Зовнішньоекономічна діяльність як основний чинник

Стан зовнішньої торгівлі України зумовлюється впливом цілого комплексу економічних, політичних, соціальних, технологічних, структурних, екологічних та інших чинників. Вони розрізняються за природою походження, за часом, об'єктивним чи суб'єктивним характером виникнення, за тривалістю дії та обумовлюються залежністю від циклічності економічного розвитку, галузевою специфікою та іншими класифікаційними ознаками.

Виявити вагомість і наслідки впливу конкретних чинників, за вектором дії яких стоять численні причини, практично неможливо внаслідок прямих і опосередкованих взаємозв'язків та взаємодії між ними. Це зумовлено різною природою їх виникнення та походження, а також часовим впливом економічних процесів минулого і реалій ринкової трансформації

Безсистемне нагромадження цих чинників призвело до вибору нинішньої моделі ринкового реформування, впровадження якої загострило системну трансформаційну' кризу і посилило несприятливий розвиток зовнішньої торгівлі, що погіршує позиції нашої держави на світогосподарській арені.

Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі. Ще жодна країна не спромоглася створити здорову економіку, ізолювавши себе від світової економічної системи. Міжнародна торгівля несе з собою безліч переваг, що стимулюють економічне зростання. Завдяки торгівлі країни отримують можливість спеціалізуватися ^ кількох провідних сферах економіки, адже вони можуть імпортувати ту продукцію, яку вони самі не виробляють. Крім того, торгівля сприяє поширенню нових ідей і технологій. Коли в якійсь країні з'являється важливий винахід, міжнародні торговельні зв'язки розносять його по цілому світі.

Найбільш яскравим показником розвитку міжнародної торгівлі є той факт, що загальний обсяг світового товарообороту у доларовому вимірі зростає набагато швидше, ніж загальний обсяг світового доходу. Через те, що обсяг торгівлі останнім часом зростав швидше, ніж доходи, зовнішні економічні зв'язки почали відігравати все важливішу роль практично в усіх країнах, що процвітають. У табл. 1 показано частку експорту в обсязі валового внутрішнього продукту групи розвинутих країн за період з 1960 до 1993 р. Ми бачимо, що практично в усіх цих країнах частка експорту в загальному обсязі ВНП зросла. В економіці цих держав торгівля відіграє сьогодні як ніколи важливу роль.

Таблиця 1

Частка експорту у загальному обсязі ВНП, у %

Що ж до України та інших постсоціалістичних країн, то вони залишилися поза цим процесом. У цих державах існували дуже жорсткі обмеження на зовнішню економічну діяльність, яка здійснювалася головним чином у межах кордонів соціалістичного табору. Підприємствам цих країн дозволялося експортувати або імпортувати товари лише у тому разі, якщо це передбачав центральний план, і для здійснення будь-якої міжнародної торговельної операції вимагалася санкція уряду. Більше того, підприємствам не дозволялося встановлювати безпосередні контакти з потенційними клієнтами. Зовнішня торгівля була прерогативою державних бюрократичних організацій, що стояли на шляху між українськими та іноземними підприємствами.

Згубні наслідки такого стану* справ очевидні. Серед усіх промислових країн світу Україна є одним з найменших експортерів. У табл. 2 наведено приблизний обсяг експорту на душу населення у цілій групі країн. Україна посідає у цій таблиці останнє місце, адже український експорт складав у 1997 році лише 280 дол. США на людину. Крім того, ми бачимо, що усі країни колишнього соціалістичного табору мають дуже низькі показники обсягів експорту на душу населення. Що ж до промислових країн Заходу, то у перерахунку на душу населення вони експортують у багато разів більше, ніж Україна.

Надзвичайно низький рівень українського експорту обумовлює і дуже низький рівень імпорту. Україні бракує твердої валюти, необхідної для закупівлі західного обладнання, технологій і споживчих товарів, які є ключем до економічного зростання й піднесення життєвого рівня. Для того, щоб процес реформ був успішним, він має обов'язково передбачати розширення обсягів експорту

Таблиця 2

Обсяг експорту на душу населення за 1997, дол. США

Крім того, в Україні низькі обсяги експорту поєднуються з його вкрай незадовільною структурою. Країна, що упродовж десятиріч перебувала в ізоляції від світових ринків, експортує дві основні категорії товарів: сировину й продукцію металургії. Про домінування у структурі українського експорту сировинних матеріалів свідчить табл. 3.

У 1999 р. більше половини українського експорту за кордон становили сировина, чорні метали й цукор. Машини, устаткування та інші механізми (до цієї категорії входить також військовий експорт) становили лише 7,9 % експортного оборот}', транспортні засоби — 3,6%. Така структура більше личить країнам, що розвиваються, аніж високорозвинутим промисловим державам, які звичайно набагато більше орієнтуються на експорт промислової продукції. Суть діяльності центрального банку полягає у грошово-кредитному регулюванні і здійсненні контролю за грошовою масою і кредитом в економіці. Якщо економічна активність на ринку погіршується і йде спад виробництва, скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Але якщо витрати стають загрозливо збитковими, внаслідок чого зростають ціни і вивільняється багато робочих місць, він робить усе можливе, щоб зменшити грошову масу і кредит.

Провідним інструментом державного грошово-кредитного регулювання у перехідний до ринкової економіки період є Національний банк України, який покликаний виконувати функції загальнодержавної резервної системи. Головне завдання Національного банку України — створення стабільного не інфляційного розвитку економіки держави. Поява цього завдання зумовлена відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносна самостійність кожної з них.

Конкретні дії Національного банку за умов ринкових відносин мають зводитися до впливу на процеси формування попиту і кон'юнктури позичкового капіталу, здійснення емісії, контролю за грошово-кредитною системою, концентрації тимчасово вільних чи обов'язкові» резервів інших банків.

Основними методами кредитно-грошового регулювання є регулювання розмірів банківських резервів, які кожний комерційній банк дер­жави зберігає у центральному банку; маніпулювання обліковими ставками; операції на відкритому ринку (купівля або продаж централь­ним банком деяких видів цінних паперів). Регулювання розмірів обов'язкових резервів, які тримають комерційні банки проти своїх де­позитів, центральний банк використовує у випадках, коли потрібно збільшувати або зменшувати платіжні засоби в країні, а ординарні засоби грошово-кредитного регулювання не дають такого ефекту. Якщо центральний банк підвищує норму обов'язкових резервів комерційних банків, це призводить до збільшення в них кредитних активів. І навпаки, якщо норма обов'язкових резервів знижується, обсяг кредитних ресурсів у комерційних банках зменшується.

Маніпулювання обліковими ставками ґрунтується на тому, що комерційні банки продають центральному банку цінні папери, переважно комерційні векселі. Такий продаж називають обліком. Облік цінних паперів править у руках центрального банку за важіль регулювання кредитних ресурсів комерційних банків відповідно до кон'юнктури ринку. Якщо, наприклад, центральний банк ставить завдання стримати циклічний підйом, збити інфляцію, він підвищу є облікову ставку і цим самим змушує комерційні банки, в свою чергу, підвищувати процентні ставки за кредити, які надаються суб'єктам господарювання. У таких випадках починають утримуватися від кредитів, в результаті зменшуються інвестиції в господарство, скорочується попит

Якщо центральний банк здійснює ліберальну грошово-кредитну політику, має місце протилежний ефект.

Втручання центрального банку в ринок цінних паперів полягає в тому, що він виставляє на вільний ринок державні короткострокові зобов'язання — облігації, векселі, бони, сертифікати. Якщо банк продасть на ринку цінних паперів більшу кількість, наприклад, державних облігацій, їх курс почне неминуче знижуватися. Останнє зумовить зростання доходу тих, хто придбав такі облігації, а це, в свою чергу, справить вплив на доходність усіх інших видів цінних паперів. Комерційні банки, в свою чергу, підвищать процентні ставки за надані кредити, що спричинить зниження ділової активності. Вплив операцій центрального банку на відкритому ринку менш прямолінійний, ще є більш оперативний і ефективний, ніж облік векселів і регулювання резервів комерційних банків

Зважаючи на те, що механізм ринку в економіці перехідного періоду України ще не працює, грошово-кредитний механізм регулювання не відпрацьований, економіка регулюється переважно за допомогою фінансово-бюджетних методів.

Сутність фінансово-бюджетних методів регулювання полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони гасили коливання економічного циклу, сприяли високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом'якшували дефляцію (застій).

Система бюджетного регулювання в Україні є сукупністю засобів розподілу доходів та витрат між ланками бюджетів різного рівня. Бюд­жетна система складається з загальнодержавного (республіканського) та місцевих бюджетів. Визначено функції кожної ланки бюджетної системи, їхні доходні джерела, закріплено право кожної ланки бюджетної системи на самостійний бюджет, основу якого становлять власні і закріплені законом доходи по всіх ланках бюджетної системи.

Використання фінансово-бюджетних методів зводиться до маніпулювання ставками податків, державними витратами з метою вста­новлення рівноваги на ринку. Якщо в економічній системі спостерігається активізація попиту і розвиток інфляції, уряд підвищує податки на доходи підприємців і населення і водночас обмежує державні витрати. Навпаки, якщо в економічній системі з'являються.ознаки де­пресії, ставки податків знижуються, бюджетні витрати зростають.

Держава, використовуючи бюджет, здійснює фінансову участь і фінансову допомогу у розвитку окремих галузей і сфер діяльності. Республіканський бюджет забезпечує необхідними засобами фінансування заходів у деяких галузях економічного та соціального розвитку, які мають загальнореспубліканське значення. До них належать об'єкти народного господарства, які перебувають у сфері монопольної діяльності держави, заходи по цільових науково-технічних програмах, розвиток сфер некомерційного сектору економіки (освіти, охорони здоров'я, культури тощо).

Витрати з державного бюджету здійснюються не лише у вигляді прямих державних інвестицій, прямого фінансування, а й у таких формах, як субвенції, дотації, субсидії. Дотації (трансферти) — особливий вид асигнувань з державного бюджету, який служить для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств. Субсидії — допомоги, які здійснює держава з державного бюджету з метою підтримки певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства, роз­виток яких моє важливе значення для економіки. Субвенції — один із видів державної фінансової допомоги місцевим органам влади або окремим галузям економіки, що надаються на конкретні цілі. Субвенції використовуються також на санацію підприємств і організацій, яким загрожує банкрутство.

Перехід до ринкової економіки пов'язаний із запровадженням цілісної податкової системи. Через податки держава ставить єдині вимоги до підприємств, організацій та інших юридичних осіб щодо ефективного ведення господарства. Податкова система у світовій практиці державного регулювання знаходиться в одному ряду з бюджетним фінансуванням пріоритетних напрямів і дією через процентну політику на грошовий обіг. У сучасному господарському механізмі податки покликані посилити правовий захист майнових інтересів підприємств, об'єднань, стимулювати підвищення ефективності виробництва, надаючи юридичну і фактичну можливість розпоряджатися доходами. Одна з особливостей сучасних систем оподаткування — стимулювання державою розширеного відтворення і стримування прямого або прихованого використання капіталів для особистого споживання.

З 1993 р. в Україні чинні такі види податків: податок на добавлену вартість, акцизний збір, податок на прибуток доходи, екологічний по­даток, податок з власників транспортних засобів, податок на землю. З січня 1995 р. передбачається введення податку на власність.

Податок на добавлену вартість є частиною новоутвореної вартості, яка відшкодовується до державного бюджету на кожному етапі виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг. Платниками податку на добавлену вартість є суб'єкти підприємницької діяльності, що перебувають на території України, а також міжнародні об'єднання та іноземні юридичні особи і громадяни, які здійснюють від свого імені виробничу чи підприємницьку діяльність на території України. Об'єкти оподаткування: а) обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), окрім їх реалізації за іноземну валюту; б) для імпортних товарів (робіт, послуг), придбаних за іноземну валюту, різниця між цінами їх реалізації за національну валюту України та їх митною (закупівельною) вартістю; в) різниця між цінами реалізації товарів (робіт, послуг) і цінами, за якими здійснюються розрахунки з постачальниками, для підприємств, які займаються посередницькою діяльністю. Держава встановлює перелік товарів, робіт, послуг, звільнених від податку. Акцизний збір — непрямий податок на високорентабельні та мо­нопольні товари (продукцію), що включається до ціни цих товарів (продукції). Платниками акцизного збору є суб'єкти підприємницької діяльності — виробники підакцизних товарів (продукції), а також суб'єкти підприємницької діяльності, які імпортують підакцизні товари (продукцію). Перелік товарів (продукції), на які встановлюється акцизний збір, та його ставки визначаються Кабінетом Міністрів України Об'єкти оподаткування: а) обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів шляхом їх продажу, обміну на інші товари (про­дукцію, роботи, послуги), безплатної передачі товарів (продукції) або з частковою їх оплатою; б) обороти з реалізації (передачі) товарів •(продукції) для власного споживання, промислової переробки або для своїх працівників; в) митна вартість імпортних товарів (продукції), придбаних за іноземну валюту, окрім тих, по яких відповідно до єдиного митного тарифу стягується мито.

Йоганн Гете: «Основною метою стратегії макроекономічної політики на сучасному етапі слід вважати забезпечення умов стійкого довготривалого зростання, яке сприяло б структурно-інноваційній та соціальній переорієнтації економіки, формування сприятливого інвестиційного середовища». Реалізація цієї мети вимагає вжиття комплексу спеціальних заходів у різних сферах економічної політики, орієнтованих на активізацію діяльності суб'єктів господарювання, нагромадження інвестиційних ресурсів, спрямування їх на інвестиції в розвиток національної економіки, поширення ефекту від позитивної економічної динаміки на широкі прошарки населення. Завдання створення передумов для європейської інтеграції України висуває нові вимоги до якості економічного зростання, виключаючи застосування важелів та інструментів, які належать суто до сфери адміністративного регулювання, вимагаючи синхронної лібералізації економічних відносин, демократизації суспільства, запровадження прозорих правових відносин та верховенства права як в політичній, так і в економічній сферах.

Між тим, аналіз засвідчує, що реалізація такої політики в рамках нинішньої економічної моделі зустрічатиме (і вже зустрічає) низку перешкод системного характеру, які суттєво знижують ефективність, або й нівелюють заходи політики стимулювання економічного розвитку, ставлячи під загрозу реалізацію поставлених стратегічних завдань

1. Динаміка грошово-кредитної системи в Україні практично вийшла з-під контролю Національного банку. Останній може утримувати її від екстремальних коливань кризового характеру, проте зустрічається з труднощами "тонкого" регулювання. На нашу думку, серед особливостей вітчизняної грошово-кредитної системи, які не дозволяють адекватно регулювати монетарну сферу, наступні:

• невизначеність ринкової вартості грошей в Україні через відсутність без ризикових цінних паперів, процент за якими був би визначальним для грошового ринку. Ні облікова ставка НБУ, ні кредитні ставки комерційних банків не виконують цієї ролі. Ринок, позбавлений головного орієнтира - ціни, нездатен функціонувати збалансовано;

• відсутність ефективного перетоку грошових заощаджень населення в цінні папери і, навпаки, через нерозвиненість ринку капіталів, що веде до великої частки готівкових грошей, які фактично непідконтрольні Нацбанку. Схожа ситуація спостерігається й щодо надлишкової ліквідності комерційних банків, яка не зв'язується ліквідними цінними паперами Нацбанку;

• недостатні можливості для приватного заощадження, що веде до концентрації грошових ресурсів у трансакційній частині попиту на гроші, яка зазвичай не є предметом монетарного регулювання;

• суперечність політики Нацбанку та Мінфіну: в той час як перший концентрує свої зусилля на забезпеченні стабільності гривні, другий насамперед зосереджений на виконанні державного бюджету. Ревальвація гривні та відставання інфляції від прогнозних показників ведуть до погіршення стану надходжень до бюджету (тим більше, якщо обумовлюють сповільнення виробництва), що викликає спротив Мінфіну. З іншого боку, зв'язок дефіциту бюджету з виконанням планів соціальних виплат, а не із заходами

розігріву кон'юнктури, як це відбувається на етапі економічного спаду в класичній ринковій економіці, утримує Нацбанк від прийняття позиції фіскальної влади.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: