Музичне мистецтво в середньовічній Русі.

Сакральна музика. Музика є невід'ємною складовою тієї священної містерії, яку ми називаємо службою. Можна було б чека­ти, що в сакральній музиці ми зустрінемося з явищем, подібним до того, яке спостерігали в організації сакрального простору храму і ікони: самостійна роль ритміки і гармонії музичних ліній і фарб для передачі нетварної, не спостережуваної природи вічного Божого буття. Проте нічого подібного східно-християнська музична естетика не знає. Спів у службі підпорядкований словесно­му тексту, позбавлений ритмічної організації і самостійного мелодійно­го статусу. В православній церкві за­боронялося багатоголосся, органічне дія слов'янської музичної культури. Музична культура східної церкви, здається, не використовує наявних можливостей для створення абст­рактного художнього образу нетварного світу

Музична ладова система, вживана у східній церкві, заснована на дав­ньогрецькій музиці. Осьмиглас, або октоїх — це система з восьми ладів, з яких чотири с давньогрецькі дорійський, фрігійський, лідійський та міксолідійський лади, а чотири — нові, «побочні гласи». Остаточне впорядкування осьмигласа припи­сується Іоанну Дамаскіну. Простіше кажучи, лад визначає, з якої ноти почнеться розспівування, на якій ноті закінчиться і в якому воно буде інтервалі.

Культура сакрального співу хрис­тиян складалася на фунті єврейської так і сирійської музично-поетичної культури. А поетика на семітському фунті базувалась на зовсім інших принципах, ніж у індоєвропейських культурах. В останніх вихідним був принцип силабічної організації текс­ту, тобто у строфи входила певна кількість складів (рими тоді не було) А поетична культура семітів тонічна. тобто зіставляються строфи за кіль­кістю слів, а не складів. В єврейській службі, а потім і в службі христнян-сирїйців виконувались речитативи, які відповідали поетичному викла­дові окремих місць Біблії. Як і в єврейській службі, хори, що в церкві розміщувались на протилежних кліросах, співали кожен свою пісню, не­мовби перегукуючись (або перегуку­вались соліст із хором. — ашпифонний принцип). При перекладі Біблії на грецьку мову вся поетика була безслідно втрачена. В грецькій служ­бі вже не було ритмічної організації поетичного тексту.

Біблійні піснеспіви стали зразком, за яким розвивалась грецька система культового співу. Спочатку з'явля­ються тропарі — короткі прозаїчні уривки, які розспівувалися без уся­ких повторів. Потім, підтиском при­родної для грецького вуха силабічної організації поезії, з'являються так звані кондаки, де вже є деякі елемен­ти силабічного порядку. Приблизно на таких же засадах будуються пізніші канони. Проте, потрапивши в слов'янський світ, грецькі музично-поетичні елементи літургії знову роз­падаються на неритмічні розспіви.

У західній християнській церкві, яка спочатку орієнтувалась на кла­сику, розроблену на Сході, розви­ваються і багатоголосся, і своя по­етика на позакультових засадах, і. нарешті, в описуваний час вводить­ся в службу органна музика (хоча Фома Аквінський ще був палким противником цього нововведення). Східна церква не допустила в служ­бу музику, відокремлену від слова, і довго опиралась проникненню багатоголосся. В західній християнській церкві були набагато сильніші зв'яз­ки зі світським життям. Східна церк­ва являла собою набагато більш ав­тономний світ, ніж католицька церк­ва Середньовіччя.

Східно-християнській сакральній музиці чуже відокремлення музичного матеріалу від слова. Художнє абст­рагування припускається в цер­ковній естетиці, але не зі словом. Зрештою, і архітектура храму, праг­нучи дати абстрактний образ гар­монії космосу, не відмовляється від слова — навпаки, вона прагне гово­рити площинами. Не відмовляється від слова і сакральне малярство — навпаки, воно прагне бути словом, а не зоровим образом. Тому що «спо­чатку було слово». Суть сакральної культури якраз у тому і полягає, що вона прагне бути тим словом, тією мовою, якими з людьми говорить Бог.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: