Обговорення ситуації З

Андрій К. Спочатку поет не повністю усвідомив ситуацію і вів себе як «Дорослий». Потім він злякався і став «Дитиною». А коли згадав, що «король» відкинутих - це той самий жебрак, то до нього поверну­лася самовпевненість, яку йому дозволяв соціальний статус, а також емоційна нестабільність, властива творчим натурам («Батько»).

Однак, коли постала загроза реальної смерті, П'єр став погоджу­ватися на будь-які умови, аби врятувати життя - знов «Дитина».

Отже, філософ, в основному, «Дитина». «Король» жебраків -«Батько» - (жорстокий). Другий «король» - щось середнє між «Бать­ком» і «Матір'ю», бо дав шанс врятуватися герою (жорстока «Мати» або добрий «Батько»). Циганка, звичайно, «Мати».

«Герой» сильно змінював лінію поведінки, але все-таки врятував­ся завдяки випадковості.

Наталія Ш. П'єр вважав, що жебраки оцінять його як поета і спро­бував звернутися до них, як «Батько». Але «королі» на той час мали над ним владу, а натовп прагнув видовищ і помсти.

Коли ж знайшовся вихід із ситуації як одруження, то П'єр зрадів, як «природна Дитина», яка дуже беззахисна. Але коли жінки, які його вибирали, були невродливими, то філософ бунтував у душі, як «ве­редливе Дитя», бо не хотів одружуватися з потворою.

Есмеральда стала для поета «Матір'ю», яка пожаліла беззахисно­го, захотіла врятувати йому життя і піклуватися про нього.

Юрій Г. Герой постав перед нами в образі «Дорослої» людини, бо він був незалежним і відстоював своє «Я». Інстинкт самозбере­ження змусив П'єра стати «Дитиною», але він не опустився до рівня жалюгідного раба.

Зміна життєвої ситуації потребує від людини зміни поведінки.

Андрій М. П'єр дійсно поводив себе, як «Дитина», яка не знає зовнішнього світу, безпорадна та вразлива. Якщо б він був «Дорос­лим», то знайшов би шлях до порозуміння. Вів би себе з волоцюгами так, наче він один із них, тобто «свій хлопець».

Юрій К. Те, що намагався сказати поет-філософ трьом «королям» жебраків і всьому натовпу, ніяк не діяло. Напевно, через різницю в інтелекті і суспільному становищі. Середовище, в якому він опинив­ся, мало іншу шкалу цінностей.

Жінки, які вийшли подивитися на нього, були байдужими до його долі. Шанс на порятунок з'явився несподівано...

Борис Б. Гренгуар врятував своє життя завдяки тому, що зміню­вав моделі своєї поведінки: «Дитина» - «Дорослий» - «Дитина». Він відтягував час страти, і цей час працював на нього. Щасливий випа­док врешті-решт трапився.

Роман Г. Звичайно, головним у цій ситуації є його величність Ви­падок, бо саме він врятував життя Гренгуару.

Якщо б не було чарівної вроди циганки серед цього страшного

натовпу, то не було б і продовження книги, у якій Гренгуар є голов­ним героєм.

Сам Гренгуар під час цього епізоду пройшов перевтілення від «Дорослого» до «боягузливої Дитини».

Сергій О. Духовний світ П'єра залишився незаплямованим, пе­ред натовпом він себе поводив на рівні звання поета.

Це стало підставою для того, щоб циганка вирішила взяти його за чоловіка. Чому саме вона?

Тому що світосприйняття вродливої дівчини, її внутрішній світ схожий на внутрішній світ поета. І дарма, що вигляд у нього був жалю­гідний.

Поет не зміг переступити через почуття власної гідності, «зігра­ти» жебрака, «одягти маску» тощо. Він це не зробив навіть перед страхом смерті. А те, що він злякався, - так він жива людина.

Керівник. Я дуже радий, що Сергій О. сказав саме те, що збирав­ся сказати я. А саме, про красу і натхнення. Адже красива жінка сама по собі уже геніальна і натхненна. Звичайно, якщо ця краса не хо­лодна і жорстока, а одухотворена.

Чомусь майже всі із вас зробили акцент на тому, що поета вряту­вав випадок. Так само, як виняток є підтвердженням правила, так і в житті немає нічого випадкового (хай це буде метафорою).

ГГєру допомогли врятуватися тактика пошуку варіантів поведін­ки і «розтягування» часу. Заклик до благородства і духовності на по­чатку ситуації, коли він сказав, що є автором вистави (яку волоцюги бачили), не спрацював. Але цей заклик здетонував у кінці епізоду, бо знайшлася хоча б одна благородна душа, яка пожаліла поета.

Висновок для себе із розгляду цієї ситуації може бути таким: ніко­ли не зашкодить, коли звертатися в першу чергу до шляхетності і духовності людини, від якої на даний момент залежиш. Позитивні результати неодмінно будуть, нехай і не одразу.

6. Обговорення ситуації 4. Умовна назва «Поет і король Франції»

Подання ситуації 4

Він продиктував це послання гучним, твердим і уривчастим голо­сом. У ту хвилину, коли він закінчував його, двері розчинилися і пропу­стили вкрай перелякану людину, яка вбігла до кімнати, вигукуючи:

- Сір! Сір! Паризька чернь збунтувалася!

Суворе обличчя Людовіка XI скривилося, але цей прояв хвилю­вання промайнув на його обличчі, як блискавка. Він стримав себе і сказав зі спокійною суворістю:

- Куме Жак, ви вже надто несподівано вдираєтеся сюди!

- Сір! Сір! Заколот! - задихаючись, повторив кум Жак.

Після того, як кум Жак дав королю потрібні пояснення, Людовік XI, зареготавши, вигукнув:

- Та невже? Кажи голосніше, куме Котьє! Що ти там шепочеш?
Мати Божа знає, що ми не маємо ніяких таємниць від наших друзів-
фламандців.

-Але, сір...

-Кажи голосно!

Кум Котьє мовчав, занімівши від здивування.

- Отже, - знову заговорив король, - розповідайте, добродію, - у
нашому доброму місті Парижі виникло заворушення черні?

- Так, сір.

- Спрямоване проти пана головного судді Палацу правосуддя?

- Мабуть, так, - бурмотів кум, усе ще приголомшений раптовим і
незрозумілим поворотом у ході думок короля.

Король якусь мить мовчав із задумливим, але вдоволеним виг­лядом.

- А багато їх? - спитав він раптом.

- Так, сір, чимало, - відповів кум Жак.

- Скільки?

- Щонайменше тисяч шість.

Король не міг стриматися й вигукнув: «Чудово!»

- А вони озброєні? - спитав він.

- Косами, пищалями, списами, сапами. Сила-силенна найнебез-
печнішої зброї.

Але король, очевидно, анітрохи не був занепокоєний цим переліком. Помовчавши, Людовік XI знову підвищив голос:

- Куме Жак, ви, здається, повинні знати про це. Які були... - він
поправився, -...які тепер феодальні права судді Палацу правосуддя?

- Сір, палацовому судді належить Прокатна вулиця аж до Зеленого
ринку, площа Сен-Мішель та будівлі, які простолюд називає «муро­
вані», розташовані поблизу церкви Богоматері на Полях (при цьому
Людовік XI трохи підняв свій капелюх), яких разом нараховується три­
надцять, крім того, Двір чудес, потім лікарня для прокажених, що зветь-

ся Передмістям, і вся дорога від цієї лікарні до брами Сен-Жак. В усіх цих частинах міста він користується правом збирати шляхове мито і є єдиним вершителем правосуддя і повним володарем.

- Он воно що! - промовив король, почухуючи правою рукою за
лівим вухом. - Це чималий шмат мого міста! Ага! Значить, пан суддя
був над усім цим володарем?

На цей раз він не поправився і провадив далі у роздумі, ніби гово­рячи сам до себе:

- Чудово, пане суддя! Непоганий шматочок нашого Парижа був у
ваших зубах.

Раптом він вибухнув: «Хай йому чорт! Це шкідливо, і мені такий безлад не до вподоби! Я б хотів знати, чи є на те воля Всевишнього, щоб у Парижі був інший збирач податків, крім мене, інше судилище, крім нашої судової палати, та інший володар у нашій державі, крім мене. Клянуся душею, що час уже настати тому дню, коли у Франції буде один король, один сюзерен, один суддя і один кат, так, як у раю є тільки один Бог».

Він ще раз трохи підняв свого капелюха і, все так само заглибле­ний у свої думки, тоном мисливця, що нацьковує й спускає зграю псів, вів далі:

- Добре, народе мій! Чудово! Знищу цих лжеволодарів! Роби своє
діло! Ату, ату їх! Грабуй їх, вішай їх! Громи їх! А-а! Ви захотіли бути
королями, монсеньори? Бери їх, народе, бери!

І знову, обвівши присутніх пильним і недовірливим поглядом лиса, що потай скрадається до своєї нори, він сказав:

- А втім, хоч би що там було, ми подаємо допомогу панові судді.
На нещастя, у нас зараз напохваті дуже мало військ, щоб упоратися з
таким натовпом. Доведеться зачекати до ранку. У Сіте відновлять
порядок і, не зволікаючи, повісять на шибениці усіх тих, кого буде
зловлено.

- До речі, сір, - сказав кум Котьє, - я про це забув у першу хвили­
ну тривоги. Нічний дозор захопив двох людей, що відстали від зграї.
Якщо ваша величність побажає їх бачити, то вони тут.

- Чи побажаю я їх бачити! - вигукнув король. - Як же, клянуся Вели­
коднем, ти міг забути про таку річ! Поквапся, Олів'є, біжи по них!

Король хвилину розглядав їх, не кажучи ні слова, а потім раптом звернувся до першого:

- Як тебе звуть?

- Ж'єфруа Брехун.

- Твоє ремесло?

- Волоцюга.

- Чого ти вплутавсь у цей проклятий заколот?

Волоцюга дивився на короля з дурнуватим виглядом, розмахуючи руками. Це була одна з тих недоладно скроєних голів, де розумові було так само привільно, як полум'ю під гасильником.

- Не знаю, - відповів він. - Усі йшли, пішов і я.

- Ви мали на меті зухвало напасти на вашого сюзерена - пана
палацового суддю й пограбувати його будинок?

- Я знаю тільки, що люди йшли щось у когось брати, от і все.
Один із воїнів варти показав королю кривого ножа, що його було

відібрано у волоцюги.

- Ти пізнаєш цю зброю? - спитав король.

- Так, це мій ніж. Я виноградар.

- А! А цей чолов'яга - твій спільник? - Людовік XI показав на
другого полоненого.

- Ні, я його зовсім не знаю.

- Годі, - сказав король і подав знак мовчазній фігурі, яка нерухо­
мо стояла біля дверей і на яку ми вже звертали увагу нашого читача.

- Куме Трістан, бери цю людину, вона твоя.
Трістан-Самітник вклонився. Він пошепки віддав наказ двом

стрільцям, і ті повели нещасного волоцюгу.

Тим часом король наблизився до другого полоненого, з якого гра­дом лився піт.

- Твоє ім'я?

- П'єр Гренгуар, сір.

- Твоє ремесло?

- Філософ, сір.

- Як ти смієш, негіднику, йти проти нашого друга - пана палацо­
вого судді й що ти можеш сказати про цей заколот?

- Сір, я не брав участі в ньому.

- Тобто як це, розпуснику? Хіба тебе не захопила нічна сторожа
серед цієї злочинної зграї?

- Ні, сір, тут сталося непорозуміння. Це моя зла доля. Я пишу
трагедії. Сір, я благаю вашу величність вислухати мене. Я поет. Вла­
стива людям моєї професії мрійливість жене нас по ночах на вули­
цю. Я був охоплений нею сьогодні ввечері. Це цілковита випадковість.

- Замовкни! - промовив король між двома ковтками своєї настой­
ки. - Від твого базікання голова трішить.

Трістан-Самітник наблизився до короля і, показуючи на Гренгуа-ра, спитав:

- Сір, а цього теж можна повісити?
Це були перші слова, вимовлені ним.

- Ха! - недбало відповів король. - Не бачу ніяких перешкод.

- Зате я бачу! - вигукнув Гренгуар.

Філософ у цю хвилину був зеленіший за оливку. З холодного і байдужого обличчя короля він зрозумів, що врятувати його може лише якась високопатетична дія. Він кинувся до ніг Людовіка XI, вигуку­ючи з одчайдушною жестикуляцією:

- Сір! Ваша величносте, зробіть ласку, вислухайте мене! Сір, не
сердьтеся на такого нікчему, як я! Громи небесні не вражають салату.
Сір, ви величний, наймогутніший монарх, змилуйтесь над нещас­
ним, але чесним чоловіком, який так само мало здатний підбурюва­
ти до заколотів, як крижина - давати іскру. Наймилостивіший воло­
дарю, милосердя - чеснота лева і монарха. О так! Суворість лише
залякує розум. Несамовитими поривами північного вітру не зірвати
плаща з подорожнього, тим часом як сонце, виливаючи на нього своє
проміння, мало-помалу так пригріває його, що примушує залишити­
ся в самій сорочці. А сонце, сір, це - ви! Запевняю вас, мій високий
повелителю й пане, що я не приятель волоцюг, не злодій, не розпус­
ник. Бунт і розбій не личать слугам Аполлона. Не така я людина,
щоб кинутися в ці грозові хмари, які вибухають заколотом. Я вірний
підданий вашої величності. Подібно до того, як чоловік дорожить
честю своєї дружини, як син дорожить любов'ю батька, так і добрий
підданий повинен дорожити славою свого короля. Він повинен го­
ріти бажанням служити своєму монархові, горіти бажанням збільшу­
вати свою відданість. О сір, милосердя - єдиний світоч, спроможний
освітити глибину великої душі! Милосердя освітлює шлях усім іншим
чеснотам. Без нього ми йшли б навпомацки, мов сліпці, шукаючи
Бога. Милосердя тотожне великодушності, воно породжує у підда­
них ту любов, яка становить найнадійнішу охорону короля. Що вам
від того, вам, вашій величності, блиск якого всіх сліпить, якщо на
землі буде більше на одного чоловіка - бідного, безневинного філо­
софа, що блукає в пітьмі бідувань із порожнім гаманцем, із порожнім
шлунком? До того ж, сір, я вчений, а ті великі володарі, які брали під
свою опіку вчених, вплітали додаткову перлину в свій вінець... Гер­
кулес не гребував титулом покровителя муз. Матвій Корвін прихиль­
но ставився до Жана Монрояля, окраси математиків. Що ж це буде за

сприяння наукам, коли вчених вішатимуть? Яка ганьба була б для Александра, коли б він наказав повісити Арістотеля!

Промовляючи це, нещасний Гренгуар цілував пантофлі короля. Тим часом Гійом Рім пошепки говорив до Коппеноля:

- Він добре робить, що валяється біля ніг. Королі подібні до Юп­
ітера Крітського - у них вуха тільки на ногах.

Коли Гренгуар, зовсім задихавшись, нарешті замовк, він, тремтя­чи, звів погляд на короля, який нігтем відчищав пляму на колінах своїх панталон. Потім його величність почав пити з келиха свою на­стойку. Він не видав ні звуку, і ця мовчанка терзала Гренгуара. На­решті король глянув на нього.

- Що за нестерпний базікало! - сказав він. І, обернувшись до
Трістана-Самітника, промовив:

- Гей, відпусти-но його!

Гренгуар, нетямлячись від радості, так і присів.

- Відпустити? - пробурчав Трістан. - А чи не потримати б нам
його трохи у клітці?

- Куме, - заперечив Людовік XI, - невже ти гадаєш, що ми будує­
мо ці клітки вартістю в триста шістдесят сім ліврів вісім сольдів і
три деньє для таких-от птахів? Негайно відпусти цього розпусника
(Людовік XI дуже любив це слово, яке разом з приказкою «клянуся
Великоднем» вичерпувало весь запас його дотепів) і вижени його за
двері стусаном.

- Уф! - вигукнув Гренгуар. - Оце великий король! І, побоюю­
чись, щоб король не передумав, він кинувся до дверей, які Трістан
похмуро відчинив перед ним. Слідом за ним вийшла й варта, підштов­
хуючи його ззаду кулаками, що Гренгуар зніс терпляче, як і нале­
жить справжньому філософові-стоїку.

Благодушний настрій, що оволодів королем з тієї хвилини, як його повідомили про заколот проти палацового судді, позначався на всьо­му. Виявлене ним надзвичайне милосердя було тому неабияким до­казом.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: