ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ

Поділ влади за умови визнання принципу верховенства
парламенту над виконавчою владою у парламентарній
монархії і парламентарній республіці визначають притаман-
ний цим формам правління державний режим як парла-
ментаризм. Цей державний режим діє лише за умови, що в
парламенті жодна політична партія не має абсолютної
більшості й не може сформувати однопартійний уряд.
Причому чим ширшою є партійна коаліція, що сформувала
уряд, тим менш стійкий сам уряд, оскільки тим складніше
досягати згоди між партнерами по коаліції стосовно різних
політичних питань.

У тих країнах, де існує дво- або багатопартійна система з
однією домінуючою партією і уряди є в принципі однопар-

⁵ Див.: Конституционное (государственное право) зарубежньїх стран /
Рук. авт. кол. й отв. ред. Б. А. Страшун: В 4 т. М., 1995. Т. 2. С. 3—14.

тійними, парламентарна модель відносин між парламентом і
урядом практично перетворюється на свою протилежність.
Юридичне парламент здійснює контроль над урядом, та
насправді уряд, сформований партією парламентської біль-
шості, цілковито контролює роботу парламенту. Такий дер-
жавний режим дістав назву системи кабінету, або міністе-
ріалізму. Отже, за одних і тих самих форм правління —
парламентарної монархії і парламентарної республіки —
можливі два державних режими: парламентаризм або міні-
стеріалізм. Визначаються ці режими за типом наявної в
країні партійної системи.

Найпослідовніше принцип поділу влади проводиться у
президентській республіці, де існують два центри влади —
президент, який одночасно є главою держави і главою уряду,
і формально незалежний від нього парламент. Завдяки цьому
президентську республіку називають дуалістичною республі-
кою, а притаманний їй державний режим — дуалізмом.

Авторитаризм Авторитаризмом (франц. аиіогіїагізте, від лат. аиїогііаз — вплив, влада) нази- вається політичний режим, який характеризується зосеред- женням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі.

Авторитарним політичним режимам притаманні такі
ознаки: скасування або значне звуження політичних прав і
свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та
громадсько-політичних організацій, особливо опозиційних;
відсутність поділу влади, зосередження державної влади у
виконавчій гілці, наділення її функціями нормотворчості;
звуження сфери гласності й виборності державних органів,
сувора регламентація їх діяльності; рекрутування політичної
еліти шляхом призначення згори; застосування політичних
репресій.

Авторитаризм є режимом жорсткого примушування до
дотримання законів та виконання непопулярних, але
формально легальних вимог. А тому головною опорою авто-
ритарних режимів є силові структури влади — армія, поліція,
служба безпеки тощо.

Авторитаризм властивий політичній владі, яка постійно
виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і
встановлення тотального контролю над суспільством. Ней-
тралізувати цю тенденцію може лише спротив громадянського
суспільства, наявність у нього реальних важелів впливу на
державу.

Причинами встановлення авторитарних політичних
режимів можуть бути риси загальнонаціонального харизма-
тичного політичного лідера як авторитарної особистості,
надзвичайні обставини — соціальні конфлікти, стан війни,
стихійні лиха тощо. Об'єктивні підстави авторитаризму
можуть бути пов'язані також з активною перетворюючою
діяльністю влади, особливо в умовах переходу від одного
суспільного ладу до іншого. Авторитарні режими вважаються
природними або виправданими в умовах зламу старих
суспільних структур, у процесі переходу від традиційного до
індустріального стану суспільства або від тоталітаризму до
демократії. Це пов'язано зі здатністю авторитарного правлін-
ня забезпечити суспільний порядок, особливо в екстремаль-
них ситуаціях, швидко здійснити реорганізацію суспільних
структур, сконцентрувати зусилля й ресурси на вирішенні
актуальних конкретних завдань.

На відміну від тоталітаризму авторитарним формам влади
притаманні певні елементи демократизму, зокрема автоно-
мія особи й суспільства в неполітичних сферах, відмова від
тотального контролю над суспільством, єдиної загально-
обов'язкової ідеології. За авторитарних режимів зберігається
недержавний сектор економіки, держава безпосередньо не
втручається в економічні процеси. Пом'якшені варіанти
авторитаризму допускають поділ влади, багатопартійність,
діяльність громадсько-політичних організацій, проведення
виборів до представницьких органів влади. Однак при цьому
домінує виконавча влада, апарат правлячої партії зрощується
з державним апаратом, переважають силові методи правлін-
ня. Це означає наявність за авторитарного політичного
режиму громадянського суспільства, підпорядкованого дер-
жаві. За авторитаризму громадянське суспільство не контро-
лює державу.

Авторитарні політичні режими є найпоширенішими як в
історії людства, так і в сучасному світі. Вони встановлюються
в умовах абсолютної і дуалістичної монархії, диктатури,
правління військових хунт тощо. Авторитаризм означає різке
посилення влади глави держави, який так чи інакше виконує
і функції глави уряду, фактичне позбавлення парламенту
прерогатив контролю за політикою держави, послаблення
інститутів тиску на урядову політику, пристосування
виборчої системи до потреб режиму особистої влади,
зокрема використання референдумів для створення ілюзії
єдності народу з главою держави. За сучасних умов авто-
ритарними є політичні режими у так званих суперпрезидент-
ських республіках, які переважають у країнах Латинської
Америки, та монократичних республіках, що переважають в
Африці. Елементи авторитаризму досить виразно проявля-
ються в багатьох колишніх республіках СРСР, які стали
незалежними державами, зокрема в Росії, Білорусі, Туркме-
ністані, Узбекистані, Казахстані. Республіки з президент-
ською і особливо змішаною (президентсько-парламентарною)
формами правління взагалі тяжіють до авторитаризму глави
держави — президента. Це пов'язано як з обранням
президента на загальних виборах, що надає йому рис
харизматичного лідера і дозволяє виступати від імені всього
народу, так і з наданням йому широких повноважень.

Демократичний Поняття «демократія» є багатогранним:
політичний режим в широкому розумінні — це форма
внутрішнього устрою будь-якої суспіль-
ної організації, а у вузькому розумінні воно має тільки
політичну спрямованість і означає владу народу. Розуміння
демократії як народовладдя грунтується на визнанні народу
єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві,
суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій,
стосовно яких державна влада відіграє обслуговуючу роль.

Важливими складовими процесу демократичного здій-
снення влади в суспільстві є універсальні демократичні про-
цедури, які характеризують сучасну демократію і полягають
у такому: вищий політичний законодавчий орган повинен
бути обраний народом; поряд з ним повинні існувати
виборні органи влади та управління менш високих рівнів, аж
до самоврядування; виборці повинні бути рівними у правах,
а виборче право — загальним; всі виборці повинні мати
рівне право голосу; голосування повинне бути вільним;
вибір із ряду альтернатив повинен виключати голосування
списком; вибори повинні здійснюватися на всіх рівнях
більшістю голосів, хоча таке значення цієї більшості може
визначатися різним чином; рішення більшості обмежує
права меншості; орган влади повинен користуватися дові-
рою інших органів влади; відносини суспільства та обраних
ним органів влади повинні бути взаємними й симетричними,
з гарантованою законом і реакціями виборців відповідаль-
ністю носіїв влади; демократія існує під неперервним і
пильним громадським контролем; держава й суспільство
напрацьовують дієві механізми упередження та усунення
конфліктів на всіх соціальних і політичних рівнях: між
поділеними владами, між більшістю і меншістю, соціаль-
ними групами, націями, містом і селом тощо⁷.

Забезпечення цих демократичних процедур передбачає
конституціоналізм, тобто наявність конституції, яка закріп-
лює повноваження органів влади та управління, механізми їх
формування, визначає правовий статус особи та принципи
рівності перед законом і поділу влади на законодавчу,
виконавчу й судову з визначенням функціональних прерога-
тив кожної з них. Важливою складовою демократичного

⁷ Див.: Политология: знциклопедический словарь / Общ. ред. й сост.
Ю. Й. Аверьянов. М., 1993. С. 94.

політичного режиму є багатопартійність, вільна діяльність
політичних і громадських організацій, у тому числі опози-
ційних.

Демократія дає кожній окремій особі певну міру свободи,
право діяти на власний розсуд в особистому житті, свободу
вибору та обрання представників влади, свободу слова,
зібрань, асоціацій тощо. Вона означає заперечення таких
порядків, які б обмежували законні права і свободи людей.
Проте демократія — це не вседозволеність, не анархія і не
охлократія (влада натовпу). Ознакою демократичного режи-
му є чітке визначення всіх процедур і процесів прийняття
політичних рішень. Демократія вимагає жорсткої системи
державної субординації з чітким розподілом повноважень,
що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам,
а й через силові структури верховних органів, обраних
народом і підтримуваних ним.

Демократія передбачає процедури прийняття державних
рішень відповідно до волі більшості, але з визнанням і
поважанням прав і потреб меншості. Вона вимагає культури
дотримання закону й конституційного порядку, толерант-
ного ставлення до інших думок і позицій, готовності до
компромісу у вирішенні спірних питань.

Демократичний політичний режим найповніше проявля-
ється за республіканської форми державного правління
парламентарного чи президентського типу. Цілком демо-
кратичними можуть бути й парламентарні монархії. Проте за
будь-якої форми державного правління до числа важливих
спільних рис демократичних режимів належить пріоритет
прав людини над правами держави, що означає визнання
пріоритету громадянського суспільства над державою. У
цьому полягає принципова відмінність у стосунках між
державою і громадянським суспільством за демократичного
політичного режиму. Якщо за авторитарного режиму грома-
дянське суспільство зберігається, але підпорядковується
державі, то в умовах демократії держава і громадянське
суспільство виступають партнерами. Вони на паритетних
засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних
проблем.

За демократичного політичного режиму громадянське
суспільство здійснює ефективний контроль над державою
через засоби прямої і представницької демократії, свої

політичні інститути — політичні партії, групи інтересів,
засоби масової інформації.

На практиці кожен із трьох основних типів політичних
режимів рідко трапляється у, так би мовити, чистому
вигляді. Найчастіше політичний режим у кожній країні
виступає як поєднання у тій чи іншій пропорції ознак
різних типів, передусім демократичного та авторитарного, з
переважанням ознак того чи іншого режиму. У зв'язку з цим
виокремлюють також жорстко авторитарний, авторитарно-
демократичний і демократично-авторитарний, розгорнуто-
демократичний та анархо-демократичний (спотворено демо-
кратичний, який призводить до дезорганізації суспільного
життя і в кінцевому підсумку переростає в тоталітаризм або
жорсткий авторитаризм) режими.

Трансформація Трансформація, тобто перетворення,
політичних режимів політичних режимів може відбуватися
як у напрямі переходу від тоталітаризму
та авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі.
Навіть країни з розвиненими демократичними механізмами
здійснення державної влади, високим рівнем політичної
культури населення, давніми демократичними традиціями
не застраховані від проявів авторитаризму. Авторитаризм
іманентно притаманний будь-якій політичній владі, яка
постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повнова-
жень і встановлення тотального контролю над суспільством.
Найчіткіше ця тенденція проявляється у діях виконавчої
влади, в розпорядженні якої перебувають матеріальні,
фінансові, силові та інформаційні засоби владного впливу на
суспільство. Президентська і змішана (президентсько-парла-
ментарна) форми правління взагалі тяжіють до авторитаризму
обраного на загальних виборах глави держави, в руках якого
зосереджуються значні повноваження, особливо у сфері
виконавчої влади. Навіть у республіках з парламентарною
формою правління, але позапарламентською системою
обрання президента (Австрія, Ірландія, Фінляндія) його роль
є досить вагомою і потенційно може зростати аж до пере-
творення в особисту диктатуру, прикладом чого можуть
слугувати деякі президенти Фінляндії.

Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське
суспільство має постійно бути насторожі, захищатися від

зазіхань держави на його інтереси і боротися за контроль над
нею.

Провідною тенденцією світового політичного розвитку у
другій половині XX ст., особливо в останні десятиліття, є
перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії.
Про це наочно свідчать крах фашистських режимів в Іспанії,
та Португалії, військових диктатур в Аргентині, Бразилії,
Греції, Південній Кореї, перехід у минулому соціалістичних
країн Центральної і Східної Європи від комуністичного
тоталітаризму до демократії, намагання більшості молодих
незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього
СРСР, розбудувати демократичну державність. Вивчення
цих процесів дало можливість політологам зробити певні
узагальнюючі висновки щодо демократичної трансформації
політичних режимів. Так, польський соціолог і політолог
Є. Вятр, узагальнюючи досвід руху авторитарних режимів до
демократії на прикладах Туреччини, Греції, Іспанії, Порту-
галії, Аргентини, Бразилії, Чилі, Південної Кореї, Філіппін,
східноєвропейських країн, дійшов висновку, що перехід до
демократії є найбільш імовірним в умовах мирних змін і
відбувається у трьох формах: реформа згори; швидкий розпад;
реформа, узгоджена між владою та опозицією⁸.

Реформа згори відбувається тоді, коли автократичні
правителі з власної волі, а не в результаті тиску з боку
опозиції, вирішують змінити політичну систему. Так, у
Бразилії група генералів, що захопила владу у 1964 р., з
часом пішла на створення цивільного демократичного
правління. Подібне відбулося і в Чилі після здійснення
генералом А. Піночетом у 1973 р. воєнного перевороту.

Проте такі реформи рідко закінчуються успіхом. Вони
проводяться надто довго, нерішуче й непослідовно, оскільки
реформатори намагаються демократизувати систему,
залишаючись при владі. До того ж, нерідко вони опиняються
немовби між двох вогнів. З одного боку на них впливає
частина правлячої консервативно налаштованої верхівки,
яка контролює значну частину старої державної машини,
зокрема найбільш консервативно орієнтовані силові
структури. З другого боку на них тиснуть знизу розбуджені

⁸ Див.: Вятр Е. Трансформация тоталитарньїх й авторитарних режимов
в современньїе демократки // Лекции по политологии: В 2 т. Таллинн, 1991.
Т. 1. С. 73-83.

перетвореннями і радикально налаштовані маси. У результаті
перед реформаторами постає альтернатива: або згортання
реформ, або залишення політичної арени.

Проте такий шлях демократичних перетворень має й
безумовні переваги порівняно з іншими, тому що є поступо-
вим і найменш радикальним, отже, і найменш болісним для
суспільства. Відомі випадки як успішного здійснення
подібних перетворень, наприклад, у Бразилії, Туреччині,
Чилі, так і безуспішного (хрущовська «відлига»).

Швидкий розпад влади, або абдикація (лат. аЬсІісаїіо, від
аЬсІісо — зрікаюсь, — зречення престолу, відмова від влади,
посади або сану), означає крах авторитарного режиму в
історично короткий проміжок часу. Здебільшого це відбу-
вається під впливом зовнішніх чинників, якими можуть бути
події в сусідніх країнах, участь і поразка у військовому
конфлікті тощо. Прикладами такого розпаду авторитарних
режимів може бути крах встановленого 1974 р. в Греції
правління «чорних полковників», який відбувся в результаті
конфлікту цієї країни з Туреччиною на Кіпрі, або крах
воєнної хунти в Аргентині в результаті поразки останньої у
війні з Великобританією за Мальвінські (Фолклендські)
острови 1982 р. Перебудова в СРСР сприяла краху комуніс-
тичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи.

Третя форма демократичної трансформації авторитарного
режиму — це поступова реформа, узгоджена між владою та
опозицією. Вона грунтується на компромісі в інтересах краї-
ни, народу між правлячими та опозиційними політичними
силами. Такий компроміс означає, що влада та опозиція
можуть дійти згоди, незважаючи на тиск соціальних сил, які
стоять за ними. Вони намагаються уникати взаємних
звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв'язку з
неминучим погіршенням соціально-економічного становища
в країні, відмовляються від радикальних позицій і методів
боротьби. Така форма дає можливість в історично короткий
проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами
досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень.
Зразковим прикладом узгодженого здійснення демократич-
них перетворень вважається Іспанія. Проведені в ній
спільними зусиллями уряду й короля Хуана Карлоса після
смерті у 1975 р. диктатора Франко реформи дали можливість
менш ніж за 10 років піднятися до стану сучасної

демократичної держави⁹. Прикладом компромісної моделі
демократичної трансформації суспільства може бути й
Польща.

Перехід від тоталітаризму до демократії має свої особли-
вості. Якщо перехід від авторитаризму до демократії — це
головним чином зміна політичного режиму, то демократич-
на трансформація тоталітаризму вимагає перетворень у всіх
сферах суспільного життя, зміни соціально-економічного
ладу. Перехід до демократії істотно полегшується за
сприятливого стану економіки й утруднюється в умовах її
кризи. Найсприятливішою для переходу до демократичного
політичного режиму є децентралізована економіка з обме-
женим державним контролем. Відповідно, найменш сприят-
ливі умови складаються за жорсткої системи державного
управління економікою.

Серед науковців і політиків досить поширеною є
висловлена російськими політологами А. Міграняном та
І. Клямкіним думка про те, що глибокі суспільні перетво-
рення на шляху від тоталітаризму до демократії можна
здійснити лише за умов авторитарного режиму, тобто пере-
йти від тоталітаризму до демократії можна тільки через
авторитаризм, який дає можливість, зокрема, цілеспрямовано
проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього
ресурси, підтримувати суспільний порядок тощо¹⁰.

З цією думкою можна погодитися хіба що в тому, що
перехід від тоталітаризму до демократії не відбувається
відразу. Він потребує тривалого часу, протягом якого неод-
мінно зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим
розширенням обсягу методів і засобів демократичного
правління. Такі елементи виявляються, зокрема, у діях
виконавчої влади і глави держави. Однак елементи автори-
таризму в контексті демократичних перетворень та автори-
таризм як політичне панування однієї людини чи групи
осіб — це різні речі. Таке панування мало чим відрізняється
від тоталітарного. Тому зазначена точка зору не може бути
виправданням авторитарного правління, де б воно не здій-
снювалося.

'Див.: Фадеев Д. А. Опьіт политики переходного периода (Испания
после Франк») // Полит. исследования. 1991. № 5.

'"Див.: Клямкин Й., Мигранян А. Нужна «железная рука» // Лит. газ.
1989. 16 авг.; Мигранян А. Долгий путь к европейскому дому // Новий мир.
1989. № 7.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: