Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






ТЕМА II. Варіант 4.2. Релігії стародавньої та сучасної Індії.




 

Тема I. Релігійна віра.

 

План.

1. Поняття релігійної віри.

2. Віра в релігійній свідомості людини.

3. Типи релігійності.

4. Релігійна віра як складова духовної культури людства.

 

1. Віра у надприродне є головною ознакою будь-якої релігії. Віра – це елемент людської свідомості, особливістю якої є бездоказове визнання істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту. Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне, яке за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу. Релігійна людина вірує у винятковий характер надприродних істот або сил, не застосовуючи до них звичайні критерії емпіричної вірогідності. Але не всі гіпотези стають предметом віри. Активне емоційне та оціночне особисте ставлення до нього охоплює вольовий процес, виявляється у поведінці особистості. Віра як складова акту вольового вибору відображає стверджувальну силу духу. Вона служить людині в мобілізації її духовних та фізичних сил у проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності логічних доказів, через сумніви. Деякі вчені тлумачать релігійну віру переважно як інтелектуальний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. Релігія, на їх погляд, є переважно міфологічною системою, а формування релігійної свідомості починається із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттєво-зорових образах. Їх джерелом є природа, суспільство, людина. На основі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки.

2. Релігійна віра по-перше передбачає не просто наявність у свідомості уявлень про надприродне, а віру в реальне існування надприродного. По-друге, релігійна віра обов’язково передбачає емоційне відношення до надприродного. По-третє, віра в надприродне включає переконаність в існуванні особливих двобічних відносин між ним і людиною. Віруючий переконаний в тому, що надприродне не тільки існує, але й може вплинути на його життя, долю, і що за допомогою певних дій людина, в свою чергу, може впливати на надприродне, задобрити його, вимолити прощення, викликати доброзичливе ставлення тощо. Релігія виникла в свідомості людей під впливом умов суспільного буття, труднощів пізнавального процесу, потреби виходу із, здавалося б, безвиході, а також емоційного відношення людини до дійсності. Ця сукупність причин і умов, які створюють необхідність і можливість виникнення та відтворення релігійного відображення дійсності, і складає джерело та корені релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних (єдинобожних) релігій – це віра в єдиного Бога. Поширена в ранніх формах релігії віра в духів, богів, демонів та інші потойбічні сили, на їх думку, – це лише підготовча стадія до віри в істинного Бога. Віру в надприродне та можливість установлення з ним певного зв’язку яка є істотною характеристикою релігії, визнає й чимало світських релігієзнавців. Богословсько-теологічна думка в релігієзнавстві пов’язує такі почуття людини, як любов чи страх з надприродним джерелом, “із зустріччю віруючого з божеством, священним”. Представники богословської думки наполягають на безумовному пріоритеті догматичного аспекту релігійної свідомості.

3. Існує декілька типів релігійності. По-перше – розрізняють атеїстів та віруючих. Люди, які не вірять в існування бога (богів) є атеїстами. Одні з них (стихійні атеїсти) стають на атеїстичні позиції без особливих роздумів, мало піклуються про обґрунтування своїх поглядів і не проявляють інтересу до вивчення релігійних уявлень. Інші приходять до атеїстичного світосприйняття на основі усвідомленого вибору власної позиції, в результаті того, що переконались у безглуздості релігійних поглядів (свідомі атеїсти). Віруючими ж є всі, хто визнає хоча б віру і Бога (богів). У багатьох людей релігійність цим і обмежується. Вони лише вважають, що бог є, але не відчувають до нього жодних емоцій. Є люди, які “бояться Бога”, тобто емоційно реагують на об’єкт віри, але не дотримуються ніяких релігійних норм, не пов’язують свої релігійні уявлення з якимось певним віровченням. Таких віруючих називають неконфесіональні. Оскільки вони не виконують вимог певної релігійної організації, отже не приймають активної участі в релігійному житті, їх називають також пасивними віруючими. Інший тип релігійності – конфесійна релігійність. Вона властива тим, хто дотримується певної конфесії, вірить в істинність певного віровчення і наслідує йому в своєму житті. Конфесійні віруючі, однак, також можуть бути пасивними, тобто лише подумки визнавати віровчення, але не надавати суттєвого значення виконанню всіх належних ритуалів, забувати про молитви, не ходити, або лише іноді заходити до церкви і т ін. Ті ж, хто регулярно виконує церковні настанови і приписи, є активними віруючими. Серед активних конфесійних віруючих можна виділити найбільш послідовних і глибоко релігійних людей, які не тільки намагаються суворо виконувати всі правила віровчення, але і є членами релігійної общини, постійно приймають участь в її справах, регулярно відвідують церкву, роблять пожертви і т ін. Разом із церковнослужителями вони складають категорію організованих віруючих. Таким чином, існують різні типи релігійності: конфесійна і неконфесійна, активна і пасивна, організована і неорганізована. В будь-якій релігії передбачається, що істинно віруючі повинні належати до активних і організованим членам церкви.

4. Багатоманітність релігійного досвіду людства складається з трьох обставин –божественної волі, культурних традицій конкретного народу та особливостей мислення конкретної людини. Релігійна віра набуває різноманітніших форм, які, доречі, і мають назву “релігія”. В індуїзмі богів – тисячі, в іудаїзмі – один, але в основі обох цих релігій лежить віра. І це дозволяє припустити, що зовнішня різноманітність та строкатість культів, обрядів спираються на деякі спільні світоглядні уявлення. Яким же постає світ в духовному житті віруючого? Перш за все, релігійній свідомості відомі мета та сенс існування світу та людини в ньому – в межах конкретної світоглядної картини, основу якої складають уявлення про існування двох (або більше) світів: світу явного, земного, людського і світу неявного, духовного, божественного. В кожному з цих світів є власна історія, свої закони, і в кожному з них діють люди або інші істоти, і кожен має своє символічне вираження. Практично всі релігії збігаються в тому, що теперішній стан світу і самої людини ненормальний, людина повинна бути врятована. Від чого? Рятувати тіло – безглуздо, оскільки весь досвід нашого існування свідчить, що тіло людини смертне. Але навіщо тоді людина живе і як знаходить сили жити, усвідомлюючи обмеженість свого земного життя? Багато з релігій вчить, що земне життя людини – тимчасове явище. Деякі з релігій (буддизм, індуїзм) сприймають його як страждання і, відповідно, вчать рятуванню від життя; інші вчать спасінню від смерті (християнство, іслам), але загибелі більш серйозної, ніж смерті тіла – загибелі душі. Уявлення про душу, даровану Богом, про її безсмертя, про те, що духовне вдосконалення важливіше, аніж земні турботи – основна складова багатьох релігій. Наявність великої кількості релігій призводить до питання, яка з них є істинною. Але зрозуміти причини виникнення протиріч – не означає, що можна з легкістю їх ліквідувати, призвести всі релігійні істини до одного знаменника. Для мусульманина Бог завжди буде єдиним, й цей Бог – Аллах, а Ісус – лише людина, одна з багатьох пророків. Для Християнина Ісус Христос – це втілений Бог. Християни вірять, що людині судилося померти лише одного разу, а потім – суд божий. Представники ж індуїзму та буддизму вірять у безперервний ланцюг перероджень кожної душі. Бог чи інші об’єкти віри говорять з кожною спільнотою на її власній мові – на мові культурних традицій народу, особливостей його національного характеру, способу мислення та богопізнання. Релігій та систем вірованій у світі нараховують десятки тисяч. Розкрити ж внутрішню сутність конкретної релігії може тільки душа, що живе саме цією вірою. Неможливо навіть у стислій формі викласти всі фрагменти історії розвитку тієї чи іншої релігії: релігійні війни, хрестові походи, міжрелігійну ворожнечу; все це – справи і прагнення людські, що приховуються священними символами (до суто релігійних питань це відношення не має). Невирішеним є завдання знайти аргументи на перевагу тієї чи іншої релігії. Однак не існує і не буде існувати людських спільнот, представники якої на задавали б собі питання “Хто ми?”, “Звідки ми прийшли?”, “Куди ми йдемо?”. Ймовірні відповіді містять як національні, так і світові і новітні релігії, і кожній людині доводиться самостійно вирішувати для себе, наскільки ці відповіді повні та переконливі.

 

Тема II. Релігії стародавньої та сучасної Індії.

 

План.

1. Специфіка релігії індійського народу.

2. Ведична релігія.

3. Брахманізм.

4. Індуїзм.

 

1. Індійська цивілізація – одна з найдавніших на планеті. В її релігійному житті чітко просліджуються основні стадії історичних типів релігій: первісні, ранні національні (ведизм та брахманізм), пізні національні (джайнізм, сикхізм, індуїзм), виникає світова релігія – буддизм. Релігійне життя індійського народу протягом тисячоліть було дуже різноманітним, в сучасному індійському суспільстві співіснують найрізноманітніші релігійні течії (в тому числі і західного походження – християнство, іслам), але справжнім обличчям індійського духовного життя можна вважати індуїзм – національну релігію народу ця релігія оформлюється в середньовічній культурі, але сягає своїм корінням у первісні релігійні вірування та ведизм; має не одне тисячоліття розвитку, зберігає найкращі традиції, але іде в ногу з часом, пристосовується до культурних умов, змін та напрямів, постійно підживлюється новими ідеями, але в контексті кращих національних традицій. Індуїзм має багато напрямів, багато облич, але саме ця релігія як ніщо інше об’єднує націю в одне ціле, дозволяє зберігати культурні надбання минулого. В рамках контрольної роботи було б важко дати характеристику всім без виключення релігійним течіям індійської культури, тому головна увага приділяється саме поступовому розвитку індуїзму – від величної релігії до його сучасного стану.

2. Населення, що належало до стародавніх цивілізацій Індії – Махенджо-Даро та Харапи (III – II тис. до.н.е.), сповідувало первісну племінну релігію з елементами тотемізму і культу предків. Храмів не було. Уціліли фрагменти басейнів ритуального обмивання, ознаки культу богині-матері; бога, подібного до пізнішого бога Шиви. З другої половини II тис. до н.е. в Індії з’являються кочівники-скотарі арії з Північного Заходу, які злилися з місцевим населенням. Тоді розпочалося формування каст. З аріями пов’язують ведичну релігію в Давній Індії – вірування періоду розпаду первіснообщинного ладу і формування класового суспільства, які знайшли відображення в давньоіндійських літературних пам’ятках – ведах. Основними рисами ведичної релігії було обожествлення сил природи, анімізм і первісна магія. Головними богами вважали бога неба Варуну, богиню матері-землі Притхіви; богів сонця під іменами Сур’я, Савітар, Мітра, Вішну, Пушан; бога місяця Сому; бога бурі Рудру, бога-громовержця Індру; бога вогню Агні та ін. Матір’ю богів була богиня Адіті. За уявленнями індійців, боги перебували у постійній війні зі злими демонами асурами. Богів і демонів вшановували безпосередньо як сили природи. Із зростанням майнових та суспільних розшарувань боги почали уособлювати не тільки природу, а й суспільні сили, наприклад Індра почав виступати як цар богів і як бог війни, Варуна – як охоронець світового порядку. Ведична релігія почала освячувати суспільну нерівність. Культ богів полягав у жертвопринесеннях, супроводжуваних гімнами на честь богів і магічними формулами, які відображали прохання до божества. Жреці утворили окремий стан – варну брахманів. Деякі положення ведичної релігії (священний характер Вед, обраність вищих варн, культ богів Вішну, Рудри-Шиви та ін.) зберігаються і в сучасному індуїзмі. У Ведах (санскр. –“знання”) зафіксовано основні уявлення й обрядовість давніх індійців. Початок їх створення сягає II тис. до н.е. Спершу вони існували у формі усних переказів, і тільки в I тис. були записані, зазнавши протягом цього часу значних змін. Вся ведична література об’єднана в чотири групи: Самхити, Брахмани, Араньяки та Упанішади, і кожна з них не є єдиним цілим. Самхити складаються з 4-х збірок: Ригведа (гімни), Самаведа (наспіви), Яждурведа (жертвоприношення), Атхарваведа (заклинання). Вони прославляють мудрих, милосердних, могутніх божеств і сили природи, адресуючи їм молитви, прохання, жертвопринесення. Брахмани (книги, написані брахманами для брахманів) – це коментарі до Самхит, мета яких полягала у зміцненні ролі та авторитету жерців, обґрунтуванні кастового поділу суспільства. Араньяки (лісові тексти) і Упанішади – це збірки правил для пустельників, старців, заглиблених у пізнання природи, буття. Упанішади (санскр. “сидіти біля вчителя”) є своєрідним завершенням циклу. До них входять 250 богословсько-філософських творів, поданих у формі роздумів легендарних чи напівлегендарним мудреців. Вони засвідчили один із провідних мотивів Упанішад – походження, розвиток і перспективи людства. У них йдеться і про те, чому існує то в стражданнях, то в блаженстві, хто спричиняє це: час, природа, необхідність, випадковість чи Пуруша (особа, яка є Верховним Духом)? З певною умовністю Упанішади складаються з шести класичних систем: Міманса, Санкх’я, Вайшешика, Йога, Ньяя та Веданта. Веданта (кінець вед) і Міманса – суто богословські твори, які розглядають співвідношення людської душі Атман зі світовою душею Брахманом. Світова душа розсіяна в усьому світі. Для повного злиття Атмана з Брахманом слід безоглядно прийняти все, написане у Ведахі достеменно виконувати всі ритуали. В цьому – мета і сенс життя. Веданта і Міманса оригінально вирішують проблему пізнання світу: Всесвіт – це Брахман, пізнає його Атман, але для цього треба спочатку пізнати Атман. Атман – це людське “Я”. Отже, пізнання світу має починатися з самопізнання, самовдосконалення. Самопізнання – вища форма знання, джерело щастя. Йога і Ньяя розробляють практичні проблеми самовдосконалення за допомогою релігійних і філософських принципів. Йога реалізує принципи Санкх’я для досягнення психічного і фізичного самокерування: потрібно звільнити дух, душу від перероджень, перевтілень. Йога пропонує цілу систему вправ, особливо дихання і правил поведінки, для очищення душі, яка після цього може досягти злиття з Атманом. Ньяя вдається до міркувань щодо логічних засобів самовдосконалення, розвитку аналітичного мислення, форм пізнання. Пізнанню піддане не тільки матеріальне, а й духовне, в тому числі й Атман. За допомогою логічних побудов Ньяя доводить необхідність перевтілення, досягнення мокші (спасіння від перевтілень). Санкх’я вважає, що Брахман не розсіяний в природі, а природа існує незалежно від духу. Це вже матеріалістична тенденція в розумінні світу. Вайшешика містить думки, близькі до атомістичної теорії. Ведична література дає змогу простежити, як поступово увага давніх індійців переносилась з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку, мислення. Вона справила великий вплив на розвиток іудаїстських релігійно-філософських шкіл і релігійних течій. Ведичні книги вважають священними й пізніші ведичні релігії – брахманізм та індуїзм.

2. У VI – V ст. до н.е. серед рабовласницьких держав у Давній Індії особливо виділялися Магадха, Кошала і Гандхара. Вільні громадяни і раби – дві основні соціальні групи цих держав. Населення поділялися на варни – спадкові соціальні групи, пов’язані передусім професійною діяльністю, що визначало їх місце в суспільстві. Населення поділялося на варни – спадкові соціальні групи, пов’язані передусім професією, що визначало їх діяльність в суспільстві. Шлюби дозволяли тільки в межах варн. Пізніше вони стали називатися кастами, і ця структура суспільства була зафіксована приблизно у V ст. до н.е. в збірника “Закони Ману”. Ці закони встановлювали поділ суспільства на 4 касти: брахманів (жерців), кшатріїв (військової аристократії), вайшіїв (селян, ремісників, торговців), та шудр (прислуги, рабів,). Представники найвищої касти – брахмани, тлумачили Веди, здійснювали жертвоприношення та інші релігійні церемонії, брали участь у керівництві державою. Кшатрії обіймали державні посади, займалися політичними справами, володіли землею, але підкорялися волі брахманів, навіть голова держави – Раджа. Вайшиї – були вільними членами общин на відміну від шудр – нерівноправних та залежних і підлеглих людей, до яких відносили особи, що були нащадками підкорених народів або збіднілих вайшиїв, що наймалися на найбруднішу роботу. Шудр ще називали “недоторканими”, бо навіть дотик до них міг осквернити представника вищої касти. Дотримання кожною людиною закону стосовно своєї варни веде на небо й у вічність, порушення – до загибелі. Народжені в перших 3-х варнах після досягнення певного віку (брахмани –7, кшатрії –10, вайшії– 11) відбували ритуал посвячення у свою варну і отримували шнур, який клали на ліве плече і пропускали під праву руку. Ця церемонія вводила людину в коло своїх спільників по варні, її називали другим народженням, а членів варн – двічі народженими.

Суспільний розвиток всередині I тис. до н.е. був дуже інтенсивним і вимагав ідеологічного обґрунтування. А духовний розвиток суспільства мав переважно релігійний характер. Це спричинило поступове перетворення ведичної релігії на брахманізм (від збірника релігійних текстів – “Брахмани”). Написання цих текстів відносять до VIII – VI ст.; вони містять ведичні за своїм корінням міфи і перекази про історію і культуру індійської давнини. Головне в них – релігійні, ритуальні настанови, обґрунтування особливої ролі т становища жерців цієї релігії – брахманів.

Брахманізм є вищим ступенем релігійної свідомості, новим етапом опанування людським розумом богів. Його пантеон очолює індійська трійця – Тримурті: Брахма (головний бог, творець Всесвіту), Вішну (доброчинний бог-охоронець) та Шива (грізний бог-руйнівник). В них є багато інших функцій, які доповнюють головні, недарма Вішну та Шива мають тисячі імен. Це – антропоморфні боги, які мають дружин, дітей, родичів. Наприклад, дружина Шиви, богиня Калі (Друга)– це богиня-мати, яка уособлює народження і смерть, нагороджує і карає. Діти Шиви – Ганеша (з головою слона) – бог мудрості і добробуту, успіху і розвитку, Сканда – бог війни та розбрату, захисник від ворогів та злих духів. Особливим у брахманістському пантеоні є бог Вішну. Він уособлює вічну благодійну природу, що доброзичливо ставиться до людини. Як бог-охоронець, дбає про долю людства, будь-коли готовий прийти на допомогу. В його образі втілено індійське розуміння спасителя людства. Вішну досягає цього, втілюючись в конкретній людині, тварині, явищі, об’єкті природи і прислужуючись їм у потрібний час.

В брахманізмі є й племінні боги, боги окремих місцевостей, сил і навіть родин, які борються зі злими духами, демонами.

Брахманізм – яскраво виражена анімістична релігія: вся природа одухотворена. Душа людини вічна: після смерті тіла вона переселяється в іншу істоту (людину, тварину, птаха, природний об’єкт). Таке перевтілення має назву сансара, і залежить від карми – сукупності добрих чи лихих діянь, що робить людина протягом попередніх життів. Згідно з законом карми, перевтілення (вдале чи ні) є результатом оцінки людського життя. В кожної людини своя карма, вона неминуча, як доля. Карма має свої особливості, свої правила для кожної варни, бо Брахма всановив для них дхарми – норми, закони життя, – і стежить за їх дотриманням, відповідно оцінюючи життя людини. Якщо людина дотримувалася своєї дхарми, її душа перевтілиться в тіло людини, яка процвітатиме, буде мати багатство, здоров’я, красу, успіх серед людей. А головне – душа може перевтілитися у людину вищої варни, навіть у брахмана, а душа брахмана, якщо він дотримувався вимог своєї дхарми, звільнялася від нескінченних перевтілень та досягала Мокши (своєрідного раю). Душа того, хто порушував закони та правила своєї варни, потрапляє в тіло людини нижчої касти, в тіло раба, тварини, а потім – у пекло.

Брахманізм заснував розроблений релігійний культ. Всі боги мають скульптурне зображення Серед особливостей брахманського культу – поклоніння тваринам. Майже кожне божество пов’язане з якоюсь твариною: Вішну – з міфічним птахом Гарудою, Шива – з биком, Калі – з тигром. Священні тварини індійців – корови та мавпи, священна рослина – лотос.

Культові споруди були примітивними. Здебільшого – ритуальні майданчики з постійним чи тимчасовим вівтарем або жертовним вогнищем. Цю роль могло виконувати і жертовне вогнище. Головною культовою подією було жертвопринесення. Воно – сенс життя, головний засіб досягнення кращого перевтілення душі. Непринесення жертв вважалося великим злом. Жертвопринесення супроводжували всі помітні дії в житті людини (шлюб, народження дитини, посвячення в члени своєї варни, похорон). Деякі дослідники вважають, що в ранні часи брахманізму існували і людські жертвоприношення.

Без брахмана жертви були недійсними, бо тільки брахманам було відомо, в який час, в якому місці і в якому порядку приносити їх, які гімни, молитви, магічні формули та дії треба застосувати. Тому брахманізм особливу роль відводив жерцям, які були вищою варною. Їх вважали знавцями і тлумачниками священних текстів. У дрібних державах брахмани виконували не тільки релігійні, а й світські функції – як чиновники, судді, управителі. Представники нижчих варн відчували помітні утиски з боку брахманів.

Релігійна практика брахманізму покликала до життя інститут гуру. Представники трьох вищих каст готувалися до посвячення в свою касту під опікою вчителя – гуру, в домі якого жили на правах слуги, а гуру вважали своїм духовним батьком. Кожен брахманіст мав свого гуру.

Ще одна особливість брахманістського культу – пустельництво. Пустельник, який покинув свій дім, родину, свою діяльність, живучи самотньо аскетом, для брахманіста був життєвим ідеалом.

Брахманізм був класичною релігією стародавнього рабовласницького суспільства, мав всі характерні риси ранніх національних релігій: обов’язкові жертвоприношення, усунення від офіційних культів суспільних низів – шудр, політеїзм, в ньому розвивається вчення про посмертну віддяку, він закінчує своє існування разом із розпадом рабовласницької системи, яка була його підґрунтям. Та оскільки індійський етнос не припинив свого існування, стародавня релігія зазнала значних змін і вже в середньовічну добу перетворилась на індуїзм – пізню національну релігію індійців.

4. Індуїзм – явище значно ширше, ніж релігія. Це й цілком оригінальний комплекс віровчення і культу, широкий філософський погляд на життя, соціологія, специфічний спосіб життя, який глибоко увійшов в суспільні відносини та побут. Для індусів їх релігія охоплює все, цілком заповнює духовний світ, світає його синонімом. Будь-яке явище природи чи суспільного життя має для них сакральний характер.

У V- VI ст. В Індії утвердився феодальний лад, в якому виняткову роль відіграв індуїзм. За своєю суттю це був розвинений пізній брахманізм, який є основою сучасного індуїзму. Індуїзм не має конкретного засновника (хоча його ідеї розвили чимало видатних діячів). Його появу зумовили суспільні конфлікти, що загострилися в I тис. до н.е., ускладнені етнічною строкатістю індії. Економічну та політичну кризи доповнювала релігійна криза. Брахманізм як аристократична, консервативна релігія мав обмежені можливості для самооновлення та впливу на маси. Тому він поступився буддизму, який в VI ст. до н.е. охопив усю Індію, та через тисячу років почав занепадати і згодом майже зник. Буддизм виступав проти кастового устрою суспільства, використовуючи гнучкіші засоби ідеологічного утвердження соціальних порядків, але для консервативного індійського суспільства вони були неприйнятні. Тоді відбулося відродження національної індійської релігії, яка перейняла від буддизма кращі властивості: більшу демократичність, орієнтацію на всі без винятку класи, багатоваріантність, можливість більш вільного вибору шляху досягнення спасіння.

Передусім індуїзм демократизував культ, запровадивши публічне відправлення його, масові церемонії та обряди. Індуїстське духовенство не шкодувало сил і грошей на будівництво грандіозних і пишних храмів, розвиток іконографії та скульптури. Індуїзм демократизував і значно розширив пантеон богів, відновив традиційні доарійські вірування, в тому числі тотемістичні – культ природи (води), містично-еротичні культи. Це забезпечило індуїзму незаперечні переваги перед буддизмом, який перейшов у інші країни Азії, надало йому неповторного національного колориту. В індуїзмі немає священного канону – комплексу книг, які є основою віровчення. Він широко використовує епос, різноманітну богословську літературу – від філософських розвідок до популярних праць (коротке оповідання, байка, приказка тощо). Відродження індуїзму почалося з його проникнення в епос, що відкрило шлях до народної свідомості. Давньоіндійський епос – своєрідна енциклопедія тогочасного життя, що містить і численні релігійні уявлення та ідеї. Найпомітніші в ньому дві великі поеми – “Махабхарата” і “Рамаяна”.

Махабхарата започаткована приблизно в II половині II тис. до н.е. але остаточно склалася у сер. I тис. н.е. Вона розповідає про братовбивчу міжродову і міжплемінну боротьбу, До її складу входить “Бхагабадгіта” (“Піснь богів”), де розповідається про подвиги народного героя Кришни (втіленого бога Вішну), який навчає людей мудрості та сесну життя, розуміння дхарми та необхідності йоги.

“Рамаяна” (Ivст. До н.е.) розповідає про подвиги народного героя Рами (також втілення Вішну), які пов’язані із просуванням аріїв у Північну Індію, на острів Ланка (Шрі-Ланка). Рама вступає в боротьбу із демоном Раваною, щоб звільнити свою дружину Сіту. Обожнення Кришни і Рами було обґрунтовано в особливих богословських текстах-пуранах у II пол. I тис., які теж мають епічну форму. Кожна пурана присвячена конкретному божеству і разом з описом їх звершень викладає принципи індуїзму.

Головною у віровченні індуїзму є концепція перевтілення людської душі. Вона доповнюється міркуванням про те, що індивідуальна людська душа – це людське “Я” (Атман). Атман весь час прагне з’єднатися з духовним абсолютом-Брахмою (світова душа). Це верховне божество і є безсмертним духом. Знаходиться воно в душі людини, яка є часточкою Абсолюта. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя людини – в осягненні Абсолюта, в злитті її душі з ним. “Бхагавадгіта” вказує три шляхи цього з’єднання: добрі справи, любов та знання. На цих шляхах людина мусить суворо дотримуватись правил своєї касти, в усьому покладатися на Бога, і він приведе її до себе.

Індуїзм розвинув брахманітське вчення про переселення душ, про закони карми; остаточною метою є його повне зупинення (мокша) – злиття людини (Атмана) з Абсолютом (Брахмою).

Поновлюючи авторитет давніх богів, індуїзм зіткнувся з безліччю окремих богів народів Індії, багато з яких походять з доарійських племінних культур. Тому він змушений був поєднати принципи монотеїзму з політеїзмом. Індуїзм визнає існування Найвищого божества, яке виявляє себе в богах різних народів, навіть у тваринах і предметах. Молитва, звернена до цих богів, дійде і до Брахми. Увібравши різноманітні анімістичні уявлення, індуїзм є релігією універсального одухотворення природи і суспільства. Він успадкував всіх богів ведичної релігії та брахманізму, запровадив принцип Аватари – перевтілення одних богів в інших богів чи людей, що ускладнило і так непростий його пантеон (наприклад, Будда вважається IX аватарою Вішну). В індуїстському пантеоні нараховується до трьох млн. богів (окремі течії визнають близько трьох тисяч богів, деякі – лише трьох – Брахму, Вішну та Шиву). Безпосередніми правителями і упорядниками світу вважають Вішну і Шиву, а сам індуїзм розвинувся в основні течії – вішнуїзм та шиваїзм.

Під терміном “індуїзм” розуміють не тільки релігійний комплекс, а й соціальну структуру і духовну культуру, сформовану на цьому комплексі. Віруючі звуть свою релігію “хінду-дхарма”, вбачаючи під дхармою закон, обов’язок в найширшому розумінні. Тому індуїзм – це певний спосіб життя. Індуїзм завжди дбав про збереження та розвиток національної духовної культури, зберіг національний менталітет, незважаючи на міграції населення, іноземне панування, внутрішні конфлікти, філософські та релігійні пошуки. Наявність в ньому численних течій і напрямів, його релігійна множинність полегшують його порозуміння з іншими релігіями. І все-ж таки, індуїзм – релігія суто національна, бо індусом неможливо стати (представникові іншої нації), їм треба народитися.

Література:

1. Боги, брахманы, люди. Четыре тысячи лет индуизма. – М., 1969.

2. М., 1980.

3. Васильев Л.С. История религий Востока. – М., 1983.

4. Гусева Н.Р. Индуизм. – М., 1977.

5. Кармин А.С. Культурология. – СПб., 2001.

6. Самыгин С.И., Нечипуренко В.Н., Полонская И.Н., Религиоведение: социология и психология религии. – Ростов н/Д, 1996.

7. Релігієзнавство/ За ред. В.І.Лубського, В.І.Теремка. – К., 2000.


НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ

ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА

1. Академічне релігієзнавство / За ред А. Колодного.– К., 2000.

2. Васильев Л.С. История религий Востока. – М.,1983; Рн/Д, – 1999.

3. Гараджа В.И. Религиоведение.– М.,Аспект Пресс, 1995.

4. Дулуман Е.К. Релігієзнавство як навчальна дисципліна.// Людина і світ.– 1992.-№910.

5. Ерышев А.А. Религиоведение. – К. 1999, 2000.

6. Історія релігії в Україні: Навч.пос. / За ред. А.М.Колодного; П.Л. Яроцького.– К., 1999.

7. История религии:учебн.пос. в 2-х т. / под ред. И.Н.Яблокова. – М., 2002.

8. Історія християнської церкви на Україні.– К., 1992.

9. Калінін Ю.А., Харковщенко Є.А. Релігієзнавство: Підручник.– К., 1998, 2000.

10. Лобазова О.Ф. Религиоведение. – М., 2002.

11. Лобовик Б.А. Религиозное сознание и его особенности.– К., 1996.

12. Лубський В.І. Релігієзнавство.– К., 1997.

13. Моця О., Річка В. Київська Русь від язичництва до християнсва.– К., 1996.

14. Радугин А.А. Введение в религиоведение.– М., 1996.

15. Релігієзнавство. Підручник.– К., Академія, 2000.

16. Релігієзнавство. Навчальний посібник./ за ред. С.А. Бублика.– К., 1999, 2000.

17. Релігієзнавство./за ред. проф. М.М. Заковича.– К., 2000.

18. Релігієзнавство/ за ред. Лубського В.І., Теремка В.І. – К., 2000.

19. Рибачук М.Ф. Релігієзнавство.– К., 1997.

20. Релігієзнавчий словник.– К., 1996.

21. Религия в истории и культуре.– Пермь, 1995.

22. Угринович Д.М. Введение в религиоведение.– М., 1995.

23. Ходькова Л.П. Релігієзнавство: навч. пос. – Львів, 2000.

24. Черній А.М. Релігієзнавство. – К., 2003.

25. Шлейермахер Ф. Речи о религии.– М.,1994.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных