ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ

В РОБІТНИЧОМУ РУСІ

сновними ідейно-політичними док-
тринами, що відображають інтереси
робітників і в цілому осіб найманої праці, є комунізм і
соціал-демократизм як різновид соціалізму. Якщо головною
ідеєю буржуазних ідейно-політичних доктрин — лібералізму
й консерватизму — є ідея свободи, то головною ідеєю
комунізму й соціалізму є ідея соціальної рівності, тобто
рівності людей за їх становищем у суспільстві.

Комунізм Ідея суспільного ладу, за якого всі люди будуть
рівноправними трудівниками і власниками

суспільного багатства, є давньою мрією людства. Розрізнені, близькі до
соціалізму й комунізму ідеї у тій чи іншій формі висловлювались ше в
докапіталістичну епоху. Виникнення соціалізму й комунізму як ідейної
течії належить до епохи зародження капіталізму, періоду першопочат-
кового нагромадження капіталу. Тоді відбувалась експропріація дрібних
виробників, унаслідок чого створювались великі сільськогосподарські
підприємства, як це було, наприклад, в Англії, котра однією з перших
стала на шлях капіталістичного розвитку. Тому закономірно, що саме в
Англії уперше з'явились систематизовані комуністичні ідеї як
відображення протесту мас проти капіталістичного гніту. Виник

утопічний соціалізм, родоначальником якого є видатний англійський
гуманіст, політичний і релігійний діяч Т. Мор. Його «Золота книга,
настільки ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про
новий острів Утопія», відома під скороченою назвою «Утопія» (1516), і
дала назву домарксистському етапові соціалістичних учень. У ній
розповідається про острів, на якому існує республіка, де немає ні
багатих, ні бідних, а всі жителі однаковою мірою забезпечені мате-
ріальними благами. Громадяни республіки, керівники якої обираються
демократичним шляхом, усім володіють спільно, у них немає ніякої
особистої власності.

Подібні комуністичні ідеї висловлювали також інші представники
раннього утопічного соціалізму — Т. Кампанелла, Дж. Уінстенлі,
Ж. Мельє, Г. Маблі.

Наступним етапом розвитку утопічного соціалізму був критичний
утопічний соціалізм, представлений трьома великими критиками капі-
талізму — А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є і Р. Оуеном.

Вони фактично виражали інтереси робітничого класу, але не
усвідомлювали класового змісту свого вчення. Більше того, критичні
соціалісти-утопісти заперечували будь-яку свою партійність, стверджу-
ючи, що виступають від імені розуму, всього людства, яке в їх особах
уперше усвідомило свої завдання.

Завдяки критичному утопічному соціалізму з'явився сам термін
«соціалізм» (від лат. зосіаііз — суспільний, зосіиз — товариш, восіеіаз —
суспільство). Уперше цей термін було використано 1827 р. у США в
журналі «Кооператив мегезін» для позначення поглядів послідовників
Р. Оуена. Вчення про соціалізм як суспільний устрій, заснований на
колективістських, товариських засадах, було реакцією на ліберальний
індивідуалізм.

На відміну від соціалістів-утопістів К. Маркс і Ф. Енгельс
відкрито й чітко заявили про свою позицію захисту інтересів
робітничого класу. Спираючись на вчення А. Сен-Сімона,
Ш. Фур'є та Р. Оуена, вони створили цілісну теорію соціа-
лізму й комунізму, яка дістала назву «науковий соціалізм»,
або «науковий комунізм».

Принципове значення для розвитку наукового комунізму
має «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Ен-
гельса, в якому викладено найважливіші ідеї наукового
комунізму — про історичну роль робітничого класу як
могильника капіталізму і будівника комунізму, соціалістичну
революцію й диктатуру пролетаріату, комуністичну партію
як політичний авангард робітничого класу.

Ці основні ідеї К. Маркс і Ф. Енгельс розвинули в на-
ступних працях. Особливо важливе значення для історичної
долі соціалізму і комунізму має праця К. Маркса «Критика
Готської програми» (1875), написана у формі критичних

зауважень на Проект програми Німецької робітничої партії.
В ній висунуто положення про перехідний період від
капіталізму до соціалізму, дві фази комуністичного
суспільства — нижчу (соціалізм) і вищу (комунізм). Ці
положення конкретизовані Ф. Енгельсом у працях «Анти-
Дюринг» і «Розвиток соціалізму від утопії до науки».

За вченням К. Маркса і Ф. Енгельса, комунізм — це
безкласове суспільство, засноване на засадах колективізму
(звідси походить і його назва: латинське слово сотітшпія
означає «спільний»), суспільній власності на засоби вироб-
ництва, планомірному розвиткові, розподілі за потребами.
За соціалізму внаслідок недостатньо високого рівня розвитку
продуктивних сил розподіл здійснюється за працею. Держава
у формі диктатури пролетаріату зберігається лише на нижчій
фазі комунізму, а на вищій — відмирає.

Сформульовані К. Марксом і Ф. Енгельсом теоретичні
положення про соціалізм і комунізм лягли в основу уявлень
В. Леніна про нове суспільство. Грунтуючись саме на цих
положеннях, він керував Російською соціал-демократичною
робітничою партією у здійсненні Жовтневої революції і
побудові соціалізму. Про це наочно свідчить написана ним
напередодні революції — в серпні—вересні 1917 р. — праця
«Держава і революція», в якій на основі детального аналізу,
зокрема положень про перехідний період і дві фази
комуністичного суспільства з праці К. Маркса «Критика
Готської програми», робляться висновки щодо революції і
будівництва соціалізму.

Отже, Жовтнева революція і будівництво соціалізму
здійснювались відповідно до розробленої К. Марксом і
Ф. Енгельсом загальної теоретичної схеми. Однак при цьому
ні В. І. Ленін, ні очолювана ним партія більшовиків в цілому
не мали більш-менш чітких уявлень про конкретні шляхи,
методи й засоби побудови соціалізму. Твердження про те,
що після перемоги Жовтневої революції В. І. Ленін розробив
чіткий план побудови соціалізму в Росії, який передбачав
проведення індустріалізації, колективізації і культурної
революції, є виданням бажаного за дійсне, бо в жодній його
праці про такий план не йдеться, якщо, звісно, не
враховувати окремих тез, висловлювань чи гасел. Цим
пояснюється експериментування в ході соціалістичного
будівництва, дія за методом спроб і помилок.

У перші роки після перемоги Жовтневої революції реалі-
зація марксистських теоретичних положень про соціалізм
здійснювалася в Росії у формі політики «воєнного кому-
нізму». Суть її полягає в тому, що за допомогою продроз-
верстки у селян примусово забирались так звані надлишки
продовольства. Захисники цієї політики обґрунтовують її
необхідність умовами громадянської війни та економічної
розрухи. Та насправді це була практична реалізація поглядів
багатьох революціонерів, які вважали, що за допомогою
командно-адміністративних методів можна вирішувати не
лише воєнні, а й господарські завдання, забезпечивши
високі темпи побудови нового суспільного ладу. На їхнє
переконання, держава повинна взяти на себе повністю всі
функції, пов'язані з організацією виробництва й розподілу.

У межах політики «воєнного комунізму» були націона-
лізовані не лише всі великі й середні промислові підприєм-
ства, а й більша частина дрібних підприємств. Були також
здійснені централізація промислового виробництва й розпо-
ділу, повна заборона приватної торгівлі, постачання насе-
лення через карткову систему, введено загальну трудову
повинність і зрівняльність в оплаті праці.

Згубність цих перетворень не забарилася дати про себе
знати: різко скоротились обсяги виробництва, особливо
сільськогосподарської продукції, закрились багато заводів і
фабрик, населення Росії, особливо великих міст, жило впро-
голодь, у багатьох регіонах відбулися збройні виступи селян,
незадоволених реквізицією хліба.

В. І. Ленін прийшов до висновку про необхідність зміни
політики на селі, деяких поглядів на проблеми соціалістич-
ного будівництва взагалі. Розроблена ним нова економічна
політика, прийнята в 1921 р. X з'їздом РКП (б), замінила
продрозверстку продовольчим податком, дозволяла приватну
торгівлю і дрібні капіталістичні підприємства, припускала
державний капіталізм у вигляді концесій, оренди дрібних
промислових підприємств і землі під контролем держави.
Натуральна оплата праці була замінена грошовою за кіль-
кістю і якістю праці. Селянство отримало можливість
продавати хліб і купувати промислову продукцію.

По суті, нова економічна політика означала деяке повер-
нення до капіталізму, але її позитивні економічні результати
далися взнаки відразу. Проте з кінця 20-х років партія

»_——„______——* 553

більшовиків під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіна

Соціал- Шляхи й методи боротьби за соціалізм були
демократизм предметом гострих дискусій від самого по-
чатку виникнення організованого робітничого

руху. Як зазначалось вище, К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з
необхідності революційної заміни капіталізму соціалізмом. 1875 р. у
праці «Критика Готської програми» К. Маркс запропонував німецькій
соціал-демократії революційний шлях до соціалізму через завоювання
політичної влади і встановлення диктатури пролетаріату. В ході гострих
дискусій, які точились між соціал-демократами навколо цих
пропозицій, наприкінці XIX ст. була сформульована цілісна концепція
революції, яка передбачала: завоювання державної влади робітничим
класом, представленим соціал-демократією, як у мирній, парла-
ментській, так і в немирній формі; утворення пролетарської держави у
формі демократичної парламентської республіки; усуспільнення засобів
виробництва шляхом відчуження капіталістичної власності; добро-
вільне усуспільнення селянської власності шляхом утворення великих
колективних господарств тощо. Концепція стала так званою справою
марксистів другого покоління, особливо одного з лідерів і теоретиків
німецької соціал-демократії Карла Каутського (1854—1938).

Наприкінці 90-х років у соціал-демократії виникли інші погляди на
революцію і соціалізм, опозиційні щодо марксистської концепції.
Найвідоміший представник нового напряму, видатний діяч німецької
соціал-демократії Едуард Бернштейн (1850—1932) висунув та обгрун-
тував ідею про те, що перехід від капіталізму до соціалізму буде
довготривалим процесом поступового переростання старого суспільства
в нове. Він віддавав перевагу еволюційному шляхові переходу до
соціалізму перед революційним, вважав, що робітничий клас деякий

Г- £- Л

^^;Ж^^Й.^^-::№^^™^:.^_;^^й-_№^>^^:^_; О О О

час має ділити державну владу з буржуазією, а усуспільнення власності
повинно здійснюватись поступово з тимчасовим збереженням змішаної
економіки.

Погляди Е. Бернштейна викликали гостру полеміку з марксистами,
особливо з К. Каутським і В. І. Леніним. Останній назвав ці погляди
ревізіонізмом і продовжував обґрунтовувати неминучість соціалістичної
революції. Ленінська концепція революції, сформульована з ураху-
ванням досвіду революції 1905 р. в Росії і загрози початку імперіаліс-
тичної війни, передбачала завоювання влади робітничим класом на
чолі з революційною партією шляхом збройної боротьби, встановлення
диктатури пролетаріату і швидке усуспільнення економіки.

Початок Першої світової війни поглибив розкол між соціал-демо-
кратами і марксистами. У серпні 1914 р. парламентська фракція
німецьких соціал-демократів проголосувала за надання урядові кредитів
на воєнні цілі й тим самим підтримала його експансіоністську політику.
Слідом за цим уряди своїх країн підтримали інші соціал-демократичні
партії. II Інтернаціонал як міжнародне об'єднання соціалістичних
партій припинив своє існування. Під час війни соціал-демократи
проголошували гасла «класового миру» й «захисту Вітчизни». Російські
ж більшовики вели боротьбу спочатку за припинення війни, мир без
анексій і контрибуцій, а згодом — за поразку у війні царизму і проле-
тарську революцію.

Перемога Жовтневої революції в Росії зумовила посилення
розмежування соціал-демократів на правих, лівих і центристів.

В цілому перед Другою світовою війною соціал-демокра-
тія була впливовою політичною силою. Як правлячі партії
або в коаліції з буржуазними партіями соціал-демократи
здійснювали владу в багатьох країнах: Німеччині, Велико-
британії, Австрії, Швеції, Чехо-Словаччині, Болгарії, Данії,
Норвегії, Литві, Угорщині, Польщі. У Франції в 1936 р.
соціалісти спільно з радикалами утворили уряд Народного
фронту, який підтримати комуністи. У Західній Європі лише
італійська, голландська і швейцарська соціалістичні партії не
мати своїх представників у парламенті.

Світова економічна криза 30-х років і наступ фашизму
ослабили позиції соціал-демократії. В ряді країн вона
зазнала поразки в боротьбі з фашизмом, соціал-демократичні
партії були заборонені. Після війни діяльність соціал-
демократії активізувалась. Зросла кількість соціал-демокра-
тичних партій, в країнах Західної Європи їх представники
увійшли до складу всіх перших повоєнних урядів. З
початком «холодної війни» більшість соціал-демократичних
партій перейшла на позиції антикомунізму. Ідейним
обгрунтуванням цього переходу стала концепція «третього

::_,„„„,,,™ 557

шляху» («ні капіталізм, ні комунізм»), розвинена згодом у
концепцію демократичного соціалізму.

У 1951 р. на конгресі у Франкфурті-на-Майні був від-
новлений Соціалістичний Інтернаціонал, який прийняв
декларацію «Цілі й завдання демократичного соціалізму» —
програмний документ соціал-демократичного руху. Деклара-
ція означала відмову від розуміння соціалізму як ладу,
заснованого на суспільній власності на засоби виробництва,
офіційний розрив з марксизмом як теоретичною основою
соціал-демократичного руху і проголошувала демократію
найвищою цінністю, одночасно метою й засобом ЇЇ досяг-
нення. Найважливішими цінностями, які мали бути реалізо-
вані в боротьбі за демократичний соціалізм, проголошувались
політична, економічна, соціальна й міжнародна демократія.

Втілюючи в життя програму демократичного соціалізму,
соціал-демократичні партії домоглися значних успіхів в
економічному та особливо соціальному розвиткові своїх
країн. У деяких з них вони протягом багатьох років були або
є правлячими. Незаперечні, наприклад, соціальні досягнен-
ня у Швеції, де соціал-демократична партія є правлячою вже
декілька десятиліть.

Однак незаперечне й те, що наслідками здійснюваного
соціал-демократами курсу на націоналізацію, перерозподіл
доходів через високі податки на прибуток, створення
широкої системи соціальних виплат були уповільнення
темпів економічного розвитку, зниження підприємницької
активності, відплив капіталів за кордон, поширення спожи-
вацьких настроїв серед різних верств населення.

Такі негативні наслідки примушували соціал-демократів
вносити корективи у свою політику, шукати найоптималь-
ніші варіанти практичного поєднання соціальної захище-
ності та економічної ефективності. Про це свідчать і
рішення XVIII конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу,
який відбувся у Стокгольмі 1989 р. На конгресі була
прийнята нова програма Соцінтерну — «Декларація прин-
ципів», в якій переглянуто попередні погляди на деякі
методи економічної діяльності, котрі раніше вважались
незаперечними. Зокрема, в ній зазначається, що націоналі-
зація не є панацеєю від соціальних хвороб; ні приватна, ні
державна власність не є гарантією економічної ефективності
або соціальної справедливості; не можна абсолютизувати

економічне піднесення, оскільки воно завдає соціальної та
екологічної шкоди тощо.

Демократичний соціалізм визначається в декларації як
міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість і
солідарність. Його мета полягає в тому, щоб домогтися
такого мирного міжнародного устрою, за якого можна буде
зміцнити ці цінності, а кожна людина отримає можливість
розвивати свої здібності, користуючись гарантіями людських
і громадянських прав у демократичному суспільстві.

Соціал-демократія була й залишається однією з найвпли-
вовіших ідейно-політичних течій. Наприкінці 90-х років
XX ст. у світі існувало понад 80 соціал-демократичних
партій, з яких більш як ЗО партій були правлячими або
входили до урядових коаліцій. Понад 70 найбільших і най-
впливовіших соціал-демократичних партій, у яких налічу-
ється близько 17 млн чоловік, об'єднані в Соціалістичний
Інтернаціонал. За партії Соцінтерну в країнах Західної Євро-
пи голосують до 40 відсотків виборців. В останні роки лави
соціал-демократів розширились за рахунок трансформації в
соціалістичні багатьох колишніх комуністичних партій.

®т ідейні засади

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: