РИТОРИКА ЯК НАУКА І МИСТЕЦТВО

Риторика (походить від грец. rhetorike — ораторське мистецтво) — наука красномовства, яка розглядає способи побудови публічних виступів, умови досягнення їх ефективності. Риторика як теорія ораторського мистецтва виникла у Стародавній Греції, звідти поширилася на Стародавній Рим, згодом — на країни Європи.

Спершу красномовство було в основному виявом природного обдарування людини, згодом, коли виникла необхідність безпосереднього впливу на розум і волю співгромадян засобами живого слова, воно стало справжнім мистецтвом.

Історія Стародавньої Греції знає імена видатних промовців, що могли своїми виступами впливати на настрої людей чи суспільні процеси, — Перікла (Уст. до н.е.), Сократа (469-399 pp. до н.е.), Платона (427-347 pp. до н.е.), Демосфена (384-322 pp. до н.е.), Арістотеля (384-322 pp. до н.е.) та ін. У працях античних мислителів підкреслювалось, що роль оратора — у розкритті істини, у переконанні слухачів, що ораторське слово має величезне значення у розвитку матеріальної і духовної культури суспільства, у формуванні моральних якостей людини. Було відкрито школу красномовства, написано підручник риторики.

Особливого поширення набули судові промови. З'явилися навіть фахівці з написання текстів промов для необізнаних із красномовством клієнтів — логографи.

Загальну теорію красномовства створив Арістотель, який відстоював думку, що риторика має всеосяжний характер, може використовуватися у будь-якій сфері життя.

Вершиною розвитку ораторського мистецтва була діяльність Марка Туллія Цицерона (106-43 pp. до н.е.), який, крім публічних виступів, продовжив розробку теорії риторики. Продовжувачем і послідовником Цицерона був Квінтіліан (бл. 35-95 pp. н. е.). На його думку, умовою досягнення успіху в ораторському мистецтві є природні якості — увага, пам'ять, здатність імпровізувати, емоційність, широкі знання, постійне вдосконалення умінь, високі моральні якості.

Здавна розвивалося ораторське мистецтво і в нашій країні.

Найбільш відомими ораторами Київської Русі були митрополит Іларіон (XI ст.) та Кирило Туровський (XI ст.). Першому з них належить "Слово про закон і благодать", другому — "Слово в новий тиждень після Пасхи".

Тривалий час центром, в якому розвивалося ораторське мистецтво, була Києво-Могилянська академія, в якій одним із навчальних предметів стала риторика — церковна і світська, в теоретичному і практичному аспектах. Упродовж неповних двох століть (1635-1817) тут було складено 127 підручників риторики (кожен викладач читав курс за власним підручником). Студентів учили створювати судові і панегіричні промови, писати вітальні, поздоровчі та ін. листи.

Знаними теоретиками і практиками красномовства були Іоаникій Галятовський, перу якого належать трактат "Наука, албо Способ зложеня казаня" ("Ключ разуменія") — 1659 p., полемічний твір "Розмова білоцерківська" 1676 р. та ін., і Феофан Прокопович (1681-1736), автор багатьох трактатів і проповідей, у т. ч. "Риторики", яку він читав у 1708-1709 pp.

На жаль, пізніше розвиток риторики як науки загальмувався. Цьому було дві причини: одна стосувалася тільки України (щораз більші утиски українського слова, витіснення його з навчальних закладів), друга — загальна. У більшості пізніших підручників риторики основна увага зверталась на патетичність викладу, а не на зміст публічних виступів, через що саме слово "риторика" набуло й другого, негативного значення — "зовнішньо ефектне, але малозмістовне висловлювання".

І все ж, незважаючи на звуження сфери вживання української мови, і в XIX ст. ми знаходимо зразки чудових за змістом і формою промов. Прикладом може бути хоча б промова П. Куліша на похороні Т. Шевченка.

Ще менш сприятливими для розвитку риторики були десятиліття більшовицької влади в Україні з повним партійним контролем над будь-якими масовими зібраннями. Справжній спалах ораторського мистецтва спостерігався в останні роки існування Радянського Союзу (1989-1991) з їх масовими мітингами та в перші роки незалежності України (1991-1994). Яскравими ораторами в той час виявили себе, наприклад, Дмитро Павличко, В'ячеслав Чорновіл. Проте подальші події в суспільстві спричинилися до згасання того загального піднесення, до спаду суспільної активності громадян.

Але й сьогодні ми маємо зразки публічних виступів (наприклад, цикл радіопередач Анатолія Погрібного "Якби ми вчились так, як треба" чи авторська програма Володимира Яворівського) на захист нашого народу, нашої мови, української держави.

Особливістю риторики як науки є її комплексний характер, тісний контакт з різними галузями людського пізнання — логікою, психологією, філософією, етикою, естетикою, поетикою, лінгвістикою, сценічною майстерністю, матеріали яких знаходять застосування як у підготовці оратора, так і в його ораторській діяльності. Тому оволодіти мистецтвом красномовства нелегко, але дуже бажано, оскільки риторика формує у людини уміння:

v всебічно аналізувати предмет дослідження;

v оцінювати особливості аудитори;

v розробляти програму діяльності;

v працювати з фактами, створюючи атмосферу співтворчості зі слухачами;

v удосконалювати власне мовлення;

v встановлювати контакт з аудиторією;

v аналізувати власні відчуття.

Усі ці уміння дуже важливі для кожної людини, а особливо для тих, хто працює в інтелектуальній сфері. Промова — вияв внутрішнього, духовного життя людини, її світогляду, її розуміння світу. Не випадково письменники, створюючи образи видатних діячів, показуючи їх вплив на поведінку і мислення людей, нерідко наводять їх промови (згадаймо, наприклад, промови Захара Беркута та Спартака з однойменних творів І. Франка та Р. Джованьйолі).

Ось чому сьогодні відроджується увага до риторики у навчальних закладах усіх рівнів. Адже, як сказав Цицерон, ораторами не народжуються — ораторами стають.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: