РОЗВИТОК ФІЛОСОФИ В ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНИ ХІV-ХVII СТ.

Після татаро-монгольської навали життя в Київській дер­жаві не припинялося. Не варто вдаватися в складні соціаль­но-політичні, історичні події, які відбувалися в Україні в ХІУ—ХУП ст., оскільки нас цікавлять, у першу чергу, духов­но-світоглядні процеси. До них потрібно віднести єретичні вчення та вільнодумство, які зумовлені особливостями соціальної дійсності того часу. Джерелом розвитку єретичних ідей в Україні служила апокрифічна література, а серед рухів — богомильство. Богомоли раціоналістично підходили до інтерпретації деяких християнських догматів, не визнавали Старого Завіту, поклоніння Христу, святим та їх мощам, не визнавали церковної ієрархії, виступали проти церковних во­лодінь і багатства, не бачили необхідності в існуванні духо­венства, оскільки вважали, що духовним учителем і пропо­відником може стати кожний, хто знає святе письмо.

У народній свідомості відбувається творення дум, герої яких захищають рідну землю від ворогів, але на відміну від би­линних героїв — це звичайні, реальні люди.

Фундаторами гуманістичної культури в Україні ХУ—ХУІ ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Ново­го міста, Станіслав Оріховський-Роксолан. Майже всі вони після здобуття освіти в Західній Європі діяли на українській території в так званому Руському воєводстві Польщі.

Для гуманізму цього часу характерним є трактування люди­ни не лише як природної частки космосу, а й як «вінця» природи, її господаря. Як найвища цінність людина вважалася творцем себе самої через причетність до божества. Ставилась також проблема співвідношення Бога та людини, наближення Бога до людини (боговтілення), ототожнення Бога та людини (пантеїзм), визнання її досконалим за своєю природою творінням, а також обожнення людини (Л. Зизаній). С. Оріховський-Роксолан вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, від неї самої залежить, чи стане вона гідною вис призначення, чи перетвориться на огидну та нікчемну тварину. Поширенню філософської та духовної культури сприяла творчість українських полемістів XVI—XVII ст., що бу­ла тісно пов'язана з діяльністю братств, які виникають у цей час в багатьох містах України (Львівське братст­во, створене в 80-ті роки XVI ст., Київське — 1615 р., Луцьке — 1617 р., а також Острозьке, Галицьке, Рогатинське, Кам'янець-Подільське, Вінницьке та ін.). Братства та братські школи при них були голо­вними осередками опору культурно-релігійній аг­ресії Польщі. Велику роль у діяльності полемістів відіграв Ост­розький культурно-освітній центр, заснований в м. Острозі в 1576 р. князем К. Острозьким. Важливе місце в цьому центрі займала греко-слов'янська школа, в якій викладалися грецька, латинська, слов'янські мови, а та­кож «вільні науки» (граматика, арифметика, риторика, логіка та ін.). Потреби в розвитку філософ­ської думки, вимоги конфесійної та національної боротьби привели братчиків та професорів Києво-Могилянського колегіуму до усвідомлення необхідності оволодіння світовою науковою культу рою, вивчення, переосмислення, засвоєння здобутків західноєвропейських мислителів і вчених. Це завдання змогла виконати створена в 1701 р. Києво-Могилянська академія.

Засновник академії П. Могила був сином молдавського господаря, професором, ченцем, митрополитом, учнем ієзуїтів, творцем православного «Требника», борцем з католицизмом, протестантизмом і водночас з православною ортодоксією, автором ідеї християнського екуменізму в межах України. Феофан Прокопович, син київського міщанина, був студентом Київського колегіуму, продовжував освіту в Римі, задля чого перейшов у католицизм і згодом, розширивши зв'язки з католицькою церквою, повернувся до православної віри, став професором теології, філософії та математики Києво-Могилянської академії, автором багатьох підручників і наукових праць,

У ХУШ ст. схоластика бароко витісняється вольфіанською школою, простежується орієнтація на тих західних філософів, які утверджували перевагу умосяжного осво­єння світу над чуттєвим, інтелектуального пізнання над розсудковим (дискурсивним) і тим більше чуттєвим, ак­центується увага на самосвідомості.

Філософія Києво-Могилянської академії була по суті пер­шим етапом у розвитку професійної філософії в Україні. Вона підпорядковувалася примату теології, розглядалася переважно як помічник у справах віри. Проте не слід недооцінювати її зна­чення у створенні власного ін­формаційного поля, необхідного для майбутнього розвитку філо­софського мислення. Філософія в академії розумілася як система дисциплін (або всіх наук), по­кликаних віднайти істину, при­чини існування речей, даних лю­дині Богом, а також як умова дослідження життя та формуван­ня доброчинності. Істина ототожнювалась з вищим бут тям, тобто з Богом, якого називали спінозівським терміном «натура натуранс» («творящою природою»). Переконані в раціональності світу вчені академії шукали істину шляхом дослідження наслідків Божої діяльності «натур, натурата» («створеної природи»).

Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль розвитку духовної, в тому числі і філософської культур східних та південнослов'янських народів. У її стінах здобували освіту росіяни, білоруси, серби, молдавани, греки, словени та ін. Європейський рівень навчання, активна наукова та освіти діяльність в Україні та за її межами, постійне розширенні зв'язків із західними університетами зміцнювали авторитет академії, сприяли її становленню як провідного інтелектуальної осередку в православному слов'янському світі.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: