ПАРТІЙНА Й ВИБОРЧА СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

Становлення Витоки сучасної багатопартійності в Україні
багатопартійності можна віднести до підписання СРСР у 1975 р.
в Україні Заключного акта гельсінської Наради з безпе-
ки і співробітництва в Європі, що спонукало

діячів правозахисного руху до легалізації своєї діяльності у вигляді
Української гельсінської групи. Однак діяльність цієї групи переслі-
дувалась правлячими колами, а її члени зазнали репресій.

Процес становлення багатопартійності в Україні поступово відно-
вився з початком перебудови. З'являються альтернативні офіційній
політиці так звані неформальні рухи, які не мали фіксованого членства,
не ставили перед собою чітко сформульованих політичних завдань. Це
були насамперед організації захисників природи та різноманітні
культурологічні об'єднання, наприклад Український культурологічний
клуб, Товариство Лева, Меморіал, Товариство української мови імені
Т. Г. Шевченка та ін. Створені для вирішення питань, на перший
погляд, далеких від політики, вони швидко проявили себе як політичні
організації.

Після амністії політв'язнів-правозахисників у 1988 р. з'явилися
відверто антикомуністичного характеру Українська гельсінська спілка
та Українська демократична спілка як відділення московського
Демократичного союзу, який проголосив себе опозиційною політич-
ною партією. У подальшому на базі демократичних організацій,
передусім Українського культурологічного клубу та Товариства Лева,
навколо національно-демократичної ідеї духовного відродження
України виник Народний рух України за перебудову. Сама ідея Руху
вийшла зі Спілки письменників України, насамперед її київської
організації. 13 лютого 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був
опублікований проект програми Руху, а у вересні цього року відбувся
його установчий з'їзд. Виступаючи спочатку на підтримку перебудови,
Рух згодом перетворився в опозиційну антикомуністичну організацію.

З самого початку виникнення Рух намагався всіляко заперечувати
надання йому рис політичної партії, вводячи можливість колективного

членства в організації. Поступово з нього почали виокремлюватися
політичні об'єднання з більш жорсткою структурою й чіткіше сформу-
льованою доктриною. Цей процес особливо прискорився після
прийняття закону «Про об'єднання громадян», в якому визначено
правові основи діяльності політичних партій і громадських організацій
в Україні. Поряд з партіями, шо певний час прилягали до рухівської
коаліції, почали виникати організації, які не вписувалися в це
об'єднання чи то внаслідок радикалізму власних політичних програм,
чи то не поділяючи його основні цілі. Відбулися установчі з'їзди
перших політичних партій республіки. Першою партією, яка 1990 р.
(ще за умов монополії КПРС на владу) зареєструвалась у Міністерстві
юстиції, була Українська республіканська партія.

У 1991 р. було зареєстровано вже 7 партій: Українську селянську
демократичну партію, Партію зелених України, Демократичну партію
України, Партію демократичного відродження України, Ліберальну
партію України, Українську християнсько-демократичну партію, Со-
ціалістичну партію України.

Процес становлення багатопартійності особливо прискорився з
прийняттям 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності Украї-
ни і проведенням у грудні цього року референдуму з питання державної
незалежності України. У 1992 р. було зареєстровано 6 політичних
партій, у тому числі Селянську партію України, Українську консерва-
тивну республіканську партію, Християнсько-демократичну партію
України та ін. Особливо «врожайним» на нові партії був 1993 р., коли
зареєструвалися 15 партій, у тому числі Партія праці, Українська партія
справедливості, Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське
політичне об'єднання «Державна самостійність України», Громадян-
ський конгрес України, Українська партія солідарності і соціальної
справедливості, Трудовий конгрес України, Комуністична партія
України, Організація українських націоналістів в Україні та ін. Народ-
ний рух після виходу з нього ряду партій сам перетворився на
|політичну партію і також зареєструвався.

Нові політичні партії утворювалися і в наступні роки. На початок
11996 р. в Україні було зареєстровано 37 партій, а станом на вересень
12001 р. — більш як 120. Щоправда, реальна кількість політичних партій
Іє дещо меншою, оскільки деякі з них припинили своє існування або
{"об'єдналися з іншими партіями.

Особливості На сьогодні найчисленнішими і най-

партійної і виборчої впливовіш йми політичними партіями

систем України України є Комуністична, Соціал-демо-

кратична (об'єднана), Соціалістична,

¹Народно-демократична, Партія зелених, поки що обидва
Рухи. Решта політичних партій нечисленні, мало користу-
ються широкою підтримкою населення і не справляють
відчутного впливу на політику держави. Більшість із них
виникли не з ініціативи знизу у відповідь на потребу в

самоорганізації тих чи інших соціальних спільностей, а з
ініціативи їхніх лідерів, як об'єднання порівняно невеликих
груп людей. Багато з політичних об'єднань фактично є
клієнтелістськими групами, що обслуговують інтереси їхніх
засновників і натхненників, а не політичними партіями.
Наочним підтвердженням того є наявність багатьох партій
однакової або близької ідейно-політичної орієнтації, чис-
ленні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві.

Партійна система України, таким чином, не стільки
багатопартійна, скільки дрібнопартійна. Цьому сприяла й
чинна раніше виборча система. Спочатку в незалежній
Україні, як і в багатьох колишніх соціалістичних країнах та
більшості республік колишнього СРСР, зберігалася тради-
ційна мажоритарна виборча система. Вона не сприяла
становленню впливових політичних партій, підвищенню їх
ролі в суспільстві, політичній структурованості парламенту,
у складі якого були представники десятків політичних
партій. У них не було потреби об'єднуватися в парламент-
ську більшість з метою формування уряду, оскільки останній
утворювався на позапартійній і позапарламентській основі.
За цих умов партійна система України була атомізованою, з
усіма притаманними такій системі недоліками. До того ж за
чинною мажоритарною системою абсолютної більшості
вибори здебільшого проводилися у два тури, а нерідко вони
взагалі не відбувалися через низьку явку виборців. Гострою
була проблема формування кількісного складу Верховної
Ради України.

З метою уникнення цих негативних явищ у політичному
житті суспільства Законом України «Про вибори народних
депутатів України» від 24 вересня 1997 р. натомість мажо-
ритарної виборчої системи була введена змішана —
мажоритарно-пропорційна виборча система. За цим законом
з 450 народних депутатів України 225 депутатів обираються
в одномандатних виборчих округах за мажоритарною
системою відносної більшості, а ще 225 депутатів — за
списками кандидатів у депутати від політичних партій у
багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на
основі пропорційного представництва. Партії, що отримали
менш як 4 відсотки голосів виборців, які взяли участь у
голосуванні, не мають права на участь у розподілі депутат-
ських мандатів. Якщо попередній закон визнавав вибори

такими, що відбулися, за умови участі в них не менш як
50 відсотків виборців, то новий закон не передбачає вста-
новлення обов'язкової мінімальної кількості учасників
виборів, що означає проведення їх за будь-якої явки виборців.

29 березня 1998 р. за новим законом відбулися чергові
вибори до Верховної Ради. З 51 наявної в країні на кінець
жовтня 1997 р., коли закінчувалося висування до списків
кандидатів у депутати, політичної партії до виборчого бюле-
теня для голосування в багатомандатному загальнодержавному
виборчому окрузі було занесено ЗО партій і виборчих блоків
партій. За результатами виборів подолали 4-відсотковий
бар'єр і пройшли до Верховної Ради лише 8 претендентів:
Комуністична партія (24,7 відсотка голосів виборців),
Народний рух (9,4 відсотка), виборчий блок Соціалістичної
і Селянської партій (8,6 відсотка), Партія зелених (5,4 від-
сотка), Народно-демократична партія (5 відсотків), Все-
українське об'єднання «Громада» (4,7 відсотка), Прогресивна
соціалістична партія (4 відсотки), Соціал-демократична
партія (об'єднана) (4 відсотки).

Вибори змінили партійну систему України з атомізованої
на систему поляризованого плюралізму. Цю систему скла-
дають лише ті політичні партії, котрі увійшли до Верховної
Ради як такі, що справляють істотний вплив на здійснення
державної влади. Решта політичних партій не відіграють
більш-менш помітної ролі в українській політиці, хоча
декотрі з них є досить активними, а швидше — галасливими.

Партійна система поляризованого плюралізму більш
ефективна, ніж атомізована, проте і їй притаманна низка
недоліків: присутність позасистемних партій, тобто таких,
які взагалі виступають проти існуючої соціально-економіч-
ної і політичної системи; гостре ідеологічне розмежування
між партіями; наявність деструктивної опозиції; нестабіль-
ність та ін. У подальшому ця система може еволюціонувати
до системи поміркованого плюралізму. Однак така еволюція,
як і взагалі тип партійної системи, залежатимуть від низки
обставин, головними з яких є тип виборчої системи і спосіб
формування уряду. Становленню в Україні політичних
партій як виразників соціальних, а не вузькогрупових і
персональних інтересів, з'ясуванню реальної ваги кожної
політичної партії в суспільстві і формуванню більш ефектив-
ної партійної системи сприяли б уведення суто пропорційної

Lt;

виборчої системи натомість змішаної і перехід до парла-
ментського способу формування уряду, тобто зміна прези-
дентсько-парламентарної форми державного правління на
парламентарно-президентську чи й взагалі на суто
парламентарну.

Новий Закон України «Про вибори народних депутатів
України» від 18 жовтня 2001 р. зберіг змішану виборчу
систему, дещо вдосконаливши окремі її деталі. Це, крім
усього іншого, означатиме, що 225 народних депутатів,
обраних в одномандатних виборчих округах, маючи вільний
мандат, і надалі не знатимуть у Верховній Раді ні партійної,
ні фракційної дисципліни і обстоюватимуть там не стільки
суспільні, скільки власні інтереси. Відповідно, проблематич-
ним залишиться формування у Верховній Раді стабільної
більшості, без якої ні вона, ні Кабінет Міністрів України не
зможуть ефективно працювати.

Становленню багатопартійності в Україні, підвищенню
ролі партій у політичній системі суспільства сприятиме
Закон України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня
2001 р., який конкретизує конституційне положення про
право громадян України на свободу об'єднання у політичні
партії.

Отже, політичні партії є важливими елементами політич-
ної системи суспільства, інститутами здійснення політики.
Виражаючи інтереси різних спільностей людей, вони висту-
пають тією ланкою, що з'єднує громадянське суспільство з
державою, забезпечує представництво на державному рівні
всієї багатоманітності соціальних інтересів. Партії є
важливою частиною механізму демократичного вирішення
соціально-політичних конфліктів. Від рівня розвитку партій,
їхнього ідейно-політичного спрямування, методів та засобів
діяльності значною мірою залежить рівень соціальної злаго-
ди в суспільстві, розвитку демократії.

Базовкін Є., Кремень В.

Партії та громадські об'єднання України. К., 1994.

Бекназар-Юзбашев Т. В.

Партии в буржуазних политико-правовшх ученнях. М., 1988.

Білоус А. О.

Політичні об'єднання України. К., 1993.

Бьюзлл 3.

АрхаичньІ, но адаптивньї. О политических партиях США (Сверяясь

с «классическими» оценками) // Полит. исследования. 1996. № 1.

Васильєв М. Й.

Партии, движения, политические сильї // Полит. исследования.

1992. № 5-6.

Вебер М.

Политика как призвание й профессия // Избр. произведения. М.,

1990.

Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики. К.,
2001.

Вятр Е.

Социология политических отношений. М., 1979.

Гарань О. В.

Убити дракона (3 історії Руху та нових партій України). К., 1993.

Голосов В. В.

ФорматьІ партийньїх систем в новьіх демократиях: институциональ-
ньте факторьі неустойчивости й фрагментации // Полит. иссле-
дования. 1998. № 1.

Дюверже М.

Политические партии. М., 2000.

Евдокимов В. В.

Партии в политической системе буржуазного общества. Сверд-

ловск, 1990.

Закон України про вибори народних депутатів України // Голос

України. 1997. 25 жовт.

Закон України про політичні партії в Україні // Голос України.

2001. 12 трав.

Коломейцев В. Ф.

Партии в зеркале западной политологии // Государство й право.

1995. № 10.

Кулик А. Н.

Сравнительный анализ в партологии: Проект К. Джанды // Полит.

исследования. 1993. № 1.

Марченко М. Н., Фарукшин М. X.

Буржуазные политические партии. М., 1987.

Михельс Р.

Социология политической партии в условиях демократии (главы из

книги) //Диалог. 1990. № 1, 3, 5, 7, 9, 11, 13, 15, 18.

Надане А.

Выбор избирательных систем // Полит, исследования. 1993. № 3.

Острогорский М. Я.

Демократия и политические партии. М., 1997.

Політичні партії в Україні: Інформ.-довід, вид. К., 2001.

Прозоров Ю. Б.

Партии в переходных обществах (латиноамериканский опыт) //
Полит, исследования. 1994. № 4.

Пуфлер Е. Ф.

Партійна система незалежної України: особливості формування,

тенденції подальшої трансформації. К., 1997.

Пушкарева Г. В.

Партии и партийные системы: концепция М. Дюверже // Со-
циально-полит, журн. 1993. № 9—10.

Свалов А. Н.

О пролетарских партиях «старого» и «нового» типа // Рабочий
класс и современный мир. 1990. № 1.

Таагепера Р., Шугарт М. С.

Описание избирательных систем // Полит, исследования. 1997. № 3.
Уоллерстайн М.

Избирательные системы, партии и политическая стабильность //
Полит, исследования. 1992. № 5—6.

Шведа Ю.

Методологічні застереження Дж. Сарторі щодо аналізу партійних
систем // Нова політика. 1998. № 5.

Шведа Ю.

Соціологія партійних систем Моріса Дюверже // Нова політика.

1996. № 4—5.

Шмачкова Т. В.

Из основ политологии Запада (Характер режимов, гражданское
общество и партийные системы при демократии) // Полит,
исследования. 1991. № 2.

ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ

агатоманітні групи людей, об'єднані
спільними рисами соціально-еконо-
мічного становища, видами професій-
ної і громадської діяльності, захопленнями
тощо, для задоволення своїх інтересів
створюють не лише політичні партії,а й різні
громадські організації,які також прагнуть до
представництва цих інтересів у політичній
сфері суспільства, на державному рівні.
Громадські об'єднання є інститутами гро-
мадянського суспільства, тією ланкою, що
пов'язує його з державою. Політика для них
також виступає одним із засобів досягнення
поставлених цілей та основних об'єктів
впливу. В політології такі громадські об'єд-
нання визначаються як групи інтересів.

ПОНЯТТЯ І ФУНКЦІЇ

М*^ ГРУП ІНТЕРЕСІВ

Сутність групового У політології використовуються не

підходу до вивчення тільки багатоманітні методи досліджен-

політики _ня політичних явищ і процесів, а й різні

підходи до вивчення політики. Такими

підходами є, наприклад, інституціональний, біхевіористський,

класовий, елітаристський та ін. На початку XX ст. виник

груповий підхід до вивчення політики, який називається

також теорією груп тиску, теорією заінтересованих груп,

теорією груп інтересів тощо. Родоначальником цієї теорії

став американський соціолог і політолог Артур Фішер

Бентлі (1870—1957). У праці «Процес здійснення державної

влади: вивчення громадських тисків» (1908) він доводив, що

діяльність людей завжди визначається їхніми інтересами і
спрямована на забезпечення цих інтересів.

Діяльність щодо забезпечення інтересів звичайно має
груповий характер. Оскільки групи не існують без об'єдную-
чих їх інтересів, то група та інтерес є досить близькими
поняттями. Інтереси групи проявляються не стільки на
основі її усної риторики, програмних заяв про свої цілі
тощо, скільки на основі практичної діяльності й поведінки
членів групи.

Діяльність заінтересованих груп у їх відносинах одна з
одною і з державною владою, за А. Бентлі, є динамічним
процесом, у ході якого здійснюється тиск інтересів цих груп
на владу з метою примусити її підкоритися волі та впливу
груп. У впливі груп на державну владу зазвичай домінує най-
сильніша група чи сукупність груп. Ці групи підпорядко-
вують своєму впливові і примушують підкоритися більш
слабкі групи, а сама державна влада стає засобом уре-
гулювання конфліктів між групами та груповими інтереса-
ми й досягнення певної рівноваги між конкуруючими
групами.

Груповий підхід надає можливість представити всі вияви
політики як результат діяльності заінтересованих груп.
Такими групами є суспільні класи та інші соціальні спіль-
ності людей, політичні партії, різноманітні громадські орга-
нізації тощо. Суспільним класам А. Бентлі приділяв відносно
мало уваги, вважаючи їх групами з множинними інтересами,
що схильні до стабільного існування і не мають внаслідок
цього великого значення при аналізі політики в динаміці.

Найчастіше в політології при аналізі
інституціоналізованих форм політики
поняття «заінтересовані групи» або
«групи інтересів» використовується для позначення добро-
вільних об'єднань людей у їх стосунках із владою і
співвідноситься з поняттям «громадська організація».

І Відповідно групи інтересів визначаються як добровільні
| об'єднання людей, створені для вираження і задоволення
| їхніх інтересів у відносинах з різними політичними інсти-
(I тутами, насамперед із державою.