Закони і принципи взаємодії людини і природи. 4 страница

Окрему ланку кормового ланцюга утворюють так звані деструктори, або біоредуктори — організми, які розкладають органічні речовини. Це переважно мікроорганізми (бактерії, дріжджі, гриби-сапрофіти), які поселяються на трупах і екскрементах і поступово їх руйнують. Завдяки їхній діяльності відбувається повернення в мінеральне царство елементів, які вгістяться в органічних речовинах. Гриби, наприклад, в основному беруть участь у розкладі клітковини рослин, а бактерії розкладають трупи тварин. Мікроорганізми-деструктори виконують й інші функції: вони продукують інгібітори (наприклад, антибіотики) або навпаки — речовини-стимулятори (наприклад, деякі вітаміни), екологічне значення яких дуже важливе, однак ще мало вивчене.

11. Просторова структура біоценозу. Надземна і підземна ярусність. Екотон.

Під просторовою структурою біоценозу слід розуміти закономірне розміщення структурних елементів угруповання стосовно одне до одного. Ще в працях Мебіуса відмічалося, що кожен організм угруповання займає тільки йому властиве місце, яке відповідає вимогам організму та взаємовідносинам даного елементу біоценозу — як з іншими організмами, так і з топічними умовами. Така неоднорідність біоценозу зумовлена насамперед неоднорідністю умов, абіотичних факторів зокрема. Значний вплив на просторову структуру угруповання мають динамічні процеси, що відбуваються в біоценозі. Як правило, організми угруповання розміщуються в просторі відповідно до кількості сонячної енергії, яка їм необхідна для повноцінного функціонування. У більш концентрованому вигляді це виявляється у водних екосистемах, хоча властиве, безперечно, і екосистемам суші.

Яскравим прикладом просторового розміщення складових угруповання є ярусність лісу (рис. 4.2).

Залежно від типу лісового насадження і видової різноманітності можна виділити різні вертикальні рівні біоценозу.

Надземна ярусність — це результат добору видів, спроможних проростати спільно, використовуючи горизонти надземного середовища з різною інтенсивністю світла. Ярусність добре помітна в лісах помірного поясу. Наприклад, у широколистяному лісі виділяється 5—б ярусів: перший (верхній) ярус утворюють дерева першого розміру (дуб, липа, береза); другий — дерева другого розміру (горобина, дикі яблуні і груша); третій ярус складає підлісок (ліщина, шипшина, жимолость); четвертий і п'ятий яруси утворені відповідно високими (чистець лісовий, багно) і низькими (яглиця, журавлина) травами і чагарниками; у шостому ярусі — низькі приземні трав'янисті рослини

(мохи, копитень). Є також відповідна кількість між'ярусних рослин — водорості, лишайники на стовбурах і гілках, типові епіфіти й ліани. Ярусність виявляється й у трав'янистих угрупованнях (луки, степи та ін.). Різна глибина проникнення та розміщення активної частини кореневих систем забезпечує відповідну ярусність і підземним органам. До того або іншого ярусу рослинності переважно пристосовані також тварини, що входять до складу біоценозу.

Рис. 4.2. Спрощена схема вертикальної структури біоценозу (ярусне розташування організмів)

Хоч ярусність більше пов'язують з фітоценозом, це явище притаманне і тваринам. Екологи, що вивчають зооценоз, виділяють наступні екологічні групи тварин у вертикальній структурі біоценозу: кронники — тварини, які більшу частину життя проводять у кронах дерев (птахи, що будують свої гнізда у кронах дерев, специфічна ентомофауна крон і т.п.); тварини середніх ярусів — сюди належать всі дуплогніздники та інші тварини, які не піднімаються у найвищий ярус; наземно-поверхневі — види, які населяють найнижчі горизонти на поверхні угруповання (копитні, хижі, наземно-гніздові птахи тощо); підземники — тварини, які більшу частину життя або все життя проводять під землею (кріт, сліпак, кільчасті черви тощо).

Підземна ярусність біоценозу відбиває вертикальний розподіл кореневих систем рослин фітоценозу. Так, у степах виділяються три підземних яруси: верхній — з корінням однолітніх рослин, бульбами і цибулинами, середній — з корінням злаків, глибокий — із стрижнекореневими системами рослин. Наявність підземної ярусності фітоценозу забезпечує продуктивніше використання ґрунтової вологи: у тому самому місці ростуть рослини різноманітних екологічних груп — від ксерофітів до гігрофітів.

Ярусність має велике екологічне значення. Вона — результат тривалого й складного процесу міжвидової конкуренції та взаємного пристосування рослин одна до одної. Завдяки їй фітоценоз утворює види, що мають дуже різноманітні життєві форми (дерево, чагарник, трава, мох і т. д.).

Для рослин водного середовища, зокрема прісноводних водойм, також характерна ярусність. І вона теж відбиває адаптацію живих організмів до цього середовища з його світловим і температурним режимом.

Тварини змінюють ярусне положення протягом дня, року, життя, проводячи в одному з ярусів триваліший час, ніж в інших. З визначеними глибинами ґрунту пов'язані його різноманітні безхребетні мешканці, проте суворої пристосованості до підземних ярусів у них немає.

В угрупованні можна виділити і горизонтальну структуру. Пов'язано це насамперед з тим, що в будь-якому угрупованні можна знайти окремі ділянки, які будуть сильно відрізнятись від самого угруповання. Це є прямим наслідком неоднорідності — мозаїчності поверхні, насамперед, ґрунтового шару, вологості, виходів материнської породи.

Поняття екотопу. Угруповання дуже рідко представлено неперервними утворами з чітко вираженими межами. На межі різних біоценозів виникає свій, особливий тип угруповання,

який не схожий на сусідні, але має багато з ними спільного.

Просторово-обмежене угруповання, яке утворює перехід між двома іншими чітко відмінними між собою угрупованнями, називають екотопом (Клементе, 1928). Для кожного екотопу характерний так званий краєвий ефект. Внаслідок краевого ефекту іде не проста сумація видів сусідніх екосистем, а їх взаємодоповнення. Типовим прикладом краевого ефекту є прибережні ділянки чи узлісся. Як правило, в таких ділянках відмічається більша кількість видів, ніж в утворюючих угрупованнях. Територіально екотоп може займати різні за площею ділянки, і нерідко, завдяки екотопам, іде процес збільшення меж одного біоценозу за рахунок іншого.

12. Екологічна структура угрупування. Типи біопродукційного процесу та запас біомаси.

Будь-який із виділених біоценозів буде відрізнятись від іншого цілим рядом параметрів. Це не тільки видовий склад фіто-, зоо-, мікробоценозів, але і умови навколишнього неживого середовища. Важко знайти у природі однакові за всіма параметрами угруповання, оскільки важко знайти однакові умови формування та функціонування біоценозу. Відмінності у різних угрупованнях пов'язані насамперед з екологічними умовами існування біоценозів.

Екологічна структура — це закономірне, типове співвідношення певних видів до умов навколишнього середовища та зв'язок всього угруповання з основним компонентом даного біоценозу.

Цілісність біоценозів зумовлюється дією низки механізмів, але головними серед них вважаються два.

Перший із них полягає в тому, що добір видів у біоценозу будь-якої екосистеми йде на основі спільності їх екологічних вимог щодо середовища. Природно, що на перезволожених ґрунтах будуть оселятися вологолюбні рослини та тварини, а на південних відкритих схилах основу біоценозів будуть складати ксерофітні рослини та теплолюбні тварини. Ресурси та умови існування в цьому разі виступають як механізм добору видів до біоценозу.

Другий механізм утримання цілісності біоценозу зовсім інший за своєю природою. Він полягає в наявності коадаптацій рослин і тварин щодо спільного життя. Співмешкання видів в одному ценозі є результатом того, що один вид потрібен іншому так, що без нього він не може існувати. Приклади такої взаємної прив'язаності організмів один до одного численні. Фітофаги не можуть існувати без відповідних кормових рослин, рослини, запилювані комахами, не можуть розмножуватися в екосистемі, де немає потрібних для їх запилення комах.

Обидва механізми біоценогенезу працюють одночасно та паралельно, це й веде до того, що в кінцевому результаті в кожному біоценозі набір видів рослин і тварин не випадковий, а закономірний. Ще К. Мебіус підкреслював, що будь-який біоценоз є стійким угрупованням, яке повторюється в часі й просторі. Стосовно цього для кожного біоценозу характерний свій тип біопродукційного процесу та певний запас біомаси.

13. Видова структура угрупування. Видове різноманіття. Іміграція та еміграція видів. Ознака видового насичення. Оцінка кількісного співвідношення між видами в біоценозі. Методи абсолютного обліку (числові прямого обліку, шкальні прямого обліку, непрямий облік). Методи відносного обліку. Бальний метод. Шкала Друде. Концепція біотичного угрупування.

Під видовим складом біоценозу розуміють набір рослин, тварин, мікроорганізмів, який є у даному біоценозі, включаючи всі групи організмів (види всіх типів). Для кожного біоценозу характерні свій особливий набір видів та їх певна кількість та співвідношення. Видовий склад для еколога слугує інформацією про даний біоценоз, і досвідчений еколог по видовому різноманіттю та кількісним характеристикам окремих видів може визначити, про який біоценоз йдеться. Одні біоценози надзвичайно багаті (тропічний ліс), інші — бідні (тундри, пустелі).

Визначення видового складу — надто складна і клопітка робота, яка потребує спеціальних знань і великих трудових затрат. Складність її полягає в тому, що угруповання значно різняться між собою видовим різноманіттям, яке є одним з основних показників структури біоценозу. З одного боку, охарактеризувати видовий склад угруповання нескладно: перелічити види, які в ньому виявлені, скласти їх список і, нарешті, дати оцінку видового багатства. З іншого боку, трудність полягає в тому, що не всі ділянки обстежуваного нами угруповання мають однакові кількісні показники видового складу. Вони дістають ззовні концентровану енергію та біогенні матеріали і живуть лише за рахунок розсіяної енергії сонячного випромінювання (ліси і степи, озера, збагачені стоками водозбірних басейнів). Видова різноманітність угруповань змінюється в часі й є наслідком складних процесів імміграції та еміграції видів, які відбуваються в кожній екосистемі з більшою чи меншою інтенсивністю.

Для зручності при порівнянні різних біоценозів користуються ознакою видового насичення, під яким розуміють кількість видів, яка припадає на одиницю площі.

Залежно від типу біоценозу, видове насичення визначають на І м кв., 100 м кв., 0,25 га або 1 га.

Зрозуміло, не всі види відіграють однакову роль у біоценозі, яка визначається, насамперед, кількісним співвідношенням між видами.

Оцінку кількісного співвідношення між видами в біоценозі можна здобути кількома способами:

Методи абсолютного обліку — враховується кількість особин даного виду без співвідношення до кількості особин інших видів:

· числові прямого обліку;

· шкальні прямого обліку;

· непрямий облік.

Числовими методами прямого обліку визначають кількість особин (пагонів), їх вагу на одиницю площі (об'єму) або одиниці об'єму на одиницю площі (об'єм угруповання).

Шкальні методи використовують для характеристики виду за шкалами рясності, тобто встановлення ступенів рясності, до одного з яких належить даний вид.

Методи непрямого обліку застосовують для визначення ознаки, пов'язаної з кількісною характеристикою виду. Для рослин — це вкриття ґрунту проекціями рослин, найменша віддаль між рослинами, сума поперечних перетинів стовбурів дерев і т.д., для тварин — кількість нір, гнізд, кормових столиків, викидів ґрунту тощо.

Методи відносного обліку — встановлюється співвідношення між чисельністю різних видів, що входять до складу біоценозу. Найточніші результати отримуємо під час абсолютного обліку, але й вони не дають незаперечних результатів, що пов'язано з низкою суб'єктивних причин, серед яких основною є фаховий рівень обліковця. Особини в біоценозі не рівноцінні як за масою, розміром, біологічними та екологічними особливостями, так і за роллю того чи іншого виду в даному угрупованні. У рослин, особливо у трав, важко визначити особину, бо вони мають багато пагонів, оскільки і етологічні особливості тварин унеможливлюють отримання абсолютних даних. В переважній більшості застосовують бальний метод. За допомогою цього методу отримується достатня інформація для розуміння ролі того чи іншого виду в біоценозі. Бальний метод найбільш поширений (Шкала Друде).

Концепція біотичного угруповання

Концепція біотичного угруповання — одна з найважливіших для розуміння закономірностей розташування організмів. Організми, що населяють планету Земля, утворюють чітко організовану систему, а не розкидані хаотично.

Біотичне угруповання — це будь-яка сукупність популяцій, що населяють визначену територію або біотоп (Одум, 1986). Біотичне угруповання є живою складовою екосистеми. Як відзначає Одум (1986), під біотичним угрупованням слід розуміти групи різних розмірів — від впалого стовбура до біоти океану.

Отже, навіть всередині виділеного біоценозу можна виокремити біотичні взаємозв'язки, які будуть складовою єдиного біоценозу, але їх можна визначити за низкою параметрів впливу ключового фактора в тій чи іншій ділянці. Прикладом біотичного угруповання може бути лука, яка має різний режим зволоження у різних місцях. У більш вологих ділянках ми будемо відмічати види, які хоч і входять до видового складу біоценозу, але їх типовість приурочена до конкретних умов. У більш посушливих ділянках будуть зустрічатись види, які також характерні для даного біоценозу, але будуть більш типовими для всього угруповання, ніж в попередньому випадку. Отже, системний аналіз дозволяє визначити однорідність умов існування організмів в даному угрупованні та функціональну залежність організму від біотичних взаємозв'язків.

Вивчення біотичного угруповання має проводитись з врахуванням всіх складових компонентів біоценозу і протягом якомога довшого періоду часу. Ігнорування складових елементів або надмірна акцентація уваги на фіто- або зооценоз приводить до хибних результатів.

14. Біогеоценологія, екосистема. Біогеоценоз, закономірності існування екосистем різного рівня. Складові компоненти біогеоценозу та основні фактори, які забезпечують його існування.

Екосистеми є основними структурними одиницями, які складають біосферу. Тому поняття про екосистеми надзвичайно важливе для аналізу усього різноманіття екологічних явищ. Вивчення екосистем дозволило відповісти на запитання щодо єдності і цілісності живого на нашій планеті. Виявлення енергетичних взаємозв'язків, які відбуваються в екосистемі, дозволяють оцінити її продуктивність в цілому і окремих компонентів, що є особливо актуальним при конструюванні штучних систем.

У 1935 р. англійський ботанік А. Тенслі уперше ввів в екологію термін "екосистема". Екосистеми бувають різноманітних розмірів, простими і складними, штучними (акваріум, теплиця, пшеничне поле, населений космічний корабель) і природними (озеро, ліс, океан). Згідно з визначенням А. Тенслі під екосистемою слід розуміти комплекс організмів і водночас середовище їхнього існування з усіма взаємозв'язками і взаємодією між ними. Розрізняють водні і наземні екосистеми. Всі вони утворюють на поверхні планети строкату мозаїку. При цьому в одній природній зоні зустрічається багато схожих екосистем. Вони можуть об'єднуватися в однорідні комплекси або можуть бути розділені іншими екосистемами. Члени угруповання, які входять до складу екосистеми, так тісно взаємодіють із середовищем проживання, що біоценоз часто важко розглядати окремо від біотопу.

Наприклад, ділянка землі — це не просто "місце", але і певна кількість ґрунтових організмів і продуктів життєдіяльності рослин і тварин. Тому їх об'єднують під назвою біогеоценозу: "біотоп + біоценоз = біогеоценоз".

Поняття біогеоценозу ввів російський учений В.М. Сукачов у 1942 р. Біогеоценоз — сукупність на визначеній частині земної поверхні однорідних природних явищ (склад атмосфери, гірських порід, рослинності, тваринного світу та світу мікроорганізмів), які мають свою специфіку взаємодій компонентів і визначений тип обміну речовин та енергії, перебуває в постійному русі і розвитку.

Отже, біогеоценоз — це елементарна наземна екосистема, головна форма існування природних екосистем. Незважаючи нате, що біогеоценозі екосистема, за висловлюванням Ю. Одума, є синонімами, окремі дослідники вкладають у ці поняття різний зміст і використовують їх довільно, не беручи до уваги сутність явища. Це вносить певний безлад у розуміння цих понять, що шкодить як науковцям, так і практикам. Відзначимо також, що на Заході науку про розвиток рослинного і тваринного світу в зв'язку з умовами їх місцезростання виділяють в самостійну галузь екології — синекологію. Фітоценологію, зооценологію, біогеоценологію там не виділяють в окремі наукові дисципліни, як це практикується в нас, а включають як складові екології. Тому зарубіжні вчені вважають, що термін "екосистема" як одиниця взаємовідносин сукупності живих організмів з неживим середовищем більш зручний для користування. Однак, якщо навіть погодитися з тим, що екосистема є об'єктом вивчення екології, то доведеться визнати, що всі живі організми (рослинного, тваринного і мікробного походження) перебувають у постійній взаємодії як між собою, так і з усіма умовами "неживої" природи. Крім того, вони виконують величезну роботу, пов'язану з обміном речовини і перетворенням її в енергію, що не дає підстав обмежуватися лише констатацією зв'язків живих організмів з абіотичними факторами у вигляді єдиної фізичної системи. Отже, терміни "біогеоценоз" і "екосистема" можна вважати синонімами лише тоді, коли вони розглядаються як біоценоз, який займає певну ділянку земної поверхні з подібними атмосферними, літосферними, гідросферними умовами і характеризується однорідністю взаємозв'язків і взаємовпливів всередині біоценозу та зв'язків з його середовищем місцезростання, наявністю в цьому комплексі живої і неживої природи кругообігу речовини і енергії.

Хоча біогеоценоз — це однорідна ділянка земної поверхні, але "її однорідність є відносною, оскільки всередині біогеоценозу нема жодної суттєвої біоценологічної, геоморфологічної, гідрологічної і ґрунтово-геохімічної межі. Однак, доволі невизначеною залишається міра ідеї відносності; з одного боку,

біогеоценози мають певну просторову (вертикально-горизонтальну) структуру і е сукупністю підсистем, з іншого боку—ДУ" же часто біогеоценози не мають різких меж між собою і тому їх дуже важко розмежувати "в натурі". Е.М. ЛавренкоіМ.В. Диліс (1968) запропонували дуже влучне визначення: "біогеоценоз екосистема в межах фітоценозу". Дійсно, після встановлення меж біогеоценозу цей природний об'єкт можна вивчати як екосистему. Але, як відомо, просторова структура фітоценозу є дуже неоднорідною і строкатою, а тому виділити межі між сусіднім фітоценозом непросто. Це пояснюється й тим, що одні фітоценологи вважають рослинний покрив дискретним і виділяють його межі, інші ж схиляються до думки про континуум, або ж неперервність, рослинного покриву і доводять неможливість встановлення цих меж. Отже, біогеоценоз — це сукупність рослинності, тваринного світу, мікроорганізмів і певної ділянки земної поверхні, які пов'язані між собою обміном речовин та енергії. Однією із загальних і обов'язкових ознак біогеоценозу є взаємодія автотрофних і гетеротрофних ланок.

Науку про біогеоценози називають біогеоценологією. Вона вивчає біоценотичні процеси, які відбуваються в кожному конкретному біогеоценозі (екосистемі), зокрема продуктивність, обмін речовиною і енергією. В.М. Сукачов висунув тезу: обмін речовиною і енергією є такою ж характерною властивістю біогеоценозу, як і склад рослин і тварин; специфіка взаємозв'язків і взаємодії між ними має принципове значення, оскільки саме участь усіх взаємодіючих організмів у речовинно-енергетичному обміні функціонально об'єднує їх в єдину систему, яка включає їх і абіотичне середовище. Однак структура біогеоценозу, тобто склад утворюючих його видів, властивості кожного середовища і особливості взаємодії між ними визначають специфіку речовинно-енергетичного обміну. Біоценологію (синекологію) від біогеоценології відрізняє передусім те, що остання включає як складову частину досліджуваної системи абіотичний комплекс, біоценологія ж вивчає лише сукупність організмів. Важливою характеристикою екосистем є розмаїття видового складу.

Вчені виявили деякі закономірності в існуванні екосистем різного рівня:

• Чим різноманітніші умови біотопів у межах екосистеми, тим більше видів містить відповідний біоценоз. Яскравим прикладом є тропічні ліси, які населяє більшість існуючих видів тварин і рослинності.

Чим більше видів містить екосистема, тим менше особин нараховують відповідні видові популяції. Так, у системах із малою видовою розмаїтістю (пустелі, степи, тундри) деякі популяції досягають великої чисельності, а в тропічних лісах популяції, зазвичай, нечисленні.

Чим більша розмаїтість біоценозу, тим більша екологічна стійкість екосистеми. Так, екосистема моря стійкіша за екосистему озера, тому що її населяють різноманітні види тварин, а рослинний світ її надзвичайно багатий.

Експлуатовані людиною системи, що представлені одним видом або дуже малою їх кількістю (аґроценози з землеробськими монокультурами), нестійкі за своєю природою і не можуть самопідтримуватися. Тому людям слід бути особливо дбайливими щодо таких екосистем.

• Жодна частина екосистеми не може існувати без іншої. Якщо з якоїсь причини сталося порушення структури екосистеми, зникає група організмів, вид, то все угруповання може сильно змінитися або навіть зруйнуватися.

Складові компоненти біогеоценозу та основні фактори, які забезпечують його існування

Якщо повернутись до запропонованої нами спрощеної схеми рівнів організації живої матерії, то помітно, що сукупність угруповань на визначеній ділянці простору і буде складати екосистему. У такому разі складовими компонентами екосистеми будуть популяції видів, що населяють певний простір, які, у свою чергу, і творять угруповання. Разом з тим, вищий рівень організації живої матерії, що виявляється насамперед у енергетичних зв'язках комплексу абіотичних факторів, значною мірою може впливати на фізико-хімічні умови середовища.

Вивчаючи екосистеми, еколог досліджує складові компоненти і на основі узагальнення робить висновок про стан екосистеми в цілому.

Отже, вивчаються структурні властивості популяцій та угруповань, що творять дану екосистему. В екосистемології розрізняють три складові компоненти, що у взаємозв'язку з абіотичними факторами і творять цю екосистему, — фітоценоз, зооценоз і мікробоценоз. Складові компоненти екосистеми та взаємозв'язки між ними наведені на рис. 6.1.

Як видно зі схеми, фітоценоз тут представлений блоком первинних продуцентів, зооценоз — макроконсументами, мікробоценоз — мікроконсументами та деструкторами. Об'єднані вони в екосистему на основі взаємовпливу з природним середовищем.

Ю. Одум дещо деталізує структуру екосистеми, виділяючи в ній такі компоненти:

неорганічна речовина (С, N. СОН2 таін.), яка включається в кругообіги;

органічні сполуки (білки, вуглеводи, ліпіди, гумінові речовини тощо), які зв'язують біотичну і абіотичну частини екосистеми;

кліматичний режим (температура та інші фізичні фактори);

продуценти — автотрофні організми, головним чином зелені рослини, здатні створювати корм з простих неорганічних сполук;

макроконсументи, або фаготрофи (від грецьк. "fagoz" — той, що пожирає) — гетеротрофні організми, головним чином тварини, які поїдають інші організми або частинки органічної речовини;

мікроконсументи, сапрофіти (від грецьк. "sapro" — розкладати), або осмотрофи (від грецьк. "osto" — проходити через мембрану) — гетеротрофні організми, переважно бактерії і гриби, які розкладають складові сполуки мертвої речовини, поглинають деякі продукти розкладу і вивільнюють неорганічні поживні речовини, придатні для використання продуцентами, а також: органічні речовини, здатні служити джерелом енергії, інгібіторами чи стимуляторами для інших біотичних компонентів екосистеми.

Перші три групи — неживі абіотичні компоненти, решта ж становить біомасу (живу масу). Характеризуючи екосистему за властивостями складових компонентів, можна виділити трофічну, просторову та видову структуру.

15. Загальні принципи стійкості екосистем. Екологічний резерв екосистеми. Формування екологічного суспільства.

У 1884 р. французький хімік А. Ле Шательє сформулював принцип (згодом він дістав ім'я вченого), відповідно до якого будь-які зовнішні впливи, що виводять систему зі стану рівноваги, викликають у цій системі процеси, що намагаються послабити зовнішній вплив і повернути систему в початковий рівноважний стан. Спершу вважалося, що принцип Ле Шательє можна застосовувати до простих фізичних та хімічних систем. Подальші дослідження показали можливість застосування принципу Ле Шательє і до таких великих систем, як популяції, екосистеми, і навіть до біосфери. Так, наприклад, принципу Ле Шательє підпорядковується екосистема Світового океану. Його біота поглинає до половини вуглекислого газу атмосфери і тим компенсує підвищене надходження антропогенного вуглекислого газу. Але біота суходолу вже виведена зі стану, коли вона підпорядковувалася цьому принципу, і в наш час наземні екосистеми в сумі виділяють більше вуглекислого газу, ніж в доантропогенну еру.

Стійкість організмів, популяцій або екосистем виявляється у самому факті їхнього існування протягом тривалого часу. Але біосистеми не існують вічно. Як смерть окремих особин, так і вимирання видів є природним процесом. У ході еволюції, коли певні види вимирають та їм на зміну приходять інші, більш пристосовані до умов існування, видове різноманіття біосфери зростає. Інша річ, коли вимирання організмів та руйнування екосистем іноді стають наслідком катастрофічних природних або антропогенних порушень (виверження вулканів, повені і т.п.).

Іноді популяції та види знищуються людиною безпосередньо, а почасти знищують опосередковано, коли під впливом антропогенної діяльності середовище змінюється таким чином, що стає цілком непридатним для існування будь-якого організму. Таке опосередковане знищення біологічного різноманіття людиною в сучасну епоху е основним. Заборона мисливства, наприклад, не зберігає від вимирання сокола-сапсана, якщо цілковито зруйновані його місця проживання та знищена природна кормова база.

Для оцінки стійкості екосистем і біосфери щодо природних катастроф та антропогенних порушень доцільно застосувати поняття про екологічний резерв екосистеми, введене Ю.А. Ізраелем (1989); екологічний резерв екосистеми — це різниця між гранично допустимим відхиленням та фактичним станом екосистеми. Вона вказує на розміри тієї буферної зони, в межах якої можливі зміни, що не руйнують екосистему. На жаль, методів оцінки екологічного резерву екосистем різного типу поки що немає. У багатьох випадках екологічний резерв екосистем оцінюється інтуїтивно, "на око". Наукові розробки в цьому напрямку дуже актуальні. Розвиток — загальна властивість матерії, що охоплює всі її форми від живих структур до людського суспільства — соціуму.

Новим етапом у розвитку соціуму, до якого наблизилося людство на межі XXI ст., є формування екологічного суспільства. Воно вимагає відмови від загальноприйнятої орієнтації на зростання матеріального багатства як єдиної мети суспільства. Цей етап уже не може здійснюватися як стихійний розвиток. Він може бути реалізований тільки системою свідомих дій свідомого розвитку соціуму: як кожна окрема людина, так і суспільні об'єднання різних ранґів аж до держави мають усвідомлювати, що вони є частками біосфери і беруть участь в ü' регулюванні.

16. Екосистеми світу, їхня класифікація

Екосистеми, що є в сучасній біосфері, належать до двох основних категорій. По-перше, це природні екосистеми, що виникають та існують незалежно від людини, і, по-друге, штучні антропогенні екосистеми, які (наприклад, посіви) створюються людиною.

Сьогодні на планеті Земля всі екосистеми можна поділити на дві частини: природні та штучні. Такий поділ виправданий у зв'язку з наростаючим впливом людини в біосфері. У свою чергу, ці дві складові біосфери розділяють на менші структурні одиниці. Основою такого поділу є принципові відмінності у функціонуванні того чи іншого типу екосистеми. Існує класифікація екосистем залежно від об'єму створюваної продукції (Уїтеккер, 1976), а саме:

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: