу до вивчення правових проблем безпосередньо пов’язане з розвитком ідеї при­родного права, яка передбачає існування права природного та позитивного (офіційно встанов­леного державою). У європейській правовій традиції у найбільш загальному вигляді розріз­няють та протиставляють юридичний позити­візм та природно-правову школу.

Природно-правова школа розрізняє справ­жні та інструментальні цінності та. Її прихиль­ники намагаються змістовне (ціннісно-цільве) обґрунтування встановлюваного ним порядку, тобто, знайти надпозитивне природне право, що виступає стосовно права позитивного у якості критерію його правової оцінки та створює для нього ціннісне підгрунтя.

Здебільшого цінності, які є критерієм для та­кого обґрунтування, формулюються досить абс­трактно та розмито. Фактично вони лише намі­чають необхідність та напрямок пошуку власне правових цінностей. Такими є, наприклад, ви­значення права, які надавались відомим римсь­ким юристом Цельсом: “Право – це наука про добре та справедливе”, або висловлювання ви­датного російського філософа Володимира Со­ловйова: “Правом є примусова вимога реаліза­ції певного мінімального добра, або порядку, що не допускає проявів зла”.

Взірцем для більшості правих систем сучас­них демократичних держав стали правові цін­ності сформульовані прихильниками теорії сус­пільного договору (Г. Гроций, Т. Гобс, Д. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж. Руссо та ін.). Найвищою ме­тою держави та встановленого нею позитивного права вони ваажали забезпечення природних і не­від’ємних прав людини, якими є життя, сво­бода, рівність і недоторканність приватної вла­сності.

Саме способи забезпечення цих цінностей були і залишаються одним з найважливіших предметів філософсько-правового дослідження.