Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Історія розвитку церкви в Україні після введення християнства. 3 страница




Пізніше християнство поширювалося і утверджувалося у гострій боротьбі між Римом і Константинополем за перевагу в церкві після створення поряд з Римом релігійного центру в Константинополі - столиці Римської імперії з IV ст.

Не дивлячись на всі труднощі становлення, християнство несло в собі багато нових рис і особливостей, які давали йому виразну перевагу перед всіма іншими релігіями.

По-перше, християнство зверталось з проповіддю до всіх народностей і уже на ранньому етапі зуміло перебороти етнічну обмеженість, властиву іншим релігіям. Воно стало космополітичною релігією світової Римської імперії.

По-друге, християнство при своєму виникненні заперечувало на відміну від інших релігій всіляку обрядовість, жертвоприношення і жрецьку кастову ієрархію. Це робило його доступним широким верствам населення, особливо рабам, колонам, вільновідпущеникам, міській і сільській бідноті і т.д.

По-третє, християнство в епоху свого виникнення виявилося найбільш демократичною релігійною течією, яка заперечувала всі кастові перешкоди. Ранньохристиянські проповідники зверталися з проповіддю нової релігії і обіцяли спасіння перш за все знедоленим, приниженим. Саме це приваблювало до нової релігії сотні тисяч послідовників.

Нарешті, на противагу іншим релігіям давнини, які сформувалися в умовах зародження і розквіту рабовласницької культури і цивілізації, християнство зародилося в період їх кризи і несло в собі їх рішуче заперечення. Цим воно було повністю співзвучне настроям народних низів і особливо рабів, які перенесли свою ненависть до експлуататорів на їх культуру і релігійно-філософські погляди. Відповідало це і настроям частини рабовласницької верхівки, яка в кризі античної культури бачила ознаки катастрофи, що насувалася.

В міру свого поширення на території Римської імперії, а пізніше в інших країнах християнство пристосовувалось до місцевих умов, і подальший його розвиток був пов'язаний з історичними і соціально-економічними та політичними умовами цих країн. Це привело в кінці кінців до утворення самостійних напрямів в християнстві зі своєю церковною організацією і зі своїми особливостями у віровченні.

Найбільш великий поділ християнства на два основні напрями - на православ'я (східне) і католицизм (західне) - остаточно оформилося в 1054 р, при розколі церкви на західну та східну. Другий великий поділ християнської церкви відбувся в період Реформації(XVI ст.) в країнах Західної Європи, коли від католицизму відкололися церкви ряду країн і утворили церкви протестантські.

ІСЛАМ. Термін "іслам" в переклад із арабської означає "покірність", а того, хто прийняв цю релігію, називають "відданим" (в араб, "мусульманин") - звідси і друга назва цієї релігії - "мусульманство". В Європі її називають ще "магометанство"(від зміненого імені її засновника Мухамеда - Магомет). Іслам - третя і остання найбільш розвинута монотеїстична релігія, яка коренями виходить з того ґрунту, що і християнство та іудаїзм, виникла на Близькому Сході.

Іслам виник в середовищі арабів, корінних жителів Аравійського півострова. Доісламські араби - один із семітських народів, які проживали в цьому районі Близького Сходу з доісторичних часів. Пізніше традиція, зафіксована в Корані, виходить з того, що біблейський праотець Авраам (Ібрагім) був прабатьком не тільки євреїв, але і арабів - два народи виникли від його синів Ісаака та Ісмаїла (сина від рабині Агар).

В VI столітті в південній Аравії широко розповсюдилось вчення і рух ханіфів - пророків-проповідників, які закликали до поклоніння єдиному богу - Аллаху (араб, "божество"). До пори ці проповіді успіху не мали, і в науці не має подробиць про ханіфів, деталі їх проповідей невідомі.

Успіх випав на долю Мухамеда - людини яка стала засновником нової релігії, ввійшла в історію ісламу як великий і головний пророк. За короткий час Мухамед став новим і загальновизнаним повелителем великої общини "правовірних".

Мухамед народився в 570р. в збіднілому роді Хашиммекканського племені курейш. Він рано залишився сиротою, був пастухом в свого дядька Абуталіба, а потім вів торгові справи багатої вдови Хадиджі, де спілкувався з представниками різних народів і релігій. Пізніше він оженився на своїй господині, яка була на 16 років старшою від нього, шлюб був щасливий, але лише єдина із багатьох дітей Мухамеда дочка Фатіма пережила батька і залишила нащадків. Приблизно з 610р. Мухамед став виступати як релігійний пророк, проповідник.

Спочатку Мухамед не ставив собі за мету створення нової релігії. Він виступив за визнання сяйного бога, подібно до іудаїзму і християнства, який мав би відношення до вищого божественного символу Кааби. Всю основу свого вчення, включаючи пророків від Авраама до Ісуса він запозичив з Біблії. (Наприклад Ісус-пророк Іса, Мойсей-Муса, Авраам-Ібрагім). З Біблії була запозичена ідея страшного суду, раю, пекла, сатани (шайтан) і т.д. Подібною була ідея приходу месії - Махді.

Його першими послідовниками були його дружина, двоюрідний брат Алі, купець Абу-Бекр, Омар, але їх діяльність вороже зустріла курейшитська знать Мекки. Мухамед в 622р. змушений був переїхати в Медіну, суперницю Мекки, де його добре зустріли і більша частина населення міста стала "правовірною" і тому 622р. став першим роком мусульманської ери - хіджри. В Медіні були сформульовані перші закони нової релігії, ритуали, культ, які враховували арабські традиції. На протязі 8 років число прихильників нової віри зростало, що дало змогу в 630 році завоювати Мекку, яка стала офіційною столицею ісламу, хоча Мухамед повернувся в Медіну. В 632році він здійснив офіційне паломництво в Мекку(хадж) і в цьому ж році помер, але був похоронений в Медіні. Після його смерті почалася епоха завойовництва арабами сусідніх країн з метою навернення жителів цих країн в мусульманство. В рамках арабської ісламської общини дві верховних влади - духовна і світська зливаються в одній особі халіфа (намісник пророка), утворюється величезна держава - Арабський Халіфат, в склад якого ввійшли Месопотамія, Закавказзя, Сирія, Палестина, Єгипет, Вірменія, Мала Азія, Лівія, Іран, Середня Азія, Туніс, Марокко, Іспанія і лише в 732 році в битві при Пуатье (Франція) араби були зупинені. На цих територіях насильницьким, а також і мирним шляхом встановлювався іслам.

В основі релігійної теорії мусульман, основним кредо є широкові дома фраза, яку правовірний мусульманин повторює кожен день "Немає бога окрім Аллаха і Мухамед пророк його" В цьому виразі чітко виражено ідею монотеїзму, слово і волю Аллаха, його заповіді і суть вчення, яке доніс до правовірних великий пророк Мухамед.

Основні ідеї і принципи віровчення Мухамеда зафіксовані в Корані - священній книзі мусульман і Сунні - коментарі до Корану. Згідно загальноприйнятій в ісламі традиції, текст Корану був переданий про року самим Аллахом через посередництво архангела Джабраїла (біблейського Гавриїла). Аллах і раніше передавав свої послання через різних пророків - Мойсея (Мусу), Ісуса(Ісу), але лише Мухамед зумів найбільш точно передати вищу і незаперечну Господню істину. Перша редакція Корану була складена після смерті пророка його секретарем. Коран складається з 114 різних по характеру і об'єму глав (сур). По своєму характеру ці трактати різноманітні за змістом і ідейною спрямованістю - поряд з роздумами про утворення світу, взаємовідношення людини з надприродними силами, опис історичних подій періоду протистояння Мекки і Медіни. Багато місця в Корані відводиться основам мусульманського права, зустрічаються міфологічні сюжети; лірико-поетичний текст. Близько 1/4 Корану присвячена життєпису і діяльності пророків, в основному біблейських - Ной (Нух), Ісаак (Ісхак), Яків (Якуб). Йосип (Юсуф), Ісус (Іса) і т.д. Ісус розглядається як пророк, а не син божий, з повагою говориться про його матір - Маріам. В теологічно-філософській частині Коран буквально насичений запозиченнями з Біблії, що сприяло тому, що багато з завойованих мусульманами народів-християн легше сприймали іслам. Таким чином Коран - це як і Біблія; божественна енциклопедія, "КНИГА КНИГ", світ знань, заповідей, інструкцій на всі випадки життя мусульманина.

Усні легенди (хадіси), спогади про життя і діяльність пророка, його думки, погляди на ту чи іншу проблему, тобто навчання з посиланням на авторитет Мухамеда, після смерті пророка стали збиратися його сучасниками і їх нащадками. Зібрані в IX ст. в шість збірників вони склали Сунну, тобто заповідь, яка стосувалася різноманітних норм права, звичаїв, правил поведінки, еталоном яких виступав пророк. Можна зробити висновок, що канонічний текст Корану і численні хадіси Сунни складають документально-світоглядну базу віровчення ісламу, поведінки мусульман.

Натурфілософія ісламу в основному запозичена з Біблії. Згідно Корану, світ був створений Аллахом за 6 днів. Земля з'єднується з небом невидимою драбиною, по якій опускаються і піднімаються ангели. На шостий день створений Адам, а з ребра Єва, сьомий день відпочинку -п'ятниця. Добре розроблена в ісламі концепція раю і пекла, теж запозичена у християн. Тварини по Корану створені з води, людина – з глини.

Багато місця в ісламі присвячено пророцтвам про майбутнє, які досить суперечливі в Корані. Приблизно суть їх в тому, що незадовго до кінця світу наступить епоха великого гріхопадіння, і наступить царство сатани (даджаме). На зміну цьому прийде царство Христа (месії "Махді"), Потім наступить день страшного суду, грішники підуть в пекло, праведні в рай. На відміну від християн, мусульмани вважають що в момент страшного суду велику роль буде відігравати Мухамед, що створювало культ пророка на протязі століть.

Як і християнство, іслам вчить покірності і послуху, сприймати світ таким, як він є – багатих і бідних, рабів і вільних. Приватна власність недоторкана (злодію відрубували частину правої руки). Як і Біблія, Коран закликає людей чесно працювати, чим вони забезпечать собі царство небесне, людина повинна терпляче переносити тягар повсякденного життя, думати про спасіння в загробному житті.

Основних обов'язків мусульманина є п'ять:

Сповідь – центральний обов’язок в ісламі. Суть в тому, що для того, щоб стати мусульманином, необхідно сказати фразу: "немає бога, крім Аллаха, і Мухамед пророк його". Тим самим людина стає покірною богу (Аллаху), і повинна виконувати наступні обов'язки.

Молитва (намаз) - обов'язковий п'ятикратний щоденний ритуал: на світанку, в полудень, пополудні, перед заходом сонця, перед сном, в мечеті або вдома. Жінок в мечеть не допускають. Під час молитви мусульманин нічого в Аллаха не просить. Мінарети при мечетях служать для того щоб муедзини - служителі мечеті, нагадували про час молитви. Молитва вдома проходить на спеціальному килимку лицем до Мекки.

Піст - в мусульман єдиний, але триває він цілий місяць (рамазан, рамадан). Їсти можна лише після заходу і перед сходом сонця. Крім рамазану мусульмани постять і по обітниці, в період засухи, за пропущені дні рамазану.

Милостиня (зак'ят) – четвертий обов’язок.

Кожний багатий повинен раз в рік ділитися своїми прибутками, виділяти частину їх як милостиню для бідних.

Хадж - паломництво в Мекку для поклоніння священному каменю Кааби, Єрусалим, Медіну.

До цих п'яти стовпів віри ісламу можна і віднести шостий - війну проти невірних - джихад (газават). Стверджувалось, що доля кожного визначена наперед Аллахом і тому не потрібно боятися іти в бій за святу віру - "На все воля Аллаха", тобто характерним є фаталізм.

На основі Корану і Сунни була утворена система мусульманського права – шаріат. Мусульманське право єдине: немає ні кримінального, ні цивільного. Його основна тенденція – в тому, що всі суперечливості життя оцінюються з точки зору релігії. Кодекс шаріату розділюється на три частини - обов'язки, юридичні норми, система покарань. Закони шаріату водночас є збірником моральних норм, яких повинен дотримуватись мусульманин - наприклад не пити, визначають становище жінки, і т.д.

Спочатку іслам був єдиний, але після смерті пророка в ньому відбувся розкол, пов'язаний з появою шиїзму ("шия" з араб. - партія, група). Його причиною була боротьба за владу між наступниками Мухамеда. Четвертий халіф - Алі був братом і зятем Мухамеда і прихильники Алі ("шия Алі", тобто "партія Алі") не визнавали законності попередніх халіфів. В основі доктрини шиїтів лежить теза про те, що лише нащадки пророка мають право на владу. Для шиїтів важлива була святість не тільки Мухамеда, але і Алі. Важливим елементом в вченні шиїтів є віра у дванадцятого "прихованого Імама ", який таємниче зник у XI ст. і повинен повернутися і встановити справедливість (Махді - месія). В шиїзмі поширений культ мученика Хусейна (внука пророка, який був вбитий прихильниками виборності влади). Шиїти визнають в Сунні тільки ті розповіді, які написані і складені людьми близькими до Алі. На даний час шиїзм став офіційною релігією в Ірані, переважає в Іраку, Йемені, Азербайджані, Туреччині. Суніти -90% мусульманського світу, і відповідно є ортодоксальною частиною ісламу. Сунніти вважають Сунну найважливішим додатком до Корану, визнають право виборності верховного владики мусульман з числа віруючих, які не обов'язково мають бути нащадками Мухамеда.

4. НЕТРАДИЦІЙНІ РЕЛІГІЇ, НЕОТЕЧІЇ

Неорелігії, нетрадиційні течії –це релігійні комплекси, історично не успадковані від попередніх епох певним етносом, не притаманні його релігійній духовності, культурно-побутово не укорінені, поширені внаслідок місіонерської діяльності. Їм властиві наступні риси:

– Виникнення на хвилі пошуків нових ціннісних орієнтирів (як правило, внаслідок кризи традиційних релігій).

– Міжрелігійний синтез. Нетрадиційні релігії здебільшого поєднують у собі елементи різних віровчень.

– Динамічність розвитку і поширення, строкатість і постійна зміна спектра. Нетрадиційними для релігії певного етносу можуть бути як світові (буддизм для українців), так і національні віровчення (релігії африканських народів), і неокульти.

– Привабливість для високоосвічених людей. Нерідко до них прилучаються особи, які активно розмірковують над сенсом життя, прагнуть пізнати духовні надбання різних народів.

Нетрадиційні релігії породжені глибинними процесами суспільного життя XXст. Їх класифікують у сім груп: неохристиянство, орієнталізм, езотеризм, езотеризм, синтетичні релігії, сайєнтологія, сатанізм.

Неохристиянські течії представлені релігійними утвореннями, сформованими в лоні традиційного християнства, які намагаються пристосувати його до мінливих особливостей часу. Більшість їх, сформувалась за рубежем у 90-х рр. ХХ ст. Це – Міжнародна християнська місія, Християнська місія “Емануїл”, Армія спасіння, Новоапостольська церква, Церква повного Євангелія, “Нове життя”, “Хвала і поклоніння” та ін. Усі ці течії спираються на Біблію як головне джерело віросповідання і на особу Ісуса Христа як центральну фігуру релігійних доктрин, критикують ортодоксальне християнство за відхід від первісних традицій, оголошують свою церкву, секту винятково істинним, відроджувальним рухом євангельського Християнства, навіть месіанським щодо спасіння Христової віри. Досконале знання Біблії поєднують з її вільною інтерпретацією, а визнання Ісуса Христа межує з визнанням керівника церкви Пророком, посланцем Бога. Неохристиянство відрізняється власним розумінням природи Бога, Христа, сутності Святого Духа, пекла і раю тощо. Релігії орієнталістського напряму – це релігії східного походження: неоіндуїзм (Міжнародне товариство свідомості Кришни, товариство Шрі ауробіндо, Товариство ведичної культури, Міжнародне товариство “Всесвітня чиста релігія”), течіями буддійського спрямування (дзен-буддизм, тибетський буддизм). До езотеричний течій належать різноманітні напрями, які, увібравши в себе езотеричні (гр. Esotrikos – таємний) традиції різних епох і народів, доробки сучасних езотериків сформували віру в існування надприродного світу, містичні уявлення про нього, магічні засоби спілкування з ним, підпорядкування його власним інтересам. Теософія, Братство Грааля, Реріхівське товариство, Асоціація “Живої етики” виникли на межі XIX – XX ст. як опозиція традиційним релігіям. Засновники стверджують, що тільки вони дають надзвичайно глибокі, приховані від “непосвячених” знання про світ. Неоязичництво представлене сукупністю течій та рухів, які з’явилися внаслідок намагань відродити дохристиянські вірування та обрядовість. До них належать такі діючі в Україні релігії, як: Рідна віра, РУН віра, Собор рідної віри, ладовірство, ягновірство, орантійці та ін. Одні з них організаційно оформлені, мають первну структуру, інші обмежилися лише обґрунтуванням свого вчення – специфічного язичницького бачення світу, Бога, людини. Синтетичні релігії у своїх догмах, культах спираються на поєднання елементів різних традиційних релігій, створюючи власні вчення, систему обрядових дійств, церковну організацію, претендуючи на статус надрелігії, яка поєднує багать різних релігій в одну, визнає істинність багатьох віровчень, але під певним кутом. У них розвинуті культ лідера, авторитет власних віросповідних Сайєнтологічні рухи – це нетрадиційні рухи, в яких орієнтація на досягнення науки і техніки поєднується джерел, наявна ідея богообраності послідовників. До них належать Біле братство, Церква Єднання (уніфікації, Мунізм), Бахаїзм.

З практикою вульгаризованого психоаналізу, фантастикою. До них належать Діанетика (Наукологія), АСТІКА, Наука Розуму, Християнська Наука, а також система Порфірія Іванова. До Сатанізму належать течії, яким властиве обожнення сил зла, поклоніння дияволу. Сатанізм не можна вважати новітнім явищем, оскільки він був відомий зі стародавніх часів, а його сучасні різновиди виникають на рубежі XIX XX ст., потім відновлені в 60-х рр. в Америці. Ці релігії є своєрідним антиподом християнства, побудовані на його дзеркальному відображенні. Моральна програма сатаністів насичена крайовим індивідуалізмом, прагматизмом, егоїзмом, культом сили.

Новітні релігійні утворення активно шукають можливостей розвитку взаємовідносин з державою, громадськістю, традиційними церквами, відчуваючи потребу інтегрування в конкретну соціально-економічну, політичну, ідеологічну, ментальну ситуацію.

Завдання для самоперевірки і самоаналізу:

1. Спільні та різні риси фетишизму і анімізму.

2. Що являє собою первісна магія?

3. Дайте загальну характеристику уявлень про Бога в етнічних релігіях.

4. Яким було уявлення про потойбічне життя в ранніх етнічних релігіях.

5. Особливості культової практики ранніх національних релігій.

6. Що таке національні релігії, у чому їх сутність?

7. Визначте сутність політеїзму.

8. Які зміни в уявленнях про надприродне відбулися при переході від релігій первісного суспільства до етнічних релігій?

9. Чим відрізняються у своєму ставленні до страждання християнство і буддизм?

10. Які основні напрями існують в буддизмі?

11. Які етапи у своєму розвитку пройшло християнство?

12. Що є принципово нового у християнському відношенні до Бога?

13. Які заповіді в християнстві є найголовнішими?

14. Назвіть основні заповіді ісламу.

15. З якими релігіями найбільше пов’язане вчення ісламу?

16. Які риси характерні для сайєнтологічних течій?

17. Назвіть основні орієнталістські релігійні об’єднання.


Література

1. Ерышев А.А. Религиоведение. – К., 1999, 2001.

2. Васильев Л.С. История религий востока. – М.,1983.

3. История религии:учебн.пос. в 2-х т. / под ред. И.Н.Яблокова. – М., 2002.

4. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. – К., 2002.

5. Релігієзнавство: підручник / За ред. В.І. Лубського, В.І. Теремка. – К., 2000.

6. Ходькова Л.П. Релігієзнавство: навч. пос. – Львів, 2000.

ТЕМА III. Лекція 3. Історія і сучасний стан релігійних віровчень
та конфесій в Україні. Поняття свободи совісті та
конституційно-правові умови її забезпечення в Україні.

Духовна культура проукраїнських народів. Причини і умови появи християнства в Київській Русі. Національно-визвольна боротьба українського народу. Місце і роль релігії і церкви у цьому процесі. Православна церква у духовній культурі України. Греко-католицька церква в Україні, її особливості

Сучасне релігійне становище в Україні. Місце і роль релігії в духовній культурі сучасної України. Проблеми сучасної релігійності, міжконфесійні конфлікти і можливі шляхи їх подолання.

Поняття свободи совісті як загальнолюдської цінності. Проблема свободи совісті в історії людства та умові її забезпечення в сучасному суспільстві. Свобода совісті як конституційно-правова категорія. Основні документи українського законодавства про свободу совісті та релігійні організації.

Мета вивчення: Ознайомити студентів з історією, формами та сучасним станом релігійних вірувань в Україні, дати уявлення студентам про свободу совісті та її значення в формуванні сучасної світової культури.

Провідна ідея: Роль і місце релігії в духовній культурі українського народу, надзвичайна роль свободи совісті в системі загальнолюдських цінностей.

Основні поняття теми: Слов’янство, уніацтво, автокефалія, патріарх, греко-католицтво, обновленство, свобода совісті, вільнодумство, деїзм, атеїзм, єресі.

ПЛАН:

1. Релігійні вірування східних слов’ян.

2. Історія і особливість християнства в Україні.

3. Державне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

1. РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ СХІДНИХ СЛОВЯН

Дохристиянські вірування беруть початок від землеробських культів трипільської культури. Саме на той час припадає започаткування релігії стародавніх слов’ян, яку можна віднести до ранніх національних релігій, так як існувала вона в період становлення Київської Русі. Про слов’ян з історичних пам’яток відомо, що вони визнавали єдиного Бога, що посилає блискавку і йому приносять в жертву худобу. Але розуміння слов’янами природи бога мало політеїстичний характер: єдине божество створює інших молодших богів, які є його дітьми, тому є з ним єдиним цілим. Пантеон слов’янських богів був значним, існувала власна міфологія і демонологія, які дають добре уявлення про звичаї, характер і систему цінностей язичницької Русі. Слід відмітити, що в християнських літописах язичницькі культи згадуються як негативні, “поганські”, але це – суб’єктивне бачення християнами чужої релігії. Самі слов’яни дуже шанували богів, було багато яскравих свят на їх честь. На думку М.Грушевського, спочатку головним з богів був Сварог – бог Неба, світлу, сонця. Він був основою всього, владикою світу, від якого походять інші боги – Сварожичі. Пізніше на його місце приходить Перун – головний бог грому, покровитель війська. Після християнізації культ Перуна був перенесений на св. Іллю. Слов’янські боги мали антропоморфний вигляд, мали сім’ї; їх взаємовідносини з іншими богами нагадують давньогрецьку, германську або індійську міфологію, що свідчить про спільні величні корені нащадків арійських народів. Наступним великим богом був бог сонця – Даждьбог, родоначальник русичів (“Слово о полку Ігоревім" називає русів “Даждьбоговими внуками”). Близькими до його культу бувкульт Хорса – бога сонця, тепла. Одним з головних культів був культ Велеса (Волоса) – бога скотарства, достатку, торгівлі, мудрості. Особливо був поширений серед племен Таврії – Північного Причорномор’я (Тавр – бик, символ Велеса). В християнські часи Велеса заступив св. Влас, покровитель пастухів та худоби. Стрибог був богом вітру, антиподом Даждьбогу, бо знищував добро, був уособленням холоду, негоди. Серед головних богів була Макоша – сестра Сонця, богиня дощу, заступниця дому, родинного вогнища, покровителька ткацтва, прядіння. Існувала і богиня любові, вірного подружнього життя, щастя, весни – Лада. ЇЇ культ відрізнявся особливою красою. Ії діти – Лель – бог любові і пристрасті, та Полеля – бог (чи богиня) шлюбу. Богом літнього розквіту, творчих сил, природи, плодючості, сили, хоробрості був Ярило. Тісно пов’язаний з ним був культ Купайла – бога плодоносності, радості, згоди, на честь якого з 6 на 7 липня справляли гучне свято, що дійшло до наших днів. Дружиною Купайла була Морена (Мара)– богиня смерті, культ якої в Україні пізніше перетворився в образ підступної жінки-чарівниці. В давніх джерелах згадується багато інших богів: Див, Род, Рожаниця, Коляда, Білобог та Чорнобог, і багато інших. Дохристиянських часів сягають також вірування, пов’язані з «нечистою силою», іншими надприродними образами, які своїми діями були здатні приносити людям шкоду (відьми, вовкулаки, упирі, чорти, домовики). Значне місце посідали лісові та водяні демонічні істоти – русалки, мавки та ін. Важливе місце в давніх віруваннях знайшов культ роду, мертвих предків, пращурів. Важливе місце в житті східних слов’ян посідали культові споруди: капища, святилища, ідоли богів. Є ймовірність, що існували і храми, але дерев’яні споруди стародавніх часів, звісно, не збереглися. В тогочасному суспільстві існував клас жерців – волхвів, які досконало знали і виконували всі обряди, стежили за неухильним дотриманням прадідівських канонів. Стародавня українська обрядовість була однією з форм збалансованих відносин соціально-господарської системи слов’ян з природно-екологічною і духовною. Обряди увібрали в себе весь попередній досвід розвитку найдавніших вірувань ві виступали гармонійною формою взаємодії Людини і Природи, органічно ввійшли пізніше у християнство.

2. ІСТОРІЯ І ОСОБЛИВІСТЬ ХРИСТИЯНСТВА В УКРАЇНІ

Як свідчать історичні джерела, на територію сучасної України християнство проникало ще в перші століття нашої ери. За оповіданням, першим проповідником християнства був апостол Андрій. До Володимира Київську Русь намагалися хрестити (наприклад, Аскольд), але офіційною датою проголошення християнства державною релігією стало 14 серпня 988р., коли за наказом князя Володимира Великого в річці Почайній було проведено хрещення киян. Християнство прийшло до наших предків не в результаті стихійного релігійного розвитку, а шляхом директивного введення авторитетом державної влади. Князю була потрібна ідеологія, яка б відповідала потребам феодального розвитку, освячення його влади і статусу, визнання Русі іншими крупними державами, зміцнення держави, подолання роздробленості. Після хрещення Русь спочатку була підпорядкована Константинополю, який призначав митрополита (главу церкви) і через нього впливав на політичні процеси. Київські князі намагалися позбутися “опіки” Візантії (Спочатку – Ярослав Мудрий в 1051р., потім Ізяслав Мстиславович у 1147 р.), але ці спроби давали лише тимчасовий результат. Київське християнство відкидало візантійські ідеї цезаропапізму, які вимагали домінування світської влади в церкві над владою духовною, месіанського призначення візантійства. Після розколу 1054р. зусилля Константинополя були спрямовані на ліквідацію основ київського християнства, чого було досягнуто після смерті кн. Ізяслава в 1154р розгромом національного табору на чолі з митрополитом Климентом Смолятичем. Князі Юрій Довгорукий, а потім – Андрій Боголюбський поширюють візантійський варіант християнства на північні землі Київської держави, а противники цього напряму залишались головним чином у Києво-Печерській Лаврі. Тим самим, було започатковано московський варіант християнства на основі візантійської православної практики яка пізніше (“Москва – третій Рим і четвертому не бувати”) були обґрунтовані псковським монахом Філофеєм, відбувся перехід від засад християнського універсалізму, толерантного ставлення до західних церков в русло догматичного церковного вчення. Після татаро-монгольської навали князь Данило Галицький домігся від Константинополя призначення митрополитом свого ставленника – Кирила. Потім симпатії наступних діячів переходять до північних князівств: наступний митрополит – грек Максим переносить свою резиденцію у Володимир, потім – до Москви. В свою чергу, кн. Юрій Львович домігся створення Галицької митрополії в 1303 р., яка сприяла посиленню Галицько-Волинського князівства, розвитку національної культури в традиційних формах. Після завоювання Києва Литовським князем Гедиміном в 1321 р. Київську митрополію фактично було поділено між Литовським і Московським князівством, кожне з яких прагнуло мати свого ставленика на формально єдиній Київській митрополичій кафедрі. У 1354 р. Константинопольський патріарх висвятив двох митрополитів - Олексія з титулом "Київської і всієї Русі" і Романа - на митрополита Литовського (Київського), до юрисдикції якого входили землі Білорусії і України, що практично означало поділ колись єдиної Київської митрополії.

В 1448 р. без відома Константинополя, в Москві обирають митрополитом Іону, який був останній, що носив титул "Київського і всія Русі" так як його наступники до 1589 р. носили титул "Московський і всієї Русі". 1448 рік більшість вчених вважають початком автокефальної Московської право славної церкви, хоч канонічне це було оформлено через 141 р. (1589 р.). В 1458 р. Константинопольським патріархом було висвячено митрополитом, "Київським і всієї Русі" Григорія Болгарина, якого не сприйняли в Москві, і навпаки підтримали в Польсько-Литовській державі. З цього часу Київська і Московська митрополії діяли незалежно одна від одної.

Становище православної церкви в Україні, яка номінальне підпорядковувалась Константинополю погіршилось після підписання Люблінської унії 1569 р., внаслідок якої Литовська і Польська держави об'єднались в єдину Річ Посполиту. Польські магнати проводили політику, спрямовану на поширення католицизму, який був панівною релігією у Польщі, з метою окатоличення, а пізніше, і ополячення українського народу. Більшість української еліти прийняли католицьку віру, тим самим відійшовши від свого народу. Після Брестської унії (1596 р.), польський уряд поступово поставив православну церкву поза законом. В 1610 р., в Речі Посполитій залишився тільки один єпископ, практично не було кому висвячувати православних священиків.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных