ПОНЯТТЯ, СУБ'ЄКТИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИКИ

Походження Через невизначеність поняття «подіти-

і сутність політики _ка>> розкриття його змісту доцільно

розпочати з етимології цього слова,

тобто із пояснення його походження та спорідненості з

іншими словами.

Слово «політика» як науковий термін відоме завдяки
праці давньогрецького філософа Арістотеля «Політика» («Та
роїіііка»), що буквально означає «те, що стосується держа-
ви». Воно є похідним від іншого давньогрецького слова —
«роїіз», що означає «місто-держава». Стародавня Греція
складалася із багатьох міст, які разом із прилеглою до них
сільською місцевістю були окремими державами — мали
чітко визначену територію, населення, органи управління,
законодавство тощо. Політикою тоді називалося все, що
мало стосунок до такого міста-держави: державні й сус-
пільні справи, мистецтво управління суспільством і держа-
вою тощо.

Сама ж політика як певний вид людської діяльності з'явилася
значно раніше. Існує декілька парадигм — логічних моделей
постановки і вирішення пізнавальної проблеми — її походження та
сутності. Відповідно до однієї з них, на ранніх ступенях розвитку
суспільство не знало ніякої соціальної диференціації, окрім статево-
вікової та сімейно-родинної. Відсутнім було і протиставлення
соціальних інтересів, оскільки переважав загальний інтерес, який
полягав у тому, щоб вижити в боротьбі за існування зі стихійними
силами природи. За цих умов у суспільстві, а точніше, у людській
спільноті, яка ще не набула характерних для суспільства ознак
цивілізованості, в процесі виробництва й розподілу продуктів,
організації спільного життя діяли механізми саморегуляції у вигляді
звичаїв, релігійних догматів, міфологічних уявлень тощо. Вони
природним шляхом регулювали процес задоволення потреб і підтри-
мували цілісність наявної спільноти.

З часом поступове ускладнення матеріального виробництва,
наростання соціальної мобільності, культурний прогрес та інші
чинники сприяли посиленню класової, етнічної, виробничо-професій-
ної, територіальної, релігійної диференціації суспільства. В результаті
цих об'єктивних процесів сформувалися специфічні інтереси різнома-
нітних соціальних спільностей, між якими стали виникати конфлікти.
За цих умов механізми обміну й розподілу продуктів виробництва,
якими були звичаї і традиції, догмати релігійної віри та інші регулятори
людських відносин, виявилися нездатними ефективно регулювати
наявні суперечності, погоджувати інтереси, субординувати їх певним
чином і знаходити спільний інтерес. У суспільстві виникла потреба в
утворенні соціальної сили, здатної реалізувати багатоманітні соціальні
інтереси й забезпечити цілісність самого суспільства. Така потреба була
реалізована у процесі становлення специфічних суспільних інститутів,
які завдяки використанню засобів владного примусу забезпечували
необхідні загальнообов'язкові форми поведінки в суспільстві та його
цілісність. Головним таким інститутом стала держава — офіційний
носій публічної влади, який узгоджує соціальні інтереси й за допомо-
гою засобів примусу регулює суспільні відносини.

З появою суспільних інститутів як носіїв публічної влади, держави
виникла й політика як відповідна владна діяльність людей і таких
інститутів. Соціальне призначення політики, отже, полягає в узгоджен-
ні багатоманітних інтересів і потреб людей, їх різноманітних спільностей
¹ забезпеченні таким чином цілісності суспільства. Виконує це
соціальне призначення політики держава як офіційний носій публічної
влади. Саме так розуміли політику античні філософи. Скажімо, Платон
визначав ЇЇ як «мистецтво жити разом». Арістотель виходив з того, що
людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її
природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в
Державі.

Зазначене розуміння політики можна назвати консенсусним,
оскільки воно грунтується на тому, що політика є засобом узгодження
соціальних інтересів. Однак міркування Платона та Арістотеля, як й

інших античних філософів, щодо політики і держави торкалися лише
частини суспільства. Річ у тому, що поліс складали тільки повноправні
громадяни, кожен з яких мав право на земельну власність і політичні
права.

Значна частина населення міста в поліс не входила і не мала прав
громадян. Це були, зокрема, вільновідпущеники та позбавлені будь-
яких прав раби. Антична держава за своєю класовою природою була
рабовласницькою і використовувалась для пригнічення та експлуатації
рабів. Наочним підтвердженням цього є численні повстання рабів,
якими наповнена вся історія стародавнього світу.

Згідно з іншою — марксистською — парадигмою політика і держава
виникли як знаряддя не узгодження соціальних інтересів, а класового
панування. «Держава, — наголошував В. І. Ленін. — є продукт і прояв
непримиримості класових суперечностей»¹. Таке розуміння сутності
політики можна назвати конфліктологічним. Воно розкриває класовий
аспект політики і має таке ж право на існування, як і консенсусне.

Відповідно до започаткованої ще в античності традиції під
політикою тривалий час розуміли діяльність держави. В англосаксон-
ській і французькій політологічній літературі термін «політика» до
цього часу однозначно пов'язується з діяльністю держави, особливо з її
урядовими органами та особами, шо здійснюють політичні функції. Тут
«політична наука» — це наука про характер і функції держави, а також
її уряду як органу, через який держава реалізує свою владу.

Таке розуміння політики є виправданим з огляду на те, що держава
виступає головним суб'єктом політики і тривалий час залишалася, по
суті, єдиним власне політичним інститутом і носієм публічної влади.
Однак ситуація істотно змінилася з появою у другій половині XIX ст.
масових політичних партій і рухів, які почали справляти все відчутні-
ший вплив на політику, здійснення державної влади. З урахуванням
розширення кола політичних інститутів, процесу формування
політичної системи суспільства політика стала трактуватись як функ-
ціонування політичної системи. За визначенням російського дослід-
ника Г. В. Полуніної, «політика є функція політичної системи, а також
засіб і механізм її функціонування»². З формального боку визначення
політики через політичну систему є тавтологічними, оскільки визнача-
ють політику через саму ж політику, але як систему.

Інший підхід до визначення політики грунтується на її
органічному зв'язку з владою, на що вказував іще М. Вебер:
«...„Політика", судячи з усього, означає прагнення до участі
у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між
державами, чи то всередині держави між групами людей, які
вона в собі обіймає»³.

Визначення політики через владу найбільш поширені в
політологічній літературі. Типовим, наприклад, є тверджен-
ня, що політика — це «діяльність осіб, мікро- і макрогруп,
що спрямована на встановлення й утримування політичної
влади»⁴. Іноді в подібних визначеннях політики наголошу-
ється на державній владі як найголовнішій формі публічної
влади: «Політика — це особливий вид людської діяльності,
пов'язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед
державної»⁵.

Проте такі визначення не відображають сутності й со-
ціального призначення політики. Влада, через яку визнача-
ється політика, є не метою, а лише засобом політики, за
допомогою якого досягаються певні суспільні цілі. Найбільш
загальною із таких цілей є задоволення інтересів і потреб
індивідів та соціальних спільностей. Тому точнішими є ті
визначення політики, в яких указується на використання
влади з метою задоволення інтересів і потреб. Так, в
українському політологічному енциклопедичному словнику
політика визначається як «організаційна, регулятивна і
контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється
соціальна діяльність, спрямована головним чином на
досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й
соціальними групами задля здійснення власних запитів і
потреб»⁶.

На відміну від попередніх це визначення політики вказує
на її певну соціальну спрямованість — вона є соціальною
діяльністю «задля здійснення власних запитів і потреб».
Проте таке визначення соціального призначення політики
надто абстрактне, адже будь-яка людська діяльність спрямо-
вана на задоволення певних інтересів, запитів і потреб.
Головна ж особливість політики у цьому відношенні полягає
в тому, що вона заторкує задоволення інтересів і потреб
передусім стосовно керівництва та управління суспільством,
забезпечення його існування як цілісності на основі
узгодження тією чи іншою мірою — на засадах консенсусу
чи панування — соціальних інтересів.

¹ Ленін В. 1. Держава і революція // Повне зібр. творів. Т. 33. С. 7.

² Политология / Под ред. Г. В. Полуниной. М., 1998. С. 23—24.

³ Вебер М. Политика как призвание й профессия // Избр.
произведения. М., 1990. С. 646.

⁴ Політологія: історія та методологія / За ред. Ф. М. Кирилюка. К.,
2000. С. 14.

⁵ Політологія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1993. С. 7.

⁶ Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшу-
ченка, В. Д. Бабкіна. К., 1997. С. 258.

М. Вебер писав, що поняття політики «має надзвичайно
широкий сенс і охоплює всі види діяльності щодо самостій-
ного керівництва. Говорять про валютну політику банків,
про дисконтну політику Імперського банку, про політику
профспілки під час страйку; можна говорити про шкільну
політику міської або сільської громади, про політику
правління, яке керує корпорацією, нарешті, навіть про полі-
тику розумної дружини, яка прагне управляти своїм чоло-
віком»⁷.

| 3 урахуванням соціального призначення політики вона
| може бути визначена як діяльність з керівництва та управ-
1 ління суспільством на основі публічної влади.

Суб'єкти політики До числа суб'єктів політики належить
кожен, хто так або інакше, прямо чи
опосередковано бере участь у політичному житті. Ними
можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і
партія, етнос і держава. Існує думка, що суб'єктами політики
є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні
Цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті
справи, обмежує коло суб'єктів політики лише політичними
інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його
межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо
тих, хто з різних причин узагалі не бере участі в голосуванні.
Проте й у такій неучасті проявляється політична суб'єктність

громадян, яка може полягати в пасивній протидії офіційно
здійснюваній політиці.

Від участі в політиці у будь-яких її формах не може
відмовитися ніхто. По досягненні певного виборчого віку
кожний громадянин так чи інакше стає її суб'єктом. Інша
справа — ступінь участі в політиці, наділення владними
повноваженнями. Вона може коливатися в межах від
рядового виборця до наділеного величезними повноважен-
нями глави держави.

В англійській політичній мові слово «суб'єкт» (шЬіесІ)
стосовно політики не вживається, оскільки там воно позна-
чає підданого. Натомість використовується слово «актор»
(асгог), що латинською мовою означає «діяч». Робиться це за
аналогією політики з театральною сценою, на якій кожен із
учасників грає свою роль. Причому такими акторами як
учасниками політики є не тільки індивіди, а й різні групи
людей і політичні інститути.

Знання про суб'єкти політики істотно поглиблює їх
класифікація, здійснювана за різними ознаками. Найвідомі-
шою в західній політології є класифікація суб'єктів політики
(«політичних індивідів») залежно від ступеня свідомості
участі людей у політиці, запропонована відомим американ-
ським політологом Г. Алмондом¹². За цією ознакою
виокремлюються три ступені свідомості участі в політиці:
цілком безсвідома, стихійна участь у політиці; участь напів-
свідома — розуміння сенсу ролей за безперечного підпоряд-
кування їм як чомусь наперед заданому, безспірному; цілком
свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і
цінностей.

Відповідно виокремлюються три типи суб'єктів політики.
Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. «пара» —
навколо та «ойкос» — дім, господарство). Цей тип суб'єктів
політики живе безпосередньо інтересами найближчого
оточення. У його представників украй обмежене або взагалі
відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та
спеціалізованого утворення.

Другий тип — це суб'єкт-підданий, для якого характер-
ним є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники
цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох

¹² Див.: Коваль Б. Й., Ильин М. В. Власть усгсш политика // Полит.
исследования. 1991. № 5. С. 153.

——»«—»»«-»--———» 156

управлінських ролей, проте не володіють конкретним
знанням того, як вони можуть впливати на політичну
систему.

Нарешті, третій тип політичних суб'єктів — це учасник,
або партисипант (від франц. рагїісірапї — учасник). Це
найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що
формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів,
а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

У російській та українській політологічній літературі
набула поширення класифікація суб'єктів політики за
характером і місцем, яке вони посідають у суспільній струк-
турі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів
політики: соціальні, інституціональні та функціональні¹³.

Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різнома-
нітні соціальні спільності. Існує п'ять основних груп таких
спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, про-
фесійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що
вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єк-
тивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні
інститути, навпаки, виступають результатом свідомої ціле-
спрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є
такі політичні установи, як держава та її структурні елементи
(глава держави, парламент, уряд), політичні партії, гро-
мадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого
самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб'єкти
політики похідні від соціальних, вони називаються ще
вторинними, тоді як соціальні — первинними.

Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними
інститутами, які не виконують політичну функцію постійно,
а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов,
вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це,
наприклад, церква, армія, більшість громадських організа-
цій, засоби масової інформації, різноманітні економічні
об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має
опікуватися моральним вихованням громадян і безпо-
середньо не втручатися в політику. Однак нерідко вона стає
активним чинником політичного життя, а в деяких країнах,
наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний
інститут стоїть навіть над державою.

¹³ Коваль Б. Й., Ильин М. В. Власть уегеиз политика. С. 154.
157

Армія є складовою держави і тому не повинна виступати
окремим, самостійним суб'єктом політики. Проте в деяких
країнах вона відіграє самостійну роль у політичному житті, а
в окремих випадках, здійснюючи воєнний переворот, пере-
бирає на себе всю повноту державної влади. За звичайних
умов більшість громадських організацій не здійснюють
політичну функцію. Але у разі взаємодії з політичними
інститутами вони стають суб'єктами політики як групи
інтересів. Ті засоби масової інформації, що виконують
політичну функцію постійно, є інституціональними суб'єк-
тами політики, а ті, які виявляють причетність до політики
лише ситуативно, виступають її функціональними суб'єктами.

Зазначене розмежування суб'єктів політики, особливо
другої і третьої груп, звичайно, не є абсолютним. Функціо-
нальні суб'єкти політики можуть перетворюватися на
інституціональні, і навпаки. Політична суб'єктність багатьох
соціальних спільностей, наприклад класів чи націй, виявля-
ється лише через політичні інститути.

Важливо також враховувати відмінності між суб'єктами
політики залежно від їх ставлення до влади. Одні з них
(держава, правляча партія, політичні лідери) безпосередньо
здійснюють процес владарювання та управління, інші
(опозиційні партії, громадські організації, виборці тощо)
можуть лише тією чи іншою мірою брати участь у політич-
ному житті, підкоряючись чужій волі й захищаючи власні
інтереси. Наближеність до центрів влади чи віддаленість від
них багато в чому визначають лінію поведінки суб'єкта
політики, як то активна підтримка, відкрита протидія,
опозиція чи глибока апатія.

Різні суб'єкти політики мають неоднакові динамічні
якості. Одні з них е консервативними, змінюються вкрай
повільно й неохоче, наприклад нація, церква, держава,
партія. Інші, навпаки, схильні до гнучкого реагування на
ситуації і наділені підвищеним динамізмом — індивіди,
виборці, масові рухи популістського характеру тощо.

Функції політики Функції політики — це основні напря-
ми її впливу на суспільство. Оскільки
вплив політики на суспільство є багатоманітним, то
виокремлюються багато різних її функцій. Головною з них є
та, що випливає із самої сутності політики та її соціального
призначення і полягає у керівництві та управлінні суспіль-

ними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та
цілісності суспільства.

Інші функції політики підпорядковуються головній. До
них, зокрема, належать:

вираження і задоволення соціальних інтересів. Політика
покликана створювати членам суспільства можливості для
вираження і задоволення їхніх суспільне значущих інтересів
і потреб;

інтеграція суспільства на основі узгодження соціальних
інтересів. Політика координує соціальні інтереси і потреби,
певним чином субординує їх, підпорядковує часткові інтере-
си загальним. Вона може виражати у першу чергу інтереси
лише частини суспільства, підпорядковуючи їй інші
інтереси. У цьому разі політика відіграє дестабілізуючу роль
і може викликати гострі соціальні конфлікти й навіть руйну-
вання суспільства як політичне організованої спільноти;

раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів, їх
цивілізоване вирішення через діалог членів суспільства між
собою і з державою;

соціалізація особи, тобто становлення індивіда як члена
людської спільноти, включення його у складний світ сус-
пільних відносин. З одного боку, політика забезпечує
цілеспрямований вплив на соціалізацію особи, а з іншого —
виступає засобом, за допомогою якого індивід здатен набути
соціальних якостей, формувати себе як суспільне активного
суб'єкта. Причому у сфері політики домінуючим мотивом
соціальної активності особи є не пристосування до середо-
вища, а потреба у його зміні та вдосконаленні;

забезпечення наступництва та інноваційності суспільного
розвитку. Завдяки політиці забезпечується послідовність
розвитку суспільства, в управлінні суспільними процесами
враховується досвід попередніх поколінь і одночасно впро-
ваджуються зумовлені назрілими потребами й вимогами
новації.

Це найбільш загальні напрями впливу політики на
суспільство. До числа її функцій належать і ті, які здій-
снюються окремими суб'єктами політики. Така всеосяжна
роль політики зумовлена трьома її найважливішими власти-
востями: універсальністю, інклюзивністю та атрибутивністю.
Універсальність політики полягає у її всеосяжному характері,
здатності впливати практично на будь-які сторони та еле-

менти життєдіяльності суспільства, починаючи з масштабів
держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру
людини. Інклюзивність (від лат. іпсіисіеге — включати)
політики — це її здатність необмежене проникати в усі
сфери суспільного життя. Атрибутивність політики прояв-
ляється у її здатності поєднуватися з неполітичними суспіль-
ними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші
види суспільних відносин і сфери суспільного життя¹⁴.

Атрибутивність притаманна й іншим організаційно-регу-
лятивним сферам, але різною мірою і не в такій імператив-
ній формі. Так, право може не охоплювати культуру,
ідеологію чи мораль, морально-етична сфера може не впли-
вати на економіку тощо. Водночас політика безперешкодно
вступає в найрізноманітніші взаємодії, утворюючи різні види
і сфери суспільних відносин — політико-економічні, со-
ціально-політичні, політико-культурні, політико-правові,
морально-політичні тощо і породжуючи відповідні галузі
управління та наукового знання про них.

Функції і властивості політики реалізуються за допомо-
гою низки засобів. Такими засобами є право і примус (як
найважливіші засоби здійснення влади), а також мораль,
мова, символіка тощо. Примус, насильство домінували в
політиці протягом усієї історії людства. В сучасних демокра-
тичних державах у політиці переважають право і мораль. Це
зовсім не означає відмови від примусу. Ефективна політика
передбачає оптимальне поєднання примусу, права й моралі.
В разі відсутності оптимального співвідношення цих засобів
політика втрачає свою здатність виражати інтегрований
суспільний інтерес.

Співвідношення в політиці примусу і права значною
мірою залежить від морального стану суспільства. Чим
вищий рівень морачьності суспільства, тим більший обсяг
правового регулювання суспільних відносин. І навпаки,
низький рівень морального стану суспільства потребує вико-
ристання у збільшеному обсязі примусу.

Завершуючи розгляд сутності і функцій політики, доцільно
зупинитися на її основних політологічних концепціях —
директивній, функціональній і комунікативній. Директивне,
або силове чи авторитарне, розуміння політики має в своїй

¹⁴ Див.: Политология: Зншіклопедический словарь / Общ. ред. й сост.
Ю. Й. Аверьянов. М., 1993. С. 252.

основі твердження про владу як сутність політики. Функ-
ціональне розуміння політики, започатковане ще Платоном,
виходить з того, що сутність політики полягає в розподілі
обов'язків і повноважень з неодмінним їх узгодженням, а
також у забезпеченні ефективності управління й цілісності
суспільства як політичної спільноти. Політика при цьому
трактується як уміння, здатність домогтися розподілу
функцій, зберігаючи їх взаємодію та цілісність суспільної
системи. Нарешті, комунікативне розуміння політики, біля
витоків якого стояв Арістотель, виходить із всеосяжності
політики як людського спілкування, взаємодії людей,
вирішення ними спільних справ, які розуміють як справи
держави.

Усі концепції політики тісно взаємозв'язані. Директив-
ний підхід охоплюється функціональним, оскільки керів-
ництво та управління суспільством як найважливіша
функція політики грунтуються на використанні влади. Всі
функції політики формуються і визначаються у процесі
спілкування, а це означає, що комунікативне розуміння
політики включає в себе також функціональне, а через
нього — й директивне.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: