ОСНОВНІ ТИПИ Й ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ

нормування науки про політику від
Стародавнього світу до Нового часу
відбувалося головним чином завдяки вивченню інститу-
ціоналізованих форм політики, насамперед таких проблем,
як форма держави, спосіб організації державної влади, образ
ідеального правителя, відносини правителів з підданими,
взаємодія суспільних інтересів та методи розв'язання
конфліктів між ними тощо. У XIX ст. акценти у вивченні
політичного життя істотно змінюються. Увагу дослідників
дедалі більше привертає такий бік політичних відносин, як
поведінка масового їх учасника, мотиви та форми його
впливу на політичні інститути, ступінь і характер залежності
останніх від участі людей. Це було зумовлено активним
залученням мас до політики як через участь у революціях і
національно-визвольних рухах, так і через політичні інститу-
ти — державу, політичні партії, громадські організації.
Введення загального виборчого права зробило рядового
громадянина суб'єктом політики, а поява політичних партій
і масових громадських організацій створила можливості для
його реальної участі в політичних процесах.

Як результат вивчення участі людей в політичних проце-
сах сформувалась специфічна галузь політологічних знань —
наука про політичну поведінку, що прагне вивчати її за
допомогою точних і формалізованих методів: проведення
експериментів, анкетних опитувань тощо. Основна схема
пояснення політичної поведінки при цьому була запозичена
з психології, де точні методи аналізу поведінки почали
застосовуватися раніше. На передній план у політологічних
дослідженнях висувається біхевіоризм, представники якого
проголосили курс на вивчення конкретної поведінки як у
формальних, юридичне оформлених, так і в неформальних
групах.

Згідно з вихідними принципами біхевіоризму об'єктом
політологічного дослідження мають бути не законодавчі
норми та формальні аспекти політичної системи суспільства,
не суспільство й політика в цілому, а дії людей, спрямовані
на досягнення своїх політичних цілей. Роблячи наголос на
вивченні поведінки індивіда в конкретних ситуаціях, біхевіо-
ризм сприяв глибокому пізнанню конкретної політичної,
особливо електоральної, поведінки.

Поняття політичної Поняття «політична поведінка» одно-
поведінки порядкове з такими поняттями, як «по-
літична активність», «політична участь».
Найбільш загальним серед них є поняття «політична діяль-
ність», яке відображає всю багатоманітність дій людей у
сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналі-
зованих формах. Поняття «політична активність» наголошує
на певній спрямованості політичної діяльності — спрямо-
ваності на вдосконалення або зміну соціально-економічного
й політичного порядку, політичних інститутів. Політична
активність на індивідуальному рівні — це сукупність тих
форм життєдіяльності окремої особи, в яких виявляється її
прагнення брати активну участь у політичних процесах,
відстоювати свої політичні права та інтереси.

Поняття «політична участь» використовується в політо-
логії для позначення тих форм політики, які не пов'язані з
професійною політичною діяльністю. Формами політичної
участі є, наприклад, участь у виборах, референдумах, мітин-
гах, демонстраціях тощо. Під політичною поведінкою розумі-
ють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її
здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм
політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних
організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів
політичної системи чи свідоме відмежування від них,
активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою
впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже,
політична поведінка проявляється у багатоманітних формах.

Найбільш загальну типологію політич-
ної поведінки здійснив М. Вебер.
Залежно від ступеня участі людей у
здійсненні влади він розрізняв три типи
політичної поведінки: політики за випадком, політики за

сумісництвом і політики за професією¹. Політиками за
випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не
є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише
час від часу: під час голосування, присутності на політичних
зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну
діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них
першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в
інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі
представницьких органів, політичних партій, обговоренні та
прийнятті рішень. Політики за професією живуть «для» або
«за рахунок» політики. Політична діяльність є для них
професійним заняттям і основним джерелом засобів існу-
вання. Вона проявляється в постійній роботі в політичних
організаціях або в політичному лідерстві.

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропо-
нована польськими дослідниками. Вони розрізняють два
основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (полі-
тична бездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої
політичної поведінки особа може виконувати такі політичні
ролі:

1) звичайний член суспільства, громадянин із незначним
толітичним впливом, незначною активністю та інтересом до
політики;

2) громадянин — член громадської організації, суспіль-
ного руху або декількох організацій;

3) громадянин — член суто політичної організації (полі-
тичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної
волі бере участь у політичному житті;

4) громадський, особливо політичний, діяч;

5) професійний політик, для якого політична діяльність є
не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування,
а й сенсом життя;

6) політичний лідер — загальновизнаний політичний
діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної
організації чи суспільно-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність)
також може проявлятися в різних формах, а саме:

1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низь-
ким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;

¹ Див.: Вебер М. Политика как призвание й профессия // Избр.
произведения. М., 1990. С. 652.

2) політична виключеність як результат заорганізованості
політичної системи, розчарування в політичних інститутах і
лідерах і байдужості до їхньої діяльності;

3) політична апатія як форма неприйняття політичної
системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею.
Може бути результатом насадження політичної системи
насильницьким шляхом — придушенням масових соціаль-
них і політичних рухів, окупацією тощо;

4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до
політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами
політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль
індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх
відриві і протиставленні життю суспільному й політичному,
зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укоріню-
ється згубна для існування політичної системи суспільства
ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку
офіційних владних структур немає сенсу.

У політичній поведінці як колективній дії залежно від
ступеня активності її учасників можна виокремити такі
основні групи:

лідери — очолюють політичні організації і рухи, своїми
діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню
накреслених цілей;

послідовники — підтримують висунуті лідерами цілі як
такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка
характеризується різним ступенем активності та участі в
організаціях і рухах;

активісти — є посередниками між лідерами й послідов-
никами, організують учасників політичного руху, постачають
лідерам інформацію про його розвиток;

лідери думки ~ справляють на політичну організацію чи
рух, політичне життя в цілому не організаційний, а
інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письмен-
ники, поети, відомі актори й журналісти, ведучі популярних
теле- і радіопрограм та ін. Будучи широковідомими та
вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової
інформації справляють величезний вплив на політичне
життя суспільства. Проте за браком у більшості представ-
ників зазначених професій ґрунтовних знань, потрібних для
політичного керівництва, — політологічних, правових,

Політична поведінка особи як активна
політична дія може проявлятися в
інституціоналізованих та позаінститу-
ціональних формах. До інституціоналі-
зованих форм політичної поведінки належать участь у
виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі
політичних партій та ін. У сучасному демократичному
суспільстві основними інституціоналізованими формами
політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяль-
ності, для абсолютної більшості громадян є вибори і рефе-
рендуми. Про особливості виборів за різних виборчих систем
мова йшла вище. Тут ми розглянемо таку форму політичної
участі, як референдум.

За способом організації та проведення референдум близь-
кий до виборів. У політичній практиці сучасних держав
референдум (від лат. геґегепсіит — те, що має бути повідом-
лено) — це всенародне волевиявлення (голосування чи опиту-
вання) з важливого державного або суспільного питання.

Історичний аспект В усі часи людські вчинки у будь-якій
сфері життєдіяльності оцінювалися з
точки зору моралі. Природно, що й до політики, політичної
поведінки ми з повним правом можемо підходити з
моральними мірками. Це право перетворюється на обов'язок
з огляду на те, що політика є діяльністю із завоювання,
утримання й використання влади, отже, пов'язана так чи
інакше з примусом, який сам по собі є злом, але за певних
умов він об'єктивно необхідний і морально виправданий.
Коли, за яких умов застосування примусу в політиці є
виправданим, наскільки сама політика є моральною, чи
правомірне взагалі застосування до сфери політики
категорій етики і моральних цінностей — ці та подібні
питання виникли давно, і в історії політичної думки на них
давали досить неоднозначні відповіді.

Спочатку політичні явища і процеси розглядалися у
зв'язку з усім комплексом суспільних явищ. Традиція, яка
йде від Сократа, Платона та Арістотеля, розглядає політику
і мораль як єдине ціле, спрямоване на досягнення суспіль-
ного блага, справедливості. Так, приділяючи особливу увагу
проблемі морального обгрунтування політики і законів,
Сократ убачав основу благополуччя держави в непорушності
законів, у підпорядкуванні громадян законам. Арістотель
вважав, що державним благом є справедливість, тобто те, що
слугує спільній користі.

Християнська традиція також виходить з єдності полі-
тики і моралі, проте розділяє відповідальність за них,
покладаючи її відповідно на світського правителя — монарха
і духовного — папу.

Уперше чітко сформулював проблему співвідношення
політики й моралі і протиставив їх одна одній Н. Макіавеллі.
Він вважав, що головною метою правителя має бути благо
держави, яке вимагає постійного зміцнення його влади.
Однак досягнення цієї мети виключно високоморальними
засобами в недосконалому суспільстві неможливе. Людина,
яка на кожному кроці керувалася б лише принципами добра,
мала б пропасти серед людей, які керуються іншими прин-
ципами.

Оскільки блага держави, зміцнення влади неможливо
досягти лише високоморальними засобами, то правитель має

діяти, незважаючи на жодні моральні міркування. Н. Макіа-
веллі вважав цілком прийнятними в політиці жорстокість,
лицемірство, фізичне знищення політичних суперників
тощо. Правитель інколи може дозволити собі бути чесним —
усе залежить від того, що саме в даний момент корисніше
для держави. Отже, головним принципом дій правителя під
кутом зору моралі є цілковита безпринципність, але з полі-
тичного кута зору відсутність етичних міркувань у вчинках
правителя обертається для нього збереженням влади й
державної цілісності, а тому є найкращим політичним
принципом.

Макіавеллівське розуміння співвідношення політики і
моралі в подальшому неодноразово зазнавало критики від
учених, письменників та й самих політиків. Щоправда, вона
не завжди була справедливою, бо Н. Макіавеллі не розводив
політику і мораль на всі часи і всі випадки життя.
Обґрунтовуючи свої погляди, він виходив з моральної
недосконалості тогочасного суспільства, необхідності засто-
сування будь-яких засобів передусім для об'єднання
роздрібнених на той час італійських держав. Мислитель
стверджував, що немає ідеального державного ладу поза часом
і простором, є лише лад, адекватний ситуації; немає незмінно
досконалих і незмінно поганих методів управління людьми,
є лише методи, які відповідають або не відповідають ситуації.

Принципово відмінне від макіавеллівського вирішення
проблеми співвідношення політики і моралі дала етика
І. Канта, особливо формулювання ним категоричного імпе-
ративу, яким має керуватися кожна людина за будь-яких
обставин. Згідно з цим імперативом, тобто загальним
моральним законом, до будь-якої людини потрібно ставитись
як до мети, а не як до засобу. Ця вимога згодом була
поширена й на політико-правову сферу. Поступово у свідо-
мості політиків, учених та ідеологів народилось розуміння
нерозривного зв'язку між політикою і мораллю, який, однак,
не означав їх повного злиття, як це було в давньогрецькій
політичній філософії.

Макіавеллівське вирішення проблеми
співвідношення політики і моралі є
одним із варіантів розв'язання так
званої моральної дилеми в політиці. Суть її полягає у спів-
відношенні мети і засобів у політиці, у тому, що в політиці

трапляються ситуації, коли проголошувані позитивні під
етичним кутом зору цілі досягаються за допомогою етично
негативних засобів. Н. Макіавеллі розв'язав цю дилему
однозначно на користь мети, вважаючи, що блага мета
виправдовує будь-які засоби її досягнення.

Протилежною макіавеллівській є позиція, представники
якої вважають, що в ході досягнення будь-яких політичних
цілей необхідно виходити з безумовного пріоритету мораль-
них міркувань. Відомими представниками цієї позиції були,
зокрема, М. Ганді і М. Л. Кінг.

Мохандас Карамчанд (Махатма) Ганді (1869—1948) —
один з лідерів та ідеологів індійського національно-визволь-
ного руху. Виходив з можливості досягнення незалежності
лише мирними, ненасильницькими засобами, шляхом залу-
чення до боротьби широких народних мас. У період підне-
сення масової боротьби проти англійських колонізаторів
(1919—1922) Індійський національний конгрес прийняв
запропоновану ним програму насильницької відмови від
співробітництва, яка стала однією з основних форм визволь-
ного руху в Індії. Часто використовував таку форму боротьби
без застосування насильства, як голодний протест. Вважав,
що відмова від насильства підносить морально обидві
сторони, які ведуть боротьбу. В політичній позиції М. Ганді
жодне з міркувань, крім моральних, взагалі не бралося до
уваги.

Мартін Лютер Кінг (1929—1968) — один із керівників
боротьби за громадянські права негрів у США. Як і М. Ганді,
він дотримувався тактики ненасильницьких дій, гадав, що
досягти поставлених політичних цілей можна лише з
допомогою високоморальних засобів. Будучи баптистським
пастором, проповідував свободу і соціальний мир.

У розв'язанні моральної дилеми в політиці є і третя
позиція — політичного реалізму. Вона постулює вибір мен-
шого зла в ситуації зіткнення моральних цінностей. Тобто
вважається, що в політиці, вибираючи між більшим і
меншим злом, перевагу потрібно віддати останньому, а задля
досягнення високоморальної мети придатні й аморальні
засоби. За приклад цієї позиції звичайно наводять погляди
В. І. Леніна на проблему революційного насильства, яке він
виправдовував як відповідь на насильство й засіб досягнення
позитивних під моральним кутом зору цілей. Однак до

моралі В. І Ленін підходив з класових позицій, вважаючи
моральним те, що слугує завданням класової боротьби
пролетаріату, побудови комуністичного суспільства.

Позиція політичного реалізму в розв'язанні моральної
дилеми в політиці є найбільш раціональною і доцільною.
Проте вона приховує в собі небезпеку повного ігнорування
моральних норм задля досягнення ідеологізованих політич-
них цілей. Так сталося в СРСР, де політична доцільність
виявилась у формі «революційної доцільності», яка викли-
кала появу «революційної законності» і як наслідок —
ігнорування прав і свобод людини, масові репресії, політич-
не свавілля в ім'я побудови комунізму.

Вплив влади У проблемі співвідношення політики і
на особу моралі є ще один аспект, який стосу-
ється впливу влади на моральне облич-
чя людини. Ідеальних людей, як відомо, немає. У характері
й поведінці кожної людини поєднуються (щоправда, різною
мірою) як позитивні, так і негативні риси. Перші з них вона
намагається проявити, другі — приховати. Давно помічено,
що влада виявляє справжню сутність людини, її як пози-
тивні, так і негативні риси. І це закономірно. Наділена
владними повноваженнями людина завжди на виду, їй
доводиться приймати відповідальні рішення, що більш
виразно проявляє риси її характеру та особливості поведін-
ки. Важливо врахувати й таке: влада негативно впливає на
людину, посилює її негативні риси. Ще Н. Макіавеллі писав,
що влада розбещує людину. Пізніше відомий англійський
історик і політичний діяч Джон Актон (1834—1902) сформу-
лював знаменитий афоризм: «Влада розбещує, абсолютна
влада розбещує абсолютно».

Оскільки в політику йдуть далеко не завжди найкращі
люди, до того ж влада спричиняє на них негативний вплив,
то для суспільства завжди актуальною є проблема захисту від
деструктивного впливу на нього політиків і влади. Неза-
перечний на Заході авторитет, англійський філософ Карл
Раймунд Поппер (1902—1994) центральним питанням полі-
тики вважав не те, хто має правити, а те, в яких умовах це
робитиметься. Оскільки немає впевненості в тому, що в
державі будуть гідні правителі, зазначав він, головним є
питання про те, як звести до мінімуму шкоду, якої можуть

завдати негідні правителі, які Інститути та механізми по-
трібно створювати, щоб запобігти можливих втрат.

У сучасному демократичному суспільстві такими меха-
нізмами та інститутами є поділ державної влади на законо-
давчу, виконавчу й судову гілки, система стримувань і про-
тиваг різних гілок влади, вибори, опитування та обнароду-
вання громадської думки, інститути громадянського сус-
пільства — політичні партії, громадські організації і рухи,
незалежні від держави засоби масової інформації тощо. Ці
механізми та інститути роблять можливим контроль
громадськості за здійсненням політичної влади, сприяють
тому, щоб правляча еліта якомога менше зловживала вла-
дою, не відривалась від народу, дбала про його інтереси,
зрештою, щоб політика і влада відповідали вимогам моралі.

Особливо пильним у демократичних країнах є контроль за
доходами тих, хто наділений владою. Майже повсюдним є щорічне
декларування не тільки доходів, а й майнового стану можновладців,
особливо членів парламенту та урядовців. Так, у Великобританії
депутати парламенту, в тому числі й міністри, зобов'язані декларувати
свої інтереси, зокрема щодо: директорства в приватних або публічних
компаніях; оплачуваної роботи, консультацій, професійної діяльності;
імен клієнтів; участі у спонсорстві; закордонних відряджень, які
пов'язані з депутатською діяльністю, але оплачені сторонніми особами;
коштів або пільг, одержаних від зарубіжних урядів, організацій, осіб;
землі або власності, що дають значний дохід; назви компаній або інших
організацій, в яких більше однієї сотої частини капіталу належить
депутатові, його дружині чи дітям. Відповідний перелік інтересів
видається й поширюється щорічно, і депутати зобов'язані подавати
подробиці про зміни в їх інтересах протягом чотирьох тижнів.

У США рішення конгресу стосовно підвищення заробітної плати
парламентаріїв або введення для них яких-небудь пільг вводиться в дію
лише починаючи з наступного складу парламенту, тобто законодавці не
можуть приймати рішення про поліпшення власного матеріального
становища. Членам конгресу, а також їхнім помічникам заборонено,
зокрема, пригощатися у ресторанах за рахунок лобістів, здійснювати
поїздки на курорти, на спортивні змагання і проживати під час
відпочинку в готелях за рахунок компаній. Цінні подарунки дозво-
ляється приймати лише від рідних та близьких друзів, але речі на суму
понад 250 доларів можна отримувати лише за згодою комітету конгресу
з етики.

Подібні законодавчі та етичні обмеження діють у багатьох інших
країнах. На жаль, цього не можна сказати про сьогоднішню Україну, де
поки що немає дієвих механізмів контролю громадян за здійсненням
влади й відповідальності її перед народом, де зловживання службовим
становищем у корисливих цілях і корупція стали поширеним явищем.

Глибоко помилковою є досить поширена у нас думка про те, що
варто людям, наділеним владними повноваженнями (від рядового
міліціонера до вищих посадових осіб держави), дати належну заробітну
плату й вони перестануть зловживати службовим становищем у
корисливих цілях і брати хабарі. Такої зарплати, яка б цілком задоволь-
няла потреби людини, немає і в принципі бути не може. Потреби
людини ніколи не можуть бути задоволені цілковито, бо кожна
задоволена потреба породжує іншу, значно вищу. Науці відомий
загальносоціологічний закон зростання потреб. На практиці трапля-
ються численні випадки, коли за хабарництво до кримінальної
відповідальності притягались навіть перші особи держави —
президенти і прем'єр-міністри, не кажучи вже про міністрів та інших
високопоставлених державних службовців, яким гріх скаржитись на
зарплату. Отже, річ не в зарплаті, а в потребах та їх законодавчих і
моральних регуляторах. Напрацювання відповідного законодавства і
вироблення етичних норм, які б регулювали політичну поведінку,
робили б її моральною і відповідальнішою, для України є нагальною
потребою.

Політична поведінка особи, її мотиви, законодавчі й
моральні регулятори є важливими показниками демокра-
тизму будь-якого суспільства.

Лебон Г.

Думки і вірування юрби // Філос. і соціол. думка. 1991. № 6.

Ленін В. І.

Завдання спілок молоді // Повне зібр. творів. Т. 41.

Макиавелли Н.

Государь. М., 1990.

Ортега-и-Гассет X.

Восстание масс // Вопр. филос. 1989. № 3.

Пугачев В. П.

Основи политики: личность, злита, лидерство. М., 1989.

Сутор Б.

Политическая зтика// Полит. исследования. 1993. № 1.

Холмская М. Р.

Политическое участие как обьект наследования. Обзор отечествен-

ной литературьі // Полит. исследования. 1999. № 5.

Шестопал Е. Б.

Личность й политика: Критический очерк современньїх западньїх

концепций политической социализации. М., 1988.

Азаров Н. Й.

Взаимоотношения морали й политики // Социально-полит. журн.

1997. № 4.

Вебер М.

Политика как призвание й профессия // Избр. произведения. М.,

1990.

Гринстайн Фред Й.

Личность й политика // Социально-полит. науки. 1991. № 10.

Каверин С. Б.

Потребность власти. М., 1991.

Комарова 3. Й.

Личность как субьект й обьект социального развития // Со-
циально-полит. науки. 1992. № 4—5.

Корнхаузер В.

Політика масового суспільства // Політол. читання. 1992. № 1.

ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ

будь-якій, навіть найдемократичнішій,
державі владу безпосередньо завжди
здійснює не весь народ, а його не-
значна меншість. Безпосереднє й постійне
здійснення всім народом державної влади
неможливе суто технічно,організаційно,та й
недоцільне під кутом зору її ефективності. У
всіх країнах є групи населення, які беруть
найактивнішу участь у політичному житті,
відіграють ключову роль у здійсненні влади.
Такі групи в політології називають полі-
тичними елітами.

Оскільки політика є одним із найголов-
ніших видів людської діяльності, від якого
залежать не тільки благополуччя членів
суспільства, а й саме існування останнього
як цілісного утворення, то для науки про
політику надзвичайно важливе вивчення
політичних еліт, шляхів і засобів їх форму-
вання та функціонування.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: