Стендаль Анрі Марі Бейль 23 січня 1783 — 23 березня 1842

Біографія

«Літературна слава - це лотерея. Я витягаю білет з виграшним номером. Цей номер 1935.» - написав Стендаль в своєму автобіографічному романі «Життя Анрі Брюляра». І він «передбачив» майбутнє своїх творів. Його праці, які, як він вважав він писав «для невеликого кола щасливців», стали відомими лише в 20 столітті.

Колись у Стендаля запитали, яка у нього професія, він відповів: «Спостерігати за людським серцем», часто він спостерігав і за своїм, в своїх щоденниках та нотатках.

Письменник був сором’язливим, частково, напевне, через свою зовнішність. Він мав прекрасну посмішку та красиві руки, проте він рано втратив майже все своє волосся, тому мав носити перуку і обрав чомусь ЛІЛОВУ! Мав великий ніс, товсті щоки та короткі ноги. Пізніше у нього з’явився доволі великий живіт. Одного разу він сказав, що хотів би бути високим, світловолосим німцем. Проте жінок у ньому приваблювали гострий розум, кмітливість та неабияке почуття гумору.

Мав більше 200 псевдонімів, одним з яких був Стендаль.

Коли йому було 16, він покинув рідне місто Гренобль і поїхав до Парижу, аби навчатись в Політехнічній школі, проте замість цього він жив на горищі якогось будинку, а вдень ходив вулицями міста у пошуку дами, яку б можна було врятувати, проте саме він став людиною, яку треба було рятувати, і зробив це його далекий родич Ноель Дарю, який знайшов важко хворого юнака, дав йому кімнату в своєму паризькому будинку і ще й знайшов для нього роботу секретаря в міністерстві військових справ.

1800 року Стендаль вирушив до Італії, де вступив до наполеонівської армії. Італія справила на нього неабияке враження, до речі з цієї його поїздки і розвинувся термін «Синдром Стендаля» - психічний розлад, який найчастіше проявляється у Флоренції, де знаходиться величезна кількість мистецьких артефактів. За цього стану людина може настільки розхвилюватися від «доторку до світової культури», що навіть втратити свідомість, що, власне, зі Стендалем і сталося, більше тут (натискаємо CTRL і клікаємо на гіперпосилання).

У середовищі офіцерів драгунського полку 17-річний корнет, не знайомий з мистецтвом верхової їзди і фехтування, був «білою вороною». Він дійсно виглядав кумедно, незграбно на коні із повним лантухом книг.

Як військовий чиновник наполеонівської армії Стендаль побував у Італії, Німеччині та Австрії. Знайомство з європейськими столицями, зустрічі з цікавими людьми значно збагатили світогляд майбутнього письменника. За цей час він встиг пережити і перше велике кохання, і біль розлуки з коханою, випробувати себе у комерції. Але як би не склалася доля Стендаля, він завжди знаходив час для роздумів про мистецтво. Молодий офіцер постійно заповнював товсті зошити нотатками про живопис і музику, які поступово складались у стрункі естетичні судження. Частина цих зошитів, на жаль, була втрачена під час переправи через Березину.

Так ось, Стендаль на все життя закохався в Італію. З 1814 року він з певним перервами служив в армії. 1812 року він був разом з Наполеоном під час відступу французької армії з Москви. Війна викликала почуття відрази. Повернувшись до Парижу Стендаль страждав від кохання без відповіді до прекрасної італійки, як ви вже зрозуміли, він був людиною чуттєвою та романтичною, тому навіть подумував про самогубство, але він знайшов вихід – поринув з головою в літературну діяльність.

1828 року австрійська поліція вислала його з Мілану, його звинуватили у підривній діяльності, але письменник, наступного року надрукував свій «Римській щоденник», в якому ще раз підкреслив свою любов до Італії.

В юності я захоплювався Італією, мистецтвом. Взірцем самовідданої любові до цієї країни, її культури для мене був видатний німецький мистецтвознавець Вінкельман, який заради життя в Італії, можливості відвідувати палац Папи, де можна було вивчати скарби італійського мистецтва, прийняв католицтво. Родом він був із Стендаля. Саме назва цього невеличкого німецького містечка стала моїм псевдонімом, таким чином я хотів зберегти пам’ять про цю людину, якою щиро захоплювався.

1831 він прийняв пропозицію стати консулом у папській провінції в Сивітавакії на півночі Італії. Там він достатньо сильно страждав від нудьги та інтелектуальної ізоляції. Протягом 8-ми років служби консулом його офіційні обов’язки були недостатньо важкими, тому в ці роки він почав роботу над трьома романами, проте жоден з них так і не був дописаний до кінця. Помер від удару у віці 59 років. На надгробку він просив написати слова: «Анрі Бейль, мі ланець, жив, писав, любив», його воля була виконана. Це була найкраща епітафія для творця «бейлізму», методу розвитку і удосконалення почуттів і розуму, вираженого в формулі: щастя = любов + робота. Жінки йому подобались найчастіше ‑ недоступні. Можливо тому і помер самотнім.

Она вдохновила его на создание его "научной" книги о любви с подходящим названием "О любви". В этой книге Стендаль объяснил свою теорию "кристаллизации", которая заключалась в том, что любовь может стать такой сильной, что превращает любимую (или любимого) в совершенное существо. За 10 лет после публикации было продано 17 экземпляров этой книги.

В останні роки життя письменника усе частіше відвідували похмурі думки. Він малював пістолети на берегах своїх безкінечних зошитів, і тільки оптимістичне світосприйняття та його зацікавленість різними проявами життя утримували Стендаля від фатального пострілу.

8 листопада 1841 року письменник записав у своєму щоденнику таку фразу: «Нічого немає смішного у тому, що я можу померти на вулиці». Стендаль дійсно помер на вулиці 23 березня 1842 року. Під час прогулянки він упав, уражений апоплексичним ударом. Наступного дня французькі газети вмістили коротке повідомлення про те, що на кладовищі Монмартр поховано... маловідомого німецького віршувальника Фрідріха Стендаля.

Якось Стендаль, жартуючи, зауважив: «Мене будуть читати у 1935 році». Однак не минуло й 10 років після смерті письменника, як його творчість була відкрита для всієї освіченої Франції. В середині ХХ століття Луї Арагон заявляв: «Стендаль — письменник майбутнього». Я дуже сподіваюсь, що ви, слідом за великим скептиком і гуманістом Анатолем Франсом, зможете сказати: «Стендаля ми любимо, і нам приємно перечитувати творіння цього найбільш хвилюючого з умів».

У ХІХ столітті гостро виявилися суперечності суспільного устрою. Вони були спричинені революцією 1789-1794 р.р. Резонанс революції був настільки великим, що все ХІХ століття, яке дало цивілізацію та культуру всьому людству, пройшло під знаком французької революції.

Штурмом Бастилії розпочалася революція у Франції (1789–1794), яка мала вплив на все ХІХ століття. Поразка цієї революції призвела до встановлення у країні реакційного режиму Директорії (1795–1799). У цей період при владі була буржуазія, потім — генерал Наполеон, який 1804 року став імператором Франції.

Країна, на чолі якої став генерал, майже безперервно воювала. Політичні свободи, здобуті під час революції, були втрачені. Завойовницькі походи приносили Наполеону славу, країні — доходи. Та після поразки армії та самого імператора почалася нова сторінка в історії Франції. На трон повертаються представники династії Бурбонів, але їхнє правління тривало недовго. Під час нового етапу революції (1830) династія Бурбонів зазнала поразки. Країною почав керувати король Луї Філіп Орлеанський. Та народ, який пізнав свободу, не міг більше жити під правлінням монархічної влади, і революція 1848 року втілила його мрії в життя.

Значення французької революції

розвіяння падіння

політичних Наполеона

ілюзій крах режим

держави директорії

розуму загострення завойовницькі

суперечностей війни (епоха

між багатими та бідними Наполеона)

Таким був період Реставрації в історії Франції. Ці історичні факти лягли в основу створення роману «Червоне і чорне» Стендаля. Роман мав повну назву «Червоне і чорне. Хроніка ХІХ століття».

В основу роману було покладено історію, взяту з газет (що було майже «правилом» серед реалістів). Син коваля з міста Бранга, молодий чоловік, який втік із сім’ї, щоб вийти в люди. Антуан Берте, дрібний честолюбець, особа нікчемна, хоч і бездарна, вирішив зробити кар’єру, влаштувавшись гувернером у родині місцевого багатія Мішу. Юнака звинувачують у любовних стосунках з матір’ю його вихованців. Невдовзі він втрачає місце в цьому домі. Антуан Берте вступив до духовної семінарії, звідкіля його вигнали. Також його вигнали і з аристократичного особняка у Парижі родини пана де Корде, де він скомпрометував себе стосунками з дочкою господаря. Та найбільше його зганьбив лист пані Мішу, в яку Берте з відчаю стріляє у церкві, а потім намагається покінчити життя самогубством. У 1827 році у Греноблі відбувся судовий процес, на якому його було засуджено на смерть.

В основі філософської теорії Стендаля була поширена у ХVІІІ ст. ідея природньої доброти людини, за якої людські істоти поводитимуться морально, якщо будуть вільні у виявленні своєї власної неповторності. Стержневим для нього завжди залишались три поняття: «свобода», «енергія», «щастя». Під «свободою» Стендаль розумів наявність умов, за яких людина може розкрити своє власне «я». В свою чергу, політичний уряд не повинен стримувати тієї життєвої енергії, котра робить кожного не схожим на інших. А гармонія між зовнішнім світом і внутрішніми пориваннями людей і є щастя.

Стендаль був глибоко переконаний, що людина має право на щастя, на повне задоволення своїх прагнень. Він вірив у духовне багатство людини, у красу її природних почуттів, неосяжні творчі можливості. Щастя, як розумів Стендаль, полягає у діяльному житті, у повному виявлення кращих якостей людської натури.

Стендаль створив свою естетичну теорію, у якій він виявив себе як справжній новатор. Йдучи за французькими просвітителями, він вважав, що єдиним джерелом духовного життя людини є сприйняття матеріального світу за допомогою відчуттів, і запровадив теорію про соціально-історичну зумовленість мистецтва.

«Я не можу уявити собі мистецтва поза соціальними умовами, в яких перебував той чи інший народ. Вони і лише вони зумовлювали його силу та його слабкість, надавали йому значущості або перетворювали у вульгарність», - писав Стендаль. Жанром, який найповніше відповідав завданням тогочасного французького мистецтва, Стендаль вважав соціально-психологічний роман, що здатний, на його думку, показати широку й правдиву картину дійсності з соціальними контрастами та живою боротьбою людських пристрастей. Він вимагав лаконічної простоти викладу, відтвореної виразністю кожного слова. Проблеми естетики невіддільні від життєвої філософії та філософії Стендаля. Ось яке визначення дав письменник поняттю «мистецтво» – «обіцянка щастя». Це означає, що мистецтво має відображати наші внутрішні потреби, задовольняти наше інстинктивне прагнення бачити втілення бажаної свободи хоча б на ідеальному рівні.

Як відомо, історія головного персонажа роману «Червоне і чорне», на перший погляд, майже цілком повторює згадану справу, змінюються тільки імена: Берте перетворюється в Жюльєна Сореля, подружжя Мішу – на пана та пані де Реналь, а аристократ і його донька – на маркіза де Ла Моль і Матильду. Та, звичайно, не цей життєвий випадок сам по собі зробив Стендаля одним із найвідоміших письменників світу, а те, як він його художньо втілив. Він зумів побачити у побутовому злочині трагедію сучасної людини. Отже, дія роману відбувається у 20-ті роки ХІХ століття (1826-1830-ті р.р.). У творі можна знайти історичні екскурси, що характеризують атмосферу післянаполеонівської Франції. Ознайомимося з конкретними ознаками суспільного життя країни.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: