Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Природа ознаки та структура держави. 2 страница




3) За періодами внутрішнього циклу розвитку політичних структур можна виділяти партії, що перебувають на стадії: а) організаційного становлення; б) успішного розвитку своєї діяльності; в) застою; г) поступового згасання.

4) За ступенем відкритості: а) кадрові, де встановлені досить жорсткі вимоги щодо членства (деякі з таких організацій можуть мати характер олігархічних або аристократичних елітарних об'єднань); б) масові — відкриті для всіх бажаючих приєднатися до партії (або для будь-кого з відповідної соціальної страти чи групи).

5) За загальною чисельністю: а) нечисленні; б) масові. Належність партії до першої чи другої категорії в межах цієї класифікації не завжди прямо відповідає конкретному виду партії за класифікацією їх на впливові та невпливові. Нечисленні партії іноді можуть бути дуже впливовими і навпаки.

6) За особливостями членства: а) з індивідуальним членством; б) з колективним членством (наприклад, у деяких партіях колективними членами є певні профспілки або об'єднання культурно-політичного спрямування); в) із змішаним членством (поєднання індивідуального та колективного); г) без чіткого інституту членства.

7) За роллю апарату та первинних партійних осередків: а) апаратні; б) із значним впливом на партійне життя первинних осередків.

8) За структурованістю та активністю внутрішньопартійної діяльності: а) аморфні (такими, зокрема, часто бувають партії типу народного фронту); б) добре структуровані.

9) За ступенем демократичності принципів внутрішньопартійного життя: а) демократичні; б) недемократичні (автократичні, авторитарні).

10) За припустимістю (або фактичною наявністю) фракцій: а) із жорсткою організаційною єдністю та недопущенням внутрішньої фракційності; б) з існуванням організаційно сформованих внутрішніх фракцій.

11) За політикою щодо певних соціальних груп серед своїх прихильників: а) з власними молодіжними, жіночими та іншими організаціями (що виступають або самостійно, або як відповідні філії партії); б) без таких безпосередньо зв'язаних з партією громадсько-політичних організацій.

12) За ставленням до проблеми власної безпеки та можливості самостійного застосування сили у політичній боротьбі: а) з власними воєнізованими загонами; б) без таких загонів.

Особливості статусу і ролі партій у політичній системі та в суспільстві в цілому дають підстави для таких класифікацій.

1) За правовим статусом: а) легальні; б) напівлегальні; в) не легальні.

2) За специфікою місця у партійній системі: а) єдині (при забороні або відсутності "де-факто" інших партій); б) з офіційним або фактичним статусом партії-гегемона; в) партії-союзники (сателіти) партії-гегемона; г) належні до традиційних партій, за якими офіційно або "де-факто" закріплено певні інституційно-правові переваги порівняно з будь-якими іншими партіями; д) офіційно заборонені; є) ті, що мають формально рівний статус з усіма іншими партіями.

3) За політичним статусом щодо територіальної сфери діяльності: а) наднаціональні, тобто такі, що у конкретній країні представлені "національним або регіональним підрозділом" міжнародної партії; б) загальнонаціональні (тобто такі, що діють на всій території країни); в) регіональні; г) локальні.

4) За ставленням політичних сил до існуючої у країні суспільно-економічної та політичної системи: а) прогресивні — ті, що сприяють оновленню; б) консервативні — в цілому захищають усталений порядок, але в чомусь сприймають прогресивні перетворення; в) реакційні — активно протидіють таким змінам.

5) За характером впливу на існуючий тип суспільних відносин: а) революційні; б) реформістські; в) консервативно-стабілізаційні; г) контрреволюційні.

6) За наслідками діяльності: а) консервативно-традиціоналістські (стабілізаційні); 6) модернізаційні, які, в свою чергу, мають два різновиди — партії, що не лише руйнують основи старого соціального ладу, а й підривають культурно-історичне коріння даної цивілізації, і партії, які, руйнуючи ці основи, зберігають підґрунтя національної (чи регіональної) цивілізації.

7) За відстоюваною моделлю суспільства та впливом на політичний режим країни: а) демократичні; б) недемократичні (автократичні, авторитарні, диктаторські, охлократичні, анархічні).

8 ) За ступенем впливу в суспільстві: а) впливові; б) маловпливові; в) майже зовсім непомітні.

9) За місцем у системі державної влади: а) правлячі (самостійно або у коаліції); б) певною мірою залучені до здійснення влади; в) такі, що частково підтримують сили, що правлять у країні; г) опозиційні.

10) За співвідношенням застосовуваних способів і методів політичної діяльності: а) партії парламентського типу; б) з поєднанням як парламентських, так і позапарламентських методів; в) з переважним використанням позапарламентських методів.

11) За ставленням до своєї нинішньої та потенційної соціальної сфери: а) мобілізаційні, інтегруючі (авангардні або авангардистські), що спрямовані на перебудову свідомості всього суспільства або його певних верств; б) представницькі, які узагальнюють і конкретизують інтереси своїх членів або іноді —лише свого керівництва.

12) За характером основних проблем, на яких зосереджується увага партій: а) орієнтовані на розв'язання конкретних проблем усього суспільства (соціоцентристські); б) орієнтовані на захист певних групових інтересів (партії "групового егоїзму").

13) За "політичним темпераментом ": а) запрограмовані на постійну й активну боротьбу проти когось і підтримання більш-менш чіткого "образу ворога"; б) зорієнтовані на гармонізацію політичних (у тому числі й міжпартійних) відносин у суспільстві.

 

 

57. Особливості партійної системи в сучасній Україні.

Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, що, в свою чергу, являє собою в широкому розумінні певну єдність політичних інституцій, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв'язків політичних інституцій між собою та із зовнішньою сферою політичної системи), а у вузькому, чисто інституційному розумінні — систему політичних інституцій, що беруть участь у здійсненні політичної влади.

Питання функціонування партійної системи України, а тим більше напрямків її розвитку є надзвичайно складним і дискусійним. Це обумовлено невизначеністю самого поняття „ партійна система України ”.

Якщо під нею розуміти сукупність політичних партій, що існують у країні незалежно від форм інституціалізації згідно з чинним законодавством, то в Україні існує партійна система. Але інші наукові визначення в узагальненому вигляді дають об’ємніше уявлення про партійну систему як політичний простір, який складається з політичних партій та упорядкованої певним чином сукупності відносин партій між собою та з іншими складовими політичної системи суспільства. Крім того, переважна більшість українських партій не відповідає критеріям класичних партій, якими є: наявність керованої організації, що пронизує суспільство, має ідеологію, яка привертає потенційних прихильників, і лідера, який уособлює партію і здійснює реальне керівництво нею; ефективна діяльність цієї організації з відстоювання інтересів своїх членів і ймовірних прихильників; достатня кількість прихильників, які легально підтримують своїми діями цю організацію.

В Україні сформувались дуже специфічні партії і партійна система. Основними її відмінностями від класичних партійних систем є велика кількість партій, які постійно знаходяться у процесі перетворень, розпаду, об’єднання, реорганізації, що обумовило крайню нестійкість партійної системи. При цьому самі партії формувалися „зверху” і слугували переважно для імітації демократії. Ідеологічні засади партій постійно розмивалися, тривав відхід від лівих і національно-демократичних течій, зміщення балансу між ідеологією і регіональною приналежністю на користь останньої. Особливо ці процеси прискорилися після виборів 1998 р., коли у партійному будівництві активну участь почали брати представники бізнесу. Це у свою чергу обумовило посилення впливу на партійне життя особистісних, фінансово-економічних і регіонально-культурних, а подекуди – етнічних факторів, що, врешті, призвело до перетворення партій на структури, основна функція яких полягала в просуванні у владу або збереженні у владі представників окремих малих і великих фінансово-політичних груп – фактичне перетворення на складові частини цих ФПГ, або бізнес-проекти. Як наслідок – структурна слабкість більшості партій, оскільки політична діяльність їх лідерів носила вторинний характер в умовах, коли для багатьох партій визначальним було саме одноосібне лідерство. Характерною для більшості українських партій була відсутність стратегічної поведінки, за наявності якої партії починають керуватися стратегією в повсякденній діяльності і в будь-яких політичних конфліктах переслідують перш за все довгострокові, головні, державні цілі, а не вузькокорпоративні або взагалі особисті цілі окремих лідерів. Партії не мали широкої соціальної бази („диванність” або віртуальність партій) і внутрішньо були розділені на групи за інтересами. „Масовість” українських партій сильно відрізняється від того уявлення про масові партії, яке склалося на Заході. Якщо для Заходу масова партія – це партія, що має широку підтримку у суспільстві і акумулює різні інтереси, то в Україні „масовість” досягалася шляхом найму у жорстку корпоративну структуру працівників-виконавців, що мали забезпечувати „спущені” з центру рознарядки по прийому нових членів, і, як правило, членство в партіях співпадало з роботою в пов’язаних з тією або іншою партією групах. Все це обумовило розірваність зв’язків між партіями і суспільством та суспільством і владою. Важливим недоліком партійної системи загалом і партійного будівництва зокрема є відсутність серйозної, науково обґрунтованої програми підготовки партійних кадрів як складової частини партійного будівництва (як це було у КПРС). Натомість домінуючою тенденцією партійного будівництва протягом останніх років стало неухильне зростання ваги політичних технологій, і особливо – наявності медіа-ресурсів, бажано електронних.

Отже, про партійну систему України на сучасному етапі можна говорити умовно. Станом на 2006 р. українські партії у класичному, або наближеному до нього розумінні, перетворилися на другорядних учасників політичного процесу. Реальними його учасниками стали ФПГ з їх фінансовим і медійним потенціалом. Роль партій зведено до інструментів у боротьбі ФПГ за владу і подальший перерозподіл ресурсів країни. Виходячи з цього, існуючі на сьогодні в Україні партії доречно класифікувати не за ідеологічними, а швидше за функціональними ознаками. Можна виділити три такі умовні групи.

Першу складають так звані квазіпартії. Характерною їх рисою є експлуатація решток лівої або національно-демократичної ідеології. Найбільші з них (КПУ і СПУ) мають визнаних лідерів і розгалужену мережу організацій, але їх ідеологія, взята з минулого, не привертає нових прихильників.

Другу групу становлять партії, що є політичними складовими провідних ФПГ. До них насамперед відносяться Партія регіонів, НСНУ і БЮТ. За умов відходження у минуле лівих і націонал-демократів, зараз визрівають два нові полюси партійної системи. Один формується більш інтенсивно – це Партія регіонів. За інший полюс йде боротьба, але вже очевидний лідер – це БЮТ, який претендує на лідируючі позиції в Західній і Центральній Україні.

Інша важлива тенденція, яка зараз домінує – це конкуренція партійних проектів і проектів блоків, коаліційних проектів.

Третю групу становлять суто технологічні проекти, які зазнали нищівної поразки під час останніх виборів. До таких можна віднести „ЕКО + 25%”, Республіканську партію України. Як підвид технологічних партій можна розглядати партію залізничників „Відродження” – свого роду політичний релікт, утворений за галузевим принципом.

Результати соціологічних опитувань кінця 2006 р. свідчать про зростання недовіри до всіх політичних сил, і особливо до партій, які перемогли в 2006 році. Причому, ця недовіра нової якості – адже суспільство втратило загальнонаціональні сили. В очах більшої частини виборців ті політичні сили, які працюють зараз в парламенті, представляють або якийсь обмежений корпоративний фрагмент суспільства, або обмежений вже регіонально і економічно соціальний його компонент. Але ніхто не сприймається як загальнонаціональна сила.

Результати виборів 2006 р. фактично сформували ядро майбутньої партійної системи України. Те, яких форм вона набуде, залежить від самих партій, і насамперед від позиції їх політичної і бізнесової складових, від подальшого ходу конституційної реформи, а також від перебігу політичного життя країни. Зважаючи на економічні складнощі, зростання соціального невдоволення населення цілком ймовірним є проведення дострокових парламентських виборів навесні. З певною долею упевненості можна прогнозувати, що за їх результатами Україна отримає прообраз двопартійної системи з можливим «молодшим партнером».

 

59. Особливості функціонування та розвитку політичної системи в сучасній Україні. Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються наступними факторами:

По-перше, відносна стабільність (на поверхні) системи, здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами.

По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою сприйнятістю соціальних новин. Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства.

По-третє, політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства.

По-четверте, сучасна політична система України - це перехід від не правового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових актів органів юридичної влади.

Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної.

Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної.

Політична система України етатизована (одержавлена) з недосить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури - сил, що включаються в контроль над "каналами розподілу" і "нуворишів", здатних "стимулювати" в необхідному для них напрямку діяльності політиків і бюрократичного апарату.

Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповнену деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до демократичного соціалізму.

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюються рядом особливостей.

По-перше, Україна на протязі багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави і разом з утворенням досконаліших економічних і соціальних основ об'єднання, природно йшов процес удосконалення політичної системи Російської імперії.

По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення, Україна позбавлена права і можливості на формування своєї, національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди, формували об'єктивну потребу до єднання на основі однотипних політичних структур.

По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно-патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більш, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об'єктивними формуваннями, а становили насильницьке створені, або вимушено вибрані об'єднання народів, в яких суспільне життя регулювалося здебільшого не соціально-економічними, базисними факторами, а переважно суб'єктивно-політичною спрямованістю і амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це вело до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим пробуджувало національну самосвідомість, стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу.

По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в історичних умовах Росії першої чверті XX ст., що об'єктивно поставили під сумнів "справедливість" існування імперії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму суспільства. Цей процес насувався навально, політична свідомість мас пробуджувалась активно, їх готовність до революційно-перетворюючих дій стала настільки очевидною, що неспроможні до життя в умовах зміни фактичної ситуації, старі соціально-політичні структури володарювання виявилися неспроможними забезпечувати стабільність здебільшого нові виробничі та суспільні відносини.

В Україні, де поряд з сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму: капіталістичної держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні все ж зуміли використати політичну ситуацію і розгорнули діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б з розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади.

В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх - розмежовування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням інших країн.

 

60. Поняття, функції і цілі економічної політики.

Поняття економіка утворюється з двох понять - грецького oikos (ойкос) - будинок, господарство і nomos (номос) - закон, правило, тобто закони, правила ведення домашнього господарства.

У сучасних умовах економіка - це наука про способи ведення господарства, в наслідок чого людина змінює, пристосовує речовини, засоби, багатства природи для своїх потреб. Економіка сукупність галузей народного господарства, засобів та процесів, що використовуються людьми для забезпечення життєдіяльності. Система економічних відносин, що складаються між людьми в процесі суспільного відтворення (виробництва, розподілу, обміну, споживання) матеріальних благ і послуг.

Економіка - це відносини, що складаються між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання благ в умовах обмеженості ресурсів, можливості їх альтернативного використання. Економічні відносини проявляються через систему суперечностей. Взаємозв'язок економіки і політики може бути позитивним і негативним. Візьмемо інфляцію. Чи правильне твердження, що інфляція об'єктивно властива ринковому господарству? Тільки частково, самій незначній ступені. Більш обґрунтована інша думка. Інфляція - результат бездарної політики уряду. Прагнення держави жити не по достатках неминуче штовхає уряд на грошову емісію, здатну створити короткочасну ілюзію успіху. Якщо розумні межі порушені, інфляція наростає як сніжний ком, тому має властивість підгодовуватися. Спіраль зарплата - ціни (інфляція попиту) здатна породити гіперінфляцію в сотні і тисячі відсотків в рік. Змішуючись з інфляцією витрат, гіперінфляція буквально знищує економіку країни, а з нею й уряд з його волюнтаристською економічною політикою. Черговий уряд вживає екстрених заходів погашення інфляції. Маніпулюючи грошово-кредитними і фіскальними інструментами, різко скорочуючи соціальні виплати, заморожуючи заробітну плату, уряд домагається скорочення грошової маси. Інфляція стримана. Нібито успіх досягнуто.

Але чомусь триває спад виробництва, росте безробіття, погіршується соціальний клімат в країні? Виявляється, надмірна ретельність нейтралізації інфляції може мати і негативні наслідки. Надмірне зменшення грошової маси, коли коефіцієнт монетизації (відношення грошової маси до валового внутрішнього продукту) знижено до 13-15% за оптимального показника 50% і більше, приводить до гіпоксії виробництва, обумовленою недостачею обігових коштів. Падає купівельна спроможність населення. Недостача грошей здорожує кредити. Банки обслуговують лише короткострокові операції.

На жаль, ілюстрація про інфляцію не абстрактна, а реальний процес, що триває в Україні. Але інфляція показує, наскільки тонка межа відокремлює ретельно вивірені кваліфіковані підходи в економічній політиці від спонтанно прийнятих необґрунтованих рішень. Відомий підприємець і фінансист Джордж Сорос головною небезпекою для відкритого суспільства вважає ринковий фундаменталізм, що робить втручання держави в економічний процес об'єктивним. Але помилки в економічній політиці посилюють позиції прихильників ринкового фундаменталізму з його принципами "laisser faire" (невидимої руки) Адама Сміта, що заперечує скільки-небудь помітний вплив держави на економічне життя суспільства Характер двостороннього зв'язку між сучасними рішеннями і майбутніми подіями залежить від того, чи спирається уряд в рішеннях на достовірні, об'єктивні наукові знання або на упереджені, суб'єктивні.

В значній ступені некваліфіковані політичні рішення й в країнах ринкової економіки й у тих, що тільки намагаються її створити, стають головними причинами виникнення у господарській практиці проблем. Економіст Джордж Стіглер підкреслює, що жодна з реальних економічних систем не досягає ідеальності. Це стосується і ринкової моделі, що властиве соціальне явище, відоме як фіаско ринку. Однак, ступінь не удосконалення ринку куди менше фіаско політики, до якого ведуть прорахунки в економічній політиці реальних суспільних систем.

Економічна політика народжується разом з державою, покликаною забезпечити захист інтересів різних соціальних спільностей. Економічна політика - поведінка держави в сфері економіки країни. Економіст Джеймс Кейнс розглядав економічну політику як загальну волю, втілену в державному регулюванні. Німецький економіст Вільгельм Ойкен під економічною політикою розумів сукупність державних заходів впливу на економічні процеси. Нобелівський лауреат з економіки Джеймс Бьюкенен вважав економічну політику процесом обміну між суб'єктом і державою, де кожен добровільно погоджується обмінювати частку витрат за змістом державних служб за послуги, одержувані спільно. Економіст Мілтон Фрідмен відносив економічну політику до мистецтва прийняття рішень, що дає можливість виявляти основну єдність кінцевої мети у представників різних економічних течій і сприяє подоланню розбіжностей. Отже економічна політика, що здійснюється державою, урядом, система практичних заходів у сфері управління економікою, по наданню економічним процесам спрямованості відповідно з метою, завданнями та інтересами країни. Таким чином, під економічною політикою розуміють взаємопов'язану систему довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою, комплекс відповідних державних рішень та заходів, спрямованих на досягнення цих цілей з використанням державної влади в сфері економіки.

В політичному значенні економічна політика – це діяльність політичних суб'єктів (держави, політичних партій, рухів тощо) щодо вироблення і реалізації системи практичних заходів з метою впливу на економічний стан суспільства.

Сферою економічної політики є взаємодія економіки і політики.

Суб'єктами економічної політики виступають політична влада, різні політичні структури, недержавні союзи, об'єднання, система лобіювання.

Об'єктом економічної політики є економічна система в цілому або окремі її ланки.

Структура економічної політики:

1) структурна політика;

2) фінансово-кредитна політика;

3) інвестиційна політика;

4) соціальна політика;

5) зовнішньоекономічна політика;

6) науково–технічна політика;

7) податкова політика;

8) бюджетна політика.

Призначення економічної політики держави – сприяти природному еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживанням економічною владою з боку окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим явищам в економіці.

Залежно від конкретних обставин, цілі економічної політики можуть і повинні змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми та протиріччя. Можна сформулювати кілька загальних бажаних цілей економічної політики в ринковій економічній системі:

економічне зростання; ефективна зайнятість; стабільний рівень цін;зростання економічної ефективності; захист і підтримка принципів економічної свободи; соціальна безпека і стабільність.

 

61. Фінанси в системі політики та економічної безпеки.

Вплив фінансів на економічний і соціальний розвиток суспільства не можна зрозуміти без вивчення фінансової політики і фінансового механізму.

Політика як узагальнююче поняття охоплює всі напрямки діяльності держави. залежно від сфери суспільних відносин, яка є обєктом політичного впливу, виділяють економічну, соціальну, культурну, технічну, бюджетну, кредитну, внутрішню і зовнішню політику.

Фінансова політика має самостійне значення і водносас є важливим засобом реалізації політики держави в будь-якій сфері суспільної діяльності – економіці, соціальній сфері, військовій реформі, в міжнародних відносинах.

Більш структурованим є визначення фінансової політики як сукупності заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і використання, які держава здійснює через фінансову систему.

Насамперед, фінансова політика повинна сприяти формуванню максимально можливого обсягу фінансових ресурсів, оскільки вони – матеріальна база будь-яких перебудов.

Не менш важливим є забезпечення раціонального розподілу коштів між галузями і сферами економіки, концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямках економічного і соціального розвитку.

Фінансова політика повинна враховувати потреби суспільного розвитку, реальні економічні і фінансові можливості держави, тому вона залежить від конкретних історичних умов і завдань, які стоять перед суспільством.

Фінансова політика – сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального її розвитку. Вона знаходить свій вияв у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів та використанні їх на різні потреби держави, розвиток економіки і соціальний захист населення, у фінансовому законодавстві, практичних діях у галузі фінансів різних державних структур.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських одиниць різних форм власності, спільних з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерційних підприємств. В цих умовах важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.

Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.

До зовнішніх слід віднести залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших видів ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції з світовими економічними системами тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, - це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту населення, інтелектуальний рівень його, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвитку форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. У зв'язку з цим фінансова політика - це динамічний процес, що змінюється, коригується з урахуванням практичної необхідності.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных