Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Закони і принципи взаємодії людини і природи. 1 страница




Серед майже 250 функціональних екологічних законів, принципів, правил законами гармонізації системи "природа—суспільство" можна назвати такі:

Загальний системогенетичний закон (Ф. Мюллер, Е. Геккель). Природні, а можливо й усі системи в індивідуальному розвитку повторюють у скороченій і закономірно зменшеній та узагальненій формі еволюційний шлях розвитку своєї системної структури. Спостерігається одночасний рух у всіх ієрархічних системах від нескінченно великого Космосу до нескінченно малих елементарних часток. Усюди бачимо взаємопов'язаність в ієрархії систем — еволюція еволюцій і розвиток розвитків.

Цей закон дає можливість прогнозувати майбутні наслідки розвитку.

Закон вектора розвитку (Л. Долло). Розвиток є односпрямованим. Отже, змінити напрям еволюції розвитку життєдіяльності ні за яких обставин неможливо. Закон ускладнення системної організації (К. Ф. Рульє). Історичний розвиток живих організмів, як і всіх інших природних і соціальних систем, призводить до ускладнення їх організації шляхом нарощуваної диференціації функцій, а також і підсистем, що виконують ці функції.

Закон ноосфери Вернадського. На сучасному рівні розвитку людства біосфера неминуче перетворюється на ноосферу, тобто на таку, де розум людини відіграє вирішальну роль у розвитку системи "людина—природа". Люди управлятимуть не природою, а насамперед собою. Закон еколого-системної спрямованості еволюції. Будь-які еволюційні зміни спрямовуються в остаточному підсумку екологічними чинниками й системними особливостями розвитку сукупності, що еволюціонує, тобто прогрес керується як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками.

Закон (принцип) збільшення ступеня ідеальності. Гармонійність відносин між частинами системи історико-еволюційно підвищується. Закон синхронізації і гармонізації системних складових. У системі, як самоорганізувальній єдності, індивідуальні характеристики підсистем узгоджені між собою.

Один із важливих висновків цього закону полягає в тому, що випадання одного з ланцюгів системи змінює структуру й функції інших, пов'язаних із цим законом, або повністю змінює ціле.

Закон необоротності взаємодії "людина—біосфера" (П. Дансеро). Частина відновлюваних природних ресурсів може стати невідновлюваною, якщо людина (суспільство) своїм нераціональним використанням багатств природи зробить їхні життєдіяльність і відновлення неможливими.

Закон єдності "організм—середовище". Між живими організмами і навколишнім середовищем існують тісні взаємовідносини, взаємозалежність і взаємовплив, які зумовлюють їхню діалектичну єдність.

Закон зворотного зв'язку взаємодії "людина—біосфера" (П. Дансеро). Будь-яка зміна в природному середовищі, що спонукалася господарською діяльністю людини, "повертається" і має небажані наслідки, які негативно впливають на життєдіяльність людини, суспільства.

Закон оборотності біосфери (П. Дансеро). Біосфера після припинення впливу на неї компонентів атропогенних чинників обов'язково має зберегти (відновити) свою екологічну рівновагу й усталеність (стійкість).

Закон зниження енергетичної ефективності природокористування. З часом на одиницю отриманої з природних об'єктів корисної продукції витрачається все більша кількість енергії. Закон послідовності проходження фаз розвитку. Фази розвитку природної системи можуть проходити лише в еволюційно та функціонально закріпленому, історично, еволюційно, геохімічно і фізіолого-біохімічно зумовленому порядку, зазвичай від порівняно простого до складного, як правило, без випадання проміжних етапів, але, можливо, з різними темпами проходження.

Закон різночасового розвитку (видозміни) підсистем у великих системах. Системи одного рівня ієрархії (як правило, підсистеми систем більш високої організації) розвиваються здебільшого не строго синхронно (несинхронність рівнів розвитку).

Закон оптимальності. Будь-яка система з найбільшою ефективністю функціонує в деяких характерних для неї просторово-часових межах.

Закон балансу консервативності і мінливості. Будь-яка система, що розвивається, складається з двох рядів структур (підсистем), один із яких зберігає і закріплює її функціональні особливості й будову, а інший — сприяє видозміні і навіть саморуйнуванню системи з утворенням нової функціонально-морфологічної специфіки, як правило, такої, що відповідає оновлюваному середовищу існування системи.

Принцип гальмування розвитку. У період найбільших потенційних темпів розвитку системи виникають максимально гальмувальні ефекти, що можуть бути як помітними, так і прихованими. Закон розвитку системи за рахунок довкілля. Будь-яка система може розвиватися тільки за рахунок використання матеріальноенергетичних та інформаційних можливостей навколишнього середовища.

Закон функціонально-системної нерівномірності. Темпи реакції і проходження фаз розвитку системи (у відповідь на дію зовнішніх чинників) закономірно нерівномірні — вони то прискорюються (посилюються), то гальмуються (послаблюються).

Закон внутрішньої динамічної рівноваги. Речовина, енергія, інформація, динамічні властивості окремих природних систем (у тому числі екосистем) та їхні ієрархії взаємопов'язані настільки, що будь-які зміни одного з цих показників викликають супутні функціонально-структурні кількісні і якісні зміни, які зберігають загальну суму речовинно-енергетичних, інформаційних і динамічних властивостей систем, де ці зміни відбуваються, або їх ієрархій.

Правило прискореного історичного розвитку. Чим швидше змінюється середовище життя людини під впливом антропогенних чинників та умов ведення господарства, тим швидше, за принципом зворотного зв'язку, відбуваються зміни в соціально-екологічних характеристиках людини, економічному й технічному розвитку суспільства (знак процесу може бути як від'ємним, так і позиї] тивним).

Правило соціально-екологічної рівноваги. Суспільство розвивається доти, доки здатне зберігати рівновагу між своїм тиском на середовище і відновленням останнього.

Правило обмеженості ресурсів. ("На всіх не вистачить".) У природі діє правило максимального "тиску життя": організми розмножуються з інтенсивністю, яка забезпечує максимально можливу їх кількість. Значне збільшення чисельності й маси одного виду організмів у глобальному масштабі може відбуватися тільки за рахунок зменшення чисельності й маси інших організмів.

Аксіоми-афоризми Б. Коммонера завершують неповний, але найсуттєвіший перелік загальносистемних закономірностей розвитку системи "людина—природа" та узагальнювальних правил поведінки людини на шляху гармонізації цього розвитку:

усе пов'язане з усім;

усе має кудись діватися;

ніщо не дається задарма;

природа знає краще (природа знає краще, що робити, а люди мають вирішувати, як краще зробити).

Про загальний зв'язок речей і явищ у природі та суспільстві. ("Усе пов'язане з усім".) З управлінського погляду, у системі утворюються екологічні мережі взаємозв'язку. Природа і суспільство перебувають в єдиній мережі системних взаємодій. Відповідно до принципу еволюції всі динамічні системи безповоротно розвиваються від простого до складного, водночас збільшуючи кількість і різноманітність зв'язків. При цьому підтримується певне співвідношення між консервативними й прогресивними елементами системи (спадковість і мінливість; види, що визначають тип спільноти, і конкуруючі з ними види; консервативні й радикальні сили в суспільстві тощо).

Наведемо кілька важливих для розвитку системи наслідків загально системного зв'язку:закон великих чисел, що є сукупною дією великої кількості випадкових чинників, приводить, за деяких загальних умов, до результату, майже незалежного від випадку, тобто такого, що має системний характер. Міріади бактерій у фунті, воді, рослинах і тваринах створюють особливе, відносно стабільне мікробіологічне середовище, яке потрібне для нормального існування всього живого. Незважаючи на випадковий характер попиту і пропозицій, в умовах вільного ринку формуються відносно постійний товарообіг і ціноутворення;

за зовнішнього впливу, який виводить систему зі стану сталої рівноваги, ця рівновага зміщується в напрямі, коли ефект такого впливу зменшується. На біологічному рівні він реалізується у вигляді здатності екологічних систем до авторегулювання (принцип де

Шательє);

будь-яка часткова зміна в системі неминуче приводить до розвитку ланцюгових реакцій, шо спрямовані на нейтралізацію заподіяної зміни або формування нових взаємозв'язків;

будь-яка система функціонує з найбільшою ефективністю в деяких характерних для неї просторово-добових межах (закон оптимальності);

будь-які системні зміни в природі прямо або опосередковано впливають на людину, суспільство.

Закон збереження маси речовин. ("Усе має кудись діватися".) Цей закон є водночас однією з важливих вимог раціонального природокористування. На відміну від суспільного виробництва і побуту людини жива природа в цілому майже безвідходна: у неї немає таких, скажімо, речовин, як сміття. Діяльність людини призвела до змін хімічного середовиша на поверхні планети, до виникнення незвичайних для поверхні землі, води і повітря високих концентрацій елементів стійких синтетичних сполук, які є нейтральними щодо хімізації живих організмів (змінилася, до речі, навіть "формула" води).

Екологічна інтерпретація закону збереження має два постулати:

будь-яка природна або суспільна система може розвиватися тільки за рахунок використання матеріально-енергетичних і інформаційних можливостей навколишнього середовиша (закон розвитку системи за рахунок навколишнього середовища);

у будь-якому господарському циклі відходи й супровідні ефекти є неусувними, вони можуть лише переводитися з однієї форми в іншу або ж перемішуватися в просторі, а їхня дія може розтягуватися в часі (закон неусувності відходів або побічного впливу виробництва, який виключає принципову можливість безвідходного виробництва і споживання в сучасному суспільстві).

Ціна розвитку. ("Ніщо не дається задарма".) В екологічному контексті за цим твердженням прихована думка про якісну спрямованість еволюції систем (будь-яке нове придбання в еволюції системи обов'язково супроводжується втратою якоїсь частини минулого набутку і виникненням нових, ще складніших проблем).

Отже: великі системи еволюціонують тільки в одному напрямі — від простого до складного; інволюцію-регрес можна віднести лише до окремих частин або до окремих періодів розвитку системи (закон необоротності еволюції);

зі зростанням складнощів організації систем темпи еволюції зростають (правило прискорення еволюції, що має відношення як до еволюції органічного світу, так і до історії людства, розвитку техніки).

Критерії еволюційного відбору. ("Природа знає краще".) Люди створили багато речей, яких не було в природі. Технічний прогрес сягнув справді фантастичних висот. Але його побічним продуктом стали людська самовпевненість і зарозумілість. Щоправда, за винахідливістю використання законів природи, оригінальністю, досконалістю і красою конструктивних рішень (а це — за економічністю й ефективністю) здоровий глузд людини, яка врешті-решт має дивовижні технічні системи, програє здоровій мудрості Природи: технічні системи людини значно поступаються біологічним системам (наприклад, біоніка як молода наука про застосування принципів дії

живих систем і біологічних процесів для вирішення інженерних проблем).

Перевага живого повною мірою стосується екологічних систем.

Головний критерій еволюційного добору — це здатність знайти свою екологічну нішу, вписатися в глобальний біотичний кругообіг, підвищити його ефективність, виключити "мертві зони" в мережі природних взаємозв'язків.

Людська індустріальна цивілізація надто поквапливо і грубо порушує замкненість біотичного кругообігу в глобальному масштабі, шо не може минутися безкарно. У цій критичній ситуації слід знаходити компроміси і виробляти умови прийняття їх. Це одне з призначень системи екологічного управління.

3. Класифікація екологічних факторів.

Екологічні фактори можуть бути об'єднані за природою їхнього походження або залежно від їхньої динаміки та дії на організм. За характером походження розрізняють:

 

— абіотичні фактори, котрі зумовлюються дією неживої природи і поділяються на кліматичні (температура, світло, сонячна радіація, вода, вітер, кислотність, солоність, вогонь, опади тощо), орографічні (рельєф, нахил схилу, експозиція) та геологічні.

 

— біотичні — дія одних організмів на інші, включаючи всі взаємовідносини між ними.

 

— антропогенні фактори вплив на живу природу життєдіяльності людини.

 

Коротко розглянемо групи факторів, об'єднаних характером походження.

 

Абіотичні. Серед них особливо виділяється група кліматичних факторів. Дія багатьох абіотичних факторів, включаючи рельєф, вітер, тип ґрунту тощо виявляється опосередковано — через температуру і вологість. Внаслідок цього на невеликій ділянці земної поверхні кліматичні умови можуть суттєво відрізнятися від середніх для даного регіону в цілому. Температура і кількість опадів (дощу або снігу) визначають розташування на земній поверхні основних природних зон. Різноманітність природних комплексів часто визначається особливостями ґрунтів, від яких залежить надходження вологи. Один і той же фактор щодо різних організмів може відігравати різноманітну роль і завдяки цьому переміщуватися у класифікації з однієї групи в іншу. Яскравим прикладом цього явища може бути світло. Для рослин воно є джерелом енергії при фотосинтезі, для багатьох наземних тварин світло може бути основним фактором. Для ґрунтових організмів або мешканців печер, як і для організмів, що живуть у глибинах морів, цей фактор не має значення, оскільки протягом всього життя ці організми не зустрічаються з його дією.

 

Екологічні фактори діють на організм різними шляхами. У найпростішому випадку має місце прямий вплив. Так, сонячне проміння освітлює ящірку, яка лежить нерухомо, і тіло її нагрівається. З іншого боку, дуже часто екологічні фактори впливають на організм опосередковано, через безліч проміжних ланок. Наприклад, поєднання високої температури повітря з низькою вологістю і відсутністю дощів призводить до посухи, іноді це набуває катастрофічного характеру (вигоряє рослинність, травоїдні мігрують або гинуть).

 

Біотичні фактори. Це форми впливу живих організмів один на одного. Основною формою такого впливу в більшості випадків є харчові зв'язки, на базі яких формуються складні ланцюги і ланки харчування. Крім харчових зв'язків, в угрупованнях рослинних і тваринних організмів виникають просторові зв'язки. Все це є підставою для формування біотичних комплексів. Виділяють різні форми біотичних відносин, які можуть бути найрізноманітнішими — від дуже сприятливих до різко негативних.

 

Між представниками різних видів організмів, що населяють екосистему, крім нейтральних, можуть існувати такі види зв'язків:

 

конкуренція — боротьба між представниками різних видів за їжу, повітря, воду, світло, життєвий простір; боротьба тим жорстокіша, чим більш споріднені й близькі за вимогами до умов середовища види організмів, що конкурують;

 

мутуалізм — представники двох видів організмів своєю життєдіяльністю сприяють один одному, наприклад комахи, збираючи нектар, запилюють квіти; мурашки, опікаючи попелиць, живляться їхніми солодкими виділеннями;

 

коменсалізм — коли від співжиття представників двох видів виграє один вид, не завдаючи шкоди іншому, наприклад, рибка-прилипайко знаходить захист і живиться біля акул (мутуалізм і коменсалізм називають ще симбіозом);

 

паразитизм — одні істоти живляться за рахунок споживання живої тканини господарів, наприклад, кліщі, блощиці, воші, глисти, омела, деякі гриби тощо;

 

хижацтво — одні організми вбивають інших і живлять-

 

алелопатія — одні організми виділяють речовини, шкідливі для інших, наприклад, фітонциди, що виділяються деякими вищими рослинами, пригнічують життєдіяльність мікроорганізмів; токсини, що виділяються під час "цвітіння" води у водоймищах, отруйні для риби та інших тварин.

 

Антропогенні фактори зумовлені діяльністю людини, вплив її на природу може бути як свідомим, так і стихійним, випадковим. Користуючись знанням законів розвитку природи, людина свідомо виводить нові високопродуктивні сорти рослин, породи тварин, усуває шкідливі види, творить нові природні комплекси. Процес взаємодії людини з природою почався з моменту появи людини на Землі і весь час зростає.

 

У 1958 р. A.C. Мончадський запропонував класифікацію факторів за характером їхньої дії.

 

Стабільні фактори — ті, що не змінюються протягом тривалого часу (земне тяжіння, сонячна стала, склад атмосфери та інші). Вони зумовлюють загальні пристосувальні властивості організмів, визначають належність їх до мешканців певного середовища планети Земля.

 

Змінні фактори, які, у свою чергу, поділяються на закономірно змінні та випадково змінні. До закономірно змінних належить періодичність добових і сезонних змін. Ці фактори зумовлюють певну циклічність у житті організмів (міграції, сплячку, добову активність та інші періодичні явища і життєві ритми). Випадково змінні фактори об'єднують біотичні, абіотичні та антропогенні фактори, дія яких повторюється без певної періодичності (коливання температури, дощ, вітер, град, епідемії, вплив хижаків та інші).

 

До середини XX століття людина, за визначенням В.І. Вернадського, стала найбільш могутньою геологічною силою на нашій планеті. Різко зріс вплив людської діяльності на довкілля, що призвело до порушення природних зв'язків. Так, внаслідок вирубування лісів, пустелі різко пришвидшили свій наступ на зелені зони. Діяльність людини змінює умови навколишнього середовища, а середовище, в свою чергу впливає на життя, здоров'я та життєдіяльність як окремої людини, так і людської популяції загалом.

4. Аутекологія, поняття середовища існування. Водне, ґрунтове, повітряне середовище, соціальне середовище.

Аутекологія (др.-греч. αὐτός - "Сам") - розділ екології, що вивчає взаємини організму з навколишнім середовищем. На відміну від демекологіі і сінекологіі, зосереджених на вивченні взаємовідносин з середовищем популяцій і екосистем, що складаються з безлічі організмів, досліджує індивідуальні організми на стику з фізіологією. Даний термін нині вважається застарілим (Odum, 1959), а предмет розділу вважають відрізнятись від такого демекологіі. Це пов'язано з тим, що рівнем організації живого, на якому можливе вивчення взаємодії з відсталої середовищем, вважають популяцію організмів певного виду.

Будь-який живий організм, що населяє нашу планету, існує залежно від умов "живої" та "неживої" природи. Цей апріорний факт робить кожен компонент системи взаємопов'язаним із іншими. Оволодіти знаннями про довкілля можна тільки на основі побудови певної системи, що значно полегшить осягнути окремі компоненти цілої науки. Як людина учиться читати, знаючи букви, так, оволодіваючи азами екології, необхідно уявити дві складові середовища існування живого — неживий компонент та живі істоти, які його населяють. Відмінність екологічного сприйняття неживої природи полягає у тому, що еколог вивчає її через призму пристосувань живого до факторів, що на нього впливають. Отож, не володіючи інформацією про реакції живих організмів на вплив явищ і процесів, що відбуваються на нашій планеті, вирішити будь-яке, навіть найпростіше екологічне завдання стане нереальним. Розділ "Аутекологія" висвітлює взаємовідносини організмів з довкіллям, тобто розкриває, яким чином фактори середовища впливають на живий організм. При цьому аутекологія досліджує вплив екологічних чинників на морфологію, фізіологію і поведінку організмів (Екологія. Охорона природи: Словник-довідник, 2002).

 

Як зауважив Ю. Злобін (1998), аналізуючи умови, в яких проходить реальна життєдіяльність рослин і тварин та існує людина, дослідники широко застосовують поняття середовища, навколишнього середовища, природного середовища і т.п. Середовище — найбільш загальне поняття, цим терміном позначають усе, що оточує даний об'єкт. Під середовищем життя живих організмів мається на увазі вся сукупність конкретних абіотичних та біотичних факторів, за яких існує дана особина, популяція або вид. Іншими словами, термін "середовище життя" означає все оточення, де відбувається діяльність людини і розвиток живої та неживої матерії. Вислів "навколишнє середовище" має той же зміст, але він менш вдалий, хоч і широковживаний, оскільки саме слово "середовище" вже має на увазі оточення об'єкта. Слід відрізняти середовище життя рослин і тварин від середовища життя людини. Середовище життя людини охоплює всі території та акваторії, що є місцем перебування і виробничої діяльності людини. Слід відзначити, що нині сфера діяльності людини виходить далеко за межі планети Земля.

 

По суті, до середовища життя людини входять усі компоненти біосфери, вся сукупність створених людиною технологічних об'єктів, а також усі соціальні феномени людського суспільства. У зв'язку з цим загальне середовище життя слід розділяти на природне та соціальне.

 

Природне середовище — це об'єктивно існуюче середовище будь-якого живого організму, в тому числі й людини. Соціальне середовище — це сукупність оточуючих людину суспільних, матеріальних, духовних умов її існування та діяльності. Воно, по суті, охоплює всю суспільно-економічну систему, в межах якої перебуває людина. Природні компоненти середовища життя людини досить різноманітні. Оскільки людина є біосоціальною істотою, вони відіграють важливу роль у її добробуті. Фізичні компоненти середовища, такі, як географічне положення місцевості, наявність та якість природних ресурсів (вода, повітря) — все це є умовою нормальної життєдіяльності. До природного середовища входять і всі живі організми, що оточують людину.

 

Важливим параметром оцінки якості природного середовища є його стійкість, стабільність усіх режимів і станів природних факторів. Різкі відхилення від звичайного стану природного середовища призводять до стихійного лиха й катастрофи для людського суспільства. Досить згадати виверження Везувію, коли були знищені Помпеї, або зовсім нещодавні наслідки катастрофічних для людини тихоокеанських цунамі і т.п. У всіх випадках найбільше потерпала людина, і саме людські жертви бралися за критерій оцінювання катастрофи (втрати природи не враховуються).

 

Середовище життя є динамічним комплексом. Воно розвивається саме по собі, а також під впливом усіх живих організмів та людини зокрема. Тому одноразово отримана інформація про особливості середовища не створює цілісної картини щодо умов існування живих істот.

 

Вільне трактування обсягу поняття "середовище життя", вихолощування з нього екологічного змісту є доволі небезпечним. Воно створює ілюзію, ніби природне середовище змінюється менше, ніж це є насправді, під впливом наслідків господарської діяльності людини.

 

Екологія як наука, що вивчає взаємовідносини організмів з навколишнім середовищем, чітко визначає поняття середовища, при цьому акцентується, що середовище існування може мати відмінні за хімічними та фізичними властивостями умови. Загальноприйнято виділяти три типи середовища на нашій планеті, які чітко відрізняються одне від одного, — водне, ґрунтове, повітряне.

Водне середовище

 

Вода, в якій розпочалося життя на Землі, — це важливий екологічний фактор, що визначається її фізичними властивостями, зокрема прозорістю, щільністю, теплопровідністю і теплоємністю, а також текучістю. Остання зумовлює циркуляцію в озерах і ставках. Водне середовище однофазне — в ньому різко переважає рідка фаза. Одночасно природна вода, яка утворює гідросферу, становить складну полідисперсну систему, що складається з водних розчинів і зависі частинок неорганічних і органічних речовин, а також із живих органічних тіл, котрі втримуються в системі за рахунок різниці співвідношень маси, постійного перемішування і переміщення водних мас або активної протидії силі тяжіння з боку живих організмів. В поняття гідросфери включають і дно водоймища (тверда фаза), і приводний шар повітря (газоподібна фаза). Велике значення мають площини контактів цих фаз: дно — вода, вода — повітря. Це складні біогоризонти, насичені живими організмами. Відомо, що основну масу гідросфери Землі утворюють води Світового океану (95,5% за об'ємом), які містять величезну кількість органічної речовини, в тому числі незначну частку живих організмів — не більше 3 млрд тонн, або 0,15%.

 

Головним джерелом тепла, яке надходить у водні шари, є сонячна енергія. Сонячне проміння, проникаючи крізь водну поверхню, поглинається і розсіюється водою, розчиненими в ній речовинами і зваженими частинками. Поширення радіації у воді підпорядковується загальному закону послаблення радіації. Сонячне тепло, завдяки малій теплопровідності води, майже не досягає глибини. Переміщення теплих мас з поверхні на глибину відбувається за рахунок вертикального переміщення (вітрового, конвективного, турбулентного у прісних порівняно мілководних водоймищах), а також за рахунок глибинних течій у морських водах. Прогрівання шарів води, як у внутрішніх водоймах, так і в морях, має сезонний характер. Важливими фізичними властивостями води є її висока щільність, яка послаблює земне тяжіння, що дає змогу гідробіонтам мікроскопічних розмірів перебувати у зваженому стані. Більші за розміром гідробіонти для полегшення плавання знижують свою щільність, вбираючи в себе велику кількість води (медузи), жирових крапель (діатомові водорості), повітря (ламінарії і молюск наутілус), а також утворюючи різні відростки. Водне середовище сформувало планктонні організми з характерною формою тіла, що дає можливість їм легко утримуватись "на плаву" або "ширяти" у водному просторі (медузи, лангусти, молюски). Цьому також сприяє розмір організмів: невеликі тіла зоопланктону мають теж здатність "ширяння" у водній товщі.

 

До прісних вод належать стоячі та проточні води. Рух води приводить до вирівнювання температури у всій її товщі, а також до збагачення киснем. Текучі води в процесі адаптації формували тіло риб: наприклад, у форелі, в поперечному розрізі, воно округле, тоді як у риб стоячих вод (ставків, озер) воно плоске (короп, карась, окунь). Своєрідним для тварин швидкоплинних вод є екологічне пристосування — реотропізм: тварини приймають певне положення відносно течії і намагаються подолати її. У воді в розчиненому стані присутні гази і мінеральні солі. Велике екологічне значення має кількість розчиненого у воді кисню. У солоній воді розчинність кисню на 20% нижча, ніж у прісній. Перенасиченість киснем можна спостерігати у водах озер і ставків, багатих на рослинність, що містить хлорофіл.

 

Залежно від кількісного вмісту і розподілу у воді стоячих водойм кисню, а також характеру і чисельності організмів, що населяють їх, водойми поділяють на три групи:

 

оліготрофні (небагаті на корм) — глибоководні озера з низькою температурою в нижніх шарах водяної товщі, багатої на кисень. У цій воді добре розвиваються лососеві, форель (озера — Пісочне на Поліссі, Синевир у Карпатах). Тут повільніше розкладається органічний відпад і вода в них голуба і прозора;

 

еутрофні (багаті на корм) — неглибокі, придонні води мають вищу температуру, ніж оліготрофні. Тут швидко розвиваються різноманітні організми, а також добре перебігають процеси їх відпаду і розпаду. Вода в таких водоймах зелена. Риби тут задовольняються невеликою кількістю кисню;

 

дистрофні (бідні на корм). В їх водах нагромадилась велика кількість гумінових кислот, що робить їх кислими і коричнюватими (Янівське озеро поблизу Львова).

 

У прісній і особливо морській воді значно більша кількість вуглекислого газу. Наприклад, у морській воді його міститься від 40—50 см3/л (у вільній або зв'язаній формі, що в 150 разів перевищує його концентрацію в атмосферному повітрі). Вуглекислий газ відіграє значну роль у забезпеченні процесу фотосинтезу водяних зелених рослин, а також формуванні вапняних утворень (раковин, панцирів) безхребетних. У природних водах концентрація солей різна. Наприклад, у прісних водах вища карбонатність (близько 80%), у морських — більше хлоридів (у Чорному морі їх 80,7%), а в Аральському і Каспійському морях, крім хлоридів (близько 60%), наявні сульфати (30%). Важливою складовою прісних вод є кальцій, який часто відіграє роль обмежуючого фактора. Розрізняють води "м'які" (кальцію 9 мг/л) і "жорсткі" (понад 25 мг/л).

Ґрунтове середовище

 

Ґрунт, як жодне інше середовище, — густо заселений різними тваринами і мікроорганізмами, залишається при цьому основним життєвим субстратом для рослин. Ґрунтова фауна, або едафон, включає представників багатьох найвищих за ранґом таксонів. Відомо, що близько 90% видів комах на тих чи інших стадіях свого онтогенезу пов'язані з ґрунтом. В особливо сприятливих для життя умовах на 1 м2 шару ґрунту і підстилки налічується до 1,5 більйона найпростіших, до 20 млн нематод. Ґрунт став місцем проживання не лише безхребетних. У земляних сховищах багато хребетних навіть виводять нове потомство. Серед них і земноводні, і птахи, і ссавці. На окремих лісових ділянках порожнини нір крота становлять до 15% площі. Кроти, утворюючи в ґрунті численні ходи, спушують ґрунт, поліпшують його фізичні й водні властивості. В земляних нірках гніздяться берегові ластівки, рибалочки, бджолоїдки. Різноманітний і багатий органічний світ ґрунту відіграє важливу роль у його трансформації. Прискорюючи розклад і загальний кругообіг речовин, ґрунтові редуценти, тобто тварини, які живляться мертвими органічними речовинами, що розкладаються, збагачують ґрунт органічними сполуками, поліпшують його фізичні властивості: структуру, водопроникність, аерацію, а отже, умови мінерального і водного живлення, росту і кореневого дихання рослин. За хімічним складом ґрунт суттєво відрізняється від своєї материнської породи. Він складається з мінеральних, органічних і органо-мінеральних речовин. Головною особливістю хімічного складу ґрунту с наявність у ньому специфічної групи органічних речовин — гумусових. Визначальним для генезису ґрунтів та їх родючості є ґрунтовий розчин, який бере участь у процесах перетворення (руйнування і синтез) мінеральних і органічних речовин, переміщення вертикальними профілями різноманітних продуктів ґрунтоутворення, а головне — у живленні рослин. Тому дуже важливо знати його склад та властивості (реакцію, буферність, осмотичний тиск) і динаміку.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных