Франція ХІХ століття

Роман «Червоне і чорне» доводить нам, що на шляху до своєї мети ніколи не слід забувати про природне начало, яке дає початок самій людині, що здатна любити та ненавидіти, сміятись і плакати. Невиважена оцінка свого власного «я» іноді призводить до злочину. Приходить каяття, але життя повернути назад неможливо.

Жюльєн Сорель – типова людина, яка розучилася бути самим собою. За таких умов душа головного героя стала ареною боротьби між «природою» та «цивілізацією». Герой знаходить у собі сили протистояти середовищу, законам тогочасного суспільства та віднайти своє природнє «я».

Ж. Сорель – «геніальний плебей», втілення сучасного варіанту «природної людини». «Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лиш пробити собі дорогу», – описує почуття героя автор. І ось Жюльєн, який мріяв стати видатною особою, бачив себе на гребні слави, трагічно закінчує своє життя. Тож який перед нами герой, позитивний чи негативний? Ми повинні звинувачувати його чи співчувати йому?

Ж. Сорель – людина з колосальною внутрішньою енергією, про що свідчить його напружене, непросте життя, злети та падіння в ньому. У в’язниці до нього приходить прозріння: він розуміє, що помилявся, вибравши шлях кар’єри. Його душа ви магає природної здатності каятися, любити, чесно жити. Жюльєн відмовляється від втечі, тому що не хоче лицемірити перед самим собою, не хоче показувати слабкість своєї натури. Перед ним був вибір: жити нечесно та лицемірно або вмерти рокаявшись і прозрівши. Він обирає другий шлях. Його подвиг – залишитись чесною людиною, життя та свободу якої більше не можна було б купити ні за яку ціну.

Соціальне середовище	Духовне життя
у в’язниці в сім’ї де Ла Моль в семінарії в сім’ї де Реналь у батьківському домі	щирість, чесність корисливість, марнославство лицемірство егоїзм, безправ’я романтичність

У творі «Червоне і чорне» органічно поєднані риси роману психологічного та соціального. Проблему часу, суспільства письменник розглядає саме як психологічну проблему. Стендаль розумів жанр соціально-психологічного роману як «дзеркало, з яким ідеш великою дорогою. То воно відбиває голубе небо, то брудні калюжі та вибоїни. Іде людина та несе те дзеркало, а ви цю людину звинувачуєте в неморальності. Її дзеркало відбиває багно, а ви звинувачуєте дзеркало. Логічніше звинувачувати велику дорогу з її калюжами, а ще ліпше – шляхового доглядача, який допускає, щоб на дорозі стояли калюжі та скупчувалось багно».

Дзеркало

Червоне	Чорне
Жюльєн   щирість чесність мрія життя	Сорель   лицемірство корисливість реальність смерть

Стендаль у романі «Червоне і чорне» проводить глибоке соціально-психологічне дослідження суспільного життя Франції, відгукується на всі найважливіші політичні та соціальні проблеми свого часу. Психологізм і соціальний аналіз поєднуються у Стендаля з філософською глибиною постановки таких проблем, як «свобода», «щастя», «успіх», «роль митецтва у світі» тощо. Це дає змогу вважати його одним із «вічних супутників» людства на важкому шляху духовних шукань.

Відмінна риса стилю Стендаля – психологізм, витоки якого слід шукати в «я» Анрі Бейля, який поєднував у собі надзвичайну чутливість і розвинений інтелектуалізм. Свою нестримну пристрасну натуру він завжди намагався тримати під жорстоким контролем розуму. Його завжди цікавили непрості з психологічного погляду ситуації та моделі поведінки. Стендаль – письменник-психолог, який досягнув великого уміння розкривати діалектику внутрішнього життя людини. Ключове поняття Стендаля-психолога – «кристалізація почуття». Ось як викладав суть «теорії» «кристалізація почуттів» А. Моруа: «На думку Стендаля, кохання – почуття суб’єктивне, і воно більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від самого предмета кохання. Ми не дивимось тверезими очима на кохану жінку, ми прикрашаємо її рисами, яких у неї немає. У соляних копальнях Зальцбурга залишають суху гілку; це чорна і потворна гілка, але коли наступного дня за нею повертаються, вона вже вся укрита кристаликами солі. Жінка, в яку ми закохані, нагадує цю гілку. Сама по собі вона не є якоюсь особливою, але сила кохання, яку збільшують розлука та сумніви, прикрашає предмет нашої пристрасті, поблискуючи кристалами, і жінка постає зовсім не такою, якою вона є насправді. Це солодке божевілля і надає життю певного сенсу», – твердить Стендаль.

Разом із психологічним аналізом Стендаль проводить глибоке соціальне дослідження у своїх творах, подаючи замальовки звичаїв французького суспільства. Письменник відгукується на всі найважливіші політичні й соціальні проблеми свого часу, нерідко беручи участь у полеміці з окремих питань.

І, нарешті, психологізм і соціальний аналіз поєднуються у Стендаля з філософською глибиною таких проблем, як «свобода», «щастя», «успіх», «роль мистецтва у світі» та багато інших. Це все дає змогу вважати його одним із «вічних спутників» людства на важкому шляху духовних шукань.

Прагнучи виявити специфіку та призначення мистецтва нового часу, Стендаль формує принцип реалізму, називаючи це мистецтво романтичним, оскільки терміну «реалізм» на той час ще не було (до вжитку він був уведений лише в 1850-ті роки). «Досліджувати – у цьому все ХІХ ст.» – ось основний принцип нового мистецтва. Переосмислюючи принцип історизму, Стендаль наполягає на використанні історичних сюжетів не тільки в історичних, а й у сучасних творах, вимагаючи правдивого зображення дійсності. Він вважає мистецтво «дзеркалом», яке відображає «то небесну блакить, то багно доріг». Але це не фотографічне відображення. Письменник має право на вибір ситуацій і персонажів, потрібних для розв’язання художнього завдання, на узагальнення, що перетворює правду життя на мистецьку істину.

Тези «Естетичні прогляди Стендаля»:

- єдине джерело духовного життя людини є сприйняття матеріального світу за допомогою відчуттів;

- мистецтво має бути правдивим;

- мистецтво еволюціонує разом із суспільством, тобто за своєю природою є соціальним;

- письменник відгукується на всі найважливіші політичні та соціальні проблеми свого часу.

Особливості стилю роману «Червоне та чорне»

У розкритті всіх тих процесів і перипетій, які відбуваються в душі Жульєна Сореля, з особливою виразністю виявився психологізм Стендаля, що сягнув незвичайної тонкості й проникливості. І саме психологізм є фундаментальною рисою поетики роману «Червоне і чорне».

Роман Стендаля «Червоне і чорне» є одним з найяскравіших і найхарактерніших творів об'єктивного психологізму. У його художній структурі виокремлюються два рівні: розгортання дії, розповідь про наміри й вчинки героя, стосунки з іншими персонажами, його колізії й конфлікти і паралельно з цим - голос автора, який аналізує і пояснює все те, що відбувається з героєм, розкриває причини й мотивацію його дій. Так, лист Матильди до батька, у якому вона повідомляє про вінчання з Жульєном, змушує маркіза де ла Моля нарешті прийняти рішення. І тут відразу вступає у свої права автор: «У цих виняткових обставинах владно подали голос усі найзначніші риси його характеру, викувані великими потрясіннями, що він пережив у молодості, злигодні еміграції зробили його фантазером... Однак та ж уява, що вберегла його душу від згубної трутизни золота, зробила його жертвою безумної пристрасті - домогтися для дочки будь-якою ціною титулу герцогині».

Далі подано розгорнутий внутрішній монолог маркіза де ла Моля, що містить тонкий всебічний аналіз характеру Жульєна: «Ні, немає у нього гнучкості й хитрості якого-небудь пронири, який не проґавить ні зручної хвилини, ні сприятливого випадку. А з іншого боку -я бачу, що він керується зовсім не високими правилами. Для мене це щось незрозуміле... Якась семінарська дрібна душа відчуває себе незадоволеною тільки від того, що не має грошей і життєвих благ. У нього зовсім інше: він нізащо не дозволить, щоб його зневажали».

У своєму романі Стендаль часто вдається до внутрішнього монологу у формі, запозиченій з класичної драматургії (де він, за сценічною природою драми, озвучується). Відтак притаманний твору драматизм адекватно виражається у внутрішніх монологах і діалогах героя, нерідко з уявними опонентами.

Роман «Червоне і чорне» не можна назвати безсюжетним або з послабленою сюжетністю, навпаки, тут маємо напружений і динамічний сюжет з драматичними колізіями й подіями, крутими поворотами дії, нарешті, з фінальною катастрофою. Однак гострий і захоплюючий сюжет не є для Стендаля самоціллю. Він підпорядковується завданню розкрити внутрішній світ і долю головного героя, пов'язані із зовнішніми чинниками, з конкретикою суспільно-історичного моменту, який теж піддається аналізу.

Ще однією визначальною рисою роману є динамічність оповіді. Вона випливає з характеру діяльного й честолюбного головного героя, що вступив у двобій з епохою і суспільством. Жульєн багато думає й аналізує, але це не гальмує розвиток дії. Його роздуми й аналізи введені автором у потік зовнішньої і внутрішньої дії, вираженням якої вони виступають, а тому не випадають із загального ритму оповіді. У «Червоному і чорному» Стендаль послідовно дотримувався девізу «Роман твориться дією» й уникав розгорнутих описів і докладних статичних характеристик, несумісних із цією настановою. Така особливість стилю виявляється й на мовному рівні твору, у тому, що частотність дієслів, тобто слів, що передають саме дію, майже дорівнює частотності іменників. А це нечасто спостерігається в романістиці (наприклад, у романі Бальзака «Батько Горіо» іменників удвічі більше, ніж дієслів). Характерною особливістю синтаксису «Червоного і чорного» є те, що автор тут віддає перевагу коротким «енергійним» реченням, насиченим напруженням і рухом.

На останок варто зазначити, що роман «Червоне і чорне» не був сприйнятий сучасниками Стендаля і спричинився до непорозумінь з автором. Лише невелике коло читачів у Франції та за її межами, серед яких були Бальзак і Гете, змогли зрозуміти й високо оцінити цей твір. Однак наприкінці XIX ст. інтерес до роману почав зростати, а в XX ст. «Червоне і чорне» справедливо визнали одним з найкращих романів у французькій і світовій літературах.

«Червоне та чорне» як соціально-політичний роман

Поновлена окупаційними військами монархія Бурбонів була дворянською монархією, тобто політична влада належала в ній дворянству. Однак буржуазія вже панувала в економіці й готувалася взяти в свої руки політичну владу, що й відбулося, щойно Стендаль дописав роман. Ця повторна перемога - після революції кінця XVIII ст. - була неминучою вже й тому, що дворянство неухильно проймалося буржуазним духом, гроші й майнові інтереси для нього теж ставали головними цінностями життя. Змальовуючи в першій частині роману провінційний Вер'єр, Стендаль пише: тут «панує зачумлена атмосфера дрібних грошових інтересів, тут "приносити прибуток" - велике слово, від якого залежить усе». Мер міста аристократ де Реналь, який пишається своїм походженням, також займається підприємництвом, він є хазяїном фабрики цвяхів, що приносить непоганий прибуток.

Твір сповнений соціальної динаміки, що укладається в основний вектор руху історії. Змальовуючи аристократів і буржуа, Стендаль відображає їхнє протистояння на суспільній арені, витіснення аристократії, що спирається на родовитість і підтримку уряду, буржуазією, для якої головним знаряддям є гроші. Особливо наочно це виявляється в провінції. У маленькому Вер'єрі теж вирують політичні пристрасті - між дворянином де Ре-налем і буржуа-вискочкою Вально точиться запекла боротьба за посаду мера. Наприкінці роману автор повідомляє про обрання Вально і оцінює це як перемогу активного шахрая над пасивним честолюбцем. Аж ніяк не симпатизуючи аристократії (письменник належав до партії лібералів), Стендаль усуціль чорною фарбою змальовує буржуа Вально. Цей персонаж виявляє відсутність виховання й культури, будь-яких моральних засад, здатність до ницості й підлості заради вигоди, вульгарність почуттів і смаків.

У другій частині твору дія переноситься до Парижа, у середовище столичної аристократії, яка постає в не менш критичному освітленні. Молоді аристократи - чудово вишколені, мають бездоганні манери, але безликі й безініціативні, нездатні самостійно мислити й діяти. Чи не найбільше в своєму житті вони переймаються тим, щоб у жодному разі не порушити пристойність і правила вищого товариства. Порівнюючи їх із простолюдином Жульєном Сорелем, розумна й прониклива Матильда де ла Моль без вагань віддає перевагу секретареві свого батька Сорелю, якому властиві енергійність, сильний характер, воля й рішучість.

Старше покоління аристократії пережило революцію й еміграцію, але так нічого й не зрозуміло, нічого не навчилося. Замість думати про збереження здобутого завдяки Реставрації, ці люди влаштовують провокаційну змову, спрямовану на те, щоб за допомогою європейських монархів покінчити з лібералами й повністю поновити «старий порядок». Як старше, так і молоде покоління аристократів панічно бояться нової революції, їх переслідує привид якобінської диктатури, тій же Матильді Жульєн уявляється як новий Дантон, котрий на випадок революції може врятувати її родину від гільйотини.

іПодробиці. Окидаючи поглядом сучасне суспільство, Стендаль бачить, що в ньому панують боротьба між станами й прошарками. «У суспільстві, розщепленому, як бамбукове стебло, - узагальнює він, - головне завдання людини полягає в тому, щоб піднятися із свого класу у вищий, котрий зі свого боку докладає всіх зусиль до того, щоб не допустити цю людину до себе». Отже, натиск знизу викликає протидію згори, вищі прошарки намагаються зупинити наступ нижчих, відтак, на думку письменника, французьке суспільство постійно перебуває в передреволюційному стані, що будь-коли може вибухнути.

І справді, чи не з перших років свого існування режим Реставрації викликав у французької громадськості відчуття нетривкості, тимчасовості, яке поєднувалося з думкою про неминучість нової революції. Поділяючи такі умонастрої, Стендаль, котрий до того ж полюбляв займатися соціально-політичним аналізом і прогнозами, узявся дослідити, у якому соціальному прошарку накопичується революційна енергія і виростають нові Данто-ни й Робесп'єри. У результаті він дійшов висновку, що таким прошарком є молодь, із соціальних низів, освічена й енергійна, честолюбна й ображена у своїй самосвідомості, молодь, якій Реставрація перекрила всі життєві шляхи. —

Це той аспект твору, у якому він постає як соціально-політичний роман, що містить глибокий і точний аналіз правлячого режиму. Однак у структурі «Червоного і чорного» цей аспект, зрештою, виглядає як розгорнуте й активне тло, на якому відбувається основне дійство - драматична доля головного героя Жульєна Сореля, що вступив у двобій із суспільством Реставрації. З цієї точки зору «Червоне і чорне» розгортається як соціально-психологічний роман, якому притаманні глибина й тонкість психологічного аналізу.

«Червоне та чорне» як соціально-психологічний роман

Головною підставою для такого визначення жанрової специфіки твору є те, що в ньому означені соціальні процеси й колізії переломлюються крізь призму свідомості й реакцій центрального героя, його внутрішньої боротьби і, зрештою, його драматичної долі. Цей герой, простолюдин «із вражаюче своєрідним обличчям», належить до енергійної і честолюбної молоді із соціальних низів, яку режим Реставрації відкинув на задвірки суспільства. Селянський син, що випадково здобув освіту, Сорель одержимо прагне соціальної реалізації, відповідної своїм достоїнствам, але єдиним можливим шляхом досягнення честолюбної мети для нього виявляється пристосування до чужого й ненависного суспільства. Розуміючи, що повсюдно панують замасковані егоїзм і корисливість, герой вирішує опанувати «науку лицемірства», щоб скористатися нею в боротьбі за свою

мрію. У романі докладно розповідається, як Жульєн, «одягнувши мундир, відповідний часові» й натягнувши машкару святенника, вправляється в цій «науці».

Вважаючи такі дії порядного від природи Жульєна вимушеними, Стендаль покладає відповідальність за них на режим Реставрації. Однак деякі його сучасники зрозуміли роман як апологію1 лицемірства і навіть схильні були ототожнювати автора з персонажем, що спонукало письменника до пояснень.

Негідні вчинки Жульєна зумовлюються життєвою необхідністю, створеною правлячим режимом. Звідси в героя не лише обожнювання Наполеона, а й відчуття того, що він запізнився з народженням і потрапив у чужу й ворожу йому епоху.

Він і справді виходець з іншої епохи, тієї епохи, що підняла до активного історичного життя весь третій стан, пробудила в ньому енергію і прагнення до самовивищення особистості, зробила доступними для молодих простолюдинів освіту й культуру. Уявлення Жульєна про свої можливості й належне йому місце в суспільстві походять з цієї епохи, нею ж було сформоване і непомірне честолюбство - рушій його прагнень і дій, а також «романтизм», про який ітиметься згодом. Словом, за конфліктом Жульєна Сореля зі своїм часом і суспільством стоїть масштабний конфлікт історичних епох, який постійно цікавив Стендаля. І не випадково одне з найпоширеніших «розшифрувань» назви роману засновується на порівнянні й конфлікті епох: червоне - символічний колір доби революції та наполеонівських війн, чорне - уніформа священика, в яку обрядився Жульєн Сорель, - символ епохи Реставрації та Священного союзу.

РЕАЛІЗМ ТА РОМАНТИЗМ В ХІХ СТОЛІТТІ

Розглядаючи ці напрями не можна стверджувати, що, мовляв, коли закінчився романтизм, то почався реалізм. Це зовсім не так, оскільки як романтизм, так і реалізм розвивалися в першій половині ХІХ ст. в загальній для них історичній і естетичній ситуації. Іноді їх розвиток йшов послідовно, іноді - паралельно, а іноді вони перепліталися. Не забуваємо, що «європейський романтизм першої половини ХІХ ст. багато в чому формувався як напрям в межах загальноромантичного потоку» (Д. Затонский). Тому і не дивно, що спочатку ці напрями досить «мирно співіснували», взаємозбагачуючись художніми відкриттями і досягненнями. Та і сам термін «реалізм» виник в 1850-х роках, тоді як перші реалістичні твори з'явилися двома десятиліттями раніше (наприклад, перша редакція реалістичної повісті О. де Бальзака «Гобсек», яка тоді називалася «Небезпеки розбещеності», побачила світ ще в 1830 р.).
У багатьох творах письменників-реалістів (Н. Гоголь, Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Диккенс) очевидний відчутний вплив романтизму. Згадаємо, наприклад, що в реалістичній повісті Н. Гоголя «Шинель» є присутньою яскравий романтично-фантастичний елемент - поява примари Акакія Акакиевича Башмачкина. А в романі Ч. Диккенса «Пригоди Олівера Твиста» образ старого бандита Фейгина є своєрідним уособленням загадкових потойбічних сил зла або навіть самого сатани (наприклад, «зморшкувате потворне обличчя його придбаває воістину сатанинське вираження», а «хитрий, жадібний вираз його обличчя був достовірно ніби у диявола»).
Подібну манеру персоніфікації містичних сил англійський письменник-реаліст успадкував безпосередньо від романтиків. І на додаток реалісти не змогли б так переконливо і точно описувати час і місце дії своїх творів, якби не запозичили у романтиків розробки історизму і відтворення місцевого колориту. Адже для реалістів, як і для романтиків, принципово важливими залишилися, з одного боку, правдоподібність і точність деталей, а з іншої - достовірність «обличчя епохи» в цілому. Як говорилося, реалісти приділяли велику увагу дослідженню ролі природно-історичного середовища і спадковості у формуванні і розвитку людини і суспільства.
Тому в реалістичному творі характер, вчинки та і, врешті-решт, доля персонажа були чітко мотивовані, обумовлені (науковці говорять «детерміновані») його походженням, освітою, професією, довкола друзів, умовами життя і, що дуже важливо, - конкретною історичною ситуацією, в якій він живе. І тут письменникам-реалістам знадобився художній досвід романтиків відносно відтворення колориту конкретних націй або епох (згадаємо майстерність «шотландського чарівника» В. Скотта в зображенні колориту cредневековой Англії в історичному романі «Айвенго»).
В той же час історизм реалістів істотно відрізнявся від романтичного. У романтиків він був значною мірою як би «антикварно-декоративним». В той же час історизм реалістичних творів був «прагматично», научнее, оскільки він повинен був сприяти глибокому дослідженню історичних коренів і першоджерел певних громадських явищ. Десь з середини ХІХ ст. реалісти почали все активніше заявляти про свої розбіжності з традиціями романтизму. Проте всупереч тому реалізм ніколи повністю не відкидав заділ романтизму. Наприклад, якщо письменників-реалістів не влаштовувала романтична ідеалізація художнього образу або наявності в творах романтиків «двох світів» (згадаємо світ філістерів і світ ентузіастів у Гофмана), то улюблене романтиками зображення постійної змінності світу реалізм не лише запозичив, а і істотно поглибив.
Передусім, якщо романтизм абсолютизував творчу уяву письменника, то реалізм робив акцент на дослідженні і поясненні явищ реальному життю. Як і в епоху Просвітництва, зростає питома вага не естетичною або гедоністичною, а пізнавальною (когнітивною) і виховною (дидактичною) функцій мистецтва. Письменники-реалісти прагнули до «художнього аналізу сучасного суспільства, розкриттю тих невидимих основ його, які від нього ж самого приховані звичкою і неусвідомленістю» (В. Белинский). Психологізм літературного твору - це зображення письменником внутрішнього світу героїв: повне, проникливе і скрупульозне зображення їх почуттів, емоцій, думок і переживань, акцентування уваги на тонкому аналізі психології людини. Психологізм в різній мірі властивий творам різних епох, але в епоху реалізму він мав свої особливості.
Так, Стендаль, зображуючи конфлікт непокірного героя з громадським порядком, сміливо поглиблюється в «життя пристрастей» свого персонажа. Саме Стендаль зробив психологічний аналіз своєрідною «нормою» літературної творчості письменників-реалістів. В той же час Бальзак мотивує психологію своїх героїв переважно впливом громадських законів і моралі. Ближче до епохи раннього модернізму психологізм літературних творів трохи змінюється: психологія героя мотивується переважно не соціальними обставинами, а ірраціонально-фізіологічними чинниками (романи братів Гонкур, Э. Золя).
Зокрема, в реалістичних творах вирішуються гострі соціальні проблеми, скажімо, критикується політика уряду Великобританії відносно змісту бідних сиріт в жахливих умовах робочих будинків (Ч. Диккенс, «Пригоди Олівера Твиста») або неможливість талановитого плебея зробити кар'єру і реалізувати себе в строго регламентованому клановому французькому суспільстві епохи Реставрації (Стендаль. «Червоне і чорне»).
Так, головний герой згаданого твору Жульєн Сорель сміливо кидає своїм суддям звинувачення в тому, що вони судять його зовсім не за постріли в пані де Реналь, а за те, що він, плебей-вискочка, зважився «видряпатися вгору», пробитися до вищого світу. Отже, художня література стала соціальною, а особливу увагу письменники-реалісти приділяли зображенню людини в суспільстві: середовище «ліпить характер людини», як скульптор своє творіння з глини або гіпсу. Проте є тут і зворотний зв'язок, оскільки і людина, у свою чергу, створює це суспільство.
Він здатний брати свідому участь в його змінах. Письменники-реалісти (як і романтики) прагнули відтворити внутрішній світ персонажа. Адже без дослідження прихованих «пружин», які змушують людину діяти саме так, а не інакше, його вчинки неможливо ні мотивувати, ні пояснити, а реалісти якраз і прагнули до цього. З одного боку, в людську душу нібито і не заглянеш, а з іншої - без знання її найтаємніших глибин і куточків неможливо мотивувати вчинки, характер і долю персонажа.
Реалісти і намагалися зображувати внутрішній світ своїх героїв, «освітити їх душі, усебічно їх досліджувати, проникнути в усі їх тайники, розглянути їх під мікроскопом» (Кнут Гамсун), прояснити їх душі зсередини ніби «чарівною лампою» (І. Франко), для чого вони повинні були самі ніби «перевтілюватися» у своїх персонажів. Саме у цьому прагненні літератури реалізму до «життєздатності» знаходяться витоки її знаменитого психологізму, який істотно відрізняється від романтичного. Дар проникнення письменників-реалістів в психіку персонажів іноді граничить з ясновидінням.
Тут були використані відкриття і знахідки романтизму відносно відтворення щонайтонших поривів душі героя, зокрема - її розбіжностей, які так притягали романтиків з їх тягою до «поетики контрастів». Проте реалісти зробили в цьому напрямі новий істотний крок, хоча їх іноді і докоряли, що їх психологізм був дуже «розумовим», раціоналістичним («рациоцентричным»). Цей специфічний психологізм реалістичної літератури полягає в якісно новому рівні зображення внутрішнього світу людини і майстерності психологічного аналізу, в глибокому розкритті складності і непередбачуваності людських реакцій на дійсність, мотивів і причин людської поведінки. «Літературний психологізм розпочинається з розбіжностей, з неможливістю спрогнозувати поведінку героя.

Стендаль і романтизм

Стендаль був активним учасником романтичного руху й борцем за створення «нового мистецтва» у Франції. Відомий критик Ш. де Сент-Бев назвав його «гусаром романтизму», маючи на увазі те, що в тогочасній воєнній тактиці гусарські полки були передовими загонами війська, які зав'язували бої. Сам митець, як і його молодший друг та однодумець П. Меріме, вважав себе «справжнім романтиком». На це дійсно були підстави, адже обидва письменники дотримувалися у своїй творчості деяких принципів романтизму.

Так, переконаність Стендаля в тому, що предметом мистецтва сучасності має бути духовне й емоційне життя людини, вписується в загальну стратегію романтизму, який сконцентрував мистецьку увагу на внутрішньому світі особистості, відкрив «суб'єктивну людину» в її глибині, складності й неоднозначності. Ці тенденції, притаманні також творчості Стендаля, найбільш повно й інтенсивно втілилися в його вершинних романах «Червоне і чорне» та «Пармський монастир». Іншим принципово важливим аспектом естетико-художньої програми письменника, що вводить її в загальне річище романтизму, є надання переваги вираженню над зображенням, що в широкому розумінні означало відхід від «наслідувальних» художніх систем попередніх епох. —Я^сР

Гравюра ХІХ ст. Стендаль, А. де Віньї, В. Гумбольдт, Ф. Жерар, П. Меріме, Дж. Россіні (зліва направо)

Знайомство Стендаля з романтизмом відбулося в перший італійський період його життя і творчості (1814-1821), коли він самовизначився як митець. В Італії письменник спілкується з молодими італійськими романтиками і повідомляє друзям, що «в Мілані відбувається запекла боротьба між романтиками й класиками... Я - шалений романтик, тобто я за Шекспіра й проти Расіна, за Байрона й проти Буало». Варто зазначити, що італійський романтизм виявився особливо близьким Стендалю і справив на його творчість значний вплив.

Повернувшись до Франції 1821 р., Стендаль активно включається в літературну боротьбу. У 1823 і 1825 рр. він видає двома брошурами літературний маніфест «Расін і Шекспір», у якому піддає беззастережній критиці класицизм і виступає палким поборником романтизму. Щоправда, у поняття «романтизм» Стендаль вкладав зміст, який в істотних моментах не збігався з загальноприйнятим у французьких романтиків. Письменник називав його, як це прийнято в італійців і англійців, «романтицизмом», щоб відмежувати від консервативних містичних течій, поширених у французькому романтизмі. Романтизм для Стендаля - це передусім мистецтво сучасності, що виражає її зміст і дух, тимчасом як класицизм - це мистецтво минулого, «маркізів XVII ст. у розшитих камзолах». «Романтизм, - пише він, - це мистецтво давати народам такі літературні твори, які при сучасному стані їхніх звичаїв та вірувань можуть принести їм найбільшу насолоду. Класицизм, навпаки, пропонує їм літературу, яка приносила найбільшу насолоду їхнім прадідам».

Щоб бути романтиком, твердив Стендаль, треба бути сміливим, власне, треба бути новатором, відкривати нові шляхи в мистецтві, вміти ризикувати, знаходити нові засоби й форми висловлення - на відміну від обережного класициста, котрий ні на крок не відступає від непорушних правил і авторитетних настанов. Письменник рішуче заперечував існування незмінних для всіх часів і народів ідеалів та взірців мистецтва, тобто його позачасових канонів, заявляючи, що «існує стільки ідеалів прекрасного, скільки різних форм носа і різних характерів».

Рух Стендаля до реалізму

Відхиляючи класицистичні канони, Стендаль разом з тим визнавав існування «залізних законів» реальності й необхідність їх пізнання митцем. Він проголошував: «Необхідно, щоб уява засвоїла залізні закони реального світу і, відповідно, коригувалася ними». Це виводило його за межі романтизму, для якого уява була і засобом пізнання світу, і художньою реалізацією цього пізнання. Стендаль вважав, що уява має спиратися на осягнення законів реальності, на спостереження й аналіз, виявляв інтерес і до «наукових методів», зокрема фізіології та психології, а це вже ті риси й тенденції, якими характеризувався реалізм, що розвивався в першій половині XIX ст. На відміну від романтиків, письменники-реалісти (аж ніяк не заперечуючи ролі й значення уяви у творчому процесі) обрали шлях спостереження й вивчення життєвої конкретики.

Звісно, існували об'єктивні передумови й імпульси, які спрямовували Стендаля на шлях до реалізму. Проте вектор його творчого розвитку (як і інших письменників) не слід мотивувати виключно суспільно-історичними обставинами й закономірностями літературного процесу. Не менш важлива роль тут належить індивідуальному чиннику, особистості письменника. Навіть найреалістичніші твори є не лише відображенням дійсності, а й самовираженням особистості митця - його свідомості, світовідчуття, ментальності, темпераменту, підсвідомості тощо. Зрозуміло, що й спрямування творчого розвитку письменника великою мірою залежить від його особистості.

Незважаючи на те, що життя Стендаля, принаймні перша його половина, було досить бурхливим і часом навіть драматичним, з точки зору зовнішніх виявів цього письменника навряд чи можна назвати яскравою особистістю, адже він не був надто діяльним і самовідданим у громадсько-політичних справах, не мав схильності жертвувати всім заради ідеалів. Утім, за словами одного з найкращих стендалезнавців Б. Реїзова, «протягом усього життя безперервно і за будь-яких умов...» митець «роздумував над великими проблемами буття, про щастя, про мистецтво, про людину й суспільство, про долю націй та про розум і розглядав ці питання всебічно, з різних, іноді несподіваних точок зору. У цьому, якщо хочете, й полягає героїзм цього звичайного життя, котрий не помічався самим Стендалем».

Варто додати, що Стендаль нічого не хотів приймати на віру, прагнучи до всього дійти власним розумом. Надзвичайно спостережливий, він одразу піддавав спостережене неупередженому аналізу й висловлював судження, які досить часто були незрозумілими сучасникам. Отже, і розумовий склад, і індивідуальні нахили письменника відповідали новому, реалістичному, напряму, що формувався в тогочасній літературі. Стендаль був наділений сильною уявою, але прагнув тримати її в рамках, які сам же й встановлював (тут давалася взнаки класицистична традиція). Разом з тим у процесі творчості він забував про обмеження, даючи волю уяві. Так у постійному поєднанні протилежних прагнень народжувалися його твори, зокрема такі шедеври, як романи «Червоне і чорне» та «Пармський монастир».

То ким же зрештою був Стендаль - романтиком чи реалістом? Вочевидь, єдиною слушною відповіддю може бути така: і романтиком, і реалістом. Ці два напрями поєднувалися в його творчості, трансформуючись у неповторний індивідуальний стиль, якому неможливо відмовити в цілісності й органічності. Разом з тим треба визнати, що реалістична основа у творчій еволюції письменника набувала провідного змісту й значення.

Перший художній твір Стендаля, роман «Арманс», вийшов друком 1827 р., за часів загального захоплення історичним романом, яке у Франції припало на 20-ті роки XIX ст. Це був роман про сучасність, більше того, -про сьогодення, що наголошувалося і в підзаголовку: «Сцени із життя одного паризького салону 1827 р.». Однак слід зауважити, що наведений підзаголовок відбиває лише одну з двох основних тем твору, яку можна визначити як соціально-побутову. Другою психологічною темою роману є історія любові двох молодих людей, але любові неможливої. І неможливої не тому, що перед закоханими постають непоборні соціальні чи сімейні перепони, а з причин фізіологічних. «Арманс» - це любовно-психологічний роман нового типу, побудований на фізіологічній колізії любовної драми, що, як і глибокі соціологічні аналізи, не було сприйнято тогочасними читачами й критиками.

Роман «ЛюсьєнЛевен» Стендаль писав уже після Липневої революції, в 1834-1835 рр., коли французьке дворянство було відсунуте в тінь і до влади прийшли активні й цинічні ділки, для яких темні афери й брудні політичні інтриги були рідною стихією. Беззастережне панування меркантильних інтересів, корумпованість чиновників, голодні робітники й поодинокі ентузіасти-інтелігенти, що теж потерпають від злиднів, - таким постало перед письменником суспільство після «славних липневих днів». І Стендаль поставив собі за мету змалювати його якомога достовірніше, у стилі, що найбільшою мірою вписується в контекст реалістичної літератури XIX ст.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ СТУДЕНТІВ

Так як Стендаль – письменник-новатор, ми вирішили створити літературний твір: жанр – лірика, вид – секан. Що таке сенкан, ілюструємо допоміжним поясненням.

Примітка. Сенкан (п’ятирядок) – походить від фр. слова «п’ять».

Сенкан – це вірш, який складається з п’яти ріядків, який синтезує інформацію та факти у стисле висловлювання, яке описує чи відзеркалює тему. При складанні сенканів необхідно дотримуватись таких правил:

1. Перший рядок має містити слово, яке позначає тему (іменник).

2. Другий рядок – це опис теми, який складається з двох слів (прикметники).

3. Третій рядок називає дію, пов’язану з темою, і складається з трьох слів (дієслова).

4. Четвертий рядок є фразою, яка складається з чотирьох слів і висловлює ставлення до теми, почуття з приводу обговорюваного.

5. П’ятий рядок складається із одного слова – синоніма від першого слова, у якому висловлюється сутність теми, підсумок висловлювання.

Наприклад:

Вулкан,

Червоний, гарячий,

Вирує, палахкотить, гуркоче.

Душа здригається від жаху.

Пекло.

Клас поділяється на чотири групи. Кожна з груп отримала попереднє домашнє завдання.

Завдання для групи № 1:

Що можна сказати про жителів Вер’єра, Безансона, Парижа?

Завдання для групи № 2:

Який був основний чинник, що визначав життєву позицію людини?

Завдання для групи № 3:

Які цінності були пріоритетними для людини?

Завдання для групи № 4:

Якою ціною люди займали достойне місце в суспільстві?

(Повідомлення екскурсоводів:

Вер’єр. «Містечко Вер’єр, здається наймальовничіше у Франш-Конте. Його біленькі будиночки з гостроверхими черепичними дахами розкидані по узгір’ю, де з кожного видолинка здіймаються густолисті каштани».

«Милуючись тим краєвидом, парижанин забуває руйнівну атмосферу дрібних грошових інтересів, у якій він уже починав задихатися».

«Давати прибуток – ось що керує усім у цьому містечу, яке видалося вам таким гарним».

«Після падіння Наполеона в провінційних звичаях не допускається ніякої галантності. Кожен боїться вртатити посаду: негідники шукають підтримки конгрегації, і лицемірство розквітло навіть серед лібералів».

«Там завжди й в усьому відчувається страх схибити, якесь безперервне змагання між розкошами й злиднями».

Париж. «В Парижі з делікатності сміються тільки за вашою спиною, але ви завжди для всіх чужий».

«Отже, я тепер у самому центрі інтриг і лицемірства?»

«Ніколи мода і краса у цьому місті не були так далекі одна від одної».

«Ці чудові паризькі правила гарного тону зіпсували все, навіть кохання».

Безансон. «Безансон не тільки одне з найкрасивіших міст Франції, в ньому можна зустріти багато благородних і розумних людей».

«...в Безансоні чимало негідників».

Можливі відповіді груп учнів:

1. В усіх представлених містах було багато благородних людей, але було і багато негідників.

2. Основним чинником, який визначав свідомість людини, були гроші.

3. У вічній гонитві за грішми та високим суспільним становищем люди забули про красу, вічні моральні цінності людей.

4. У суспільстві люди займали високе місце ціною хитрощів, підлабузництва та лицемірства)

1. Розкрийте зміст висловлювання Стендаля: «Час має свій колір», який ми взяли за епіграф до сьогоднішнього уроку.

2. Розкрийте значення підзаголовка «Хроніка ХІХ століття».

Можливий варіант учнівських відповідей.

Кожен історичний час має свої особливості розвитку, тобто свій колір, який проявляється в законах суспільного життя, протиріччях розвитку суспільства, революціях, режимах, реставраціях і т.д.

З простої кримінальної хроніки Стендаль зробив справжню «хроніку ХІХ століття». У романі змальовані всі основні групи французького суспільства тих часів: провінційні міста Вер’єр і Безансон, столиця Франції – Париж, нова буржуазія, стара аристократія, великий світ і політика. У творі можна знайти історичні екскурси, що характеризують атмосферу післянаполеонівської Франції. У ньому часом навіть під справжніми іменами виведено низку історичних персонажів, використано чимало документальних фактів із практики боротьби тогочасних політичних партій.

Конкретні ознаки суспільного життя Франції ХІХ ст. з його гострими соціальними суперчностями, внутрішній світ людини, народженої тим часом, цікавили письменника.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: