СУЧАСНОЇ ПСИХОЛОГІЇ РЕЛІГІЇ

Ø Функціональний аспект релігії згідно з фрейдизмом. Релігія як об’єкт психоаналізу З.Фрейда. Проблеми психології релігії в працях К.Юнга. Питання психології релігії в контексті гуманістичного психоаналізу Е.Фромма.

Ø Функціональний аспект релігії згідно з екзистенціалізмом. Віра в Бога як подолання абсурдності людського існування. М.Хайдеггер, А.Камю, Л.Фейєрбах.

Ø Дослідження релігії в гуманістичній психології. Можливості гуманістичної психології в дослідженнях з психології релігії. Концепція К.Роджерса. Голістично-динамічна теорія А.Маслоу. Ідеї релігійності Г.Оллпорта. Релігійна орієнтація.

Ø Транс персональна психологія С.Грофа. ЛСД-терапія. Поняття перинатальних матриць. Техніка „холотропного дихання”.

Ø Психоісторія Е.Еріксона. поняття індивідуальної ідентифікації. Криза ідентичності.

Ø Логотерапія В.Франкла. Поняття сенсу життя. Основні життєві цінності: творчості, переживання, відношення. Совість як інтуїтивна здатність людини відшукувати сенс.

Ø Вітчизняна психологія релігії. Основи релігійності за М.А.Поповою. Психологічні чинники виникнення релігійності. Релігійна психологія К.К.Платонова. Молитва. Д.М.Угринович: наукове розуміння релігійної психіки. Психологічна парадигма релігії Є Торчінова.

На відміну від інших дисциплін саме психологія вивчає релігію, крізь призму людської психіки роз­криває психологічні закономірності її виникнення, розвитку і функ­ціонування.

У працях 3. Фрейда релігія виступає як проектована в зовнішній світ психологія, як "всезагальний невроз нав'язливих станів", як "сублімований продукт сексуальних потягів", як "колективна ілюзія" тощо. Ана­лізуючи культову поведінку віруючих, 3. Фрейд доходить виснов­ку, що вона багато в чому нагадує поведінку невротика. Яке ж психологічне підґрунтя такого висновку?

Релігійний культ є невід'ємною частиною релігії, це реаліза­ція релігійної віри в діях соціальної групи. До культової системи включається цілий ряд обрядів, ритуалів, жертвоприношень, молитов і т.д. Культ, як сукупність стереотипних звичних дій є найбільш консервативним елементом релігії. Повторюючись багато разів, він сприяє створенню динамічного стереотипу, переростає у глибоку внутрішню потребу. Основними симптомами неврозу є нав'язливі думки та дії. Нав'язливі думки відчуваються самим невротиком як приму­сово повторювальні, чужі, які приходять буцімто ззовні. Вони, як правило, не осмислені, не пов'язані з обставинами життя інди­віда, абсурдні. Нав'язливі дії виражаються в примусовому по­вторенні стереотипних та беззмістовних дій. У клініці нервових хвороб під неврозом нав'язливих станів розуміється сукупність думок, спогадів, страхів, що невідступно переслідують хворого і від яких він рятується завдяки ритуалу захисту. Нав'язливі дії - це однотипні вчинки, недоречність яких людина розуміє, але усунути самостійно не може. Нав'язливі дії мають для хво­рого захисний характер. Відмова від них викликає страх і при­гніченість. Порівнюючи невроз та релігійні переживання, Фрейд приходить до висновку, що в їх основі лежить подавлення при­родних інстинктів. Завершуючи аналіз, Фрейд визначає невроз як індивідуальну релігійність, а релігію - як загальний невроз нав'язливих станів.

3. Фрейд пов'язує релігійність з Едіповим комплексом. На думку 3. Фрейда, Едіпів комплекс - це сукупність неусвідомлених уявлень і почуттів, які концент­руються навкруг несвідомого потягу до батьків протилежної статі, бажання позбавитися від батьків тієї самої статі, до якої належить індивід. Він наслідується філогенетично і виникає у віці 3-5 років. Причину багатьох неврозів в зрілому віці Фрейд вбачав в тому, що Едіпів комплекс не віджив, а тільки витісне­ний у несвідоме в дитинстві. "Психоаналіз навчив нас бачити інтимний зв'язок між батьківським комплексом і вірою в Бога, він показав нам, що особистий Бог психологічно — не що інше, як ідеалізований батько, і ми спостерігаємо щоденно, що мо­лоді люди втрачають релігійну віру, як тільки валиться для них авторитет батька". Отже, в комплексі батьків 3. Фрейд відкриває корені релігійної потреби. На його думку, всемогутній праведний Бог - це оновлені і відтворені ранні дитячі уявлення про сублімованих батька та матір.

Витоки релігійної свідомості 3. Фрейд вбачав в тотемізмі. Тотем втілював єдність роду й разом із тим кровну відміну від інших родів. Це була перша спроба самосвідомості первіс­ної людини, яка вже починає усвідомлювати свою приналежність до визначеної спільноти - роду. Віра в тотем, по суті, закладала фундамент для формування людських почуттів: любові, патріо­тизму тощо. Тотем супроводжував людину протягом всього життя: він приходив у цей світ із кожним новонародженим і йшов з його смертю - назад, до першооснови.

До тотему було амбівалентне став­лення. З одного боку, його обожнювали, шанували, схилялись перед ним, з другого боку, його приносять у жертву, при цьому вимагалось здійснення декількох ритуалів — уподібнення тотему, переймання його звуків та рухів, прийняття участі всіх, обов'язкове оплакування вбитого. Але після цієї скорботи наступає радісне свято. Чому ж це дійство розгортається саме так? І тут знову ж "спрацьовує" фрейдівський Едипів комплекс. "Одного чудового дня брати-вигнанці з'єдналися, вбили та з'їли батька і поклали таким чином кінець батьківській орді. Вони насмілилися спільно зробити те, що було неможливо зробити кожному окремо. Мабуть, культурний прогрес, вміння володіти новою зброєю, дали їм почуття переваги. Те, що вони, крім того, з'їли вбитого, цілком природно для канібалів-дикунів. Жорсто­кий прабатько був, безсумнівно, прикладом, якому заздрив і якого боявся кожний із братів. У акті поїдання вони здійснюють ото­тожнення з ним, кожний з них засвоїв собі частину його сили. Тотемістична трапеза, можливо, перше святкування людства, була повторенням і спогадом цього прекрасного злочинного діян­ня, від якого багато що взяло свій початок: соціальні організації, моральне обмеження, релігія".

3. Фрейд стверджує, що брати знаходились у стані супе­речливих почуттів до батька "амбівалентного батьківського комплексу", який присутній у кожного з наших дітей і невро­тиків. З одного боку - ненависть (адже батько стояв на шляху їх прагнень до влади та сексуальних бажань), з іншого боку - любов, оскільки вони захоплювалися батьківською силою і могутністю, призвели братів до відчуття покаяння, до усвідом­лення вини. Фрейд відшукує два джерела вини - страх перед авторитетом і більш пізній страх перед "над-я". Тепер брати потрапили в психічний стан пізнього послуху. Із "усвідомлення вини сина" вони створили своєрідний канон тотемізму - обері­гати й задобрювати тварину-тотем, в якому 3. Фрейд вбачає витоки релігії.

На думку 3. Фрейда, всі наступні релігії, які згодом виника­ли, не що інше, як реакція на велику подію, з якої почалась куль­тура і яка з тих пір не дає спокою людству. Всі наступні релігії є також своєрідною модифікацією амбівалентного ставлення до тотему. Отже, релігія ґрунтується на свідомості вини і покаян­ня. Подальший розвиток релігії є спогадом про перше велике жертовне діяння. Тому в релігії завжди існуватиме два чинника: усвідомлення вини сином і синівський супротив. Тому в розви­нутих релігіях, як стверджує 3. Фрейд, "релігія сина змінює релі­гію батька", тобто людство поступово звільняється від невротичних комплексів, які пов'язані з первісним гріхом бать­ковбивства.

У процесі дослідження тотемізму 3. Фрейд великого зна­чення надає табу, що означає, по-перше, "святий", "священний", і по-друге - "небезпечний", "нечистий", "заборонений". Численні табу первісної людини, на думку 3. Фрейда, мають подібність із симптомами неврозу нав'язли­вості, їм притаманні немотивованість, примусовість, властивість до зсуву, ритуалізм.

3. Фрейд проводить паралель між первісною людиною та дитиною. "Обом притаманна велика довіра до сили думок, обоє, не маючи реальних засобів для їх здійснення, звертаються до ілюзорно-оманливих засобів задоволення бажань".

Культура, на думку Фрейда, охоплює всі знання та вміння, накопичені людьми, та різноманітні інсти­туції, необхідні для врегулювання відносин між людьми. Але це лише зовнішні атрибути культури. Проблема ускладнюється, коли в ракурсі цієї проблеми ми розглядаємо "психологічний арсенал культури", який покликаний загнуздувати первісні потяги людини, її асоціальність. Згідно з 3. Фрейдом, саме таким "пси­хологічним інвентарем культури" стає релігія. Боги в житті людини виконують такі функції:

а) нейтралізації - усувають жах перед природою;

б) примирення - перш за все, з жорстокістю людського буття;

в) винагородження за ті страждання, які спричиняє людині культурна спільнота.

Чим далі людство рухається вперед, тим більше поглиб­люється компенсуюча роль релігії щодо дефектів культури. Релігія надала велику послугу культурі в плані приборкання асоціальних потягів. Але людина незадоволена культурою, це невдоволення, немов ракова пухлина, роз'їдає, поглинає її. І тут Едіпів комплекс допомагає 3. Фрейду, оскільки прабатько слугує своєрідною моделлю для побудови Божого образу. Подібно тому, як спрацьовує механізм витіснення в дитинстві, таким самим чином він розгортається в зв'язку з історичним окульту­ренням людини. Тому людство впадає в стан, аналогічний невро­зам, і, в свою чергу, релігія є загальнолюдським нав'язливим неврозом. Згідно з 3. Фрейдом, назрів час заміни релігії, яка є наслідком примусового витіснення несвідомих потягів, науко­вим світоглядом.

Будь-яка релігія, як і становлення монотеїзму, проходить певні стадії: кривавий злочин, ініційований несвідомими імпульсами, запізніле почуття вини та покаяння - компенсація, яка відчайдушно прагне реставрувати раніше неприйнятний авторитет. Згідно з 3. Фрейдом, таку триєдність подій євреї відтворили в особі Мойсея, а згодом ця ідея була реалізована у виникненні христи­янства як засобі примирення людей з Богом батьком.

Серед учнів 3. Фрейда найбільш оригінальну концепцію релігії створив Карл Юнг (1875-1961). Згідно з Юнгом, психіка має трьохрівневу структуру: свідомість, індивідуальне несвідоме, особисте несвідоме. Свідомість не створює сама себе, вона пробуджується і піднімається з глибинних пластів психіки. Юнг порівнює її з ди­тиною, яка щоденно народжується з материнської першопри­чини - несвідомого. Індивідуальне несвідоме відображає осо­бистий досвід окремої людини і складається із переживань, які були колись свідомими, але втратили свою інтенсивність і забу­лись або були витиснені, вони не володіли достатньою інтен­сивністю, щоб увійти в свідомість, але все-таки проникали психіку. Колективне несвідоме генетично закріплене в людській психіці і з необхідністю відтворюється в кожному новому по­колінні. Колективне несвідоме - це загальнолюдський досвід, це "родовий спадок можливостей репрезентації", воно ніколи не набувалось індивідуально, оскільки існує тільки завдяки спад­ковості. Це найглибший шар несвідомого, в якому дрімають загальнолюдські первісні образи. Їх Юнг називає архетипами.

Архетип містить несвідоме, яке змінюється в міру його усвідомлення і сприйняття, воно трансформується під впливом тієї індивідуальної свідомості, на поверхні якої воно виникає. Архетипів стільки, скільки життє­вих ситуацій. Їх безкінечне повторення відкладається в людській психіці у вигляді беззмістовних форм, що виступають потенцій­ною можливістю відповідного сприйняття і дії. Коли зустрічається відповідна даному архетипу ситуація, "з'являєть­ся компульсивність, яка, подібно до інстинктивного потягу, до­бивається свого всупереч розуму і волі". Пророки і генії передчувають пробудження архетипів і відображають зміст архетипічних образів у своїх вченнях.

Таким чином, світ архетипів виражається в релігійно-міфо­логічних символах і формах. У них асимілюється психічна енер­гія архетипів. Символи, проектуючись зовні, впорядковують світ, перетворюючи хаос на космос.

Там, де дія архетипу усвідомлюється, його особливістю стає нумінозність. "Нумінозум" (від лат. "божество, веління"), згідно з Юнгом, становить серцевину релігійного досвіду. Його він визначає то як "мимовільний стан суб'єкта", то як "власти­вості видимого або невидимого об'єкта", що викликає цей стан. Нумінозне неможливо подолати в собі, перемогти або відкинути, йому можна лише відкритися.

Згідно з Юнгом, релігія — це перш за все стан свідомості, який є проявом життєвого зв'язку з тими психічними процесами, які знаходяться в глибині душі. Юнг підкреслює, що релігія - це поняття, яке фіксує установку свідомості, змінену досвідом священного. Релігія - це шлях спасіння, що розкривається в одкровенні. "Релігія... – це внутрішня позиція людини, маніфес­тації якої можна легко прослідкувати на всіх етапах її духовної історії". Юнг вважає, що релігія надає людині психоло­гічної рівноваги. Тому з давніх часів людина підкріпляє свої дії відповідно заходами релігійного характеру.

Метафізичне питання про існування Бога як трансцендент­ної реальності К. Юнг заміняє питанням про переживання Бога як психологічної реальності. Тому в його розумінні релігійні дог­ми - це не закостенілі прояви людського духу, а живий нерв людської душі, символічний вираз психологічних станів людини. Такий іманентний "Бог всередині нас" є невід'ємним атрибутом людського існування. На думку К. Юнга, Бог - це персоніфікація колективного несвідомого, а свідоме "Я" - це невеличкий острів у безмежному океані несвідомого, божественного.

Юнг підкреслював важливість ідеї Бога для психічного здо­ров'я особистості; смерть Бога в душі людини неминуче веде до душевних і психічних розладів. Тому релігія є універсальною системою психотерапії, вона зцілює страждання душі та хворо­би тіла, які ініційовані душею. Втрата релігійності - це втрата людиною самої себе. Отже, як вважає Юнг, людина знаходиться в постійному пошуку образа Бога в собі. Мабуть, саме тут криються витоки духовності, розкривається здатність людини до самотворення і зміни власного єства як уподібнення Богу.

На відміну від Фрейда, який розглядав релігію як нав'язли­вий невроз, Юнг відзначав, що невроз є наслідком втрати релігій­ного погляду на світ. Неврози виліковуються не терапевтичним інструментарієм, а лише психічними засобами. Хвороба погли­нає душу, яка не знайшла для себе смислу, тобто її основою є духовний застій, безплідність душі. На противагу 3. Фрейду, який створив "психологію без душі", К. Юнг прагне побудувати ду­шевну психологію. Саме релігія покликана стабілізувати психіку за допомогою спеціально розробленої системи культових дій та ритуалів.

Наступний учень Фрейда Еріх Фромм (1900-1980) є пред­ставником, за його власним визначенням, гуманістичного психоаналізу. Він спробував синтезувати та критично осмислити вчення 3. Фрейда та К. Маркса. Його концепція релігії є своє­рідною відповіддю на ті духовні пошуки людства, які ідентифі­куються як проблеми життя і смерті, життя і безсмертя, добра і зла.

У своїх роботах Е. Фромм детально зупиняється на розумінні релігії 3. Фрейдом та К. Юнгом, не погоджується з тією точ­кою зору, що 3. Фрейд - ворог релігії, а К.Г. Юнг - її друг. Е. Фромм не погоджується з тлумаченням несвідомого 3. Фрейдом і К.Г. Юнгом. Згідно з концепцією 3. Фрейда несвідоме - це те, що подавлене, що не­сумісне з вимогами культури і нашого Я. В системі К.Г. Юнга несвідоме стає джерелом одкровення, символом божества, дже­релом мудрості. Е. Фромм синтезує розуміння несвідомого обох мислителів, підкреслює, що несвідоме - це та частина самості, яка вміщує і добре і зле, вище і нижче. До нього ми повинні ставитися не лише без жаху, але й без благоговіння.

Згідно з концепцією Е. Фромма людина, поступово втрача­ючи зв'язки з природою, вимушена була звертатися до різного роду раціоналізацій, продукуючи нові форми орієнтації у світі.
Наявність розуму, самосвідомості, уяви Е. Фромм вважав тією сутнісною характеристикою людини, яка її відрізняє від тварин­ного світу. Але і в цьому полягає трагізм особистої та соціальної буттєвості людини, оскільки завдяки розуму людина усві­домлює всю катастрофічність ситуації. Людина - єдина жива істота, для якої власне існування є проблемою. На відміну від усіх інших організмів, вона знаходиться в стані нерівноваги, нестійкості. Наслідком цього є екзистенційні дихотомії. Людина є частиною природи, підкоряється її законам і не може їх змінити, але вона весь час вихо­дить за межі природного світу, вона бездомна, але прагне до гармонії з світом, вона смертна, і тому прагне максимально реалізувати себе. Людині не дане всезнання, але їй необхідне осмислене існування. Екзистенційні дихотомії неможливо ліквідувати. На них кожний повинен давати свою індивідуальну відповідь.

Втративши єдність з природою, людина змушена шукати новий діалог із нею. Кожне нове сходження не задовольняє лю­дину, оскільки людському розуму притаманний внутрішній ди­намізм, який постійно спонукає до пошуку. Цей екзистенційний пошук вічний. Шукаючи втрачені природні потреби, людина прагне осягнути саму себе, усвідомити свою буттєвість у світі, зробити вибір — але вибір самої себе. Релігія, згідно з Е. Фроммом, є тим феноменом, у якому осмислюються екзистенційні поняття.

Людині внутрішньо притаманна потреба в системі орієнтації і об'єкті служіння, тобто немає такої людини, у котрої не було б релігійної потреби.

Проблему релігії Е. Фромм переносить у таку площину: "Питання полягає... в тому, якого ґатунку релігія: чи це релігія, яка сприяє людському розвитку, розкриттю власне людських сил, чи релігія, яка ці сили паралізує". Е. Фромм класифікував релігії на авторитарні та гума­ністичні.

Екзистенціалізм

Екзистенціалізм як філософський напрям занурив­ся у глибинні проблеми буття людини, зосередившись на її фрустраційних переживаннях безвиході, безнадії, приреченості. Один із його засновників, німецький фі­лософ М. Хайдеггер стверджував, що чи не єдиним на­справді істинним емоційним переживанням людини є тривога як наслідок усвідомлення нею свого становища в світі, оскільки розум і уява людини порушили неусвідомлювану гармонію її тваринного існування, вивели її за межі природи, частиною якої вона, однак, залиши­лась. Кинута в земний світ незалежно від її бажання і навіть без усвідомлення цього факту, людина так само поза бажанням і згодою мусить бути викинута з нього — вмерти. У цьому полягає основа трагізму людського життя. Отже, власне існування і його смисл є для люди­ни проблемою, яку вона мусить розв'язувати.

Французький філософ Альбер Камю (1913—1960) загострив увагу на суперечності між праг­ненням людини до нескінченності, всеприналежності, всепричетності, тобто до "вічної власної невід'ємності від світу, родинності з ним, до ясного розуміння смис­лу Всесвіту, сенсу свого існування в ньому і усвідом­лення власної скінченності, неминучості смерті, відчу­женості від світу, байдужості його до неї, до її долі. Внаслідок цього людина весь час перебуває у стані без­застережних нерозв'язних конфліктів: між поривом до гармонії, досконалості, величі та реальним досвідом недосконалості світу і власної нікчемності, жалюгідності; між бажанням бути прийнятою, ідентифікова­ною, «усиновленою» Всесвітом, суспільством, соціу­мом і досвідом неприйняття, нерозуміння, відкинутості, відчуженості, радикальної самотності; між жагучою потребою жити і нестерпним тягарем існування, в якому найважчим є абсурдність самого життя.

Звернення екзистенціалістів до Бога, віри, релігії А. Камю охарактеризував як «втечу від абсурду».

Абсурд – те, що не має сенсу; безглуздя, нісенітниця.

Абсурдність людського існування полягає не в людині і не в навколишньому світі, а в їх поєднанні, з якого випливає неможливість здій­снення її найзаповітніших бажань. Людина живе мріями, сподіваннями на майбутні блага, на завтрашнє щастя, поки не доходить висновку, що час наближає її до старості і смерті. Єство, плоть люди­ни бунтують проти цього, що засвідчує початок власне абсурдного мислення. Людей така «абсурдна» особистість бачить тупими, дріб'язковими, метушливими, меркан­тильно егоїстичними.

Прірва відчуженості від світу, природи, речей, людей, від самої себе, в яку потрапляє людина абсурду, породжує в ній духовну нудоту, основ­ними складовими якої є відраза і страх. Розум і наука спроможні лише вловлювати, опису­вати і поверхово досліджувати предмети і явища світу, не наближуючись до пізнання його сутностей.

А. Камю дивувався, що всі живуть так, ніби «ніхто нічого не знає». Так діється тому, що люди не мають досвіду смерті. По-справжньому відоме суб'єкту лише випробуване, пережите ним на власному досвіді. Досвід смерті інших не дуже переконує, не справляє глибинно шокуючого враження. Охоплену усвідомленням абсур­ду людину жахає невблаганність смерті. На всі розмір­ковування про душу смерть відповідає бездиханними тілами без душ. За такого тотального (всеохоплюючого) відчуження, приреченості щодо неминучого кінця му­ки, зусилля, самообмеження людини втрачають сенс.

Камю цікавило питання, що втримує людей на цьому світі? Чому людина, все життя страждає, мучиться, бореться і все таки бажає жити? На його думку, таке прагнення можна пояснити лише мазохістськими якостями людини.

Тер­мін «мазохізм» походить від імені австрійського письмен­ника Леопольда фон Захер-Мазоха (1836—1895).

Мазохізм — здатність суб'єкта одержувати насолоду від фізич­них і моральних знущань, мордувань, принижень, яких він заз­нає; сексуальна насолода від фізичного і морального болю, яко­го завдає партнер.

Суб'єкт сповнюється наснагою до життя, боротьби, бунту від фрустраційного страждання, муки абсолют­ної екзистенційної безнадії, приреченості на неминучу смерть, а відтак від безглуздості, абсурдності своєї жит­тєвої наснаги. Щоб ця мука стала наснагою до життя, вона мусить бути своєрідною пекельною насолодою. Це і є специфічний мазохістський прояв.

Якщо віра в Бога рятує людину від мук переживан­ня екзистенційного абсурду, то це є вагомою підставою для констатації її високої психопрофілактичної і пси­хотерапевтичної цінності.

Відчужена від світу і від себе, людина бачить вихід у відмові від знання чи від життя. Тобто, якщо абсурд є наслідком поєднання людини і світу, єдиним між ними зв'язком, що виявляє мислення, то подолати його можливо тіль­ки знищивши одне з них. Світ знищити неможливо, та чи варто за усвідомленого абсурду знищувати себе?

А. Камю дійшов висновку, що є лише одна насправді серйозна філософська проб­лема — самогубство. Йдеться про те, чи варто жити у стані охопленості «хворобою духу» XX ст. — усвідом­ленням абсурдності існування людини на Землі та екзистенційною тугою, тривогою, нудотою, зумовленими цим усвідомленням.

Ідейним натхненником екзистенціалізму був росій­ський письменник Ф. Достоєвський, у чиїх творах простежується думка, що самогубство може бути, результатом філософського осмислення людиною свого стано­вища у світі. Логіка «розумного самогубця», який виносить собі вирок, заснована на фатальних фактах людського існу­вання. Ключовими серед них є несвобода народження та смерті людини, неминучість смерті, приреченість на смерть. Ставши одночасно позивачем і відповідачем, суддею та підсуд­ним, «розумний самогубець» доходить висновку, що має засуджувати природу, яка витворила його для страждань і знищення. Усвідомлюючи свою нездат­ність засудити природу на знищення, він знищує себе. Остаточною причиною цього є небажання безглуздо терпіти тиранію життя.

Єдиним життєдайним, рятівним від фрустрації, депресії, суїциду виходом із такої песиміс­тичної ситуації є, на його думку, здобуття «вершини свідомості» — віри в те, що існує вищий розум, який надає високого сенсу людському існуванню, перейма­ється долею кожного і відкриває йому шанс радикаль­но подолати приреченість на смерть, прилучитися до безсмертя, нескінченності, тобто до релігійної віри.

Прагнення до високого смислу життя, туга за гар­монійним влаштуванням світу і за Богом привели бага­тьох філософів-екзистенціалістів до релігійної віри, прийняття релігійних істин. Наприклад, К. Ясперс дій­шов висновку, що крах людського розуму, мислення у сфері екзистенційних проблем людини свідчить, що з будь-якого екзистенційного мисленнєвого пояснення і раціонального тлумачення випливає буття трансцен­дентне. Воно, на думку А. Камю, є позбавленим мисленнєвих, наукових аргументів актом чистої віри, яка й веде до Бога. Людина починає пристрасно вірити, ба­жаючи знищити абсурд, відновити гармонійність бут­тя. Це відображено у вислові Л. Шестова: «Єдиний ви­хід там, де для людського розуму немає виходу. Інакше навіщо нам Бог?! До Бога звертаються за неможливим. Для можливого і людей достатньо».

С. К'єркегор вважав абсурд, антиномію і парадокс критеріями релігії, вимагав цілковито пожертвувати Богові інтелект, бо у своєму інтелектуальному падінні віруючий досягає тріумфу. За його словами, якби у лю­дини не було вічної свідомості, в основі всіх речей — нічого, крім кипіння диких сил і темних пристрастей, а за всім була тільки безодня, незаповнена порожнеча, то життя було б суцільним відчаєм. Від такого тотального екзистенційного відчаю радикально рятує тільки віра. А відтак смерть дає віруючому набагато більше надії, ніж навіть сповнене здоров'ям і силою життя.

Кожна людина з нормальною психікою, не обтяженою садистсько-мазохістськими комплексами, жор­стокістю, агресивністю, авторитарністю, що межують із психопатіями, прагне розумних, справедливих, приязних взаємин. Реалізація цього праг­нення є потужним джерелом душевного комфорту, ра­дості буття. Намагання людини уникнути цинізму, бездуховності, агре­сивності, необхідності йти на злочини, щоб виживати, знущань часто приводять її до релігії, до релігійних духовних цінностей. Саме у ві­рі в Бога чимало людей знаходять втіху, релаксацію, духовне піднесення, душевний спокій.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: