Мондіалізм та неомондіалізм

Геополітична концепція «мондіалізму», суттю якої є утвердження повної планетарної інтеграції, створення єдиного світу має дуже давні історичні корені. Видатний російський письменник Федір Достоєвський (1821 — 1881) стверджував, що Росія повинна зібрати у братерській єдності все людство. Французький мислитель Огюст Конт писав: «Людство — це всесвітня батьківщина, покликана об'єднати, принаймні в майбутньому, всіх землян». За чотири роки перед тим у «Маніфесті Комуністичної партії» К. Маркс і Ф. Енгельс сформулювали такі самі ідеї. Найвиразніша серед них: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». У концепції Л. Троцького та М. Бухаріна про перманентну революцію гасло, народжене після перемоги комуністів у Китаї в 1949 p., — «росіянин із китайцем брати навіки» — також спроба втілення цих ідей.

Давню історію мають претензії американців на винятковість. Уже в середині XIX ст. деякі американські ідеологи стверджували, що у близькому майбутньому США стануть центром, навколо якого згуртуються всі нації, що США, подібно до сонця, справлять «доленосний вплив» на країни Європи, а далі — «на азійські імперії». Найчіткіше ці положення сформулював американський політолог Г. Моїс у 1941 p.: «XX століття має стати значною мірою американським століттям». Американці, стверджує він, повинні взяти на себе тягар білої людини, скрізь несучи з собою «стабільність» і «прогрес» американського зразка. Ці ідеї в 1945 р. покладено в основу державної зовнішньої політики США. В них підкреслювалося, що перемога у Другій світовій війні покладає на американський народ тягар відповідальності за дальше керівництво світом.

У XX ст. США стали головним ідеологічним і політичним центром мондіалізму. Було визначено своєрідний центр з реалізації цієї концепції, розроблено декілька варіантів (моделей) переходу до єдиної світової системи під патронатом США. Один із них спирався на ідеї конвергенції (злиття, зближення). Теорію конвергенції створив американський соціолог російського походження Питирим Сорокін (1889— 1968). У 70-х роках цю концепцію модернізувала з огляду на потреби мондіалізму група аналітиків під керівництвом 3. Бжезинського й Г. Кісінджера. В рамках цієї теорії розроблено методи формування нової культурно-ідеологічної цивілізації, проміжної між соціалізмом і капіталізмом, з утворенням світового уряду. До світового уряду мають увійти Вашингтон і Москва. Реалізуючи цей проект, СРСР пішов на поступки США з усіх принципових питань — скорочення озброєння, розпуск Варшавського Договору, що зрештою призвело до розвалу політичної та економічної системи СРСР, східноєвропейських країн. У той же час Захід не пішов ані на політичні, ні на ідеологічні, ні на геополітичні поступки. Таким чином, мондіалізм було ефективно використано атлантистами-політиками в «холодній війні» проти Радянського Союзу й країн Центральної та Східної Європи.

Новою версією мондіалізму стала концепція політолога Френсіса Фукуями. 1989 р. в США опубліковано його статтю «Кінець історії?», а 1992 р. — книгу «Кінець історії і остання людина». За концепцією Фукуями, настає «кінець історії» й початок планетарного існування людства, коли регіони розпочнуть переструктуровуватись, орієнтуючись на наймогутніші економічні ядра — центри. XX ст. позначене ідеологічним насильством, коли лібералізм змушений був боротися з залишками абсолютизму, більшовизмом і фашизмом, а також із новітнім марксизмом, який прагнув втягти світ у страхіття ядерної війни. Й тільки наприкінці століття, замість конвергенції капіталізму й соціалізму, знову утверджується ліберальна демократія західного ґатунку як остаточна, найбільш розумна форма держави. З тим чинником прихильник неомондіалізму пов'язує початок нового панування людства — планетарного, де пануватимуть ринок і демократія, які інтегрують світ у єдине ціле.

Концепція мондіалізму виникла ще до перемоги Заходу в «Холодній війні». Ця геополітична доктрина у різних варіантах постулювала необхідність повної планетарної інтеграції, переходу від множинності держав, народів, націй і культур до «уніфікованого світу». Причому мондіалізм другої половини ХХ ст. передбачав два варіанти розвитку подій: або повну перемогу Заходу над Сходом в їх геополітичному протистоянні (що передбачало руйнування Радянської держави та комплексну політико-економіко-духовно-культурну трансформацію її союзників на онові західних цінностей), або конвергенцію двох ідеологічних таборів в життєздатну комбіновану конструкцію. Реалізувався перший варіант. Зосередження геостратегічної влади Заходу в руках Сполучених Штатів своїм результатом мало перетворення цієї країни в «штаб мондіалізму».

Теорія конвергенції (лат. сonvergentio - зближення різного, аж до можливого злиття в єдине) - вчення, яке обгрунтовує мирне співіснування двох систем, капіталізму і соціалізму, можливість і необхідність згладжування економічних, політичних та ідеологічних відмінностей між капіталізмом і соціалізмом, їх подальшому синтезу в якесь "змішане суспільство". Розроблялася в середині 1950-х років ряду західних соціологів, політологів, економістів і філософів: Дж. Гелбрейт, У. Ростоу, Б. Рассел, П. Сорокін, Я. Тінберген та ін.

Ця концепція з'явилася в роки ідеологічного та військового протистояння двох суспільно-політичних систем, соціалізму і комунізму, представники яких боролися між собою за переділ світу, намагаючись насадити, нерідко військовим шляхом, свій порядок у всіх куточках планети. Протистояння несло людству загрозу ядерної війни та глобального знищення всього живого. Мислителі Заходу все більше приходили до думки, що божевільному змаганню і військовій гонці треба протиставити щось таке, що примирить дві ворогуючі соціальні системи. Так народилася концепція, згідно з якою, запозичуючи один у одного всі кращі риси і тим самим зближуючись один з одним, капіталізм і соціалізм зможуть ужитися на одній планеті і гарантувати її мирне майбутнє. У результаті синтезу має з'явитися щось середнє між капіталізмом і соціалізмом. Його назвали "третій шлях" розвитку.

Після розпаду СРСР і перемоги Заходу, атлантизму мондіалістські проекти повинні були або відмерти, або змінити свою логіку.

Новою версією мондіалізму в пострадянську епоху стала доктрина Френсіса Фукуями, який опублікував на початку 90-х програмну статтю " Кінець Історії ". Її можна розглядати як ідейну базу неомондіалізму.

Фукуяма пропонує наступну версію історичного процесу. Людство від темної епохи "закону сили", "мракобісся" і "нераціонального менеджування соціальної реальності" рухалося до найбільш розумного і логічного устрою, що втілився, в капіталізмі, сучасної західної цивілізації, ринкової економіки і ліберально-демократичної ідеології. Історія та її розвиток тривали тільки за рахунок нераціональних факторів, які мало помалу поступалися місцем законам розуму, загального грошового еквівалента всіх цінностей і т.д. Падіння СРСР знаменує собою падіння останнього бастіону " ірраціоналізму ". З цим пов'язано закінчення Історії і початок особливого планетарного існування, яке проходитиме під знаком Ринку і Демократії, які об'єднають світ у злагоджену раціонально функціонуючу машину.

Такий Новий Порядок, хоча і заснований на універсалізації чисто атлантичної системи, виходить за рамки атлантизму, і всі регіони світу починають переорганізовуватись за новою моделлю, навколо її найбільш економічно розвинених центрів.

Великим досягненням міжнародно-стратегічної думки після припинення "холодної війни" вважається відома праця Генрі Кіссінджера — колишнього держсекретаря США — "Дипломатія" (1994). Особливо цікаві перший та останній розділи книги, в яких розглянуто новий світовий порядок.

На думку Кіссінджера, міжнародна система XXI століття характеризуватиметься певними суперечностями. З одного боку, це фрагментація, з іншого — дедалі зростаюча глобалізація. Зрозуміло одне, вже не буде чогось, схожого на порядок, що існував за часів "холодної війни". На міжнародній арені наймогутнішими, на його думку, будуть Сполучені Штати Америки, Європа, Китай, Японія і Росія, а, можливо, також Індія та деякі держави середні за розміром. Проте в умовах нового світового порядку може спостерігатися і певне безладдя, яке спричинятимуть держави, що не мають історичних атрибутів "держав-націй".

Такі проблемні складові можна поділити на три групи:

1) колишні уламки дезінтегрованих імперій (складові Югославії або Радянського Союзу);

2) деякі постколоніальні держави, для яких реальністю є альтернатива: втрата територіальної цілісності або нескінченний громадянський конфлікт;

3) держави континентального типу, які не є державами-націями в європейському розумінні (Індія, Китай, певною мірою США і Росія).

Ця остання група, як вважає Кіссінджер, можливо, становить основу нового світового порядку. Автор дає таку характеристику цих можливих головних акторів: Сполучені Штати є наймогутнішою державою; Китай — потенційно великий носій могутності, має величезний висхідний потенціал; Росія, хоча і гігантська, проте дуже нестабільна; Європі не вистачає єдності; Японія надзвичайно багата, але досить квола країна.

Основною ідеєю нового світового порядку є підтримка глобального балансу сил. Така політика, на думку автора, повинна бути основною в зовнішній політиці США. Вона є методом і засобом всієї світової політики Америки на перспективу. Одним із інструментів такого балансу Кіссінджер вважає підтримку та заохочення економічних реформ. Але цього недостатньо. Найбільш корисним є створення структур на основі взаємодоповнення. Одні структури спираються на спільні політичні та економічні принципи за зразком міждержавних об'єднань західної півкулі. Інші структури функціонують, виходячи з принципів та інтересів безпеки, як це відбувається в регіонах Атлантики та Північно-Східної Азії.

Отже, Кіссінджер пропонує цілісну геостратегічну концепцію, яку можна визначити як концепцію постбіполярного глобального балансу сил.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: