ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

а наявності спільних для всіх партій
ознак, які визначають їхню сутність

і відбиваються у визначеннях, партії відрізняються за своєю
соціальною основою, організаційною побудовою, характе-
ром членства, ідеологією, місцем у системі влади, цілями,
методами й засобами діяльності тощо. Типологія політичних
партій за цими та іншими ознаками є одним із найважли-
віших питань політології. Вона допомагає глибше розкрити
сутність і структуру партій, їхнє місце в політичній системі
суспільства.

Типологія партій Оскільки політичні партії завжди вира-
за соціальною жають певні соціальні інтереси і праг-
основою нення, то найбільш загальною основою
їх типології є соціальна основа, або база,
тобто та соціальна спільність, інтереси якої виражає партія.
Відповідно до основних груп соціальних спільностей
розрізняють класові, національні, жіночі, селянські,
регіональні та інші політичні партії. Так, у більшості країн
світу є робітничі партії — комуністичні, соціалістичні,
соціал-демократичні. Є партії дрібних, середніх і великих
власників засобів виробництва — дрібнобуржуазні й бур-
жуазні. Це здебільшого ліберальні й консервативні партії. Є
також аграрні партії, які орієнтуються на інтереси різних
верств населення, зайнятого в сільському господарстві,
селянські й поміщицькі — партії відповідно дрібних і
великих землевласників.

Практика показала, що в сучасному суспільстві партія не
може досягти відчутного впливу, спираючись лише на
якийсь один суспільний клас чи на його частину. У боротьбі
за виборця кожна з політичних партій орієнтується на певну
систему цінностей, більшість із яких (власність, праця,
демократія, свобода, рівність, справедливість, солідарність
тощо) є загальнолюдськими і приваблюють на бік партії
представників різних суспільних класів і соціальних верств.
У тому разі, коли партія не має більш-менш чіткої соціаль-
ної бази, вона виступає як інтеркласова, або партія виборців.
(Інтеркласовими є, наприклад, Демократична й Республі-
канська партії США.)

Отже, за класовою ознакою розрізняють: робітничі,
дрібнобуржуазні, буржуазні, поміщицькі та інтеркласові
політичні партії. Такий поділ притаманний в основному
марксистській традиції в політології.

Оскільки інтеркласові партії орієнтуються на різні
суспільні класи й соціальні верстви, то вони можуть визна-
чатись і як загальнонаціональні, коли націю розуміти як
державно-політичну спільність (сукупність усіх громадян
держави), а не як етнічну. В такому разі загальнонаціональ-
ний чинник у соціальній орієнтації партії має раціональний
зміст і демократичну спрямованість. Від партій цього типу
потрібно відрізняти національні партії, які виходять з
етнічного розуміння нації і де національне нерідко пере-
ростає в націоналістичне, а потім і в шовіністичне. На
національний чинник найчастіше посилаються партії
фашистського типу. Щоправда, він може відіграти і прогре-
сивну роль, наприклад як консолідуючий фактор у боротьбі
за національну незалежність.

У багатьох країнах світу є суто жіночі партії, причому не
стільки за соціальною орієнтацією, скільки за складом. За
характером своєї діяльності вони часто наближаються до
відповідних громадських організацій. Є молодіжні партії, але
здебільшого об'єднання молоді діють як громадські
організації. Однак кожна з більш-менш впливових політич-
них партій, приділяючи велику увагу залученню молоді до
своїх лав, створює молодіжні партійні осередки або
організації при партії.

Існують і регіональні партії, тобто такі, що діють не в
загальнонаціональному, а в регіональному масштабі й відби-
вають інтереси населення певного адміністративно-терито-
ріального утворення, автономії чи суб'єкта федерації. В
діяльності таких партій часто проявляються націоналістичні
й сепаратистські тенденції.

Нарешті, є так звані гротескні партії, які не мають більш-
менш певної соціальної бази, а об'єднують прихильників
якого-небудь роду занять чи захоплення, наприклад «шану-
вальників пива». Не претендуючи на владу, вони досить
стійко відстоюють своє коло інтересів, мають невеликий, але
згуртований склад.

Таким чином, за соціальною основою, тобто за орієн-
тацією на певну соціальну спільність або її відсутністю, крім
робітничих, дрібнобуржуазних, буржуазних і поміщицьких

партій, виокремлюються також інтеркласові, національні,
жіночі, молодіжні, регіональні, гротескні партії.

Інші типології За ідеологічною ознакою політичні партії
політичних партій поділяються на ідейно-політичні, праг-
матичні та харизматично-вождистські.
Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної
ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демокра-
тичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські,
ісламські тощо. Прагматичні — це такі партії, які орієнту-
ються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і
суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога
більше виборців. Це ті самі інтеркласові партії, або партії
виборців.

Харизматично-вождистські партії формуються навколо
особи конкретного політика і діють як групи його під-
тримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямова-
ність, але вона визначається не стільки їхньою соціальною
базою, скільки лідерами.

Ідеологічна спрямованість політичних партій значною
мірою визначає їх основні, загальні цілі й характер діяль-
ності, за якими партії поділяються на революційні, рефор-
містські та консервативні. Революційні партії відкидають
існуючий суспільний лад і прагнуть замінити його іншим.
Реформістські орієнтуються на значні перетворення існую-
чого ладу, але зі збереженням його основ. Революційними
проявили себе комуністичні партії, реформістськими —
соціал-демократичні. Консервативні партії прагнуть зберегти
існуючий лад, допускаючи лише найнеобхідніші його зміни.

З класифікацією політичних партій за соціальною осно-
вою, ідеологічною ознакою, основними цілями та характером
діяльності тісно пов'язаний їх поділ на ліві, центристські і
праві. Нагадаємо, що такий поділ був започаткований у часи
Великої французької революції XVIII ст., коли в залі
засідань Національної асамблеї — парламенту Франції —
праворуч від головуючого розташовувалися консерватори
(прихильники монархії), ліворуч — радикали, які обстою-
вали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця в
центрі зали — посередині між консерваторами і радикалами.
Відтоді правими стали називати прихильників збереження
існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін.
Соціальною базою лівих партій (комуністичних, соціаліс-

тичних, соціал-демократичних) є здебільшого наймані
працівники, правих (ліберальних, консервативних, націона-
лістичних, фашистських тощо) — власники.

Звичайно, такий поділ відносний. Основні цінності та
орієнтації правих і лівих, особливо в останні десятиліття,
часто перетинаються. Так, у 80-ті роки соціал-демократичні
партії багато чого запозичили в лібералів, наприклад
орієнтацію на приватну власність і ринкове регулювання
економіки. Зі свого боку, ліберали й навіть консерватори за
прикладом соціал-демократів стали приділяти значну увагу
проблемам соціального забезпечення, боротьбі з безробіттям
тощо.

Залежно від типу організаційної структури політичні
партії поділяються на кадрові й масові. Кадрові партії об'єд-
нують у своїх лавах невелику кількість впливових професій-
них політиків і спираються на фінансову підтримку підпри-
ємницьких структур. Французький політолог М. Дюверже,
який ще в 50-х роках запропонував таку (бінарну) класифі-
кацію політичних партій, назвав кадрові партії «партіями
нотаблів» (від франц. поІаЬІе — видний, почесний, імени-
тий) — людей, чиє становище в суспільстві забезпечує їм
авторитет у політичному житті.

Кадрові партії є децентралізованими об'єднаннями.
Вони, як правило, не мають фіксованого членства, зверта-
ються до громадян лише в період виборчої кампанії. Такими
є, наприклад, консервативні й ліберальні партії країн Захід-
ної Європи, Республіканська й Демократична партії США.

Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав
якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки
членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності.
Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну
структуру й порівняно значну кількість членів, між якими
встановлюється тісний постійний зв'язок. Це партії з більш-
менш чіткою ідеологічною орієнтацією. Вони беруть активну
участь у виборах. До масових належить більшість соціал-
демократичних, соціалістичних, комуністичних, християн-
ських партій. Масовими можуть бути і фашистські партії.

Кадрові й масові партії розрізняють іще за кількісними
показниками. Вважається, що кадрові партії об'єднують у
своїх лавах менш ніж 10 відсотків виборців, а масові — більш
як 10 відсотків.

Масові партії можуть мати слабку або міцну організа-
ційну структуру. Партії з міцною організаційною структу-
рою — це партії централізовані, з чітким членством, ієрар-
хічною побудовою, сильним керівним центром, здатним
забезпечити партійну дисципліну і проведення програмної
політичної лінії. До них належать передусім комуністичні і
фашистські партії. Партіями зі слабкою організаційною
структурою є соціалістичні й соціал-демократичні.

М. Дюверже згодом доповнив свою бінарну класифіка-
цію, виокремивши поряд з кадровими й масовими третій тип
політичних партій — непрямі партії. Це такі партії, прина-
лежність до яких визначається членством в іншій організації.
Наприклад, у Великобританії член профспілки, яка входить
до Британського конгресу тред-юніонів, автоматично стає
(якщо не відмовляється) членом Лейбористської партії.
Отже, ця партія є непрямою.

За місцем, яке партії посідають у політичній системі,
вони поділяються на: неподільно пануючі в політичній систе-
мі, як це буває за тоталітарних та авторитарних режимів;
правлячі, тобто такі, що самостійно або в коаліції з іншими
партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють державну
владу; опозиційні — такі, які не є правлячими в даний момент
і перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими пар-
тіями політичного курсу.

На відміну від таких партій, що легальне діють у полі-
тичній системі, в країні можуть бути й нелегальні партії —
законодавче заборонені чи такі, котрі через переслідування
діють у підпіллі. Заборона всіх або майже всіх політичних
партій притаманна диктаторським режимам. У деяких країнах
забороненими є комуністичні партії як такі, що прагнуть до
зміни суспільного ладу неконституційним шляхом.

За парламентською основою розрізняють парламентські
(парламентсько-електоральні) і непарламентські політичні
партії. Для партій парламентського типу характерне викори-
стання форм і методів діяльності в межах правових норм
держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти
через законні органи влади, які самі й формують за резуль-
татами виборів. Як зазначає М. Дюверже, для таких партій
завоювання місць у представницьких органах є сутністю
життя, причиною існування й вищою метою, а парламент-

ООС

.„..„„„..„-„.,,,„„..,..,.... ^^д ^

ська фракція виступає головною ланкою, іноді — керівним
та організаційним центром.

Характерними рисами непарламентських партій, за
М. Дюверже, є доктринальна програмна єдність і централізм
у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не
є головними цілями. Свою увагу вони зосереджують на
досягненні доктринальних цілей. Фракції в парламенті
організаційно і в ході здійснення політичної лінії для таких
партій відіграють меншу роль, ніж для парламентських.

Можливі й інші типології політичних партій. У сучасній
західній політології поширена трикомпонентна типологія —
виокремлення кадрових партій, масових партій і партій
виборців. Різні характеристики партій дають можливість
глибше зрозуміти їхню сутність, стратегію й тактику діяль-
ності, місце і роль у політичній системі.

І ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

Илику роль у здійсненні політики,
Сформуванні та функціонуванні по-
літичної системи відіграє партійна система. Від її типу
значною мірою залежать стабільність та ефективність полі-
тичної системи, насамперед державних інститутів, тип полі-
тичного режиму, механізм і ступінь розвитку демократії.

Поняття партійної В політологічній літературі даються різні
системи визначення поняття «партійна система».
Система взагалі — це сукупність еле-
ментів, що перебувають у відносинах і зв'язках один з
одним, яка утворює певну цілісність, єдність. За аналогією
партійну систему можна розуміти як цілісну сукупність
діючих у країні політичних партій та відносин між ними.
Однак таке розуміння надто абстрактне. Деякі дослідники
вважають, що до складу партійної системи входять не всі
наявні в країні політичні партії, а лише ті, які діють
легальне. Інші наголошують на тому, що партійну систему
складають лише ті партії, що прагнуть до влади, беруть
участь у боротьбі за неї, справляють на її здійснення відчут-
ний вплив. Згідно з цією точкою зору, до партійної системи

22 — 2-1330

не входять дрібні, маловпливові партії, які не беруть участі у
здійсненні влади. На такому розумінні, на нашу гадку, най-
більш прийнятному, грунтується типологія партійних систем.

Отже, партійна система — це сукупність діючих у країні
політичних партій та відносин між ними, які складаються
в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.

Типологія партійних У країнах сучасного світу склались різні
систем партійні системи. Розрізняються вони
залежно від кількості діючих у країні
політичних партій, основних принципів їхньої взаємодії, за
ідеологічною та іншими ознаками. Одними з найбільш
деталізованих є типології партійних систем, запропоновані
італійсько-американським політологом Дж. Сарторі та поль-
ським соціологом і політологом Є. Вятром. Дж. Сарторі роз-
різняє сім типів партійних систем: 1) однопартійна; 2) з пар-
тією-гегемоном; 3) з домінуючою партією; 4) двопартійна;
5) поміркованого плюралізму; 6) поляризованого плюралізму;
7) атомізована. В основу цієї типології покладено ідеологічну
ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізо-
вана — ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами
залежно від ступеня розвитку й варіантів ідеологічного
плюралізму в діяльності партій розташовуються решта п'ять
партійних систем.

Є. Вятр розділив партійні системи на альтернативні й
неальтернативні. Альтернативною є така система, в якій хоча
б один альтернативний колектив політиків організований у
вигляді політичної партії або політичних партій і має реальні
шанси замінити колектив, що є правлячим у даний момент.
У межах цієї системи можуть бути:

система багатопартійної роздрібненості, в якій жодна
партія або група партій не має очевидного переважання, а
влада здійснюється коаліціями, що змінюються за складом;

двоблокова система, в якій існують декілька політичних
партій, що поділяються на два політичних блоки, між якими
ведеться постійне суперництво за владу;

двопартійна система, де хоча й існують дрібніші партії,
але справжнє суперництво за владу відбувається між двома
найбільшими партіями системи.

В неальтернативній системі конституційні принципи або
фактичне співвідношення сил приводять до того, що немає

——— 338

справжнього суперництва між політичними партіями за
владу. Різновидами цієї системи можуть бути:

система кооперації партій, яка характеризується блоку-
ванням головних політичних партій і фактичним зникнен-
ням дієвої опозиції;

система партій національної згоди (або домінуючої
партії), в якій існують численні політичні партії й ведеться
боротьба за владу на виборах, але одна партія постійно домі-
нує над усією політичною системою й неподільно здійснює
владу, а інші партії діють або як критики уряду, або як
представники окремих груп інтересів, маючи чітко обмежену
і, як правило, локалізовану базу впливу;

обмежені партійні системи, в яких існують різні політич-
ні партії і між ними здійснюється суперництво за політич-
ний вплив, але влада перебуває в руках однієї політичної
сили — найчастіше армії, котра заявляє, що вона незалежна
від партій і стоїть над ними;

однопартійна система, яка виключає існування інших
політичних партій, крім правлячої³.

В сучасній західній політології найчастіше розрізняються
три основних типи партійних систем: двопартійна систе-
ма (біпартизм), багатопартійна система й «система двох з
половиною партій». Розглянемо докладніше окремі типи
партійних систем.

Багатопартійна Багатопарттною є система, в якій
система більш як дві партії мають змогу впли-
вати на функціонування державних
інститутів, її різновидами Дж. Сарторі вважає системи
поміркованого й поляризованого плюралізму, а також
атомізовану партійну систему. Для системи поміркованого
плюралізму характерні представництво в парламенті лише
декількох партій, відсутність позасистемної парламентської
опозиції, тобто таких партій, які взагалі виступають проти
існуючої соціально-економічної й політичної системи. Уряд
формується однією партією або коаліцією партій, залежно
від розподілу між ними місць у парламенті. Партійні коаліції
можуть бути як стабільними, так і нестабільними, від чого
залежить стабільність уряду. Характерним прикладом

¹ Вятр Б. Социология политических отношений. М., 1979. С. 333—334.
339

22"

стабільних партійних коаліцій є Швейцарія, а нестабіль-
них — Бельгія, Італія, Нідерланди, Фінляндія. В парламен-
тарних республіках з нестабільними партійними коаліціями
уряди можуть змінюватись декілька разів за один термін
повноважень парламенту.

Систему поляризованого плюралізму характеризують при-
сутність позасистемних партій, гостре ідеологічне розмежу-
вання між партіями, формування уряду партіями центру,
наявність двополярної — зліва і справа — деструктивної
опозиції. Стабільність та ефективність функціонування цієї
системи залежать від міцності центристських коаліцій.
Загалом вона є менш стабільною, ніж система поміркова-
ного плюралізму. Системами поляризованого плюралізму в
окремі роки були, наприклад, партійні системи Італії і
Франції.

Атомізована партійна система характеризується наявністю
багатьох, у тому числі й позасистемних, політичних партій,
які не користуються більш-менш значним впливом. У такій
партійній системі уряд формується або на основі широкої
коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі. Така
система характерна для перехідних суспільств, зокрема для
колишніх радянських республік та більшості країн Східної
Європи. Вона неефективна й найменш стабільна серед
інших і з часом еволюціонує, як правило, до системи
поляризованого плюралізму.

Багатопартійна система може функціонувати на дер-
жавному рівні як більш-менш стійка коаліція двох чи більше
партій, які зберігають союзницькі відносини не тільки за
участі в уряді, але й в опозиції. Така багатопартійна система
визначається як двоблокова. Прикладом її може бути
партійна система Франції (в окремі періоди), в якій домі-
нують два партійних блоки — демократів і республіканців у
правій частині політичного спектра, соціалістів і комуніс-
тів — у лівій.

Двопартійною вважається система, в
якій визначальну роль у політичному
житті відіграють дві основних партії,
що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у
країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім
двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати
правлячою. Для двопартійної системи характерні відносна

рівновага двох партій, які суперничають у боротьбі за владу,
і значне відставання інших партій, а також наявність сильної
опозиції з боку тієї партії, що зазнала поразки на виборах.
Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних
систем, якій не загрожують коаліційні кризи. Вона склалась
у тих країнах, де справа не дійшла до утворення сильної
революційної робітничої партії. Типовий приклад дво-
партійної системи — США, де ключові позиції політичного
життя зайняли дві партії — Демократична й Республі-
канська. Європейським прикладом двопартійної системи
може бути партійна система Великобританії, в політичному
житті якої переважають Консервативна і Лейбористська
партії.

У деяких країнах основними є дві партії, а поряд з ними
існує третя, яка, примикаючи до однієї з основних, забез-
печує їй парламентську більшість і право формування уряду.
Така партійна система дістала назву трипартійної, або
«системи двох з половиною партій». Вона функціонувала,
наприклад, у ФРН, де поряд з основними партіями —
Соціал-демократичною і блоком Християнсько-демокра-
тичний союз / Християнсько-соціальний союз (фактично це
одна партія) — в парламенті діяла нечисленна третя пар-
тія — Вільна демократична, коаліція з якою забезпечувала
одній з основних партій парламентську більшість і право
формування уряду. Після об'єднання Німеччини роль такої
третьої партії перейшла до партії зелених.

Однопартійна Однопартійна система у прямому розу-

система мінні цього слова — це така система, в

якій неможливе навіть номінальне

існування інших партій. Правляча партія, яка є єдиною, по

суті, зливається з державними структурами, підпорядковує їх

собі. Такою партією була, наприклад, Комуністична партія

Радянського Союзу.

Проте однопартійна система не виключає існування й
декількох партій. Головне, що тільки за однією з них постій-
но закріплюється (фактично чи юридичне) роль правлячої
партії. Існують фактично однопартійні системи, замасковані
під багатопартійність. У таких системах правляча партія-
гегемон визначає розвиток усього суспільного життя, регла-
ментує діяльність інших партій. Фактично однопартійними
були, наприклад, партійні системи в деяких колишніх

соціалістичних країнах Східної Європи, де, крім правлячих
комуністичних партій, існували й інші, але вони не
справляли відчутного впливу на політику.

Ще одним різновидом фактично однопартійної системи є
система з домінуючою партією, в якій за наявності декількох
незалежних одна від одної партій при владі постійно або
майже постійно перебуває одна з них. Прикладом може бути
партійна система Японії, де Ліберально-демократична партія
була правлячою майже 40 років (до 1993 р.). Протягом
десятиліть у Швеції була правлячою Соціал-демократична
робітнича партія.

Для системи з домінуючою партією, крім відносно
довготривалого переважання однієї партії над іншими,
характерні також відсутність урядових коаліцій та існування
малоефективної опозиції з боку тих партій, які не беруть
участі у формуванні уряду. Оскільки в такій системі
домінування однієї партії є результатом згоди більшості
виборців щодо здійснюваного партією курсу, то систему з
домінуючою партією називають іще системою партій
національної згоди.