ТЕМА 1.2. Парадигми філософування у стародавньому світі: Захід та Схід.

План

1. Філософська думка в Стародавній Індії.

2. Основні релігійно-філософські напрями Стародавнього Китаю.

3. Головні підходи до причин формування філософії в Стародавній Греції. Основні періоди в історії античної філософії. Проблема першоелементів буття.

4. Становлення об’єктивного ідеалізму у грецькій філософії: Сократ, Платон, Арістотель.

Питання 1.

Філософські ідеї Індії, як і кожної культури, своїми витоками сягають міфологічного та релігійного світосприйняття. Джерелом давньоіндійської філософії є ведична література. Ведична література формувалась близько 900 років (1500 – 600 рр. до н. е.). Власне філософські ідеї формуються в так званому епічному періоді (600 – 200 рр. до н. е.). Вони вкорінені у ведичну збірку «Упанішади» (VІІІ – VІ ст. д. н. е.), а на їх основі формуються філософські системи – даршани. До основних філософських шкіл належать: міманса, йога, ньяя, санкх'я, веданта, санкья, буддизм, джайнізм.

Основна світоглядна ідея індійського мислення, яку виражають системи філософії – це переконання, що життя нерозривно пов’язане зі стражданням. Це переконання є вихідним у релігійній філософії буддизму (засновник – історична постать, принц Ґаутама-Будда, VI ст. до н. е.). Причина страждань – природа людських бажань. Вихід з цього: вироблення такої поведінки, яка усуває страждання.

Основа світу – світовий дух Брахман, який все утримує, у людині він присутній як Атман (індивідуальна душа). Життя людини – це нескінчений ланцюг перероджень – Сансара, що підпорядкований закону відплати – Карми: кожне нове народження залежить від того наскільки попереднє життя узгоджувалося з моральними законами. Це визначає у котрій з каст проходитиме життя людини: як брахман (служителі культу), кшатрія (воїни та владці), вайш'я (землероби, ремісники, торговці) чи шудри (найнижча каста), або ж тварина. Якщо душа успішно пройде весь шлях від шудри до брахмана, це зрештою приведе до нірвани – людина позбувається страждань, ланцюг сансара переривається. Атман зливається зі світовим духом Брахманом - цей стан повного знечулення і позбавлення власного Я, злиття з усім, втрата персонального існування, і є нірвана.

Питання 2.

Давньокитайська культура. Її джерела, включаючи й специфіку філософського мислення, так само як і в Індії, сягають міфологічного світогляду. У ньому природа сприймається одуховленою, всі речі навіть будь-яке місце, мають своїх духів-демонів. Душі померлих продовжують існувати в інших формах. Їхнє вшанування породило стійкий культ предків, що стало традицією й існує в Китаї донині.

Згідно з китайським світосприйняттям, існують дві протилежно спрямовані сили: небесна (активна, чоловічий початок) – ян і земна (пасивна, жіночий початок) – інь. Основним джерелом духовної культури є «Книги китайської освіченості», вони написані в І тис. д. н. е. Це “Книга змін”, “Книга пісень”, “Книга порядку”, “Книга гір і морів”, “Книга весни і осені”. До основних філософських шкіл, насамперед, належать: конфуціанство, даосизм, легізм.

Конфуціанство (VI – V ст. до н. е.), засновник Кун Фу-цзи (Конфуцій). Основна проблема його філософії – суспільне життя, моральні засади людських взаємин, виховання. Центральне питання його вчення – це порядок у суспільному житті, який базується на обов’язку.

Проте ідеал порядку знаходиться в минулому. Культ минулого знайшов вираз у беззастережному підпорядкуванню старшим. Шанування батька, повага до старших братів – необхідна норма добра і порядку. Кожна людина має жити на основі добрих звичаїв (“лі”). Взаємини підданого і правителя, підлеглого і начальника такі самі як взаємини сина та батька, молодшого й старшого братів. Такий порядок відповідає природі “дао” – світовому закону неба. Важливим принципом взаємин є принцип людяності (гуманізму) –“ жень ”, він виражає настанову “не робити іншим того, чого не бажаєш для себе”.

Даосизм, засновник Лао-Цзи. Центральне поняття – “ дао ” як «мати всіх речей», з нього походить все, що існує. Окрім того, дао – шлях, у якому все напередвизначено. Основою змін є суперечність між інь і ян. Вихідним принципом Лао-цзи є принцип недіяння, невтручання в природний процес існування світу. Тому даосизм орієнтує людину на повернення до минулого “природного” стану життя людей. Звідси і моральний принцип поведінки, який полягає в “переможному недіянні”, невтручанні, аби не порушити природного ходу “дао”. Даосизм критично налаштований проти конфуціанства, відкидаючи принцип неба.

Легізм (VII – VI ст. до н. е.). Його ідеї сконцентровані навколо проблеми політичного управління державою. Метою держави є сильна влада, яка спрямована на перемогу над іншими народами задля створення імперії. Представник легізму Шан Янь вважав: причиною неправильних вчинків є поширення в державі “доброти й людинолюбства”. Основа доброго життя є порядок, який утверджується законами й правилами, що диктує і впроваджує правитель. Справжне добро запроваджується через систему покарань особливо через смертну кару. Жорстоке покарання слід запровадити навіть за незначні провини. Держава має постійно втручатися в життя підданих, вистежувати і карати, тоді народ знатиме правила і закони поведінки. Нормою взаємин у державі мають стати доноси. Це вірний спосіб створити сильну державу, в якій народ шануватиме закони й буде готовий піти на смерть за імператора.

Питання 3.

Давньогрецька філософія. Її вихідними поняттями, що вказують на певне єднання і воднораз розрив з міфологічним світосприйняттям стали Космос – Хаос, архе, Логос. Під Космосом розуміли впорядкованість світу.

Центральною проблемою в досократівський період стала проблема основи впорядкованості світу чи то першопричини, першопочатку (arche), усього існуючого, яку започаткувала іонійська філософія (Мілетська школа). Засновник мілетської філософії Фалес вважав такою основою воду: вода є рухома стихія, перебуває в стані постійної зміни і різних перетворенняхвводить у філософію поняття arche і називає його “ апейрон ”, що означає “нескінченне”, яке є тим, що “все охоплює і всім править”. Анаксимен за першооснову бере повітря, яке, як і апейрон, на його погляд, є нескінченна стихія і активний, творчий першопочаток.

Геракліт з Ефеса вважає, що першооснова буття, має бути чимось мінливою, динамічною, рухливою, бо те, що не змінюється, не може бути причиною змін у іншому. За таку стихію Геракліт бере вогонь. Зміни в світі він передає через образ ріки, стверджуючи: «неможливо двічи ввійти в одну й ту ж саму річку». Таке бачення світу знайшло вираз у принципі “усе плинне”. Доцільність у світі, за Гераклітом, проявляється як особлива мудрість, порядок у вічному процесі “панта рей”, а здійснюється ця доцільність завдяки Логосу.

Піфагор і його школа основою фізичного й морального світу вважають число, воно є головним принципом існування всіх речей та предметів. Число бере участь у всьому, є його душею, принципом формування, порядку й гармонії Космосу. Число в піфагорійській філософії стає принципом пізнання всього існуючого.

Парменід – центральна фігура в елейській філософській школі. Він уперше в історії філософії вводить у вжиток категорії: буття і небуття. Буття не можна відчути, його можна лише мислити. Воно існує як одне, єдине, ціле, що обіймає все і поза ним ніщо не існує. Отже “небуття” бути не може. Це абстрактне буття – вічне, існує поза часом і простором.

Демокріт стверджує, що “буття” – це неподільні, вічні, неподільні найменші частинки, або атоми. Другим субстанційним першопочатком всього існуючого він називає небуття, порожнечу (неіснуюче). Атоми Демокріта не мають таких властивостей, як колір, смак, запах тощо, але наділені зовнішніми властивостями і тому розрізняються між собою формою, порядком розташування та місцем.

Питання 4.

Зміну предмета філософії з питань онтології на питання існування людини як моральної істоти здійснив Сократ (469 – 399 рр. до н. е.).

Предметом його філософії постає людина взагалі та її моральне життя зокрема. Зацікавлення проблемою людини, навернуло Сократа і до вироблення відповідного філософського методу, який би допоміг збагнути, що таке людина та в чому полягає смисл її буття. Таким методом стала діалектика. Тобто вона оперта на дві засади: негативну – деструктивну (іронія) і позитивну – конструктивну (маєвтика). Засобом іронії Сократ виявляє у поглядах бесідника певні суперечності, нелогічність, зарозумілість, некритичне ставлення до себе тощо. Сократ доводить його до стану невпевненості в собі і, нарешті, до визнання помилковості власних суджень, незнання: «Я знаю, що я нічого не знаю». Водночас у діалектиці Сократа проступає і її конструктивна, позитивна сторона. Він веде бесіду, націлюючи бесідника на ту чи іншу відповідь, не виголошує готову істину, а закликає до спільного її пошуку, допомагає в її відкритті. Звідси й аналогія його методу з повивальним мистецтвом. Такий процес пізнання стає самопізнанням, пошуком істини в самій людині, а не поза нею. Тобто людина повинна реалізувати відомий принцип: «Пізнай самого себе».

Філософська проблематика свого класичного виразу набуває у філософських ученнях Платона та Аристотеля.

Платон(427 – 347 рр. до н. е.) мав Справжнє ім’я Арістокл. Відштовхуючись від сократівських пошуків, Платон доходить висновку, що “справжня сутність” усього є не світ речей, а світ ідей.

Він стверджує, що існує особливий вид буття, який не сприймаємо відчуттями, проте він існує об’єктивно і становить світ ідей. Ідеї це особливі ідеальні сутності, трансцендентні й самодостатні. Ідею Платон тлумачить у трьох планах: онтологічному (тут ідея постає своєрідним прототипом, моделлю, взірецем і сутністю речі); логічному (ідея є загальним поняттям і слугує засобом пізнання світу речей); телеологічному (тут ідею розглядає як мету, до якої прямує річ).

Різні види буття мають свої окремі, самостійні ідеї. Для пояснення походження світу речей Платон, у свою філософію вводить творця Деміурґа і Світову Душу. Деміурґ витворює її з ідей та матерії, яку трактує як небуття, місце перебування ідей. Світова Душа – це космічний творчий принцип, вона проймає собою світ ідей і світ речей. Тому кожна річ має душу як частину Світової Душі. Її не можна пізнати раціонально. Ідеї мають свою ієрархію – існують ідеї як вищі, так і нижчі. На вершині ієрархічної системи ідей перебуває Добро як абсолютна досконалість, мудрість і найвища мета світу.

Процес пізнання це, по перше, пригадування (anamnesis), але, окрім того, і свідоме поривання до чогось вищого, прекрасного, досконалого.

За Платоном, у душі людини існує три її складові, так само і в державі мають існувати три соціальні верстви. Так, розумній частині душі, яка є носієм мудрості, відповідає в державі стан, філософів. Вони мають керувати державою й забезпечити вищу справедливість. Чуттєвій частині душі відповідає такий стан в державі як вояки, вони наділені мужністю. Пристраснійчастині душі відповідає стан ремісників, землеробів, купців, усім, хто займається фізичною працею і творить матеріальні блага. Їм властива чеснота поміркованість (стриманість). Ці три верстви поєднує в ціле справедливість, втіленням якої є держава.

Арістотель (прибл. 384 – 322 рр. до н. е.), бувши учнем і другом Платона, стає в опозицію до його концепції подвоєння світу на “світ ідей та світ речей”. Арістотель вважав, що ідеї не існують поза світом речей, тобто вони не мають самостійного онтологічного статусу. Згідно з Аристотелем, єдиною реальністю, а отже, об’єктом філософського пізнання може бути тільки світ тілесних речей, сама об’єктивна дійсність. За Арістотелем, “буття” і те, що ми називаємо “сутністю”, не може існувати інакше, як одиничне, окреме, яке дане людині у відчуттях. Арістотель вважає, що сутність буття кожної речі становить їх форма, яку він ще іменує як “першу сутність”: Якщо форма є першим структурним принципом оформлення буття, то другим є матерія. Її Арістотель трактує в широкому розумінні як “те, з чого складається річ ”, а також те, «з чого щось виникає». Взагалі Арістотель називає чотири причини існування: формальну (творчу), матеріальну, дійову (причину руху і спокою), фінальну (яка виражає мету, призначення речі).

У вченні про рушійну першопричину буття Арістотель джерелом і причиною руху й будь-якої зміни називає Першорушія, який в нього постає Богом.

Політичне вчення Арістотеля викладено у трактаті “Політика” в якому стверджує, що держава є спільнотою вільних і рівних людей. Схильність до особливого суспільного об’єднання, яким і є держава є внутрішньою потребою людини й закладена в самій її природі. Арістотель визначав людину як “політичну істоту”, тому що спосіб її буття, а також її сутність зумовлені суспільними факторами, а саме життям у державі.

Література:

1. Адо П. Что такое античная философия / Перевод с французского В. П. Гайдамака. – М.: Издательство гуманитарной литературы, 1999. Алетейя,1996.

2. Асмус В.Ф. Античная философия: – 3-е изд. – М.: Высшая школа, 2001. – С. 7-14, 68-124.

3. Мамардашвили М. Лекции по античной философии. — М.: Аграф,2002.

4. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації. 2-ге видання, виправлене і доповнене. – Львів: Новий світ -2000, Магнолія плюс, 2003. – С. 59-76.

5. Причепій Є.М, Черній А.М., Чекаль Л. А. Філософія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Академвидав, 2006. – С. 9-35.

6. Пролеев С.В. История античной философии. –М.: Реал-бук; 2001.

7. Філософія: Навч. посіб. / Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; За ред. І. Ф. Надольного. – 6-те вид., випр. і доп. – К.: Вікар, 2006. – С. 11-22.

8. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии: Учеб. пособие для вузов. – М.: Высшая школа, 1991. – С. 74-92.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: