Закони і принципи взаємодії людини і природи. 5 страница

Екосистеми найвищої продуктивності, в межах 2000 — 3000 г/мг на рік. До них належать екосистеми тропічних вологих лісів.

Екосистеми високої продуктивності, в межах 1000 — 2000 г/м2 на рік. До них належать листяні ліси помірної зони та луки.

Екосистеми помірної продуктивності, в межах 250 — 1000 г/м2 на рік. До них належать степи та чагарники.

Екосистеми низької продуктивності, менше 250 г/м2 на рік. До них належать пустелі та напівпустелі.

Різноманіття екосистем на нашій планеті є важливим фактором загальної стійкості біосфери.

Дамо короткі характеристики окремих екосистем нашої планети. При загальній характеристиці екосистем звернемо увагу на основні компоненти, які визначають тип функціонування екосистеми, характерний вигляд і склад фауни та флори.

6.2. Тундри

Екосистеми тундр розміщуються головним чином у Північній півкулі, на Євро-Азіатському та Північно-Американському континентах в районах, що межують з Північним Льодовитим океаном. Загальна площа, яку займають екосистеми тундр та лісотундри у світі, дорівнює 7 млн км2 (4,7% площі суходолу). Середня добова температура вище 0° С спостерігається протягом 55—118 діб у рік. Вегетаційний період починається в червні та закінчується у вересні. Кількість опадів незначна — 200 — 400 мм на рік, але вологість ґрунту влітку досить висока внаслідок низького випаровування (на нього витрачається тільки 30% загальної кількості опадів) та наявності вічної мерзлоти. Суворість клімату тундри посилюють постійні сильні вітри, в зимовий період пїд їхнім впливом відмирають усі частини рослин, що височать над поверхнею снігу. Тундри Євразії та Північної Америки дуже подібні між собою. Ареали багатьох видів рослин і тварин тундр охоплюють обидва континенти. Аналогічні кліматичні умови складаються у високогір'ї, де формуються гірські тундрові екосистеми, що схожі на зональні.

Рельєф поверхні тундри в основному рівний. Ґрунти слабо розвинуті, торфові та болотисті. Вони погано прогріваються і тому процеси гуміфікації та мінералізації йдуть в них повільно. Ґрунти завжди кислі, вміст гумусу в них не перевищує 1 — 2%.

У рослинному покриві переважають низькорослі чагарники — карликова берізка, приземкуваті види верби, чорниця, лохина та водяниця.

Місцями ростуть осоки та пухівка. Основний фон рослинного покриву становлять кущисті лишайники та мохи. Широко розповсюджені види лишайників з родів Сіасіопіа та Сеігагіа. До них належить відомий оленячий мох — ягель. Вищі рослини тундр, звичайно, представлені багаторічними видами, що мають потовщені підземні частини з запасами поживних речовин, завдяки яким забезпечується раннє весняне відростання та швидке цвітіння. Ця особливість тундрових рослин дуже важлива в умовах короткого літа. Тваринний світ екосистем тундр бідний. Його формування обмежують злиденний запас рослинної їжі та суворість клімату. На зиму більшість мешканців тундри міґрує в лісову зону, птахи відлітають на південь. Постійними зимовими мешканцями тундри є невелика кількість видів: лемінги, деякі ховрахи, песці, полярна сова. Влітку життя тундр оживляє маса водоплавних птахів (гуси, казарки, качки, кулики), але вони включаються в тундрові трофічні ланцюги тільки частково, оскільки харчуються в основному на прибережних водоймах. Однак гуси та качки використовуй в їжу до 50 — 80% рослинності тундри в місцях свого гніздування.

Постійними мешканцями тундри є північні олені. Але це кочові тварини. Вони залишають тундру на зимові місяці, коли з-під твердого снігового покриву вони не можуть здобувати ягель — основну свою їжу. Середину літа північні олені проводять на узбережжі, де достатньо кормів та вітер відганяє кровосисних комах. Такий самий характер мають кочівлі і домашніх північних оленів. У результаті перевипасу оленями мохо-лишайникові тундри перетворюються в лугові з переважанням на них щучнику і тонконога. Хижаки тундри представлені совами, песцями, частково білим ведмедем. У цілому вони нечисленні. Чисельність хижаків у різні роки помітно змінюється, повторюючи відповідні зміни чисельності травоїдних тварин, особливо лемінгів. Ґрунтові тварини заселяють тільки поверхневі частини ґрунту. У деструкції органічної речовини в екосистемах тундри перше місце посідають не бактерії, агриби.

Загалом вплив тварин на рослинний покрив тундр досить великий. На прикладі тундр добре помітна взаємозумовленість існування цих двох груп живих організмів. Первинна продуктивність екосистем тундр невелика — складає в середньому 140 г сухої органічної речовини на 1 м2 в рік. Валова біологічна продуктивність в тундрах не перевищує 340 г/м2 у рік. Запаси фітомаси коливаються від 0,1 до 100 тонн на гектар. Тундрові екосистеми характеризуються крихкістю та вразливістю. Порушення цих екосистем тривають досить довго, відновлюваль-ні процеси йдуть поволі.

Лісові екосистеми помірного поясу

Лісові екосистеми займають на Земній кулі великі площі. В їхньому рослинному покриві переважають дерева. Залежно від Ґрунтово-кліматичних умов та географічного положення лісові екосистеми поділяються на тайгу, змішані та листяні ліси.

Тайга.

Тайгою називають шпилькові ліси, що широкою смугою простягаються на Євро-Азіатському та Північно-Аме-риканському континентах південніше від лісотундри. Екосистеми тайги займають 13,4 млн км2, що становить 10% поверхні суходолу або 1/3 всієї лісовкритої території Земної кулі.

Для екосистем тайги характерна холодна зима, хоча літо доволі тепле і тривале. Сума активних температур у тайзі становить 1200—2200. Зимові морози сягають до —30°-40'С. Опадів випадає від 300 до 1600 мм на рік. Ґрунтові процеси, внаслідок тривалої зими, йдуть малоактивно, гуміфікація сповільнена. Ґрунти в основному підзолисті.

Деревостій у тайзі представлений ялиною сибірською або європейською, ялицею, соснами та модриною. У Північній Америці ЇХ замінюють тсуга та псевдотсуга. Всі ці види в цілому мало вибагливі щодо родючості ґрунту. Модрина переважає на сході Євразії, сосна тяжіє до сухих або заболочених ґрунтів. Для Земної кулі екологічно важливі соснові ліси — вони займають друге місце після вологих тропічних лісів за продукцією газоподібного кисню в розрахунку на одиницю поверхні ґрунту.

Кореневі системи дерев, як правило, поверхневі (окрім сосни). Це робить тайгу нестійкою до посух та схильною до буреломів. Зімкнутість крон дерев висока і на землю проникає мало світла. Тому у тайзі слабо розвинуті підлісок і трав'яний покрив. Ґрунт вкритий зеленими мохами, а в більш вологих місцях — сфагнумом. На моховому покриві часто ростуть дрібні чагарнички — брусниця, чорниця, лохина та мучниця.

Фауна екосистем тайги багатша, ніж тундри. Важливим видом кормів є насіння шпилькових порід дерев. Ними харчується велика кількість видів гризунів та птахів. Врожаї насіння шпилькових порід досить сильно змінюються у різні роки, тому у тварин спостерігаються кочівлі. Важливим джерелом корму в тайзі є бруньки дерев та чагарників, їх широко використовують в їжу. Численні тут і комахи-фітофаги, зокрема, ті, що живляться деревиною. На деревах оселяється велика кількість видів паразитичних та сапрофітних грибів. Є тут також тварини ризофаги, що живляться корінням. Найбільш характерні в цій групі дротяники — личинки жуків-коваликів. Фауна хижаків представлена риссю, соболем, росомахою, вовком, бурим ведмедем, лисицею. Чимало тут комахоїдних видів птахів — дятли, повзики, дрозди, синиці та інші. Є тут також земноводні та плазуни. У тайзі трапляється багато кровосисних комах (кліщі, комарі, мошки та інші). У цілому трофічна мережа тайги багатша та складніша, ніж у тундрі. Трофічні ланцюги більш довгі та мають паралельні ділянки, тому екосистеми тайги порівняно з тундровими стійкіші до різних порушень.

Біомаса екосистем тайги складає 350—400 тонн/га, а річна продукція — 8—10 тонн/га. В умовах більш континентального клімату, де переважає модрина та деревостої розріджені, біомаса знижується до 50—200 тонн/га, а річна продукція до 4—6 тонн/га.

Екосистеми тайги можуть також формуватися в гірських масивах і представляють там один із гірських поясів. Такі типи екосистем можна спостерігати в Карпатах. Тут вони утворені ялиною європейською, білою ялицею та сосною. Деревостої частіше одноярусні, підлісок відсутній. Для фауни гірських поясів характерна присутність ізольованих популяцій таких видів, як глухаря та довгохвостої сови.

Змішані та листяні ліси помірної зони.

Екосистеми цього виду поширені на півдні від зони тайги. Вони охоплюють майже всю Європу, простягаються більш чи менш широкою смугою в Євразії, добре виражені в Китаї. Є ліси такого типу й в Америці.

Кліматичні умови в зоні листяних лісів більш м'які, ніж у зоні тайги. Зимовий період триває не більше 4—6 місяців, літо тепле. На рік випадає 700—1500 мм опадів. Ґрунти підзолисті. Листовий опад сягає 2—10 тонн/га на рік. Він активно залучається до гуміфікації та мінералізації. Тому ґрунти листяних лісів багатші на гумус та мінеральні речовини, ніж ґрунти у тайзі. Запас гумусу досягає 10—20 тонн/га. У фауні ґрунтових фітофагів переважають дощові черв'яки, але й чимало нематод, ківсяків, багатоніжок, кліщів-орибатід. Для екосистем, утворених листопадними породами, характерний різко контрастний режим освітленості. Взимку та напровесні, коли дерева та чагарники стоять без листя, освітленість на рівні ґрунту висока; влітку, навпаки, затінення стає досить високим. Це приводить до появи у листяних лісів особливої синузії весняних ефемероїдів, їхня активна життєдіяльність проходить ранньою весною, коли температура вже підвищилася, але дерева ще не встигли одягнутися у листя.

В Європі можна виділити три основні зони за переважаючими лісоутворюючими породами. У Західній Європі переважають ліси дуба черешчатого з домішками сосни, берези, вільхи, осики та клена. У Центральній Європі ліси утворені буком європейським, грабом та липою. На західному узбережжі Європи, у Франції та Великобританії більш поширені дуб черешчатий та дуб скелястий, граб. Ярусна структура листяних і змішаних лісів складніша, ніж у тайги. Найбільш складна будова у лісів Білорусі та Правобережної України.

Тваринне населення екосистем листяних лісів доволі різноманітне. Характерна наявність великих рослиноїдних видів ссавців. У змішаних і листяних лісах живе велика кількість видів птахів та хижаків. Деякі птахи та ссавці мігрують на зиму в більш південні місця, де менше снігу та легше здобути їжу. У групі лісових комах багато ксилофагів, що харчуються живою та мертвою деревиною. Є комахи (наприклад, дубова листовійка), що пристосувалися поїдати листки. У ґрунті є багато видів ризофагів: дротяники — личинки жуків-коваликів та личинки пластинчатовусих жуків і особливо хрущів. У цілому для екосистем змішаних та листяних лісів характерні складні трофічні мережі.

Запаси біомаси в листяних лісах становлять 400—500 тонн/га при річній продуктивності 10—50 тонн/га. На частку зоомаси припадає до 1 тонни/га, що перевищує цей показник в усіх інших біомах суходолу.

Південний кордон поширення листяних лісів визначає дефіцит вологи та засолення ґрунту. Тут ліси поступово переходять у лісостеп, а далі у степи.

Екосистеми листяних і змішаних лісів розташовані у найбільш сприятливому кліматі, де здавна оселялася людина. Це призвело до того, що величезні масиви таких лісів були вирубані. У середньому вже втрачено понад 3/4 площі змішаних і листяних лісів помірної зони. У США 3/4 таких лісів вирубано, в Китаї — 90%. У лісах, що збереглися, спостерігається збідніння флори та фауни.

В Україні ліси становлять 13,8% усієї території. Відповідно до лісових деревних порід вони розподіляються таким чином: соснові ліси займають 33,6% загальної території, ялинові — 9,8%, ялицеві — 1,4%, дубові бори — 26,1%, букові ліси — 9,8%, вільхові — 4,3%, березові — 5,6%.

Вічнозелений тропічний дощовий ліс

Тропічні дощові ліси — джунглі — формуються в умовах досить вологого та жаркого клімату. Сезонність тут не виражена і пори року розпізнаються за дощовим та відносно сухим періодами.

Середня місячна температура цілорічно тримається на рівні 24° — 26°С і не опускається нижче плюс 18е С. Опадів випадає в межах 1800—2000 мм на рік. Відносна вологість повітря зазвичай перевищує 90%. Тропічні дощові ліси займають площу, рівну 10 млн. кв. км. У фітомасі тропічного лісу утримується 40% всього зв'язаного вуглецю планети. Основні масиви таких лісів розміщені в басейні ріки Амазонки (Південна Америка), в басейні ріки Конго (Африка) та на південному сході Азії. Ґрунти слаборозвинуті, бідні на поживні речовини внаслідок швидких процесів гуміфікації та мінералізації. Усі поживні речовини швидко перехоплюються корінням або вимиваються з ґрунту зливами. Коріння рослин проникають у ґрунти не глибше 50 см. Такі ґрунти після вирубки лісу та сільськогоспо-дарського використання швидко піддаються ерозії та втрачають родючість.

Загальною особливістю тропічного дощового лісу є надзвичайно велике розмаїття видів рослин і тварин. Тут представлено майже 50% світового генофонду рослин і 2/3 видів тварин планети. Майже всі рослини тут вічнозелені. Тривалість життя окремого листка 12—14 років, опадають вони поступово, і

рослини завжди стоять вкриті листям. Частина листків мас пристосування до всмоктування дощової води, інші — навпаки, пристосовані до швидкого стікання води з їхньої поверхні вздовж спеціальних жолобків та виростів. Широко представлені епіфіти, що оселяються на стовбурах та гілках дерев. На епіфіти особливо багата Америка. Цвітіння рослин тропічного дощового лісу спостерігається протягом усього року.

Тропічні дощові ліси мають складну багатоярусну структуру рослинного компонента, яка впливає на ярусне розміщення тварин. На поверхню ґрунту потрапляє мало світла, воно перехоплюється верхніми ярусами, і тому трав'яний покрив зріджений або зовсім відсутній. Усе життя такого лісу зосереджене на верхніх ярусах.

Фауна тропічного дощового лісу також різноманітна. Тут багато видів комах, плазунів та птахів. Ссавці представлені значно менше, великих видів мало. Біомаса тропічного лісу складає 350—700 і навіть 1000 тонн/га, опаду — до 100 тонн. Тваринна біомаса сягає до 200—300 кг/га, або 0,02% усієї біомаси. На частку хребетних припадає 13—20 кг/га. У цілому тут найбільша щільність біомаси на планеті.

Екосистеми тропічного дощового лісу є важливими постачальниками газоподібного кисню: вони продукують його в кількості ЗО тонн/га на рік. Поглинання вуглецю та виділення кисню в тропічних лісах зрівноважені.

Екосистеми тропічного дощового лісу при всій своїй складності досить крихкі і легко можуть бути зруйновані під впливом господарської діяльності людини. Найбільших збитків завдає вирубування цінних порід деревини, наприклад, червоного дерева, махогонії, білого кедра, бальси, ебенового дерева. Для лісозаготівлі та потреб перелогової системи землекористування щороку вирубують майже 7,1 млн га лісу. Зокрема, в Африці початкова площа тропічного дощового лісу скоротилася більш як на 60%. Відновлення ж екосистем тропічного лісу йде поволі та вимагає десятків, якщо не сотень років.

6.5. Степи

Степові екосистеми формуються в помірному поясі в умовах посушливого клімату і тому для них характерне внутрішньоконтинентальне розташування. Середньорічна температура дорівнює плюс 3—7,5С. Опадів випадає на рік від 250 до 750 мм. Зволоження є головним фактором, що визначає розвиток рослинного покриву. У Північній півкулі степова зона розташовується на півдні від лісової та широкою смугою тягнеться в центрі Євразії. У місцях з океанічним типом клімату степи виклинюються та заміщуються іншими екосистемами. Аналогічне розташування і у степів на Північно-Американському континенті (тут їх називають преріями). У Південній півкулі аналогом степів є пампа та злакові рослинні угруповання.

Ґрунти степів — це потужні чорноземи (тільки в південній частині їх замінюють бідні чорноземи та каштанові ґрунти). Підстилка завжди незначна, вона швидко гуміфікується. Але швидкість мінералізації тут низька. Це є причиною накопичення потужних шарів гумусу. Його тут в 5—10 разів більше, ніж у лісовій зоні. Коріння рослин проникає у ґрунт на глибину до 2 м. Рослинний покрив степів формується за рахунок багаторічних трав. Головним чином це злакові. Рослинному покриву степів характерна полідомінаятність та багатоярусність травостою. Є в степах і чагарники та чагарнички, але суцільного ярусу вони не утворюють. Усі рослини степів несуть на собі ознаки пристосованості до недостатності волого-забезпечення. У них є опушення, восковий покрив на листках, глибокі кореневі системи. Степам характерне почергове цвітіння різних видів рослин, що проявляється в послідовній зміні аспектів. Протягом вегетаційного періоду їх буває 8—10. Видове різноманіття в степах досить значне, на 1 кв. м реєструється до 80 видів квіткових рослин. У північних частинах степів переважають мезофітні крихкодернові та кореневищні злаки, в південних їх замінюють дерновинні. Північні степи іноді називають луговими, або ковилково-різнотравними. Південний степ завжди має переважну більшість злаків, які представлені різнотравно-типчаково-ковилкови-ми, типчаково-ковилковими та полинно-злаковими формаціями. Тваринний світ сучасних степів сильно збіднений та фраґментований.

У нижніх ярусах степів травоїдні тварини представлені гризунами, що живляться насінням. Тут також поширені гризу ни-ризофаги, що поїдають корені. Вони переміщують величезні об'єми ґрунту в пошуках корму, створюючи у степах особливий мікрорельєф. Є у степах декілька видів рослиноїдних, зокрема всеїдні та хижі птахи. У травостої проходить активне життя комах фітофагів та хижаків.

Степи України зберігали багату фауну до 30-х років XX ст., але після більшовицької колективізації та ліквідації меж суцільна оранка знищила місця мешкання багатьох видів тварин. Початкова цілина мала високе видове різноманіття тварин. Тут мешкали величезні стада великих ссавців. У зв'язку з чітко вираженою зміною літнього та зимового сезонів у деяких тварин спостерігається зимова сплячка.

Для північної частини степів, де вони переходять у лісостеп, характерне своєрідне спільне помешкання степових і типово лісових видів тварин. У лісостепу тварини, звичайно, полюбляють селитися та жити в лісі, а здобич шукати в степу. Така взаємопроникність степових та лісових екосистем є додатковою ілюстрацією континуальності біосфери.

Біомаса степових екосистем помірної зони вимірюється в межах 100—150 тонн/га, в середньому — 50 тонн/га. Річна біолродукція дорівнює 5—ЗО тонн/га. На частки зоомаси припадає 10—50 кг/га. У різні роки біопродукція змінюється від 36 до 72 ц/га.

Висока родючість ґрунту степів та сприятливий клімат спричинили те, що степова зона стала найзручнішою для землеробства. Основна маса степових екосистем нині цілком розорана.

Пустелі

Пустелі формуються в умовах континентального клімату з різкою перевагою випаровування над опадами. Розташовані вони головним чином у тропічному та субтропічному поясах. Типова пустеля — це спекотна, суха територія. Так, у пустелі Сахара зареєстрована температура повітря у затінку +58° С, у каліфорнійській пустелі Долина Смерті —1-56,5° С. У зв'язку з континентальним положенням, пустелям характерні значні добові коливання температур. Уночі в тій самій Сахарі прохолодно і температура може знижуватися до+10—12"С. Кількість опадів не перевищує 250 мм на рік, а перевищення випаровування над опадами у 5—6 разів робить клімат вкрай посушливим. У світі пустельні екосистеми займають 48,8 млн. кв. км, що становить 32% суходолу. Якщо до них ще приєднати близькі екосистеми напівпустель, то в сумі вони охоплюватимуть 43% суходолу. Найбільші пустелі світу — Сахара (7 млн. кв. км) та Лівійська пустеля в Африці (2 млн. кв. км), Гобі в Азії (1 млн. кв. км), Великий Басейн в Америці (1 млн. кв. км). За характером ґрунту пустелі підрозділяються на піщані, глинисті, кам'янисті, солончакові та ін. Ґрунтовий покрив малопотужний. Гуміфікація проходить дуже повільно через нестачу рослинного матеріалу та низьку вологість. Рослинний покрив пустель сильно зріджений. Біопродукція низька: запаси біомаси сягають до 2,5 тонн/га сухої органічної речовини.

Життєві форми рослинних організмів вирізняються своєрідністю, що виробилася в результаті тривалої еволюції, ефективного отримання вологи та її економної витрати. Більшість рослин пустель дрібнолисткові, часто замість листків вони мають луски або колючки. На поверхні самих рослин розвивається потужний прошарок кутикули або кори. Листки в багатьох випадках сильно опушені. Кореневі системи рослин, типових для пустель, проникають у ґрунт на глибину 3—10 м. В окремих бобових чагарників коріння проникає на глибину до ЗО м. Багатьом пустелям властива весняна синузія ефемерів та ефемероїдів, весь цикл активного росту та розмноження яких пов'язаний з коротким весняним, але найбільш вологим періодом року.

Особливим елементом екосистем пустель є оази, що знаходяться в дельтах річок та поблизу інших джерел води. В оазах рослинність утворена, головним чином, культурними формами, оскільки оази здавна були основним місцем поселення людини в пустелях. Вздовж річок у долинах ростуть в основному тополі, тамариск, лох, обліпиха. Домінуючі види рослин пустель залежать від типу ґрунту та географічного положення самих пустель.

В азіатських пустелях деревно-чагарникові форми представлені саксаулами, джузганом та дроком. Трави порівняно нечисленні. Це різні види аристиди та полину.

Пустелям Американського континенту притаманні різновиди кактусів та агав, які запасають воду в стеблах і листках. Злаки представлені бізоновою травою. У місцях з трохи сприятливішим водним режимом пустелі переходять в напівпустелі. Зовні це проявляється в більш щільному злаковому рослинному покриві. Річна біопродукція тут вища. Тваринний світ екосистем пустель бідний. Він, так само як і рослинність, сформувався під впливом дефіциту вологи. Тільки під час весняних та осінніх перельотів тут вирує життя: з'являються зграї качок, гусей, журавлів та інших птахів. Корінні види тварин пустель тісно пов'язані з ґрунтом, де вони знаходять вологу та захист від спеки. Це плазуни, гризуни, терміти та земляні комахи. Багато видів тварин виробили здатність зберігати вологу у жирових депо. Деякі види тварин залишають пустелю на період найспекотніших місяців, перебираючись на території, більш вологі та прохолодні. Активність тварин пустель проявляється у нічні прохолодні години. Вдень тварини ховаються чи у ґрунті, чи, навпаки, піднімаються на верхівки гілок чагарників і дерев, де повітря прохолодніше порівняно з піском, розпеченим сонцем. У норах гризунів велика кількість птахів влаштовує свої гнізда. Основні фітофаги пустель — верблюди, гризуни та черепахи.

Листя активно поїдається різними видами саранових. Невелика кількість видів пристосувалася до поїдання коріння (ризофаги). Хижаки представлені шакалами, гієнами. В пустелі Африки заходять леви.

Детритний трофічний ланцюг екосистем пустель представлений термітами, чорнишами та скарабеями. Тварини пустель завжди тяжіють до водойм. Внаслідок їх незначної кількості тварини змушені багато пити про запас. Вода, здобута з великими труднощами, використовується бережливо: з метою запобігання втрат води тіла тварини мають товстий хітиновий (комахи) або роговий (плазуни) покрив. Але в будь-якому разі випаровування необхідне для охолодження тіла. Тому у багатьох видів спостерігається швидке дихання, роти та дзьоби завжди відкриті. Саме з цієї причини вуха у тушканчиків та зайців великі. Деякі види взагалі не п'ють воду, задовольняючись тією водою, яку отримують з їжею (рослинною чи тваринною). Існують дуже цікаві способи забезпечення молодняка водою.

Чиста біопродуктивність у пустелях не перевищує 0,2 кг/м2 на рік, при цьому 75% біомаси зосереджено у ґрунті.

Сучасні екосистеми пустель несуть значний відбиток діяльності людини.

Інтенсивне випасання худоби та інші види господарської діяльності сильно порушили рослинний покрив та збіднили тваринний світ.

Болота

Болотні екосистеми є азональними. Вони виникають у місцях сильного перезволоження ґрунту. У таких випадках детритний трофічний ланцюг вкорочується та не завершується утворенням гумусу. Рослинний опад накопичується з року в рік у напіврозрідженому стані та утворює торф.

Загальна площа боліт Землі становить 350 млн га. Торфова маса погано прогрівається, бідна на мінеральні речовини, і тому рослинний покрив боліт в цілому досить убогий. Болотному ґрунтові характерна так звана фізіологічна сухість. При загальній високій вологості коріння рослин ледь отримують з нього воду. Перешкодою є низька температура торфової маси та насиченість води гуміновими кислотами. Відповідно до основних характеристик болота поділяють на три види: а) низинні; б) перехідні; в) верхові.

Низинні болота виникають у місцях виходу ґрунтових вод або на місці озер. Рослинний покрив таких боліт формується а осок, очерету, рогозу та комишу. Вони і є основними торфоутворювачами. Часто такі болота мають розріджений деревостій з вільхи та верб. У низинних болотах мінералізація досить виражена, а болота такого типу визначаються як евтрофні.

Верхові болота утворюються головним чином на водотривких гірських породах за рахунок атмосферних опадів, але вони ще можуть виникати й на місці низинних боліт. Основу рослинного покриву верхових боліт складають сфагнові мохи. Після відмирання формується торф, потужність залягання якого може сягати 5 м. Сфагновий торф погано піддається гуміфікації та мінералізації, тому ґрунти таких боліт дуже бідні, а болота називаються оліготрофними. На сфагнових болотах може розміщатися розріджений сосновий деревостій. Ростуть тут також чагарники та чагарнички: андромеда, ка-сандра, баглиця та чорниця. Часто зустрічається журавлина. Видове розмаїття вкрай низьке. На 1 кв. м тут нараховується лише 2—5 видів рослин.

Перехідні болота є стадією переходу від низинних до верхових боліт. Часто вони розміщуються навколо верхових боліт. За вмістом поживних речовин вони також займають проміжне положення та називаються мезотрофними. Для їхнього рослинного покриву характерна більша кількість осок.

Болотні екосистеми небагаті на тварин. Найчастіше тут зустрічаються птахи. У розміщенні боліт прослідковуеться загальна закономірність. У зоні лісотундри представлені головним чином бугристі болота. У тайговій зоні переважають гря-дово-мочажні комплекси з увігнутою поверхнею. У таких комплексах чергуються евтрофні, мезотрофні та оліготрофні гряди. Дерева тут не ростуть. На крайньому півдні тайгової зони з'являються опуклі грядово-мочажні болота, у лісостепу та степу — болота евтрофні, осокові та очеретяні. На півдні степової зони та в пустелях розвиваються зволожені трав'яні болота.

В Україні болота можна спостерігати в усіх трьох природно-кліматичних зонах. В Українському Поліссі найбільш поширені оліготрофні сосново-сфагнові та евтрофні трав'янисті болота. У лісостепу України частіше зустрічаються евтрофні осокові та очеретяні болота. У степу їм на зміну приходять прісноводні чи засолені трав'янисті болота. У цілому в Україні можна виділити три основні райони поширення боліт:

поліські сфагнові болота;

поліські та лісостепові трав'яно-гіпнові болота;

поліські лісові болота.

Усього болотних формацій в Україні налічується 53.

Запаси біомаси в болотних екосистемах вимірюються в межах 90—1770 ц/га. Болотні екосистеми відіграють у біосфері виняткову роль. Вони є накопичувачами прісної води та, займаючи всього 2% площі суходолу, утримують у зв'язаному вигляді (у формі торфу) 14% вуглецю. З боліт починається більшість річок. Особливо важлива роль боліт як своєрідних фільтрів або ж очисних систем, що затримують у шарі торфу різноманітні ксенобіотики та нітрати, які потрапляють разом зі стічними водами та атмосферними опадами.

Водні екосистеми

Водні екосистеми відрізняються від екосистем суші насамперед своїми фізичними та хімічними властивостями. При розгляді водних екосистем їх розділяють на прісноводні та екосистеми Світового океану.

Прісноводні екосистеми.

Прісноводні екосистеми широко представлені на всіх континентах. Ріки та озера Землі вміщують основну частину прісної води, хоча в деяких внутрішніх водоймах вода солона (це характерно для спекотного та сухого клімату).

У прісноводних озерах завжди виділяють три частини, які можна розглядати як окремі екосистеми:

прибережна частина — літораль;

глибоководна частина — профундаль;

основна товща води — пелагіаль.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: