Скіфо-сарматське мистецтво

Впродовж І тисячоліття до н.е. і в перших століттях н.е. на лісостепових просторах нинішньої України та на північних берегах Чорномор'я розвивалося мистецтво грецьких колоній, численних племен, серед яких скіфи і сармати найдовше затримались.
Скіфи — іраномовний народ. Вони населяли степи Північного Причорномор'я у VIII-VII—III ст. до н.е. Про них відомості знаходимо у грецьких та латинських письменників, найповніші залишені Геродотом, який відвідав Ольвію близько 450 р. до н.е. Скіфи жили кочовим устроєм, займали територію від Дону (Танаїсу) до Дунаю (Істри), від морів Чорного й Азовського (Евксінського понту і Меотійського озера) на півдні до земель теперішньої Білорусі. Вони поділялися на дві групи. Одна осіла у лісостеповій зоні, поєдналась з племенами, які тут жили, разом творячи предків слов'ян. Друга — кочово-степова — займалася скотарством і мисливством. Скіфи вирощували хліб, виробляли для вжитку товари, м'ясо і молочні продукти, а також вовну, якими торгували з грецькими державами Північного Причорномор'я, обмінювали на вироби грецького ремесла вино, оливкову олію, художній посуд, прикраси.
Осілі племена займалися землеробством, скотарством і мисливством, а також деревообробним виробництвом, ливарництвом, ковальством, ткацтвом. Вони жили в городищах, захищених фортифікаційними спорудами, у глинобитних, дерев'яних та землянкових житлах.
Кочові племена городищ і селищ не мали, бо постійно міняли кочовища. Основним їхнім заняттям було скотарство, а з ремесел — лише ті, що вимагав щоденний кочовий побут.
Кочівний етап розвитку пройшли впродовж історії всі народи світу і, очевидно, всі народи, які коли-небудь населяли українські землі. Ми вже згадували про кочівні та осілі етапи міграції населення в V_II тис. до н.е., стосовно мандрівок індоєвропейських племен, появу, тривалий період осілості, "зникнення" культури Трипілля — Кукутені, інших етносів на теренах України. Розвиток кочівництва особливо пожвавився наприкінці II та на початку І тис. н. є. Основним видом занять і засобом до існування кочових племен було тваринництво. З часом, коли кількість цих племен у степах Євразії значно збільшилась, це стало перешкодою в освоєнні кращих степових пасовиськ. Слабші племена поступались сильнішим, що призводило до постійних міграцій. Основні історичні відомості про життя кочівників ґрунтуються на творах античних та середньовічних письменників, істориків, мандрівників. У їхніх повідомленнях простежуються дві діаметрально протилежні тенденції в інтерпретації життя кочівних племен: одна з них може бути названа ідеалізуючою, інша — критичною.
Перша акцентує на тісних взаєминах кочівних племен із природою, тваринами, зокрема з мистецтвом верхової їзди. Улюбленець кочівників — кінь — став частим мотивом мистецтва серед тих кочових суспільств, де цей вид культури набув високого розвитку, в тому числі у скіфів. Наголошувалось на розвитку в кочівників військових навичок, звичаїв побратимства, поваги до людей похилого віку, пам'яті предків.
Інша група авторів подавала негативний образ кочового життя. Увагу звертали на негативні та неприємні риси степовиків — жорстокість до ворогів, безпощадність до переможених, неохайність у побуті, вимогливість до подарунків, своєрідне хабарництво. Проте, істину варто шукати десь посередині. Кожному з кочівничих суспільств були притаманні різні ознаки.
Існували певні принципи внутрішнього укладу кочівничих суспільств. Найпоширеніший з них — табірний уклад. Постійне кочівництво, пошуки нових земель зумовлювали міжплемінні конфлікти, оскільки нові пасовиська завойовувались. Жоден народ не віддавав своїх земель добровільно. Воєнні дії призводили зазвичай до захоплення пасовиськ і майже повсюдної ліквідації племені та його майна.
Кочівники знищували все на своєму шляху. Участь у війні вважалася обов'язком усіх вільних членів племені. Ця жорстока дійсність була звичайною реальністю для всього кочового суспільства. Табірний суспільний лад міг перетворитися в кочівну міні-державу, яку очолювали царі. Такі табірні етноси з часом могли стати осілими, утворюючи навіть міста.
Духовні реалії кочового побуту зумовлювали ідеологія, вірування, магія, епос, звичаї. У багатьох царських кочових суспільствах чи їхніх містах утворювались традиційні ритуали святкування народжень дітей, ініціацій юнаків, одружень, поховань.
У скіфській релігії культ зброї посідав особливе місце. Вища шана віддавалась залізному мечеві божества Арея, котрому щорічно приносили в жертву коней, рогатих тварин і кожного сотого з полонених. Войовничість і жорстокість кочівників була легендарною. Вони навіть перемогли у VI ст. до н.е. величезне військо перського царя Дарія, перемога сприяла зміцненню їхнього політичного об'єднання, що стояло на порозі класових відносин та державності. В IV ст. до н.е. скіфи досягли найвищого політичного, економічного та культурного піднесення, швидко розвивалась майнова й соціальна диференціація. Очолювали племена вожді, а вождів великих об'єднань племен греки називали царями. Торгівлею переважно займалися представники скіфської військової знаті.
Скіфи залишили розвинену культуру, особливо витончене мистецтво виробів з металу, кістки, дерева (зброя, кінська збруя, ужиткові речі), вироби ювелірів і торевтів, що частково збереглися в царських курганах

3.1. Архітектура та будівництво Скіфії

Кочівний спосіб життя скіфів на початках їх перебування в районі степової зони України і зумовлював характер їхнього буття. За Геродотом, скіфи поділилися на царських та хліборобських. Можна припустити, що саме хліборобська частина скіфського суспільства сформувалась на основі інтеграції з автохтонним населенням, тоді етнічно дуже строкатим, котре вело осілий напівкочівний спосіб життя.
У цей бентежний період, особливо після кіммерійців (які прийшли на наші землі близько IX ст. до н.е., а потім у VII ст. до н.е. їх витіснили скіфи), загроза кочівних нападів на осілі хліборобські племена була постійною. Відтак форма побудови осілого житла, укріпленого оборонними валами, ровами і частоколами, стала традиційною. Крім невеликих поселень, площа і кількість населення яких постійно зростали, виникають городища величезних розмірів. Ці городища набувають поступово прикмет, притаманних для тодішніх античних міст.
Характерним для Степової Скіфії городищем було Каменське, що виникло на Нижньому Дніпрі в IV ст. до н.е. і розташовувалось у вигідній природній ситуації на лівому березі Дніпра. Воно з однієї сторони забезпечувалось течіями Дніпра і Конки, з іншої — великим Білозерським лиманом. Зі сторони степу для охорони городища насипано міцний оборонний вал, у південно-західній частині якого, над Конкою, здіймалася відносно незначна, дещо вища його частина під назвою "акрополь".
Результати археологічних розкопок городища дають змогу стверджувати, що тут розміщувалося поселення великої кількості ремісників — металургів, виплавників заліза, ковалів, бронзоливарників. Кочівний спосіб життя скіфського суспільства не сприяв розвиткові металургійних процесів, які вимагали осілого способу життя, технічно обладнаних професійних майстерень тощо.
Повсякденне життя вимагало постійного поповнення запасів зброї, елементів кінського спорядження, металевих елементів одягу, речей повсякденного побуту, возів. Це, ймовірно, були життєві передумови виникнення такого великого ремісничого комплексу, як Каменське городище.
Археологи відкрили тут низку наземних жител, напівземлянок і господарських приміщень. Розкопано житла з декількома приміщеннями і збереженими ямами для ватри з рештками вугілля та попелу. Поруч із житлами виявлено майстерні з металургійним обладнанням для ковалів, ливарників, незавершеними предметами металевих виробів — зброї, знарядь праці, металевих прикрас, одягу тощо. Ремісники Каменського городища займалися і золотарським мистецтвом. Це засвідчують знамениті золоті прикраси із побуту скіфської знаті, трактовані багатьма вченими як грецький імпорт. Прикраси виготовлялись на місці й відповідали повністю вподобанням тодішніх степових замовників. На терені городища виявлені імпортні предмети — амфори, рештки античних грецьких ваз, інших предметів повсякденного побуту. Отже, городище мало широкі торговельні зв'язки.
Широко відомий опис в "Історії" Геродота міста Гелона, розташованого десь у країні Будинів (IV. 108-109). Геродот захоплено розповідає про це величне місто. Воно виникло в багатій на ліси місцевості. Дерев'яними були міцні міські укріплення із баштами, що оточували значну територію, житла і святилища, присвячені еллінським богам, обладнані за еллінським звичаєм, статуями і жертовниками.
Звісно, в лісистих місцевостях античною світу, для житлового та храмового будівництва широко використовувалося дерево. Це простежується в легких тендітних формах архітектурних мотивів, такими частими на античних вазах, привезених із Греції чи виконаних в містах Північного Причорномор'я. Археологи з'ясували, що рештками цього колосального м. Гелона є Нільське городище на Полтавщині. Воно розташоване на міжріччі рік Ворскли і Сухої Груші, площа його сягає 4 тис. га, а протяжність укріплень, тобто рештків валів, — близько 34 км.
Нільське городище існувало у VII—III ст. до н.е. Величезний ремісничий, торговий, культурний і політичний центр за характером співзвучний розповідям Геродота. Після заснування міста тривалий період зберігались етнічні особливості його жителів, що пізніше відсутнє в будівництві жител, характері побуту, культових предметах, поховальних обрядах та ін.
Городище вигідно розташовувалося на перехресті важливих водних (Дніпро—Ворскла) і сухопутних (Муравський шлях) шляхів. Це сприяло широким міжплемінним контактам, розвиткові торгівлі й ремесел. Мабуть, десь у V ст. було сформовано і місто-держава на зразок полісів. Постійно вдосконалювалися міські фортифікації, що в період постійних міжплемінних війн і нищівних нападів кочівних етносів були життєво необхідними. На території міста археологи знайшли рештки землянок, наземних дерев'яних будівель зрубного характеру, деякі з них — двоповерхові. Житлові приміщення обігрівали глиняні каркасні печі й ватри.
Розташовані у м. Гелоні храми, жертовники, а також традиція влаштовування кожних три роки святкувань на честь бога Діонісія, засвідчували, що Гелон був крупним культурним центром скіфського періоду, де синкретизувались релігійні й культурно-мистецькі традиції автохтонних і новоприбулих еллінських та інших етносів. Місто Гелон проіснувало до III ст. до н.е. і було знищене внаслідок сарматської навали у Північне Причорномор'я.
Окремий вид монументального будівництва скіфського періоду становлять монументальні кургани скіфської знаті. Ці споруди мали у наших степах давню традицію, вироблену в період міграційних процесів індоєвропейських племен у IV—III тис. до н.е. Внаслідок тодішніх широких торговельних і військових контактів із культурами Влизького Сходу, зокрема культурами Єгипту та Вавилону, де чудом світу вважались єгипетські піраміди чи вавилонські зіккурати, скіфські царі теж прагнули мати аналогічні за призначенням монументальні споруди. На наших землях побудовано численні кургани, нераз із досить ускладненою внутрішньою будівельно-архітектурною системою.
Найбільші й найбагатші за поховальним інвентарем скіфські "царські" кургани розташовані в двох районах східноєвропейського степу — на території Ставропільщини та Прикубання (кургани поблизу хутора Красне Знам'я, Келермеський, Костромський, ранні Ульські кургани) і Нижньому Подніпров'ї (кургани Олександропольський, Солоха, Огуз, Краснокутський, Чортомлик та ін.). Об'єкти близькі за характером побудови та внутрішнім випосаженням. Ці дві групи, тобто, Північнокавказь-кі та Прикубанські скіфські "царські" кургани датовано VII-серединою VI ст. до н.е. "Царські" кургани Нижнього Подніпров'я цілком відносяться до IV ст. до н.е.
Цікаво, що хронологічно між VI і V ст. до н.е. величні кургани "царського" зразка не споруджувалися. Поховальні споруди скіфської знаті того часу були незначними за периметрами. Деяке уявлення про їх характер дають кургани у м. Орджонікідзе Дніпропетровської області — Завадська Могила, Чабанцева Могила, IV Іспанова Могила. У первісному вигляді архітектоніка курганного насипу, оточеного знизу високим кам'яним підмурівком, що ніби оперізував його, надавала емоційного звучання як контрастний елемент до безмежної рівнини степу і синього неба.
Не виключено, що курганні насипи прикрашались скульптурними зображеннями воїнів чи скіфських божеств. Верхівка кургану здебільшого становила площину, яка використовувалась для поминальних ритуалів — тризн. Внутрішня "підземна" структура системи поховальних камер для осіб, котрих жертвувано для потреб "потойбічного життя" померлого, зумовлювалася кількістю передбачених людських і тваринних жертв. Будова внутрішніх камер мала виключно функціональний характер.
Наприкінці V-початку IV ст. до н.е. скіфи поступово оволодівають Таврійським півостровом. Тут з'являється значна кількість їхніх, ймовірно хліборобських, поселень, що в степовій зоні Скіфії зовсім не спостерігається.
Очевидно, відбувається інтеграція скіфів з осілим тавро-руським етносом, якому були властиві традиційні аграрні навики (процес продовжуватиметься й у III ст. до н.е.).
Тоді й побудовано Неаполь Скіфський. Укріплене місто було розташоване у південно-східному районі сучасного Сімферополя на межі Другої гряди Кримських гір, на лівому березі р.Салгир. Високий 50-метровий берег ріки робив місто неприступною фортецею. Площа міста становила 50 га. Місто було обнесене крупними оборонними мурами із декількома вежами, в'їзними брамами тощо. Археологи розкопали кілька житлових майстерень та громадських споруд, що засвідчує близькі контакти будівничих міста із будівельниками Херсонеса й інших полісів Північного Причорномор'я. Місто, ймовірно, мало свій акрополь, інші міські типологічні тогочасні споруди. Вирізнялись будівлі царської сім'ї, знаті, урядовців тощо.
Найбільшим архітектурним внеском скіфського суспільства VII—III ст. до н.е. в історичну канву наших мистецьких надбань варто вважати курганні споруди скіфів, які наче піраміди давніх єгиптян закріпили цей еталон в пам'яті світової історії — Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила, Товста Могила, Краснокутський курган, Олександрополь, Мелітополь, Велика Близниця та ін.
Окремої уваги в архітектоніці курганів заслуговують унікальні за пластикою вирішення, згадувані внутрішні поховальні камери.
Поховальні склепи курганів характерні несподіваним вирішенням внутрішнього простору із монументальними складними уступчастими перекриттями, змонтованими зі старанно геометрично витесаних блоків, які за задумом будівельників повинні створювати настрій Вічності та непорушності. Ці склепи з уступчастим перекриттям становлять особливий феномен у будівництві Боспору періоду Спартанців, зокрема його столиці Пантікапея.
Віддалених джерел цих архітектонічних вирішень варто шукати в підкурганних поховальних спорудах, побудованих колись місцевими причорноморськими племенами для знаменитих предків. Виняткове значення тут набули міцні конструкції з товстих дерев'яних стовбурів. В утворенні такого зразка архітектурних типів основну роль могли виконувати не стільки кочівники, скільки представники осілих хліборобських племен, які мали значний досвід дерев'яного будівництва. Немає сумнівів, що вихідцями із місцевого осілого середовища належать перші спроби створення монументальних гробниць, перекритих уступчастими склепіннями, які віддалено нагадували силуети дерев'яних шатрових перекрить.
Декотрі спільні прикмети поховальних камер боспорських гробниць із уступчастими перекриттями простежуються в зіставленні з аналогічними об'єктами Прикупання VI-IV ст. до н.е. Наближеним до них аналогом є склеп кургану Куль-Оба, побудований орієнтовно близько середини IV ст. до н.е. Це була квадратна у плані камера, перекрита уступчастим куполом, утвореним внаслідок семи уступчастих рядів каменів, перекритих зверху плитою. Вхід до камери розташований не посередині, а з краю однієї із стін камери, перед якою був короткий, перекритий уступчастим склепінням дромос (грец. dromos — шлях), проходом до камерної чи купольної гробниці, розташованої під курганом.
Склепи із уступчастими склепіннями і дромосами, розкопані на півдні України у XIX ст. зруйнувались, оскільки не були достатньо зафіксовані після розкопок. Збереглись лише склепи Мелекчесменського та Царського курганів.
Склеп Мелекчесменського кургану складається із довгого дромоса із уступчастим склепінням і квадратної у плані поховальної камери, перекритої уступчастим куполом, утвореним із семи рядів каменів, що сходяться із чотирьох сторін камери до центру, перекритого зверху кам'яною плитою. Склеп кургану Куль-Оба (неподалік Пантікапея) теж перекритий подібним уступчастим перекриттям і характеризується як тип скіфських курганних поховань.
Наступний розвиток перекрить похоронних підкурганних камер вирізняє конструкція напускних уступчастих каменів тільки з двох сторін, наприклад, у двокамерному склепі № 48, відкритому 1866 р. на хребті Юз-0ба в Тавриді. Там подібне перекриття мали широкий дромос і висока камера; в другій камері уступчасте перекриття виведене не тільки над повздовжніми стінами, а також над задньою стіною приміщення. Уступчасті подвійні перекриття своїм структурним лаконізмом разом із розташованим у центрі саркофагом із тілом померлого надавали камерам особливого настрою суворості й сили.
Художня витонченість і висока будівельно-виконавча культура цих унікальних об'єктів засвідчували високу ідейну і політичну вагомість, яку надавала їм провідна державна еліта скіфського царства. Знатним скіфським замовникам прагнула не поступатися не менш багата еліта Боспорського царства. Пишно декоровані розписами склепи останньої подібні до аналогічних поховальних об'єктів скіфської знаті.
3.2. Пластика і художні вироби кіммерійців, скіфів, сарматів І тис. до н.е.
Скульптура кіммерійців. У І тис. до н.е. мистецтво скульптури розвивається у нас на своєрідному підґрунті. Тоді на українських землях паралельно співіснували немовби дві цивілізаційні системи: скотарсько-хлгборобсько-степова та антично-полісно-міська.
Різноманітна степова складалася з осілої хліборобської та кочівної, друга — хліборобська — стабільна. Це міста і протоміста — городища і кочівничі племінні об'єднання військово-племінних союзів-держав кіммерійців, скіфів, сарматів та ін. Строкатості суспільних систем і державних укладів відповідає різнохарактерність мистецтва пластики.
Меморіально-курганна скульптура кіммерійців, скіфів та сарматів є далеким відлунням індоєвропейських степових антропоморфних стел, яких у той період існувало безліч на степових курганах. Вони відповідно впливали на новоприбулих із "Великого степу" кочівників, прадавні корені яких виходили із самих же індоєвропейців.
Скульптура "Великого степу", зокрема азійські "Оленячі камені" чи просто звичайні вертикальні камені — виражали віковічне прагнення різних народів знайти певні матеріальні чинники увічнення, збереження від забуття пам'яті про предків у цих безкраїх степових просторах, зафіксувати їх могили пам'ятними знаками. Ці знаки давали змогу колись повернутися до них, відсвяткувати тризну, згадати минулі дні, передати пам'ять нащадкам. Відтак пошук ідеї тривалого упам'ятнення родового, племінного чи етнічного буття постійно був актуальним, видозмінювався залежно від розвитку ідеї самоствердження, возвеличення, творення міфів та легенд, іноді обоготворення. Постійні кочові міграції призводили до того, що скульптури степових етносів часто видозмінювали форми внаслідок інспірації існуючими у різних географічних регіонах пам'ятками культових пластик.
Традиційні форми кіммерійської монументальної скульптури занесені на наші землі цим широковідомим в античному світі войовничим народом із просторів євразійських степів, що простяглися від Угорської Долини до кордонів Китаю.
Кіммерійські стели-обеліски своєрідні за вирішенням, хоча їх форма суто геометрична. Вони безголові, сприймаються як абстраговані символи людської постаті. Деякі зображувальні елементи поєднують їх із антропоморфними стелами. Наприклад, пояси, що оперізують стели-обеліски, зображення предметів, озброєння та ін. Пояс вважався одним із основних оберегів воїна.
Здебільшого ці пам'ятки збереглися на терені Болгарії та Північному Кавказі. З цієї групи дещо відмінний тип становлять декілька кіммерійських стел, знайдених біля с.Новомордова на Самарському водоймищі. Вони дуже сплющеної форми, зверху заокруглені. Площини стел старанно вигладжені, на їх поверхні розміщені рельєфні зображення коротких мечів і бойових сокир. На одній зображено тільки меч-акинак, традиційні пояси тут відсутні. Стели засвідчують існування окремої якосте-вої групи кіммерійських пам'яток із особливою релігійною символікою, яка становить певну інновацію в мистецькій спадщині кіммерійців.
У кіммерійському похованні на Самарському водоймищі (поховання № 5) зберігся фрагмент дерев'яної орнаментальної різьби саркофага із чітких геометричних ромбів, яка покривала поверхню споруд. Це знову є прикладом побутування дерев'яної пластики у кіммерійців (фрагмент не вберігся через нетривкість матеріалу).
Полісемантичний мотив ромба широко відомий. Він мав численні модифікації у дерев'яній високопрофесійній і народній різьбі України майже на всіх етапах розвитку, поступово відозмінюючись та набуваючи щораз нового духовного наповнення. Кам'яної скульптури кіммерійців збереглось мало.
Хоча період появи кіммерійців в українських степах чітко не встановлений, є відомості, що у Північному Причорномор'ї вони проіснували до VIII ст. до н.е., а після них (у VII ст. до н.е.) з'являються скіфські племена. Витіснені зі степової зони України, кіммерійці переходять на осілий спосіб життя на землях Приазов'я, Таманського та Кримського півостровів.
Скульптура скіфів. Скульптура скіфів розмаїта і має декілька різновидів із характерними яскраво-стилістичними ознаками. Поширений вид степових курганних кам'яних монументів, характерними ознаками яких є зображення схематизованих приземистих головастих людських постатей із "буйними" зачісками, бородами, вусами, озброєних луками, бойовими сокирами, акинаками тощо.
Відомі й деякі стели-статуї, виконані під впливом антропоморфних стел, залишених на численних степових курганах кочівниками, праіндо-європейськими аріями наприкінці III тис. до н.е. перед їх відходом в Іран та Індію.
Існує також різновид статуй особливо спрощених. Вони нагадують циліндричні стовпи, завершені кулястими формами, подібні до людських постатей чи інших такого виду антропоморфних витворів. Цих скульптур не настільки багато, як антропоморфних стел, але вони становлять певний етап нашої степової меморіальної пластики.
Зі скіфських скульптур другої групи привертає увагу антропоморфна надгробна плита з IV ст. до н.е., що зберігається у Дніпропетровському музеї. Фігура перепоясана, за вершення статуї півкругле, голова у вигляді маски. Предмети не "висять" у повітрі як в антропоморфних стелах, але всі реально прикріплені до одягу фігури: ритон з питвом — у
правій руці статуї, до пояса прикріплені колчан для стріл і меч-акинак.
Вертикальна лінія зігнута внизу, що виникає з-поза лівої руки і перетинає пояс, означає, мабуть формулука. Широкою лінією подана також форма гривни на шиї фігури. Стела приваблює цільним монументальним вирішенням, в якому відчутні ознаки оформлюваного (формованого) стилю. Вона чимось нагадує твори великих митців Сходу. Стела, без сумніву, є твір мистецтва, що за свідчує встановлений тип скіфської монументальної степової пластики, яка колись побутувала тисячами зраказу, вирішені наче рельєфні фрагменти постатей, підперезані поясом з атрибутами озброєння чи навіть одягу. Частий мотив чоловічої статуї із ратищем в руках, рух яких подібний до фігури з X ст. н.е., так званого Збруцького ідола, що певною мірою свідчить про успадкованість скіфських традицій пізнішими слов'янськими племенами. Це особливо стосується скіфських статуй із с.Сібіаре в Румунії та Бутори в Молдові.
Крім кам'яної пластики, феноменом світового мистецтва є скіфські вироби із золота, бронзи та інших металів, що становили предмети культу, предмети розкоші з побуту скіфської знаті, предмети декоративних прикрас одягу, зброї, елементи кінської збруї.
Окремі зразки численної культурної спадщини скіфів стали відомими шедеврами світового мистецтва. Серед них — дзеркало із Келермесь-кого кургану, Чортомлицька ваза-амфора, вази із кургану Куль-Оба, ваза із Гайманової могили, золотий гребінь, срібні чаша і посудина із кургану Солоха, пектораль із Товстої Могили, деякі високомистецькі золоті сагайдаки.
Золотарство скіфів майже не стикується з їхньою кам'яною монументальною скульптурою, його розвиток відбувається по іншому схематично-образному нахилі, їх русла начебто ніде не переплітаються.
Однак предметно на скіфських кам'яних стелах збережені мечі-акинаки чи сагайдаки, оригінали яких зустрічаємо при похованнях, бойові сокири, луки тощо.1 Характерною ознакою цього мистецтва є звіриний стиль. Тобто мотиви тваринного світу з фантастичними зображеннями сфінкса, грифонів, які нерозривно пов'язані із формою самих предметів, що переходять в орнаментику або становлять її інтегральну частину.
Виникає враження, ніби давні скіфи — автори високохудожнього золотарства, одержимі фантасмогонією творчості, працювали в атмосфері винятково піднесеної анімалістично-міфологічної духовності, яка закономірно переходила від містичного захоплення протиборства свійських і фантастичних тварин до піднесеного зображення зіткнення хижаків та їхніх жертв. Ця своєрідна симфонія образів звірів викликала містичне захоплення степової людини — скіфа, грека, сармата, протослов'янина та багатьох інших етносів і племен, котрі населяли простори нашої землі.
Аржан у Туві Якраз у цьому середовищі центральноазійських степів і склались першооснови оригінального мистецтва скіфів.
До ранніх шедеврів, виробів із "скіфського золота", належать предмети періоду повернення скіфів із передньоазійських походів VI ст. до н.е. Скіфи витіснили кіммерійців і осіли спочатку в степових районах Прикубання, де розташувались група Келермеських, Костромських і Ульських курганів.
В стилістиці цих художніх золотарських витворів виразно простежуються сліди недавніх походів скіфів, коли фактично формувалися високохудожні пам'ятки ранньо-скіфського чи архаїчного періоду. Тут відчувається вплив мистецтва Переднього Сходу й Закавказзя. Мистецькі витвори з місцевості Зівіє, Курдистану в Ірані (Кармір-Блур із Урарту і Келермес із Прикубання) — це наче стилістичні, чергові ланки одного ланцюга, що характеризують окремі періоди скіфських завойовницьких походів і їх повернення у Північне Причорномор'я, а також етапи становлення мистецтва скіфів.
До найраніших належать шість Келермеських курганів. Чотири з них варварськи розкопані гірничим техніком Д.Шульцом 1906 p., дві — досліджені 1904 р. археологом М.Веселовським.
Із Келермеського кургану № 1 видобуто велику кількість археологічних знахідок. З-поміж них шедеври ранньоскіфської золотарської пластики — золота "пантера", яка прикрашала щит, меч-акинак із оздобленими золотими рельєфами руків'я і піхви, парадна сокира зі золотарською високомистецькою оббивкою, золоті чаші з рельєфами тощо.
Золотарські речі кургану № 1 відображають важливий перехідний етап розвитку скіфської золотарської пластики. Виявлені тут цінності — це коштовні ритуально-парадні предмети високопоставлених вельмож або скіфського царя. З одного боку, подані анімалістичні мотиви на зразок "два козли біля дерева життя" чи "два крилатих генії біля вікового дерева". Такі типово культові мотиви, навіяні впливами ассіро-вавілон-ського мистецтва, країни, де побували скіфи у походах. З іншого боку, переважна кількість мотивів, зокрема сидячі фігури оленів, козлів, диких кабанів, ведмедів тощо — скіфські анімалістичні образи, які у пам'ятках скіфської торевтики повторюються в численних золотарських виробах скіфів упродовж декількох наступних століть. Зображення птахів і тварин на одній із золотих чаш становлять рельєфи високого мистецького рівня. Виконано речі торевтами, вихідцями із Близького Сходу, котрі працювали на замовлення скіфської знаті й перейнялися естетикою скіфського середовища.
До світових шедеврів, виявлених серед скарбів Келермеських курганів, належить срібне дзеркало (діаметр 0,17 м) із кургану № 4, тильна сторона якого суцільно заповнена риштовинним декором. Виявлено 1904 р. на Кубані, станиця Келермеська (курган № 4 розкопав археолог М.Веселовський) Тильна сторона дзеркала обрамлена надзвичайно тонкою золотою бляхою, де чітко відтиснутий увесь ритований рельєф зворотної сторони предмета. Вся тильна циркульно-кругла сторона дзеркала радіально розділена на вісім секторів, що в свою чергу розділені подвійним шнурковим орнаментом. Гострі кути секторів, заповнені листочками, що разом утворюють у центрі розетку. Поля всіх секторів зайняті зображеннями міфологічного змісту чи тварин. В одному секторі зображено одягнену в довгий одяг богиню Кібелу — "володарку звірів". Вона тримає за передні лапи двох левів з боязливо підібраними хвостами. Далі у секторі справа поміщено зображення бика з левом. Під цією сценою — зображення кабана. Третя антитетичного (протилежно-симетричного) характеру композиція зображає двох крилатих сфінксів і під ними — пантеру, яка у вигляді великої бляхи є прикрасою щита. Далі — зображення лева на тлі дерева, нижче від нього — барана. В наступному секторі — волосаті людські фігури. Вони тримають крилатого хижака, який виривається з рук. Під сценою зображення "землі" у вигляді орнаментальної плетінки — символ, що передаватиметься до періоду Київської Русі в мотивах срібних наручних браслетів з "русаліями".
В шостому секторі домінує зображення ведмедя і птаха, що летить над ним, внизу — лисиці. Сьомий сектор заповнений двома антитетично розташованими фігурами сфінксів і крилатого грифона, у восьмому — два геральдично укладених леви, аналогічні зі зображеннями, що нагадують мотиви на кінцях келермеського і мельгунівського мечів, та фігуру козла, котрий лежить, позаду якого видніється голова барана. Зображені в сегментах дзеркала сакральні символи колись мали чітко визначену семантику, а дзеркало виконувало певну ритуальну функцію.
Спадщина скіфського золота надзвичайно багата. Скіфи не будували святинь чи палаців. У них освячувалося кочівне життя, — оспіване, ве-рифіковане, що, напевно, вважалося однією з найкращих форм людського побутування.
Предмети культури, які можна за естетичною та ідеологічною наван-таженістю зіставити з витворами грецької античної пластики, — це золотарські прикраси одягу, збруї, предмети, виготовлені для того, щоб бути прикрасою життя і "супутниками" покійників. Тому такі предмети опинились у курганах, де відтворювався потойбічний світ. До них належить золота бляха для щита у вигляді оленя із Костромського кургану. Це зразок стилістично сформованої скіфської пластики, де образ оленя зображений як своєрідний ідеал краси із фантастичними, орнаментально поданими рогами, узагальненістю пластичного вирішення фігури тварин, високим естетичним рівнем художнього бачення, гостротою розкриття образу. Золота фігурка оленя виявлена 1897 р. на Кубані (розкопки проводив М.Веселовський).
Курган Солоха — один із найбільших царських курганів (висота — 18 м) лівобережної частини Степового Придніпров'я. В кургані, розкопаному археологом М.Веселовським у 1913-1915 pp., виявилися дві могили — центральна і бокова. Хто похований у давно розграбованій центральній могилі, чітко встановити не вдалося. Однак переважає думка, що тут було двоє поховань — чоловіче і жіноче.
Бокова могила кургану виявилася не пограбованою. Тут поміщалось багате поховання царя. У могилі знайдені три ніші, в найбільшій із них лежав скелет основного покійника. Біля голови померлого царя збереглося безліч золотих художніх прикрас: бляшки з рельєфними зображеннями тварин, ювелірні вироби. На шиї — масивна лита золота гривна, закінчена лев'ячими голівками на кінцях. На руках — золоті браслети, біля ніг — знову чимало золотих нашивних бляшок із рельєфними зображеннями, якими, очевидно, були обшиті штани покійника. Справа лежав меч із золотою оббивкою рукояті та піхви. Ця золота оббивка прикрашена традиційними сюжетами звіриного стилю. З правого боку покійника знаходились шість срібних посудин: кубок із зображенням сфінксів, позолочена чаша, прикрашена барельєфними сценами, сценами полювання молодих скіфів із собаками та левами, посудина у вигляді кухля, на якому рито-винною технікою виконане зображення жінки з квітами та музичними інструментами. Інші посудини — гладкі, без прикрас. Поховання переповнене предметами щоденного ужиткового призначення, зброєю, а також скелетом слуги-підлітка, названого виночерпієм, тощо.
Серед численних предметів, окрім декількох світової слави згадуваних срібних келихів для пиття, відомі горит, срібна оббивка якого прикрашена зображенням битви кінних старших і піших, молодих воїнів. Тут, ймовірно, відтворена легенда про битву скіфів, котрі повернулися з передньоазійських походів із молодим поколінням потомків "осліплених рабів".
До шедеврів світового мистецтва належить золотий гребінь із кургану Солоха (Запорізька обл.). Гребінь має висоту 0,123 м, ширину 0,102 м. Виявлено пам'ятку 1913 р. (розкопки М.Веселовського). Верхня частина гребеня прикрашена чітко розташованими фігурками лежачих левів, які утворили немовби ажурний фриз елементів з лев'ячих фігурок і порожнину між ними, відділяють функціональну частину від декорати-" вного завершення. Верхня частина гребеня становить скульптурну пластику із двостороннього рельєфу, що зображає динамічну батальну сцену, прекрасно закомпоновану в навкругову композицію. Батальна група — зображення трьох воїнів: один — верхи на коні вбиває іншого воїна, який нападає на нього спереду; його поранений кінь лежить під ногами вершника. Третій воїн із мечем поспішає на допомогу вершникові. Композиція становить гармонійно організовану скульптурну групу, сповнену руху і динаміки.
Ймовірно, два воїни, на головах яких грецькі шоломи, — це скіфські воєначальники (такий самий грецький шолом, як на вершникові із гривни, лежав у похованні поряд із головою покійника). Можливо, центральний персонаж із композиції гребеня і зображає покійника у бойовій ситуації, але це лише здогадки. Елементи одягу та зброї на персонажах — напівскіфські та грецькі: скіфські кафтани, штани, декоровані нашивками (але на головах — два грецьких шоломи), на гомілках у вершника — грецькі кнепіди, на туловищах — панцирі (у вершника — лусковий, у пішого — гладкий із півкруглими пластинками внизу). Третій воїн зображений у скіфському одязі без покриття голови.
Зброя у воїнів здебільшого скіфська. Всі деталі одягу та зброї мають аналоги у предметах, що побутують у скіфських похованнях. Вершник різко осадив коня на задні ноги — мотив особливо мальовничий для пластики і живопису, має багато аналогів у класичній грецькій скульптурі, зокрема знаменитому фризі афінського Парфенону.
Автор, можливо, був вихідцем із грецького чи негрецького місцевого середовища, котрий, з одного боку, прекрасно оволодів художніми засобами античного мистецтва найвищого рівня, з іншого — знав степову атмосферу життя кочівників. Названі ознаки характерні для інших предметів із кургану Солоха, де застосовано скульптурні рельєфні сюжети. Це стосується декількох уже згаданих срібних посудин.
Світовий мистецький рівень має скульптурна пластика предметів із царського поховання у кургані Чортомлик, одного з небагатьох степових курганів, яких оминула доля цілковитого пограбування. Він розташований неподалік м. Нікополя (Дніпропетровської обл.). Висота кургану 20 м (приблизно п'ятиповерхового будинку), окружність 330 м (третина кілометра).
Розкопки кургану (1862-1863) принесли славу археологові Іванові За-бєліну, котрий згодом розкопав курган Велика Близниця на Тамані (1864).
Подальше дослідження Чортомлика відбулось 1979-1986 pp. Його провів Інститут археології АН УРСР. Роботу очолив археолог Олексій Тереножкін.
Археологічні знахідки під час забєлінських розкопок у 60-х роках XIX ст. ще на рівні насипу — це передусім величезна кількість предметів матеріальної культури, елементів парадної кінської збруї, в тому числі із золотими нащочниками. Тільки вуздечок налічувалося не менше 250, що, очевидно, засвідчує кількість убитих коней під час поховальних церемоній. Знайдено сотні бронзових наконечників стріл, бронзові нашийні гривни. На рівні материка виявлено контури декількох ям, із них центральна вирізнялася розмірами. Вона була заваленою камінням і мала глибину 11м, причому донизу поступово розширялась. Дно її мало площу 6,4x4,4 м. По кутках ями виявились чотири, виконані у вигляді печер, камери 5 м довжиною, 3,5 м шириною, висотою близько 2 м. В одній лежали два чоловічі скелети. Обидві постаті покриті великою кількістю золотих нашивок, що покривали одяг померлих. На їх шиях — золоті гривни, на руках — перстені, поряд — предмети зброї, меч, сагайдаки від стріл тощо.
Друга камера — північно-західна — це жіноче поховання. Скелет лежав на зотлілому дерев'яному ложі. Вся постать, як і в попередньому похованні, покрита великою кількістю високохудожніх золотих прикрас. На неї одягнута золота гривна, золоті браслети, золоті перстені. Біля правої руки — бронзове дзеркало. На підлозі камери лежав скелет юнака, повернений головою до попереднього. На його руках виявлено бронзові та залізні браслети. Біля нього лежав ніж і наконечники стріл, стояла глиняна амфора і окремо ще тринадцять амфор. Поблизу західної стіни камери знаходилась Чортомлицъка ваза-амфора (висота — близько 0,70 м, діаметр — 0,65 м). Ваза виконана зі срібла, місцями покритого позолотою, оздоблена високохудожніми рельєфами. Поряд стояв великий срібний із позолотою полумисок з фігурними ручками і срібний черпак, завершений головою вовка.
Чортомлицька ваза-амфора замкненою формою нагадує аналогічні посудини з острова Самое VI ст. У нижній її частині — три крани-отвори. Два з них оформлені у вигляді лев'ячих голівок, один — у формі голови коня. Отвори колись закривались спеціальними втулками, щоб не витікав напиток з амфори. Поверхню амфори покривають три смуги зображень, орнаментально-фантастичні, розкішні за формою рослини, що пагінцями рівномірно заповнюють майже всю амфору. На верхній вертикальній частині вази-амфори фризовою смугою виділено зображення скіфів, які приборкують диких коней, а на верхній пологій частині — дві сцени роздирання оленів грифонами.
Весь комплекс високомистецьких витворів (ваза, полумисок і черпак) становлять групу сакральних предметів, призначених для виконання магічно-ритуальних функцій жрицею, яка похована разом з умертвленим помічником.
Окрему наукову проблему становить семантика зображень на амфорі. Потрійний поділ масиву вази на три різні за шириною зображувальні регістри відтворює традиційні космогонічні уявлення індоєвропейських народів про будову всесвіту і його релігійно філософські тлумачення. Об'ємна яйцеподібна форма амфори дала змогу розвину ти зображення не тільки у площині, а й просторовому вирішенні. Безперечно, центральним на амфорі є монументальне зображення великої рослини — пальмети, на пагінцях якої квіти і ягідки, а серед них степові птахи: внизу такі, що здіймаються до лету, зверху — сідають на гілки рослини. Сама рослина за семантикою зображає "дерево життя". В уявленні скіфів — це іпостась Великої Богині, основного божества скіфського пантеону. Об'ємною пластикою винятково високохудожньо промодельована його голова. Вона обрамлена плавниками, за якими виглядають крила. Можливо, йдеться про всюдисущу силу Великої Богині на землі, у воді й повітрі. Над головою гіппокампа — солярна розетка у формі квітки, що символізує сонце.
Зверху "дерева життя" — фризова полоса, де, починаючи зі задньої сторони амфори, події розвиваються у часі. Тут зображені коні, що спокійно пасуться у степу. Зображена подія розвивається на дві сторони — показ сцен із приборкуванням коня завершується принесенням його богам у жертву на передній стороні амфори, де фризовий пояс стикується. Рельєфи характеризує високий мистецький рівень, глибоке знання побуту скіфів, опоетизованість життєвих реалій. У верхньому регістрі амфори події також розвиваються в часі: на задньому плані — два грифони, що роздирають оленя, який намагається вирватись, на передньому зображений олень.
У загальній композиції амфори закладені концепція динаміки і статики, концепція часу і вічності, концепція життєвої повсякденності та боротьби, які циклічно повторюються, отже, — концепція постійності й непорушності космосу і водночас існування всесильного божества.
Як видатні твори декоративно-ужиткової скульптури з Чортомлицького кургану варто назвати обрамлену золотим рельєфом піхву від так званого Ахе-менідського меча і золоте обрамлення го-рита (виявлено в ніші камери № 5 Чор-томлика). Воно спеціально виконане для збереження ахеменідського меча зі золотим руків'ям іранської роботи V ст. до н.е. і призначались, ймовірно, тільки для урочистостей. Винятково художнього рівня батальні сцени зображені на піхві. Стосовно їхньої інтерпретації існують різні думки. Одні дослідники важають, що це війни

Скарби курганів

Скіфи – це вольовий, сильний, мудрий народ. Вони прийшли до Північного Причорномор'я з глибин Середньої Азії в VII столітті до н.е. й жили тут до III століття н.е. Тисячу років історія цієї землі була пов'язана з їх ім'ям. З часом скіфи розсіялися серед інших народів, змішалися з сарматами, готами, слов'янами. Але цікаво, що навіть літописець Київської Русі називає територію, де жили слов'яни, Великою Скіфією, настільки довгою була пам'ять про них.

Між 455 і 445 роками до н.е. Скіфию відвідав давньогрецький історик Геродот і присвятив їй велику частину четвертої книги своєї чудової «Історії». Але Геродот писав її в V столітті до н.е., а найвищого розквіту Скіфия досягла в IV столітті до н.е. У нас майже не залишилося від цього часу письмових джерел, але зате збереглася безліч могил. Поховання і простих скіфів (над ними теж насипали невеликі кургани), і скіфської знаті, царів. Це кургани, які досягали іноді 20 й більш метрів у висоту. Правда, настільки великих курганів всього п'ять. Очевидно, вони належали верховним скіфським царям. Чотири з них нині розкопані й один стоїть ще недоторканий.

Найбільш знамениті з них - кургани Чортомлик й Солоха в Наддніпрянщині, Куль-Оба біля Керчі. Розкопано більш двадцяти курганів менших розмірів з похованнями, очевидно, членів царської родини або скіфської знаті.

Кургани втілювали в собі образ Всесвіту, їх напівсферична форма розумілася як небесна сфера, а кам'яне кільце по підошві (кромлех) слугувало кордоном між світом живих та померлих. Кургани були уособленням належності землі предкам, вони неодноразово використовувалися для поховань і містили в собі культові споруди - вівтарі, жертовники, майданчики для відбування тризни. Разом з тим кургани позначали кордони розселення окремих племен, вони простягалися вздовж давніх шляхів, що дає можливість вивчати по них стародавню топографію.

На території сучасного Дніпропетровська до XIX ст. існувала велика кількість курганів. Лише у нагорній частині на місці сучасної Національної гірничої академії, Соборної площі, на розі вул. Барикадної та проспекту К.Маркса досліджено більше 10 курганів. Ланцюжки курганних насипів тяглися вздовж дніпровських берегів поблизу Мандриківки, Рибальського, Ігрені, сучасного ж/м "Тополя", Південного машинобудівного заводу, аеропорту. Під час розкопок двох величезних курганів під назвою "Близнюки" відкрито близько 30 різночасових поховань. Померлих супроводжували луки та крем'яні стріли до них, різноманітний посуд та прикраси. У багатьох похованнях дорослих поміщено дитячі, в чому вбачають свідчення існування патріархальної (батьківської) родини, в якій життя й смерть дитини залежали від волі батька. У кургані "Сторожова могила" на території Дніпропетровського аеропорту українським дослідником О.І.Тереножкіним знайдено перший у Східній Європі чотириколісний візок, що супроводжував поховання літнього чоловіка. Поява колісного транспорту пов'язується з племенами ямної культури Степу, носії якої за мовною ознакою належали до давньоіндоєвропейської спільноти.

Загальні розрізи кургану "Товста Могила":

1 - поверхня кургану; 2 - стародавній чернозем; 3 - кромлех; 4 - глиняні викиди з гробниць; 5 - материк; 6 - реконструкція первісного насипу.

Найвідомішою знахідкою зі скіфських курганів є знахідка скіфської пекторалі вагою 1150 грам та 2300 років давності. Її було знайдено в 1971 році в Товстій Могилі (див. мал.)

Пектораль зі скіфського кургану Товста Могила

Час немов би не торкнулося твору мистецтва, створеного на початку IV століття до нашої ери: пектораль (її вага 1150 грамів) виготовлена практично з чистого золота - матеріалу, не підвладного часу.

Поняття «пектораль» узвичаїли французи під час розкопок єгипетських пірамід. Так назвали велику золоту нагрудну прикрасу, широко розповсюджену на Давньому Сході. У скіфів вона зустрічалася досить рідко. Але якщо попередні знахідки такого роду являли собою прості золоті пластини, то пектораль з Товстої Могили - це складний високомистецький твір, у якому біля 50 персонажів - фігурок людей, тварин, птахів, комах, - виконаних у техніці високого рельєфу, майже повної скульптури.

Основу - каркас добутку - складають чотири кручених пустотілих джгути, які поділяють поле пекторалі на три месяцеподібних яруси. На нижньому з них представлені сцени боротьби тварин: напад грифонів на коня; лева і леопарда - на дикого кабана й оленя; гонитва собаки за зайцем. Навіть стрибунці показані так, немовби сидять проти один одного у загрозливій позі.

Середній ярус перекритий золотою пластиною, на тлі якої поміщені рослинні пагони, розкидані фігурки птахів.

І нарешті, на верхньому ярусі - домашніх тварини скіфів - кінь, корова, вівця, коза. Серед них і чотири людські фігурки. У центрі двоє скіфів шиють сорочку з овечої шкіри, в руках у них голки. Над ними висить футляр з луком та стрілами - горит. Ось юний скіф доїть вівцю, а ось він сидить з амфорою, у яку, мабуть, злив молоко, і збирається закупорити її.

Всі деталі виконані з надзвичайною художньою силою. Майстер на диво вміло використовував матеріал: від найлегшого дотику до пекторалі золотом біжать тіні, і здається, що у жилах тварин пульсує кров. Немов живі, з'являються вони перед нами в таких природних, красивих, граційних рухах і позах. Кожна фігурка була відлита окремо, потім дороблена вручну чеканом, потім їх прикрутили золотим дротом до каркасу (шматочки його так і залишилися на пекторалі) й зпаяли. Склалася цільна, вдало побудована композиція. Паяли, мабуть, ртутним розчином золота, припоєм дуже гарним: незважаючи на те, що пектораль довгий час знаходилася у вологому ґрунті, під величезною масою глини, яка на неї впала, вона тільки місцями трохи деформувалася, але жодна деталь не відпала.

Нижній і верхній яруси виконані у зовсім різних манерах. Якщо на нижньому все у русі, експресії, то на верхньому, навпаки, дія відбувається в спокійному, неквапливому ритмі. І ця різниця настроїв врівноважується середнім ярусом - пластиною з рослинними мотивами, що створює гармонічну, завершену ритмічну картину.

Зміст пекторалі надзвичайно складний. Це не простий набір випадково поєднаних фігурок, а велика, цільна трьохчасна композиція, яка відбиває космогонічні уявлення індоіранських племен, до яких належали скіфи. У протиставленні верху й низу пекторалі відбито т.зв. внутрішнє й зовнішнє. Скіфи поділяли світ на три сфери: небесну, земну й середню - сферу людей і тварин. І ось, для того щоб показати сферу богів, вони зобразили сцени боротьби тварин. Пектораль була присвячена Новому Рокові, який святкувався в день весняного рівнодення. У цей час відзначалися сили землі, що відроджуються: старе вмирало і народжувалося нове. Народження цього нового передається через вмирання старого. Зображено боротьбу тварин, які пожирають одна одну, щоб відродитися. А відродитися вони можуть від землі, що представляє середній ярус з рослинними мотивами: у них вгадується древо життя з сидячими на ньому пташками. Нарешті, від злиття землі й неба з'являється сфера, населена людьми, що і показано на верхньому ярусі пекторалі.

Тут зображені, здавалося б, звичайні, буденні сцени. Одні шиють сорочку, інші зайняті доїнням овець. Але високе загальне звучання твору дозволяє припускати, що це не просто буденні сцени. Швидше за все скіфи готують якесь культове одіяння до свята весняного рівнодення. У цей день розігрувалася картина того, як, за їхніми уявленнями, спочатку виникав світ. Головним епізодом ритуалу було одруження царя з верховним божеством, після чого він вважався залученим до вищого світла й міг дарувати землі благополуччя і животворящі сили. І це повинно було відбуватися, мабуть, у тій сорочці, що шиють спеціально для такого випадку. А юнаки, зайняті доїнням, готують напої та їжу для свята.

Річ ця - культового характеру, її призначення повинне було відповідати певній посади людини, що носила її й забрала з собою в могилу. Можна припустити, що це був не просто цар, а цар-жрець (про те, що такі були серед скіфів, що вони приносили жертви під час свят, говорить і Геродот). Тому знахідка пекторалі в Товстій Могилі може вказувати на те, що курган цей належав царю-жерцю, імені якого ми, на жаль, ніколи не довідаємося. Звідси й багатство поховання (адже невідомо ще, що пропало з центрального склепу!), і його невідповідність розмірам кургану.

Хто ж носив пектораль? У десятьох кілометрах від Товстої Могили стояв величезний курган Чертомлик. Можна припустити, що він належав знаменитому скіфському цареві Атеєві, який об'єднав Скіфию у єдине царство, що воювало з Пилипом Македонським (батьком Олександра), і був вбитий у сідлі, коли йому було 90 років. А в Товстій Могилі був похований, мабуть, один з його предків, людина, яка, звичайно, бачила цього грізного царя, зустрічалася з ним.

Іноді дивишся на річ раз, інший - сподобається, запам'ятається на якийсь час. А є твори, що не перестають подобатися, хвилювати, скільки б ви на них не дивилися - хоч тисячу разів, хоч ціле життя. Це властивість справжніх шедеврів мистецтва - заполонювати красою. Стільки натхнення, жару душі, думок і почуттів вкладають у такі твори майстри, їхні творці. Повною мірою це відноситься й до пекторалі - тонко і добірно зробленого, прекрасного твору високого мистецтва.

У курганному будівництві відбивалися релігійні уявлення, разом з тим кургани полегшували орієнтування в одноманітному степовому просторі. Спорудження насипів вимагало мобілізації зусиль усього колективу і керівництва ним з боку старійшин, що сприяло виокремленню розумової праці і поділу суспільства за соціальним статусом та рангом. Але в курганах бронзової доби немає матеріальних коштовностей і значущість похованих визначалася не їхнім багатством, а кількістю праці, яку соплемінники померлого вкладали у будівництво останнього приміщення для тіла. Такі кургани і сьогодні залишаються на території Дніпропетровська, поблизу ж/м "Тополя II", у Діївці, на ж/м "Західний" та "Північний".

Поселення бронзової доби досліджено на схилах пагорбів парку ім.Шевченка м.Дніпропетровськ. Його мешканці будували фундаменти жител з каміння, виводячи стіни з дерева та лози. Поруч знаходилися господарські приміщення, зернові ями, загони для утримання овець та великої рогатої худоби. Знаряддя праці виготовляли з кременю та полірованого каменю, хоча у вжитку вже була й бронза, переважно у вигляді прикрас та зброї. Глиняний посуд прикрашався візерунком з наліпних пружків, що дало підстави віднести поселення до археологічної культури багатопружкової кераміки і датувати XVII-XVI ст. до н.е.

У 1970-х роках поселення цього ж часу досліджено на лівому березі Дніпра. На піщаних мілинах було зібрано безліч багатопружкової за орнаментом кераміки, кам'яні та кістяні знаряддя, вироби з бронзи. Поселення доби бронзи відкрито на сучасних ж/м "Парус" та "Придніпровський", Ігренському півострові. Вони належали населенню давньоямної, катакомбної та зрубної археологічних культур індоєвропейської мовної сім'ї.

На початку І тис до н.е. місцевість понад дніпровськими порогами заселяли скіфські племена, з якими пов'язано виникнення першого державного утворення на терені сучасної України. Про привабливість Придніпров'я для давніх мешканців свідчить опис, який наводить давньогрецький історик Геродот: "Борисфен (грецька назва Дніпра) дає для худоби найчудовіші і дуже поживні пасовиська, чудову рибу у величезній кількості, вода його дуже приємна на смак... вздовж нього тягнуться чудові орні землі, або росте дуже висока трава, там, де земля не засівається". Саме на півдні Дніпропетровської області знаходилося легендарне кладовище скіфських царів - так званий Геррос, з якого походять всесвітньо відомі кургани Чортомлик, Товста могила, та ін., які були дійсно "пірамідами степу".

Золоті знахідки із скіфських курганів на території Дніпропетровська.

І тис.до н.е.

Декілька скіфських курганів досліджено у Дніпропетровську - на території сучасного заводу ім. Петровського, на вул. Сєрова, Жовтневій площі. І сьогодні на землях підсобного господарства Ігренської психіатричної лікарні знаходиться величезне скіфське курганне кладовище, яке домінує на місцевості завдяки розташуванню курганів на високому пагорбі дніпровського берега. В похованнях чоловіків неодмінно є зброя: списи, луки та стріли з бронзовими вістрями, залізні ножі. Поховання заможних скіфів містять залізні мечі - акінаки, панцирний обладунок, бойові пояси, коштовні вироби античних і скіфських майстрів. До найкращих зразків скіфського мистецтва належать золоті піхви меча з величезною - 22 см довжиною - бічною пластиною, яка зображує лежачого кабана. Верхня частина піхов оздоблена краплевидними вставками блакитної емалі, оздобленими золотими зернятками. Меч знайдено у схованці на дні могили поблизу учгоспу "Самарський"; крім нього, в ній знаходилась масивна золота прикраса бунчука і бляха у вигляді єгипетського скарабея. На похованому вдягнуті панцирна сорочка і штани, на голові - шолом. Поруч лежали два списи і колчан з набором стріл.

«Солоха» — одна з найбагатших скіфських т. зв. царських могил 4 в. до Р. Х., положена на південий захід від села Великої Знам'янки Кам'янсько — Дніпровського району Запорізької області, відкрита й досліджена М.І. Веселовським.

Об'єм насипу - 52000 кубічних метри, висота - 18 метрів. Під насипом виявлено два поховання. У центральному, пограбованому, були знайдені кістки покійника, амфора, бронзові вістря до стріл, золоті бляшки, голка тощо. У пізнішому впускному похованні виявлений кістяк царя з золотими оздобами на шиї і руках і б. нього бронзовий шолом греко-скіфської роботи, бронзова булава, шедевр золотарського мистецтва — золотий гребінь, срібний посуд грец. роботи тощо. У бічних нішах цієї другої комори знайдено кістяки слуг і б. них вістря до списів і стріл, меч і сагайдак з стрілами, оздоблений платівкою з сценою бою. З боку входової ями виявлені кістяки п'ятьох царських коней у збруї, оздобленій золотом, сріблом і бронзою, і б. них конюх з залізним мечем. В окремих нішах містилися казани з кістками, амфори, черпаки тощо.

Речі з «Солохи» зберігаються в Ермітажі (Ленінград).

Чортомлик — велика скіфська могила (висота 20 м, діаметр — 350 м) кін. 4 ст. до н. е., розташована за 22 км на північний захід від Нікополя (Дніпропетровська область) біля села Чкалове.

Об'єм насипу кургану - близько 82000 метрів кубічних. Тут відкрито поховання скіфського царя і цариці та рабів чи воїнів, скелети коней, багато золотих і срібних оздоб та зброї.

Найціннішою знахідкою є срібна ваза-амфора, на фризі якої зображено скіфів, що приборкують диких коней. Знайдені мистецькі об'єкти належать до найкращих творів давньогрецького ювелірного мистецтва; зберігаються в Ермітажі(Санкт-Петербург).

Куль-Оба (в перекладі з кримськотатарської — «пагорб попелу») — зникле у XIX ст. кримсько-татарське село в околицях Керчі й однойменний скіфський царський курган (могила), розташований поруч.

Курган розкопали 1830 року. На жаль, тоді почалася «золота лихоманка» і змагання між офіційними археологами й копачами-«дикунами». Різниця між ними не була значною, бо метою тих і тих були знахідки коштовностей та витворів мистецтва. Правда, офіційні археологи робили описи і інвентрі і здавали частку знайдених речей в нечисленні тоді музеї. Копачі-«дикуни» мали на меті власне збагачення, золоті речі з курганів переплавляли в зливки, а некоштовні для них кераміку та все інше або продавали, або передавали в музеї. Техніки безпеки на розкопках не дотримувалися. Бували випадки обвалів землі і нового поховання - тепер уже копачів-«дикунів». Їхні кістяки знаходили вже у 20 столітті.

В кургані Куль-Оба було поховання вождя скіфського племені, що жили біля Пантікапею. Знайдені речі свідчили про впливи скіфського мистецтва на вироби грецьких ремісників, а також про вплив грецької культури на побут скіфських можновладців.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: