Нові соціальні ідеї.

Нові моделі життя потребували також нових форм стосунків між людьми, тому філософська думка Відродження висуває принципово нові соціальні ідеї.

Середньовічне суспільство являло собою жорстку ієрархію, в якій доля кожної людини від народження до смерті була визначена її місцем на щаблях цієї ієрархічної системи. Нова система цінностей, навпаки, орієнтується на ідею рівності всіх людей: виникають перші теорії утопічного комунізму – їх висувають Томас Мор (1478-1535 рр.), Томмазо Кампанелла (1568-1639 рр.). Гуґо Ґроцій (1583-1645 рр.) формулює теорію природного права, за якою всі люди від народження, в силу однієї-єдиної заслуги – того, що вони народилися людьми – мають рівні невід’ємні права. Головні з них – право на життя, свободу, власність.

Натурфілософія

Пізнаючи природу, мислителі доби Відродження відкривають у ній такі якості, на яких не фіксували увагу їх середньовічні попередники. Природа постає як вічна, нестворювана і незнищенна, нескінченна в просторі, гармонійна і цілісна в усій багатоманітності своїх проявів, така, що перебуває в процесі постійного самооновлення, самотворення. Ці риси: вічність, гармонія, творча потуга – дотепер були винятковими ознаками Бога на противагу скінченному, створеному і повністю залежному від Промислу Божого земному світові. Нове бачення природи виливається у специфічну натурфілософію (філософію природи) – пантеїзм, ототожнення Бога і природи.

Пантеїстичні вчення розвинули у цю добу Дж. Бруно, (1548-1600 рр.), Н. Кузанський (1401-1464 рр.). Мислителі Відродження стверджують, що Божий духовний початок перебуває у самій природі, невіддільно злитий з її фізичною, матеріальною основою. Цей духовний початок, який Дж. Бруно називає Душею світу, є джерелом саморозвитку, постійного руху і самооновлення природи. Суперечливу єдність Божого та природного у світі та в людині Н. Кузанський осмислює в ученні про збіг, співпадіння найбільшого й найменшого в нескінченному: «абсолютний максимум» (Бог) та «абсолютний мінімум» (природа) виявляються тотожними у процесі нескінченного поширення Бога у Всесвіті. Так само «абсолютний максимум» та «абсолютний мінімум» поєднуються в мікрокосмосі, в людській істоті.

Питання 3.

Добу Нового часу як історичний період в житті Європи визначають у хронологічних рамках XVII - І пол. ХІХ ст. Слід наголосити, що особливості цієї доби у сфері науки, культури, техніки, філософії поступово формувалися вже в часи Ренесансу. Світоглядні зміни, які у добу Відродження помалу визрівали у надрах старої системи мислення, у Новому часі виявилися з усією повнотою у новій системі життєвих орієнтирів:

Якщо для середньовічної людини головною опорою у світі була віра, то в добу Нового часу утверджується протилежне переконання: “Знання – то сила!”. Мета пізнання набула прагматично-ділового характеру: «Опануй природу в ім’я користі й успіху самого життя». При цьому перевага віддається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті. Позитивізм стає однією з істотних рис цієї доби.

Якщо середньовічна людина вважала Бога головною силою у світі, а Божисте Провидіння – суб’єктом всіх подій і явищ, то тепер людське «Я» стає основним принципом і вихідним пунктом філософування, джерелом духовності і шляхом для того, щоб осягнути Бога.

Якщо для середньовічних мислителів головним предметом роздумів були духовні основи буття людини й світу, то тепер головним зацікавленням як науки, так і філософії стає природа. А тому наукове знання свого найвищого злету досягає у той період у природознавстві; натурфілософія як умоглядне цілісне витлумачення природи поступається практичному завданню – розробці ефективних способів пізнання природи

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: