Історія вченая про волю

Ще в Давній Греції існували два погляди на розуміння волі: афективна та інтелектуальна. Афективного підходу дотримувався ГІлатоп, розуміючи волю як здатність нашої душі до активності. До інтелектуального підходу ближчий був Арістотель; він волю пов'язував з розумом. Незважаючи на те, що знання самі по собі не мають спонукальної сили, вони постійно стикаються з силою етичних вчинків людини. І тоді людина щось робить не тому, що їй так хочеться, а тому, що так треба.

У ХУІІІ-ХІХ ст. проблема волі була однією з центральних у психологічних дослідженнях. У XIX ст. з'явився волюнтаризм як філософська течія (А. Шопенгауер). У ній воля представлена як космічна сила, першооснова, з якої починаються всі психічні про­яви людини. Волюнтаризм волі надає особливу, надприродну силу. Вважається, що вольові акти нічим не детермінуються, вони самі визначають хід психічних процесів. Так виникла основна модель цієї течії — модель свободи волі.

У сучасному підході до волі поширеним є мотиваційний підхід, у якому наголошується спонукальна функція волі. Тут поняття волі замінюють поняттям мотиви та мотивація. Уявлення про фізичні та психічні вольові напруження підміняються поняттям про силу переживання потреб та бажань. Воля тут визначається як свідомий (мотиваційний) спосіб регуляції поведінки та діяльності людини.

Одним із найбільш поширених у вітчизняній психології є регу­ляційний підхід. Тут волю розуміють або як психологічний механізм, через який особистість регулює свої психічні функції, або як механізм подоланням труднощів і перешкод. Волю розгля­дають як характеристику особистості. Регуляційний підхід дав можливість поставити питання про саморегуляцію як шлях само­розвитку особистості. Одним із показників росту саморегуляції поведінки є здатність більш прийнятно і менш емоційно заявляти про свої потреби.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: