Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






ФІЛОСОФІЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ




Григорій Савич Сковорода (1722—1794 рр.) є одним із найвидатніших представників історії української філософії. Мандрівний поет і вчитель мудрості, шукач особистого шляху осягнення божества, істинного сенсу буття людини - - все це створює образ оригінального мислителя, який займає видатне місце в історії української і світової духовної культури. Наро­дився Г.С. Сковорода 3 грудня 1722 р. у простій козацькій сім'ї в с. Чорнухи на Полтавщині. Зважаючи на те, що він з дитин­ства виявив «нахил до богопочитання» та «охоту до науки», дванадцятирічного Григорія було віддано у навчання до Києво-Могилянської академії. Там він з перервами провчився до 1753 р., але так і не закінчив повного курсу, залишившись на все життя «студентом» (як він сам себе любив називати). Йо­го вчителями були славетний філолог Симон Тодорський, ритор і поет Сильвестпр Ляскоронський, філософи і богослови Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський.

Розповідали, що він пішки пройшов усю Європу, ніби втік з власного вінчання, ніби мав дар пророцтва та ін. На мо­гилі філософа викарбувано: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Визначаючи предмет філософії, Сковорода вважав, що вона - саме життя. Філософствувати — значить «перебувати насамоті з собою», на самопізнання слід спрямувати людсь­ке життя. Як власну матір можна знайти вдома, так і своє щастя людина здобуває всередині себе. Мета людського жит­тя—це «внутрішній світ», «радість серця», «міцність душі», «веселість серця». Саме вони є завершенням усього добра та найвищим благом і для філософів, тобто головною якістю людини є не стільки «теоретичні» пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і почування.

Подібно до Сократа Сковорода дотримується тверджень: «пізнай себе», «поглянь у себе». Причина людських страждань — у «неправдивому розумінні» суті речей. Зовнішній світ — «швидкоплинна річка», тому гонит­ва за його благами — безглуздя. Любов до зовнішності робить з людини раба, оскільки видимість засліплює, веде в темряву поми­лок. Для людини є два способи життя: «світський» -- згуб­ний та «божий» спасенний, праведний. Останній є умо­вою знаходження «правильного» погляду, подолання гріха, зре­чення злої волі. Це не шлях розуму та розуміння, а шлях віри і любові до Бога. Найвища мудрість для Сковороди «фі­лософствувати у Христі», оскільки Христос та істина тотожні. Жити в істині означає жити в Христі. Кожна лю­дина прагне до самопізнання, бо найкоротший шлях до Бога — через власне «серце», через відкриття в ньому «образу божо­го». Здобуваючи собі «нове серце», людина сама стає «сином божим», «обожнюється», «преображається». А звідси виводи­ться мета всілякого людського буття і, зрештою, філософії. «Філософія, чи любомудрість, скеровує усе коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благород­ство серцю, світлість думкам, як голові усього».

Премудрість єдина для всіх: для «поган і юдеїв, богословів іфілософів». У цьому плані філософствувати повинні всі. Отже, справжній центр ваги філософії Сковороди як «мистецтва жит­тя» — у відкритті в собі «сина божого», «внутрішньої», «духов­ної» людини, що є основою «миру душевного» та істинного «бла­женного життя». Головна мета вчення Сковороди полягає в проповіді набуття людиною містичного стану «обожнення» через внутрішнє «перетворення» п «серця». В цьому процесі людині допомагає розкриття символів Святого письма.

Реальність Сковорода розуміє не як моністичне (іде­альне чи матеріальне) буття, а як гармонійну взаємодію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу, символічного світу або Біблії. Божественне життя «пронизує» кожен г трьох світів, воно становить собою їх творчу основу, справ ню «натуру». Макрокосмос — великий світ, в якому «жив все порожнє». Мікрокосмос — світ людини, «світик, світчок», але глибиною він не поступається великому світові, а в певному розумінні навіть його охоплює. Кожен з трьох світів є єдність двох «натур»: «видимої», «зовнішньої», «тіньової», «невидимої», «внутрішньої», «світлої». У своїй «видимій» іпостасі макрокосмос — це природний світ відчутих речей і явищ (як матерія), але насправді — «пуста ви­димість», «місце», «нікчемність», «тінь» справжньої, але невиди­мої його «натури» — Бога. Але Бог — не сама природа, а її «дже­рело», «світло», «сонце». Існування матерії є «корелятом» існу­вання Бога, і в цьому сенс ії вічності, але ця вічність — функція вічності божественного буття, «тінню» якого є буття матеріальне.

Гармонія великого світу (мак­рокосмосу) і людини (мікрокосмо­су) не встановлюється сама со­бою, автоматично, а своїй Грунтом має творчу життєву ініціа­тиву людини. Можливих (і різних) способів гармонізації люди­ни із світом багато, і кожен має віднайти відповідний («сродний») своїй неповторності й унікальності спосіб життя у світі те ці способи репрезентовані людині символічно. Тобто між маккрокосмосом і мікрокосмосом існує посередник, третій світ іт символівБіблія. «Розшифрування» символіки третього світу має ме­тою знайти відповідний «сродний») спосіб діяльності «Сродна» або «споріднена» праця є однією з найваж­ливіших передумов досягнення людиною щастя, ре­алізації дійсно людського способу життєдіяльності, самоствердження особи. Праця за покликанням, яка відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам і вродженим схильностям людини, є найвищою насоло­дою і справжнім щастям. «Неспоріднена» («несродна») праця є основним джерелом усіх суспільних бід.

Етичні погляди Сковороди базуються також на самопі­знанні, яке має остаточною метою «мистецтво життя».Людина може знайти щастя через самопізнання. Для цього потрібно «жити за натурою», не спотворювати при­родне, задовольнятися малим. Найвищим усвідомленням цього є «вдячність» як певний ціннісний рівень людського буття, що поширюється на Бога, батьків, благодійників. Смислова послідовність така: вдячність — благочестивість - самозадоволення. Завдання виховання - зберегти здо­ров'я та навчити вдячності.

Викладаючи принципи мистецтва життя, Сковорода вказує, що всі неприємності бувають від заздрощів, заздрість — від ремству­вання, а те — від невдячної долі, що вдень і вночі гризе дух. Не­вдячність породжує смуток, і нудьгу, жадобу, заздрість, а її прагнуть задовольнити

Адже ти знаєш, що істина і завжди в малолюдному числі просвічених Божих людей ца-I рювала і царює, а світ цей І прийняти не може. Збери пе-I ред собою усіх художників та І архітекторів і пізнаєш, що ху-1. дожня істина не в багатьох І місцях перебуває, а найбільшу їхню юрбу обіймає невігластво та немистецтво. Г. Сковорода

улесливістю, крадіж­кою, ворожнечею, кровопролиттям.

Підбиваючи підсумки, можна виділити у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності: антеїзм («спорідненість» («сродність») людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського іс­нування, плюралістичність і водночас діалогічна гармоній­ність реальності), кордоцентризм («серце — всьому голова»). Ці домінантні лінії набувають класичної форми вияву, а ук­раїнська філософія вступає у свою класичну добу.

Г. С. Сковорода засновник класичної української філософії. Одночасно він вплинув на формування філо­софської думки в Росії. Більшість російських істориків філо­софії (О.І.Введенський, В.Ф. Ерн, ЕЛ. Радлов, М.О. Лосський) прямо називають Сковороду «родоначальником російської філософії». Велич Г.С. Сковороди полягає і в тому, що він поєднав у собі філософа, мудреця, вчителя життя із філо­софським способом життя. Філософія в її найглибшій сут­ності не тільки світобачення, а й світовідношення.

Найвизначнішим українським філософом минулого століття вважається Памфіл Данилович Юркевич (1827-1874 рр.), автор своєрідної концепції «філософії серця». Цен­тральною проблемою, яка охоплює всю творчість Юркевича, є проблема людини.

Істинна сутність предмета пізнається не в спогляданні, не в понятті про нього, а в йо­го ідеї, тому перевага віддається вченню Платона про розум, а не вченню Канта про досвід. Реальність, за Юркевичем, складається з трьох сфер: «ноуме­нального світу», ідеального царства «вічної-правди» (як світ ідей Платона); «реального світу», як царства розумних істот; «феноменального світу»примарного існування тіл. Значного поширення у другій половині XIX ст. набуває позитивізм, найвідомішим представником якого був В.В. Лесевич. Він вважає, що позитивізм є таким світоглядом, який складається з сукупності позитивного знання (математика,фізика, хімія, біологія, соціологія тощо), і є такою систе­мою, що включає в себе сукупність «філософії» конкретних наук. Пізніше, ставши прихильником емпіріокритицизму (різновид позитивізму), Лесевич говорить про філософію як загальне знання. Вона не передує, як раніше, окремим нау­кам, не передбачає їхніх істин, а, проникаючи в усі окремі дисципліни, є завершенням знання цих наук.

Тобто емпіріокритицизм — це відновлення філософії на основі позитивного знання.

Тепер, гадає Лесевич, відпала потреба у з'ясуванні особ­ливого предмета та методу філософії, а також межі, яка від­діляє її від науки.

Висновок Лесевича став головним предметом критики з боку опонентів позитивізму, провідну роль серед яких відіг­равали персоналізм і неокантіанство.

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных