Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






ТЕМА 2.2. Проблема людини у філософії: філософські аспекти антропології




План

1. Питання «Що таке людина?» як центральне у філософії.

2. Різноманіття інтерпретацій природи людини в історії світової філософії. Дух, душа, духовність.

3. Співвідношення біологічного і соціального в природі людини.

Питання 1.

Проблема людини як унікального творіння Всесвіту належить до «вічних» філософських проблем, оскільки будь-яка філософська традиція в основі свого змісту має відношення людини до світу.

Ще давні греки зрозуміли, що людина може почати філософувати тільки з пізнання самої себе. Водночас знаменита теза Сократа «Пізнай самого себе» не реалізована дотепер, хоч кожна філософська система (школа) на кожному історичному етапі людської цивілізації намагалася висунути свою концепцію людини. Однак у цих концепціях природа людини не набула чітких і зрозумілих характеристик, а навпаки, породжувала ще більше запитань, аж до сумнівів щодо існування такої природи. Такий стан розв’язання цієї проблеми обумовлювався значною мірою загадковістю походження людини, складністю її структурних елементів та їхніх об’єднуючих чинників. Теорія антропогенезу в сучасній науковій картині світу також постає здебільшого як процес із багатьма невідомими. Це пояснюється тим, що, як зазначав відомий дослідник «феномена людини» французький філософ і антрополог П’єр Тейяр де Шарден, людина є найтаємничішим об’єктом науки, який постійно дивує дослідників. Оскільки людина є вершиною еволюції, то розшифрувати її природу, на його думку, означає, по суті, не що інше, як спробу з’ясувати механізм утворення світу та його перспективу.

Перші цілісні уявлення про людину зародилися не у філософії і не в науці, а проявились у надрах релігійно-міфологічної віри: міфологія Давнього Сходу, антична релігійно-міфологічна традиція, християнська традиція (Біблія — Старий завіт) тощо. На первісних етапах історії людям притаманні різноманітні міфологічні та релігійні форми самосвідомості. У легендах, переказах, міфах, як частині історії духовного розвитку людства, й розкривається розуміння природи, призначення і сенсу людини та її буття. У міфологічній свідомості поява і розвиток людини нерозривно пов’язані з генезою Космосу, з природою, невід’ємною частиною якої вона себе вважала. Так, у тібетських міфах Космос і Перша Людина народились із Світла і, по суті, складаються зі Світла. Спочатку люди були безстатеві, вони володіли внутрішнім світлом і випромінювали його. Сонця і Місяця не існувало. Коли у людини прокинувся сексуальний інстинкт і з’явилися статеві органи, Світло в ній погасло, а на небі з’явилися Сонце і Місяць. Згідно з іншою поширеною міфологічною традицію (що існувала й на теренах сучасної України) первісні люди були «земнонародженими» (звідси й поширений культ Землі-матері). Вони жили в гармонії між собою і природою, «позбавлені пам’яті про минулі покоління». Зі зміною обертання Всесвіту земнонароджене плем’я було знищене, як писав Платон. Коли нормальне обертання Всесвіту відновилося, живе створіння вже не могло зароджуватися в землі з частин іншого роду. Подібно до Космосу, якому Творець повелів бути у своєму розвитку самодостатнім, так і частинам його та сама влада наказала якомога самостійніше зачинати, народжувати і годувати потомство. Основні уявлення людей міфологічного світогляду про їхні витоки, як і витоки живого взагалі, пов’язані з тотемічними символами. Ці символи об’єднують переважно назвою «чуринга» (видовжені пласкі камені (іноді галька) із реалістичним чи схематичним зображенням тотемічних пращурів), що уособлювала тіло тотема й водночас тіло (або його частину) хазяїна чуринги. Вона не лише втілювала історію народу і загальний початок усіх частин Всесвіту, які стосувалися людини та її життєдіяльності, а й була зосередженням зародків тварин, рослин і людини. Вважалося, що під час певних обрядових дій зародки (образи людей) «оживають», «вискакують» із чуринги, а закінчивши своє життєве коло, повертаються до неї. У багатьох народів збереглися уявлення і про своєрідний колообіг душ - зародків, від яких народжувалися люди і тварини. Ненароджені душі перебували у верхів’ях рік, джерельних водах, горах тощо, куди після закінчення певного життєвого циклу вони поверталися. Побутує думка, що світ мертвих і світ зародків, можливо, був одним і тим самим світом. За Овідієм, тотемом для створення людей є змішана з річковою водою земля, а перші люди створені Геєю-Землею з крові дітей Геї та Урана. Ймовірно, зазначає відомий український історик, автор оригинальної космо-археологічної концепції Микола Чмихов (1953-1994), глиняними були й камені-тотеми, які для забезпечення народжуваності дітей, за віруванням, скидало з неба на землю слов’янське божество Род. Індійці вважали, що люди виникли з тіла вселенського першопращура Пуруші (санскр. «людина», «чоловік»). До XIX ст. у європейській думці панівною була теїстична антропологічна концепція. Згідно з нею людина є актом божественного творіння.

На сьогодні немає єдиної наукової теорії походження людини. Існуючі концепції на основі різних гіпотез намагаються пояснити появу людини на Землі. Найусталенішою, а отже й найпоширенішою, є еволюційна концепція, з утвердженням якої в XIX ст. почалося інтенсивне наукове осмислення проблеми антропогенезу.

Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки розвивалась. У філософії Давньої Індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари), яка була найважливішою складовою Упанішад - текстів, які водночас виражали міфілогічний, релігійний і філософський світогляди. У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами) є дуже умовною, рухливою, непостійною. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари й карми.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи. Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей - людина» основоположний принцип софістів. Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус. У концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

У середньовічній філософії людину трактували передусім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій).

Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) - це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її за- конами. За словами П. Гольбаха, вона «не може - навіть подумки - вийти з природи». У німецькій класичній філософії проблема людини перебувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину - «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм - це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого - моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності людина вільна. Відмітною рисою людини, за І. Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот. Ґ Геґель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб’єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної». Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму. І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був З. Фройд. Він показав, що розум є найцінніша і найлюдськіша властивість людини - сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фройда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.

У розумінні людини З. Фройд виходить з припущення про те, що в живій природі діє два роди сил: Ерос – інстинкт життя і Танатос – інстинкт смерті. Ерос спрямований на збереження життя, оновлення, творення, прогрес. Танатос спрямований на руйнацію життя. Тому людину можна розглядати як поле протидії цих двох сил. Ерос виявний воднораз як дія сексуального інстинкту, Танатос - як деструкція, що супроводжується агресивністю. Тому агресія, за З. Фрейдом, є природно вкоріненою рисою людини.

Сутність людини З. Фройд намагається зрозуміти шляхом аналізу її психіки. Він вважає, що душевне життя людини не може бути зведене до свідомості. Свідомість є лише частиною специфічної багаторівневої психічної реальності. Психіка не є tabula rasa, яка заповнюється виключно за рахунок пізнання зовнішнього світу, тобто зовнішня реальність не єдине, що зумовлює зміст нашого внутрішнього світу.

Психіка – багаторівневе утворення, вона включає:

сферу свідомості – “Я”(Ego)

сферу контролю – “Над-Я”(Super-ego)

шар несвідомого – “Воно” (Id)

o “Воно” – це глибинний пласт підсвідомих потягів та інстинктів, що функціонує за принципом задоволення, тобто за довільно обраною програмою отримання максимального задоволення безвідносно до соціальної реальності і навіть супроти неї.

o “Над-Я” – це моральний цензор, що виявляється передовсім як совість, що містить у собі заповіді, заборони, владу, авторитет батьків тощо.

o “Я” – це посередник між “Воно” і зовнішнім світом, функціонує за принципом реальності і прагне зберегти добрі стосунки як з “Воно”, так й із зовнішнім світом, врівноважити несвідомі потяги із соціальною реальністю. Хоча це не завжди вдається, бо доводи розуму часом безсилі проти інстинктивних потягів. А тому в психіці актуалізується третій елемент структури - “Над-Я”.

Існування людини – це не що інше, як психічна гармонія індивіда, яка здійснюється через розв`язання конфлікту між “Воно” та “Над-Я”. Згідно із Фройдом, “Я” намагається привести ірраціональні імпульси у відповідність вимогам реальності і доводам розуму, обмежити їх за допомогою захисних механізмів. Основними механізмами врівноваження психіки, за З. Фройдом, є витіснення, раціоналізація (“виправдання”)та сублімація.

o Витіснення – це механізм психічного захисту у формі мимовільного забування конфліктних ситуацій, стресів, яких людина воліла б не знати.

o Сублімація - це переключення енергії людських пристрастей і потягів на соціально доцільну діяльність та культурну творчість. За З. Фрейдом, завдяки сублімації могутня сила “Воно” виявляє себе в бурхливій діяльності у сфері мистецтва, науки, політики тощо.

Антагонізм природного (“Воно”) і культурного (“Я”) в індивіді переростає в антагонізм індивідуальних прагнень та цілей розвитку культури. Культура, на думку З. Фройда, – це неначе «гамівна сорочка» для індивіда, яка функціонує в інтересах соціуму з метою забезпечення спільної діяльності і має на меті обмежувати антисоціальні потяги та агресивність індивідів.

 

Релігійно-філософський підхід до сутності людини спирається на такі принципи:

o креаціоністський догмат, що містить ідею творення людини Богом: Бог власноручно створив першу у світі пару - Адама та Єву, від яких походять усі люди. Ця теза є релігійною основою монофілетичної теорії походження людства (тобто походження всіх людей від єдиного кореня).

o богоподібність людини: вона створена за образом і подобою Бога, а, отже, стоїть окремо від усього тваринного світу. Богоподібність людини означає, що саме вона є вінцем творіння.

o засудженнянадмірної самовпевненості людей: людина хоч і богоподібна, та при цьому не повинна забувати, що вона є не більш ніж тіньовим відображенням свого Творця.

o Богоцентризм: феномен людини сприймається і тлумачиться крізь призму існування Бога та його творчої всемогутності.

o духовно-тілесний дуалізм: теза про єдність у людині тілесної та духовної природи.

Функціональний підхід до сутності людини розвинув німецько-американський філософ Е. Фромм.

Суть функціонального підходу в тому, що, на відміну від субстанційного, за основу людської природи береться не одна з двох сторінсоціальна або біологічна – а драматична єдність цих суперечливих сторін: людина є біо-соціальна істота, а тому вона суперечлива у самі своїй основі.

Природу людини неможливо розглядати ні як біологічно зумовлену суму потягів, ні як механічний відбиток з матриці соціальних умов.

Вихід людини за межі природного буття, розрив єдності з природою породив нерозв’язні суперечності людського буття: між життям і смертністю людини; між можливостями і межами їх реалізації; між індивідуальним та соціальним життям.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных