Природа ознаки та структура держави. 5 страница

У демократичному суспільстві політика здійснюється для людей і через людей. Люди мають можливість вільно висловлювати свої думки та погляди стосовно існуючої влади в державі. Таким чином влада значною мірою залежить від народу, який при бажанні і при потребі може впливати на формування владних відносин у суспільстві та державі в цілому і люди використовують таку можливість проводячи різноманітні збори, мітинги, референдуми, різкого характеру акції протесту і тому подібні заходи. Такі дії не завжди приводять до бажаних наслідків, але все ж не безрезультатними.

Отже, процеси політичної соціалізації особи в умовах, що склалися на сьогоднішній день відбуваються досить активно. В результаті цього більша частина нашого суспільства є політично свідомою про всі події, які відбуваються в державі, а також за її шляхами, сил мають безпосереднє відношення до неї. Тому таке явище як політична соціалізація є дує важливим і, безумовно, потрібним у нашому суспільстві.

75. Культура громадянськості. Права людини як критерій гуманізму в політиці

Культура громадянськості - вираження ставлення індивідів до інституцій держави та настанов влади, їхньої законослухняності та критичної вимогливості. Культура громадянськості, на відміну від культури політичності, належить до царини взаємодії населення, з одного боку, та влади - з іншого, а не до сфери протистояння окремих верств одна з одною. Вона характеризується сприйняттям влади не як предмету боротьби й завоювання, а як об'єкту впливу з приводу захисту інтересів і прав громадян. Культура громадянськості виражається у ставленні населення до існуючого порядку, у знанні й визнанні ним суспільних норм, готовності їх дотримуватися. До змісту культури громадянськості належать знання людей про їхні права й обов'язки, про влаштування держави, про існуючу політичну систему й головні конституційні і законодавчі регламенти та процедури політичного (зокрема виборчого) процесу. Культура громадянськості у демократичному суспільстві буває наслідком систематичного методично й концептуально обґрунтованого, позаідеологічного освітнього й виховного впливу.

До невід'ємних політичних прав і свобод особи належать: право обирати і бути обраним в органи державної влади, об'єднуватися в суспільні організації, у тому числі й політичні партії; свобода слова, зборів, мітингів, вуличних процесій. Кожна людина має, таким чином, право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через своїх представників. Разом з тим «кожний має обов'язки перед суспільством, в якому тільки й можливий вільний й повний розвиток його особистості». При цьому мета законодавчих обмежень прав і свобод людини може бути тільки одна – повага до прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві. Ці положення закріплюються, конкретизуються в законодавчих актах багатьох держав, що забезпечує високий правовий статус їх громадян. Отже, право переконувати людей, організовувати політичні акції, як і інші політичні права, покладають велику відповідальність на громадянина (правову, моральну, політичну) за наслідки своїх дій. Негативні наслідки неминучі, якщо організатори та учасники не дотримуються демократичних правил поведінки. Які це правила? Правдива, перевірена інформація, стриманий тон ораторів, надання слова не тільки своїм прихильникам, а й своїм опонентам, терпимість до інших поглядів, повага до людської гідності.

76.Природа і соціальна сутність політичного лідерства

Політична еліта (франц. elite — краще, відібране, вибране) — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Існує багато підходів до обґрунтування необхідності існування еліт:

1) Біологічний підхід.

2) Психологічний підхід.

3) Функціонально-технократичний підхід.

Правляча еліта — це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів.

Якщо розглядати еліту в площині структури влади, то вона складається з групи, яка виносить політичні рішення, і групи, яка здійснює політичний тиск.

Ціннісні концепції еліт об'єднують такі спільні настанови:

1) еліта - найцінніший елемент суспільства, наді­лений високими здібностями в найважливіших для дер­жави сферах діяльності;

2) панівне становище еліти відпо­відає інтересам усього населення;

3) формування еліти є на­слідком природного добору суспільством найцінніших своїх представників;

4) елітарність — закономірний наслідок рівності можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії.

Вирізняють два основні типи еліт — відкриту й закриту. Відкрита еліта допускає спонтанний приплив нових членів, піддаючи при цьому остракізмові (засудженню) порушення встановл.

Спроби осмислення багатогранності проблеми лідерства (lider - від анг. - провідник) сягають давнини й впродовж сторіч не припиняються. Історія дослідження політичного лідерства - є приклад різноманітності підходів і відсутності загальноприйнятої базової теорії.

В малій групі (це може бути еліта верхніх рівнів влади або іншого керівництва) роль лідера містить в собі здатність згуртувати людей та направити їх діяльність. Іншим є лідерство на рівні «великої політики», управління країною, політичними рухами. Обов’язкова умова лідерства - володіння владою в конкретних формальних чи неформальних організаціях різних рівнів і масштабу - від держави і навіть групи держав до урядових установ, суспільних груп, рухів, партій. Лідер повинен не тільки вести за собою людей, а й мати для цього необхідні якості.

Максимально завищена оцінка функцій і ролі політичного лідера в історії - сутність культу особи. Це закономірне слідство і одна з передумов тоталітарного політичного режиму, хоч має місце і в авторитарних, а частково і в демократичних державах. Особа може увійти в історію як сатрап, деспот, тиран. Яскравий приклад тому політичні біографії Гітлера, Сталіна, Чаушеску, Хусейна і ще багато кого.

77,78. Стилі і типи, соціальна роль та функції політичного лідерства

Якщо взяти за критерій психологічні особливості поведінки лідерів, то при цьому розрізняють:

1) експертів - людей раціонального складу розуму, які віддають перевагу фактам і цінують точність;

2) організаторів - діяльних особистостей, ініціативних, які просуваються до влади цілеспрямовано, але не поспішаючи;

3) комунікаторів - спонтанних і емоційних політиків, які розглядають політику як сцену власного самоствердження;

4) стратегів - оригінальних людей, які відкидають задані схеми і роблять політичне життя навколо себе насиченим і неспокійним.

Американська дослідниця М. Херманн аналізує зміст функцій політичного лідерства через такі образи - людей:

Образ перший: лідер - прапороносець. Він визначає для своїх послідовників цілі й вказує напрями їх діяльності. Йому притаманні власне бачення дійсності, яскраві, привабливі персональні якості.

Образ другий: лідер - комівояжер, або служник, якому властиве уважне ставлення до потреб людей, здатність переконати їх в тому, що саме він, лідер, може надати цю допомогу.

Образ третій: лідер - маріонетка, для якого важлива здатність переконувати людей, завдяки чому «купують» його ідеї та плани.

Образ четвертий: лідер - «пожежник», дії якого багато в чому визначені нагальними вимогами політичної ситуації. Якщо взяти за критерій стиль діяльності лідера, то можна виділити: авторитарний стиль, для якого характерні жорстокість мислення лідера, ігнорування інформації й аргументів, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Демократичний стиль відзначають гнучкість мислення, схильність до отримання максимально повної інформації, лідер бере участь в обговоренні проблем нарівні з усіма, цілі і напрями діяльності обираються, виходячи з точки зору, яка перемагає.

Популістський тип (від лат. populus - народ, боротьба за інтереси народу) відзначається прагненням «показушності» при виконанні ролі виразника інтересів своїх прихильників. Професійний тип лідера дослідники оцінюють найбільш високо. Це лідер, згідно з термінологією американського дослідника Д.Белла, технотронного, або постіндустріального, суспільства. Він - глобальний стратег, має комп’ютерну грамотність, і іноді використовує харизматичні якості для того, щоб привабливо викласти свої ідеї й плани, переконати громадян в їх перевагах, залучити до їх здійснення.

Отже, специфіка діяльності політичного лідера пов’язана з його посадовим перебуванням у певній структурі управління й передбачає тривале використання влади. Зумовлене ж політичне лідерство такими базисними чинниками, як тип власності, форми державного устрою, рівень зрілості існуючих суспільних та міжособистісних взаємин.

79. Політичний імідж

Можна сказати, що імідж - образ, що живе в уявленнях людей. Політичний імідж - образ політика або політичної організації, що цілеспрямовано формується й покликаний справити емоційно-психологічний вплив на певних осіб із метою популяризації, політичної реклами тощо.

Імідж політика включає різнорідні характеристики:

особистісні якості (рішучість, певна агресивність, привабливість, зовнішній вигляд);

організаторські, управлінські здібності (компетентність, вміння вести полеміку, участь у процесах прийняття рішень);

характеристики, що зближують лідера з електоратом (пересічне походження, простота).

Імідж політика витворюється з реально властивих певній особі характеристик і свідомо збагачується тими характеристиками, які потрібні для посилення значущості особи, але представлені лише потенційно..

Створення політичного іміджу - серйозна, важлива та непроста річ. Тут не обійтися без допомоги психолога, стиліста, візажиста, але першу скрипку грає генеральний менеджер або фахівець з іміджу - іміджмейкер.

Кожна виборча команда має людину, яка іменує себе іміджмейкером. Перш ніж формувати імідж, іміджмейкер повинен чітко представляти, який кандидат імпонує сьогодні виборцям, як він повинен виглядати й поводитися. Напр. у США кандидат зобов'язаний відповідати таким стандартам:

добре виглядати на екрані;

мати достатнє матеріальне становище;

бути щасливим у своїй попередній діяльності;

користуватися репутацією зразкового сім'янина.

Сучасна політологічна наука виділяє шість основних способів, які можна використати для формування іміджу:

Внутрішня складова - це менталітет, тобто напрям думок, інтелект, професіоналізм, інтереси, цінності, хобі тощо. Але для політика це, насамперед політичні ідеї. Політик без політичних ідей стає безбарвним. Вироблення політичних ідей для політика - це те, що і робить політика політиком. А те, як він відстоює свої ідеї - це процесуальна складова іміджу.

.

80. Проблеми формування політичних лідерів у сучасній Україні

Політичні еліти після проголошення незалежності не змогли знайти консенсусу стосовно шляхів досягнення стратегічної мети. Націонал-патріотично налаштована еліта в переважній більшості не мала досвіду державного управління і зрештою зосередилася на ствердженні формальних ознак державності, включаючи топоніміку. Головним її гаслом було: "спочатку побудуємо незалежну Україну, а потім - займемося економікою, демократією, правами людини."

В Україні не відбулася зміна "критичної маси" політичної еліти. Серед осіб, які протягом 1991-2003 рр. призначалися на найбільш впливові посади в системі влади (прем'єр, віце-прем'єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, глава адміністрації Президента), вихідці з партійної, радянської, господарської і комсомольської номенклатури радянських часів становлять 73%, а серед осіб, які з 1995 р. займали (або займають) посади голів обласних державних адміністрацій - майже 80%. Що стосується її бюрократичної складової, то, за даними Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), 52% та 46% керівного складу місцевих і центральних органів влади України, відповідно, перебували на державній службі ще за радянських часів.

Ті ж дані НІСД свідчать - дві третини української еліти (в т.ч. політичної) становлять особи, старші 50 років. Майже 87% походять із сільської місцевості або невеликих міст, що за укладом життя мало відрізняються від сіл. Будучи вихідцями із сіл і невеликих міст, еліта є носієм традиційної культури, яка, поряд із позитивними для сучасного урбанізованого суспільства рисами, містить і трайбалізм - "схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості", тобто містечковості, клановості та кумівства.

Ще однією складовою політичної еліти України стали представники "нової буржуазії". Для неї українська державність була винятково бізнес-проектом, можливістю участі в приватизації національного надбання, про патріотизм не йшлося. Відчутним був у формуванні нової еліти і кримінальний чинник.

У результаті склалася "гримуча суміш", симбіоз двох моралей: старої, компартійної, з її принципом схиляння перед вищими і зневагою до нижчих, та авантюрної моралі "нової буржуазії" з її зневагою до закону.

Реально сьогодні підприємства належать невеликій купці олігархів. Тобто майже половина промислового потенціалу п'ятдесятимільйонної європейської країни, що створювався протягом життя кількох поколінь, була через посередників продана "своїм людям" за вартість одного, правда, великого літака (до 180 млн дол.).

Нова еліта відмінно виробляє стратегію для власного бізнесу, про що свідчить розрив у доходах невеликої групи наближених до влади олігархів, що контролює найбільш прибуткові підприємства, і більшості громадян.

81,82. Поняття, типи, види та функції політичної культури

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, — з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст.

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix полі­тичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб'єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінськоютощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Деякі автори виділяють ще поняття “громадянська культура” як різновид політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає, що суб'єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні, корпоративні цілі. Дії цих суб'єктів спрямовані на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов'язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки соціальних суб'єктів..

Політична культура виконує певні соціальні функції:

1) Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.

2) Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

3) Захисна функція. Полягає в охороні політичних цін­ностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

4) Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.

5) Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціа­лізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і со­ціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспіль­стві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнта­цією індивідів на активну роль у політичній системі, не­залежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно “чистого” й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям “політична субкультура”.

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання вивищити над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення в суспільстві.

85.Типи політичної свідомості і політична воля

Політична свідомість має наступні типи: свідомість особи, національний, класовий, різних суспільних груп. Особливістю політичної свідомості є її внесення у свідомість великих і малих суспільних груп, яке проходить за певними закономірностями при наявності конкретних умов. Існують різні погляди щодо рівнів політичної свідомості. Так, американські політологи Г. Алмонд та С.Верба виділили такі її рівні: когнітивний, емоційний, оціночний. В. Мшвенієрадзе назвав наступні: державний, теоретичний і повсякденний.

Політична свідомість має лінійну структуру, куди входять рівні: емпірично-буденний (відчуття, настрої, наміри, установки, воля, переконання - психологія), науково-теоретичний (цінності, ідеї, концепції, знання, доктрини, теорії – ідеологія); політико-дієвий рівень (розглядає консервативну, реформістську, радикальну свідомість). Існує ще вертикальна структура політичної свідомості, яка аналізує суб'єкти політичної свідомості: людину; громадянина; малі вікові, професійні, станові групи; великі класи, народності, нації. Деякі вчені виділяють ще й свідомість суспільства та політичну свідомість цивілізацій. Важливою особливістю політичної свідомості є її динамічність. Політична свідомість в політичній системі суспільства виконує певні функції: пізнавальну, цілеспрямовуючу, регулятивну, ідеологічну, комунікативну, інтегративну, прогностичну, аксіологічну.

Політична свідомість поєднує в собі політичну психологію і політичну ідеологію.

Політична воля — здатність суб'єкта політики до напруження і спрямування своїх політичних можливостей на досягнення політичних цілей.

83.Історичні особливості формування пол культури в У, її стан у сучасних умовах

Інтровертність виявляється ще й у тому, що українці більше тяжіють до малих (родина, братство, громада), ніж до великих (партії, загальнореспубліканські організації) груп. Це добре ілюструють спалахи державного і партійного регіоналізму, коли керівні чиновники на догоду регіональним інтересам проводять лінію, що виразно контрастує із загальнонаціональною.

Отже, українській ментальності загалом і політичній культурі зокрема властиві такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність.

Політична свідомість — опосередковане відображення політич­ного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопов’язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов'язок кожного громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб'єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і людські знання взагалі.

За ознакою суб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні:

1) політична свідомість суспільства;

2) політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.);

3) політична свідомість особи.

Саме буденну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей — груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для досягнення своєї мети.

Міжнародна політика (світовий політичний процес) – це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя.

Суб’єктами політичного життя світового політичного процесу є:

1) національні держави;

2) організації регіонального, міжрегіонального, характеру;

3) міжнародні урядові організації та їх органи;

4) недержавні суспільно політичні, громадські організації.

Глобальні проблеми – це найбільш суттєві, злободенні проблеми, які торкаються життєвих інтересів всіх народів і для свого розв'язання вимагають колективних зусиль світового співтовариства.

Соціально-політичні проблеми охоплюють цілий комплекс завдань щодо забезпечення миру і міжнародної безпеки:

1) відвернення ядерної війни та запобігання локальним війнамприпинення гонки озброєнь, проведення роззброєння та конверсії;

2) викорінення насилля у відносинах між людьми, забезпечення застосування мирних засобів розв'язання міжнаціональних, міждержавних, регіональних та інших конфліктів;

3) побудова ненасильницького світу на основі утвердження довіри між народами, добросусідства, партнерства, співробітництва та зміцнення системи загальної безпеки.

Глобальні соціально-економічні проблеми охоплюють:

1) економічну відсталість значної кількості країн;

2) демографічні проблеми;

3) продовольчі проблеми

4) проблема ресурсів.

Не менш важливою є екологічні проблема, зумовлені істотним погіршенням природного середовища. Екологічна криза пов'язана з небаченим прискоренням економічного і технічного розвитку, наслідком чого є посилення експлуатації природних ресурсів, руйнування гармонійних природних зв'язків, отруєння природного середовища. Спеціалісти висловлюють думку, що за нинішніх темпів зростання природоруйнуючої діяльності людство почне згасати приблизно з 2030 року.

Серед проблем глобального масштабу — боротьба зі СНІДом, міжнародний тероризм, наркоманія.

Отже, світ перебуває в перехідному, досить суперечливому періоді, коли тенденція до утвердження нового порядку, безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у політиці й відносинах з іншими державами. З другої половини XX століття одним з результатів розвитку науки стало виділення в окрему галузь знання прогностики. Предметом нової галузі знання стало вивчення майбутнього. В філософській, соціологічній літературі нова галузь знань одержала назву соціальне прогнозування, а на Заході - футурологія.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: