Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Лабораторна діагностика гельмінтозів. Овоскопія, лярвоскопія, гельмінтоскопія.




Медична гельмінтологія – наука про паразитичних червів –гельмінтів, які є збудниками захворювань гельмінтозів.

Гельмінтози поділяються на трематодози, збудниками яких є сисуни, цестодози – викликані стьожаками, нематодози – круглими червами.
Лабораторна діагностика буває різною, залежно від особливостей гельмінтів. Застосовуються серологічні реакції, дослідження фекалій, харкотиння, дуоденального вмісту на присутність яєць, личинок, або ж дорослих особин чи їх фрагментів.
• Овоскопія – дослідження препарату хворого на вміст у ньому яєць гельмінта. Цей метод застосовують при діагностуванні фасціольозу (печінковий сисун), дикроцеліозу (ланцетоподібний сисун), опістрохозу (котячий сисун, овоскопія фекалій і дуоденального вмісту), шистосомозу (шистосома кров'яна, овоскопія сечі),парагонімозу (легеневий сисун, овоскопія харкотиння і фекалій), дифілоботріозу (стьожак широкий), аскаридозу (аскарида людська), ентеробіозу (гострик, овоскопія зішкрібка з перианальних складок), трихоцефальозу (волосоголовець), анкілостомозу (кривоголовка, овоскопія дуоденального вмісту і фекалій), гіменолепідозі (ціп'як карликовий, овоскопія свіжих фекалій).
• Лярвоскопія – дослідження препарату на наявність личинок. Її застосовують при підозрі на
аскаридоз (лярвоскопія харкотиння), стронголоїдоз (вугриця кишкова, лярвоскопія фекалій), трихінельоз (трихінела) лярвоскопія м'язів).
• Гельмінтоскопія – метод виявлення у препараті фрагментів дорослої особи або ж цілої особи гельмінта. Застосовують при підозрі на теніоз (ціп'як озброєний), теніаринхоз (ціп'як неозброєний), дифілоботріоз (широкий стьожак).

108. Тип Членистоногі.
Тип Членистоногі (Arthropoda) поєднує тварин, для яких характерні білатеральна симетрія, гетерономна сегментація тіла, змішана порожнина тіла, членисті кінцівки, зовнішній хітиновий покрив, поперечносмугаста мускулатура. Тіло складається із голови, грудей і черевця, голова і груди можуть зливатися з утворенням головогрудей.

Травна система складається із трьох відділів. Органи дихання представлені зябрами, листкоподібними легенями або системою трахей. Кровоносна система незамкнута, є серце, розташоване на спинному боці. Органи виділення - мальпігієві судини або коксальні залози (видозмінені метанефридії). Нервова система представлена надглотковим і підглотковим вузлами, з'єднаними в кільце, і черевним нервовим ланцюжком. Надглотковий вузол великий, складається із переднього, середнього і заднього відділів, його часто називають головним мозком.

Роздільностатеві, виражений статевий диморфізм. Розвиток як прямий, так і непрямий.

До типу Членистоногі відносяться класи Ракоподібні (Crustacea), Павукоподібні (Arachnoideа), Комахи (Insecta).

Для представників класу Павукоподібні характерний поділ тіла на головогруди і черевце з різним ступенем сегментації. Головогруди мають видозмінені в ротовий апарат кінцівки (хеліцери і педипальпи) для захоплення й утримання їжі і чотири пари ходильних ніг, черевце кінцівок не має. Клас павукоподібних поєднує кілька ланок, серед яких найбільше медичне значення мають ряди павуків (Аsаnеі), кліщів (Асаsіnа), скорпіонів (Scorpiones).

Епідеміологічне і санітарно-гігієнічне значення мають два класи паразитичних членистоногих: комахи і павукоподібні. Павукоподібним і комахам властиві різні форми паразитизму.

Розрізняють постійних паразитів людини (наприклад, воші) і тимчасових паразитів, які живляться кров'ю тільки на певних фазах розвитку (наприклад, клопи, кліщі), або тільки в одній фазі (наприклад, блохи, комарі, кровосисні мухи та ін.); облігатних і факультативних або випадкових паразитів, активно нападаючих і підстерігаючих кровососів тощо.

Павукоподібні і комахи містять сильні алергени, здатні викликати сенсибілізацію організму людини.

Комахи переносять практично всі групи збудників хвороб людини - віруси, рикетсії, бактерії, спірохети, джгутиконосні, споровики, філярії та ін. Крім того, при укусі кровосисні комахи вводять слину, яка містить токсичні для людини речовини. При масовому нападі кровососів у людей можуть виникати лихоманкові стани. Інвазії комах у тілі людини спричиняють міази - розмноження личинок в ранах і виразках, на слизових оболонках тощо.

Значення членистоногих як переносників збудників хвороб людини і тварин більше, ніж їх роль як паразитів. Шкода, нанесена цими хворобами людству, величезна. Епідемії чуми, висипного тифу спустошували цілі країни. На малярію і в наші дні хворіють сотні мільйонів людей.

Хвороби, які передаються через переносників-членистоногих, називаються трансмісійними (наприклад, малярія, лейшманіози, кліщовий енцефаліт та ін.)

109. Молюски, ракоподібні – проміжні хазяї гельмінтів.
Усі гельмінти поділяються на біогельмінтів та геогельмінтів.
Геогельмінти - розвиваються прямим шляхом без проміжних хазяїнів. Яйця цих гельмінтів дозрівають переважно у ґрунті, а зараження людини відбувається при проковтуванні інвазійних яєць із розвинутими личинками або шляхом активного проникнення личинок через шкіру. Людина, що інвазована цими гельмінтами не може бути безпосереднім джерелом зараження оточуючих при контакті.

Біогельмінти - розвиваються за участі одного або двох проміжних хазяїнів. Зараження людини здійснюється при вживанні в їжу проміжних хазяїнів, що містять личинки або іншими шляхами. До біогельмінтів відносяться всі сисуни, стьожкові гельмінти і деякі нематоди (трихінела, ришта, філярії). Особливе місце серед біогельмінтів займає карликовий ціп’як, розвиток якого може відбуватися з проміжним господарем – членистоногим і прямим шляхом (звичайний шлях передачі). Тому хворий на гіменолепідоз є джерелом зараження при контакті з оточуючими.
Для печінкового сисуна проміжним господарем є молюск ставковик, для ланцетоподібного сисуна – молюски Zebrina i Helicela. У сисуна котячого проміжним господарем виступає молюск бітинія. Прісноводні молюски є проміжними господарями у шистосом. Також молюски є проміжними господарями легеневого сисуна, ще його проміжним господарем є раки та краби. У широкого стьожка проміжним господарем є рачок – циклоп.

110. Кліщі – збудники захворювань людини.
Коростяний свербун - збудник скабієсу (корости).

Тіло кліща широкоовальне, самка довжиною 0,3 мм, самець - 0,2 мм. Спинний бік опуклий, у середній частині знаходяться численні трикутні лусочки і кілька пар шпичкоподібних щетинок. Ніжки короткі, закінчуються присосками або волосками. Очі відсутні. Ротовий апарат гризучого типу. Дихання здійснюється усією поверхнею тіла.

Зараження відбувається при контакті з хворим, через постільну білизну, предмети побуту.

Локалізація: епідерміс, уражаються переважно ділянки тіла з ніжною, тонкою шкірою: міжпальцеві складки, згинальні поверхні кінцівок, пахвові западини, живіт, промежина. Виживає за межами тіла хазяїна при температурі 8-14 оС до 3-х тижнів, при температурі 18-20 °С - 2-3 дні. Потрапивши на шкіру, самки пробуравлюють ходи довжиною 2-3 мм на добу, в яких відкладають 20-30 яєць впродовж життя. Розвиток непрямий (яйце, личинка, дві стадії німфи), відбувається протягом 9-14 днів. Живляться клітинами епідермісу. Тривалість життя - до 2-х місяців.

 

Залозник вугровий - збудник демодекозу (залозна короста).

Червоподібної форми, самка довжиною близько 0,4 мм, самець - 0,3 мм. Спинний щиток покриває передню частину спинки, за ним тіло, що має поперечну посмугованість. Ноги короткі, лапки з двома кігтиками.

Життєвий цикл. Зараження відбувається контактним шляхом від хворої людини.

Локалізація: у порожнинах і протоках сальних залоз на обличчі і верхній частині грудей, волосяних сумках брів і вій. Відрізняється високою плідністю. Розвиток непрямий (яйце —> личинка —> дві німфальні стадії —> статевозріла особина), займає близько 25 днів. Личинки дуже дрібні, з трьома парами горбків замість ніг.


111. Кліщі – переносники збудників захворювань людини.
Іксодові кліщі: кліщ собачий (Ixodes ricinus), кліщ тайговий (І. persulcatus)

Географічне поширення: лісова, лісостепова і степова зони.

Морфологія. Довжина тіла голодних кліщів до 6 - 8 мм, сита самка може досягати 2-3 см у довжину. Тіло (ідіосома) овальної форми, несегментоване. Хоботок (гнатосома) складається із основи, пари хеліцер, непарної зазубленої пластинки - гіпостому і чотиричленних пальп, за допомогою яких вони вибирають місця присмоктування.

Значення:

- тимчасові ектопаразити людини і тварин. При кровоссанні вводять хоботок глибоко в шкіру хазяїна, упорскуючи слину. Це викликає механічне ураження глибоких шарів шкіри, зруйнування стінок капілярів, що призводить до розвитку запальної реакції;

- переносники збудників інфекційних захворювань.
• Тайговий кліщ - переносник збудника тайгового кліщового енцефаліту. Внаслідок широкого кола хазяїнів-живителів і можливості трансфазової і трансоваріальної передачі збудника забезпечується циркуляція вірусу в природних осередках хвороби.
Собачий кліщ - переносник збудників туляремії, весняно-літнього енцефаліту, шотландського енцефаліту, омської геморагічної лихоманки.
• Степовий кліщ переносить бактерії бруцельозу, висипного тифу, туляремії.
• Селищний кліщ переносить поворотний тиф.

 

112. Клас Комахи.
Комахи — найрізноманітніший, численний і високоорганізований клас членистоногих. Число видів, що входять у нього, пе­ревищує 750 тис. Клас включає 30 рядів. Комахи пристосувалися практично до всіх умов життя. Одна з характерних рис комах — наявність літального апа­рату. Крила є складками стінки тіла й пронизані жилками, все­редині яких проходять трахеї та нерви. Тіло та кінцівки тварин мають хітинізований покрив — ку­тикулу, який є зовнішнім скелетом і до якого прикріпляється рухова мускулатура. Нервова система складається з головного мозку і черевного нервового ланцюжка. Органи чуття комах надзвичайно різноманітні та сприяють найтоншим пристосуванням до різноманітних умов середовища. Органи дихання представлені трахеями, які починаються отворами — дихальцями, через які повітря поступає в трахеї по їх розгалуженнях — в окремі клітини. Кровоносна система незамкнена. Будова кровоносної системи дуже спрощена внаслідок розвитку трахейної системи. Видільна система представлена тонкими трубчастими сліпи­ми виростами кишечнику — мальпігієвими судинами. Розмноження у комах стате­ве.
Медичне значення серед класу комахи мають мухи, комарі, блохи, воші, москіти.

113. Мухи, таргани.
• Муха кімнатна (Мusca domestica). Досить велика комаха сіро-бурого кольору. На спинній стороні грудей є чотири темні поздовжні смужки. Все тіло й кінцівки густо опушені волосками. Ротовий апарат - лижучо-сисний, нижня губа перетворена на хоботок, має на кінцях дві великі присисні подушечки - ротові лопаті. Кімнатні мухи становлять найбільшу небезпеку як розповсюджувачі кишкових інфекцій. Вони здатні поширювати збудників дизентерії, поліомієліту, гепатиту А, харчових токсикоін- фекцій, черевного тифу тощо.
• Жигалка осіння (Stomoxys саlсitrans). Тіло жигалки осінньої 5-6 мм завдовжки. За своїм зовнішнім виглядом вона нагадує кімнатну муху. Але, на відміну від останньої, має твердий, довгий хоботок, яким проколює шкіру тварин і людини й живиться кров'ю. Колір її тіла сірий. На спинці є темні смужки в ділянці грудей і темні плями в ділянці черевця. Мухи нападають переважно на велику рогату худобу і коней у хлівах і конюшнях. Якщо місця їхнього виплоду розташовані поблизу житла людини, тоді мухи залітають у нього й нападають на людину. Осінні мухи-жигалки можуть бути механічними переносниками збудників туляремії, сибірки, стафілокока тощо.
• Муха вольфартова (Wohlfahrtia magnifica). Муха завдовжки 10-13 мм, світло-сірого кольору. На голові темні смужки. На спинному боці грудей є три поздовжні темні смужки. Черевце яйцеподібної форми, на ньому посередині нерівна темна смуга і по боках від неї - чорні плями. Ноги темніші від тулуба. Муха вольфартова є збудником міазу - хвороби, яка викликається проникненням личинок у тканини людей і тварин.

Зараження людини личинками мухи вольфартової відбувається головним чином під час сну.

• Муха цеце (Glossina palpalis) Розміри мухи від 10 до 13,5 мм. Характерною особливістю є дві великі темні плями на спинній частині грудей. Мухи цеце - специфічні переносники трипаносом (Trypanosoma brucei gambiense), які є збудниками африканського трипаносомозу.

Одним із найбільш давніх рядів комах є ряд Тарганові (Blattoidea), що поєднує близько 3500 видів.

До синантропних видів відносяться чорний тарган (Blatta orientalis) і рудий тарган (Blattella germanica).

Тарган чорний (Blatta orientalis), статевозрілий самець. Тарган рудий (Blattella germanica), статевозрілий самець.

Географічне поширення. Повсюдно, у житлах людини й опалюваних приміщеннях. Чорний тарган у теплому кліматі зустрічається і поза житлом людини.

Медичне значення. Таргани є механічними переносниками кишкових інфекцій, переносять цисти найпростіших і яйця гельмінтів.

Можуть обгризати шкірний епітелій сплячої людини Боротьба з тарганами полягає у застосуваванні інсектицидів, механічних пасток.

 

114. Комарі, гнус.
Комарі - комахи ряду двокрилих (Diptera), багато із них є кровососами і переносниками збудників інфекційних захворювань. Найбільше медичне значення мають комарі роду Anopheles, Aedes, Culex. Статевозріла особина має тонке тіло, дві пари крил і булавоподібні дзижчальця. Відрізняються наявністю тонкого хоботка довжиною близько третини або половини тіла. У самок ротовий апарат - колючо-сисного, у самців - сисного типу. Личинка червоподібна, тіло складається із голови, сегментованих грудей і черевця, має волоски, щетинки. Колір змінюється від зеленого до чорного.
Лялечка у формі коми, тіло складається із таких відділів: голова, груди, черевце. Рухомі, не живляться.

Розвиток з повним метаморфозом, для дозрівання і відкладання яєць необхідна кров. Медичне значення:

- слина комарів, що впорскується у шкіру при кровоссанні, викликає болісні відчуття і місцеве запалення;

- комарі роду Anopheles є остаточними хазяїнами і переносниками збудника малярії, проміжними хазяїнами і переносниками збудників філяріозу.

- Aedes переносять збудників жовтої лихоманки, лихоманки денге, японського енцефаліту, лімфоцитарного хоріоменінгіту, туляремії, сибірки.

- Сuіех передають збудників японського енцефаліту, філяріозу.

 

Гнус - сукупність кровосисних комах ряду Двокрилі. Москіти, мокреці, мошки, комарі, ґедзі -літаючі кровосисні комахи, компоненти гнусу. Москіти (рід Phlebotomus) -

належать до родини Метелівкові (Psychodidae). Медичне значення мають тільки москіти роду Phlebotomus.

Москіти - дрібні (від 1,3 до 3,5 мм завдовжки) кровосисні комахи. Голова, тіло і крила густо вкриті жовтуватими або коричнево-сірими волосками
Медичне значення. Москіти - настирливі кровососи, їх численні укуси болючі, викликають сильний свербіж, утворення папул на шкірі, іноді пухирців на місцях укусу, печіння. Люди втрачають апетит, сон, у деяких підвищується температура, спостерігається гарячковий стан, загальна розбитість тощо.

115. Воші.
Воші - постійні ектопаразити ссавців і людини.

У людини паразитують три види вошей:

- воша головна (Pediculus humanus capitis),

- воша одежна (Pediculus humanus corporis) (воші роду Pediculus)

- воша лобкова (Phthirus pubis) (рід Phthirus)

Статевозріла особина овальної або ромбоподібної форми, тіло безкриле, сплющене в спинно-черевному напрямку. Забарвлення залежить від кількості і давнини випитої крові. Одежна воша - світло-сірого кольору, найбільша (самка 2,2-4,7 мм, самець 2,1-3,7 мм довжиною). Відмінні риси від головної воші - відносно тонкі і довгі вусики і згладжені, без глибоких вирізок, краї сегментів черевця.

 

Головна воша - світло-сіра, з темними пігментованими плямами з боків черевця і грудей. Розмір самки 2-4 мм, самця - 2-3 мм. Вусики відносно товсті і короткі, сегменти черевця відділені глибокими вирізками.

 

Лобкова воша - найменша (самка до 1,5 мм, самець - 1,0 мм), тіло коротке, трапецієподібної форми. Немає чіткого поділу на груди і черевце.

Воші є переносниками збудників висипного і вошивого поворотного тифів, окопної волинської лихоманки. Збудник висипного тифу (рикетсія Провачека) знаходиться в кишківнику вошей, куди потрапляє з кров'ю хворого. Розвиток збудника в організмі воші триває 4-7 днів, надалі вона здатна поширювати захворювання. Зараження людини відбувається при втиранні фекалій воші у місце укусу.

Збудник вошивого поворотного тифу (спірохета Обермеєра) знаходиться в гемолімфі воші, куди потрапляє із кишківника воші під час живлення на хворому. Достатня для зараження людини кількість спірохет з'являється з 5-6-го днів, максимальна кількість з 8-10 по 19-21 день після зараження воші. Зараження людини відбувається при роздавлюванні воші й втиранні гемолімфи в кров під час розчухування місця укусу.

Трансоваріальна передача збудників висипнного і поворотного тифів не описана.

Лобкова воша - збудник фтіріозу; збудників інфекційних хвороб не переносить.


116. Блохи. Клопи.
Блохи - дрібні безкрилі кровосисні комахи. Статевозріла особина довжиною 0,6-5,0 мм. Тіло безкриле, стиснуте з боків, складається із голови, грудей, черевця. Голова заокруглена спереду, має пару простих очей і вусиків. Ротовий апарат колючо-сисного типу. Груди складаються з трьох, а черевце із 10 сегментів, на тілі є зубці, щетинки, шпички. Із трьох пар ніг задня найдовша, призначена для стрибків. У самців черевце загнуте догори, має копулятивний апарат.
Яйця білі, овальні, довжиною 0,5 мм, покриті прозорою оболонкою.

Личинка червоподібна, безнога. Тіло складається із голови, грудей і черевця, покрите щетинками.

Лялечка нерухома, не живиться.

На земній кулі нараховують понад 1000 видів бліх, причому в країнах СНД - більше 300.

Найбільше епідеміологічне значення мають блохи, які трапляються в оточенні людини, а саме:

1) блоха людська, яка паразитує переважно на людині; часто зустрічається на домашніх та хижих тваринах, існує в помешканнях людини, виявляється повсюди; є переносником збудників чуми і лепри (прокази);

2) блоха щуряча - паразитує переважно на гризунах, зустрічається частіше в Середній Азії, має важливе значення в епідеміології чуми і щурячого рикетсіозу.

Блохи також є переносниками збудників (рикетсія Музера) ендемічного щурячого висипного тифу.
Клопи.
• Постільний клоп (Cimex lectularius) - тимчасовий ектопаразит людини. Тіло овальне, довжиною 4-5 мм, червоно-коричневого кольору, покрите волосками, сплющене в спинно-черевному напрямку. Ротовий апарат колючо-сисного типу, щупиків немає. Груди мають рудименти крил. З черевного боку третього грудного сегмента відкриваються отвори пахучих залоз, що обумовлюють специфічний запах клопів. Черевце в самок більш округле, у самців - вузьке. Медичне значення. Передачі збудників будь-яких інфекційних захворювань постільним клопом не встановлено. Слина постільного клопа містить отруйні речовини, що можуть викликати біль і подразнення в місці укусу, появу пухирів.
• Клоп поцілунковий (Triatoma infestans) - є переносником збудників хвороби Чагаса. Поцілункові клопи - великі крилаті комахи з витягнутою головою конічної форми. Ротовий апарат колючо-сисного типу. Живляться кров'ю, нападають на диких і домашніх тварини. Людей кусають переважно біля очей і в губи, на місці переходу шкіри в слизову оболонку (звідси назва "поцілунковий" клоп).

Медичне значення поцілункових клопів полягає в тому, що вони є проміжними хазяїнами і переносниками збудників американського трипаносомозу (хвороба Чагаса).

 

117. Синтетична теорія як сучасний етап розвитку теорії еволюції.
Еволюція органічного світу - процес історичного розвитку живої природи. Одним з основних положень еволюційної теорії є положення про те, що складні організми утворили­ ся від простих форм, які існували раніше, шляхом поступових змін пристосувального характеру і нагромадження в ряду поколінь. Цей процес супроводжувався зміною генетичного складу популяцій, виробленням адаптацій, виникненням одних і вими- ранням інших видів, перетвореннями біогеоценозів і біосфери. Еволюція в загальному - процес по­ ступовий, прогресивний, пристосувальний і незво- ротний. Результати еволюції - величезна різно­ манітність видів, пристосованість їх до середови­ ща існування і складність будови багатьох з них.
У природознавстві додарвінівського періоду па­ нував метафізичний світогляд, основу якого скла­ дала уява про абсолютну незмінність природи. По­ ходження всього існуючого наука пояснювала з по­ зицій креаціонізму - вчення про акт творіння.
У боротьбі з метафізичним світоглядом і креа­ ціонізмом у XVIII ст. сформувався трансформізм - учення про змінюваність видів і перетворення (трансформацію) одних форм в інші. Трансформізм був прогресивним ученням, мав матеріалістичну спрямованість, але не піднявся до розуміння роз­ витку природи як історичного процесу і розглядаєть­ ся як попередник еволюційних теорій, еволюціоніз­ му - вчення про історичний розвиток природи.
В основі еволюції, за Дарвіном. лежить взаємодія таких природних явищ: мінли­ вості, спадковості, боротьби за існування і при­родного добору. у. Природному добору належить роль вирішального фактора в еволюції. Концепція природного добору витримала перевірку часом і стала складовою синтетичної теорії еволюції.
У виникненні нового виду беруть участь як мутаційний процес, так і при­ ­одний добір у формі диференціального роз­ множення; крім поступового дивергентного спо­собу видоутворення через диференціацію виду, існують форми миттєвого видоутворення шля­хом мутацій і гібридизації (утворення аутополіплоідів і алополіплоїдів). Синтетична теорія еволюції побудована на основі синтезу дарвінізму, генетики та екології.
У природних популяціях відбувається му­ таційний процес; природні популяції насичені рецесивними мутаціями у гетерозиготному стані.
Частоту генів у малих популяціях можуть змінювати випадкові процеси (дрейф генів), генетико –автоматичні процеси.
елементарний ево­ люційний матеріал – мутації
Значення синтетичної теорії еволюції полягає у заміні типологічного мислення, за яким елементар­ ною одиницею еволюції вважалася особина (інди­ відуум), на популяційне, що ґрунтується на визнанні популяції як елементарної одиниці еволюції. Синте­ тична теорія еволюції показала неспроможність по­ передніх еволюційних теорій пояснити еволюційний процес дією лише одного еволюційного фактора. За цією теорією, еволюція є результатом взаємодії всіх елементарних еволюційних чинників при інтегруючій і спрямовуючій ролі природного добору.
Сучасний стан розвитку теорії еволюції харак­ теризується появою ряду теорій "недарвінової" еволюції, їх прихильники захищають положення про виникнення адаптацій стрибкоподібно (сальтаційно), про виникнення вищих таксонів внаслідок макромутацій, про вибухи мінливості.

118. Макро- та мікроеволюція. Популяція – елементарна одиниця еволюції.
Макроеволюція у біології — процес еволюції на рівні утворення нових біологічних видів та вищих таксонів (одиниць):родів, родин і аж до царств.
Мікроеволюцією називається еволюційний про­ цес, який відбувається всередині виду, веде до його диференціації і може завершитися утворенням ново­ го виду, тобто мікроеволюцією. Але найчастіше результатом мікроеволюції є утворення генетичного поліморфізму. За синтетичною теорією еволюції, популяція - елементарна одиниця еволюції. Елементарним ево­ люційним матеріалом є мутація. Видоутворення по­ чинається з елементарного еволюційного явища - стійкої і напрямленої зміни генетичного складу (ге­ нетичної конституції або генофонду) популяції. Популяція - це досить численна і тривало існу­ юча в природі сукупність особин певного виду, які впродовж тривалого часу (великої кількості поколінь) населяють визначену територію, всередині якої відбувається в тій або іншій мірі панміксія, відсутні помітні ізоляційні бар'єри, яка відокремлена від сусідніх сукупностей особин того ж виду певним ступенем добору, або різних форм територіальної чи біологічної ізоляції. Популяція є елементарною структурною одини­ цею еволюційного процесу. Це реальне природне явище, з яким пов'язане існування будь-яких живих організмів. Всередині популяції існує виняткова пан­міксія: схрещування особин, які походять з різних популяцій, - явище рідкісне, а тому обмін генетич­ ною інформацією між різними популяціями одного виду різко обмежений. Популяцією в орга­ нізмів, що розмножуються нестатевим шляхом, партеногенетично або самозаплідненням, необхід­ но вважати групу особин клону або чистої лінії, як займають певний ареал і відокремлені від таких же сукупностей особин простором з меншою числен­ ністю або відсутністю особин даного виду. Панміксія, в першу чергу, визначає єдність по­ пуляції як еволюційної одиниці. Проте ступінь панміксії може коливатися серед різних видів за­ лежно від характеру розмноження.


 

 

119. Популяційна структура людства. Деми, ізоляти.
Популяцією називається сукупність особин од­ ного виду, які впродовж тривалого часу (багато по­ колінь) населяють частину ареалу виду, вільно схре­ щуються між собою (панміксія) і відносно ізольо­ вані від інших популяцій того самого виду
Усі люди належать до одного біологічного виду Homo sapiens. Цей вид, як і види інших організмів, складається з популяцій. Популяцією людей називають групу людей, які на- селяють спільну територію і вільно вступають у шлюб. У формуванні популяцій людей головне значен- ня і має не спільність території, а споріднені зв'язки між членами популяції. Вільному вступу в шлюб перешкоджають ізоляційні бар'єри: географічні, со- ціальні, релігійні тощо. Крім великих популяцій, існують малі популяції людей (деми, ізоляти).
Деми (від грец. δΖμος - населення) - малі попу­ ляції чисельністю 1500-4000 осіб, характеризують- ся низьким природним приростом населення (25 % за покоління), невеликою кількістю осіб, які похо- дять з інших груп (1-2 %) і високою частотою внут- рішьогрупових шлюбів (80-90 %).
Ізоляти (від франц. isolez - ізолювати, виділя­ ти) - малі популяції чисельністю до 1500 осіб. В ізолятах природний приріст населення становить 20 % за одне покоління, кількість осіб з інших груп - мен­ ша 1 %, незначний рівень шлюбної імміграції впро­ довж декількох поколінь, частота внутрішньогрупо- вих шлюбів - понад 90 %. Внаслідок високої часто- ти внутрішньогрупових шлюбів в ізолятах, якщо вони існують упродовж 4-х поколінь (приблизно 100 ро- ків), усі його члени є не менш як троюрідні брати і сестри. У таких популяціях можливий дрейф генів і перехід рецесивних патологічних генів у гомозигот­ ниї стан, що веде до збільшення частоти відповід­ ­­­ спадкових захворювань. Демографічними характеристиками людських популяцій є такі показники: розмір, народжуваність, смертність, віковий і статевий склад, захворю­ ваність, рід занять, економічний стан. В останнє де- сятиріччя демографічна ситуація в Україні набула форми гострої кризи. З 1991 р. смертність стала переважати над народжуваністю і природний приріст у цілому в країні став від'ємним.

120. Вплив мутаційного процесу, міграції, ізоляції та дрейфу генів на генетичну структуру популяцій людей. Специфіка дії природного добору в людських популяціях.
Генетичну рівновагу в популяціях порушують елементарні ево­ люційні фактори -мутаційний процес, міграція, по­ пуляційні хвилі, ізоляція, дрейф генів. Соціальність людини вносить в їх дію певну специфіку.
Мутаційний процес у лю­ дини, як і в інших організмів, веде до виникнення шкідливих алелів. У даний час мутаційний процес у людини відбу­ вається на фоні підвищеної концентрації мутаген­ них факторів, створених виробничою діяльністю самої людини. Дослідження з радіаційної генетики показали, що не існує порогової генетично безпечної дози іонізу­ ючих випромінювань. Це означає, що індукція му­ тацій відбувається за будь-яких доз, а зі збільшенням дози пропорційно зростає число мутацій. Існує природна радіація, вплив якої поступово нагромаджується впродовж життя. Всі іонізуючі випромінювання характеризуються біологічною дією. Проникаючи через тканини людського орга- низму, вони передають свою енергію атомам у цих тканинах, викликають їх збудження й іонізацію. Особливо чутливими є проліферуючі тканини - лімфоїдні і кровотворні. Іонізуюче опромінення діє на всі компоненти клітини, але особливо вразливи- ми є хромосоми ядра. У молекулах ДНК виника­ ­ть розриви, з'являються хромосомні аберації; чис- ло точкових мутацій зростає у лінійній залежності від дози та ефекту положення генів. Мутації в статевих кліти- нах можуть передаватися нащадкам, а соматичні мутації дають початок мутантному клону клітин і це може призвести до онкологічних захворювань.
Міграційні процеси населення за ос­ танні часи збільшилися. їх наслідками є руйнуван­ ня системи шлюбів, які існували раніше, поява змішаних шлюбів. Міграція (потік генів) веде до зміни генофондів як у популяціях, з яких населення мігрувало, так і в популяціях, куди воно іммігрува­ло.
Причини ізоляції людських популяцій різні: географічні, національні, расові, релігійні. Відомі ізоляти в сучасних багатомільйонних містах. Тут, звичайно, мова йде не про географічну, а про расо­ ву, національну, релігійну форми ізоляції. Основним результатом ізоляції є обмеження чисельності по­ пуляції. У нечисленних популяціях неминуче зрос- тає відсоток родинних шлюбів (інбридинг) і прояв­ ­­­ться дрейф генів (генетико-автоматичні проце­ си). Такі популяції відрізняються частотами певних алелів. Медико-генетичним наслідком ізоляції є збіль­ шення частоти спадкових захворювань, зумовлених рецесивними генами. Завдяки дрейфу генів у малих популяціях різко зростає гомозиготність, відмічається підвищена загибель плодів, мертвонародженість, уроджені ано­ малії, спадкові хвороби. Медичні наслідки дрейфу генів полягають у не­ рівномірному розподілі деяких спадкових захворю­ вань серед груп населення земної кулі.
У зв'язку із соціальністю людини природний добір в людських популяціях втратив функцію ви­ доутворення. За ним збереглися функції стабілізації генофондів і підтримання спадкової різноманітності (генетичного поліморфізму). Про існування стабілізуючої форми природного добору свідчить, наприклад, велика перинатальна смертність серед недоношених і переношених но­ вонароджених. Жорсткого тиску добору зазнають хромосомні і геномні мутації. Встановлено прогресивне зменшен­ ня їх частот зі збільшенням віку в ряду: ембріони —> плоди —> новонароджені. Добір належить до факторів, які шляхом елімі­ нації генотипів порушують рівновагу Харді - Вайн- берга. Елімінація патологічного домінантного але­ ля відбувається швидше, ніж рецесивного. Це по­ яснюється тим, що домінантний алель фенотипно проявляється у гомозиготному й гетерозиготному станах, а рецесивний - тільки в гомозиготному.
Найбільш поширеними формами добору в людських популяціях є добір проти гетерозигот і добір проти гомозигот. Добір проти гетерозигот має місце у випадку несумісності матері і плоду за ре­ зус-фактором (резус-конфлікт). Прикладом добору проти гомозигот на користь гетерозигот може бути поширення серпоподібно клітинної анемії.

121. Проблема та медико-біологічні наслідки генетичного обтяження та впливу мутагенних факторів (радіаційних і хімічних) на популяції людей. Функціональні типи реагування людей на фактори середовища («спринтер», «Стаєр», «мікст»).
Роль іонізуючого випромінювання в мутагенній дії на людину особливо зросла у зв'язку з широким використанням джерел іонізуючого випромінюван­ ня. Непередбачені негативні наслідки має аварія на Чорнобильській АЕС. Основними захворюван­ нями, які визнаються пов'язаними з наслідками аварії на ЧАЕС є переважно онкологічні захворю­ вання системи кровообігу і нервової системи.
Встанов­ лено, що загальний рівень аберацій хромосом у дітей із зон радіаційного контрою втричі вищий, ніж у дітей, народжених у 1992 р. у відносно екологічно чистих районах. Пошкодження спадкового матері- алу соматичних клітин може призвести до різкого збільшення ракових захворювань, передчасного ста­ ріння, ослаблення захисних сил організму. Усе це впливає на народжуваність населення і веде до біо­ логічного регресу. Пошкодження спадкового мате- ріалу статевих клітин може спричинити поступове виродження і навіть загибель окремих популяцій.
Психологічні типи людей.
"Спринтер "-висока надійність при виражених, але короткочасних діях зовнішнього середовища
"Стаєр" - організм, здатний стабільно витримувати тривалі й монотонні фізіологічні навантаження
"Мікст" - проміжний тип з оптимально-адекватним способом реагування на різні зміни зовнішнього середовища.

122. Вчення академіка Вернадського про біосферу і ноосферу. Жива речовина й її характеристики.
біос­ фера власне є однією з геологічних оболонок нашої планети, до якої, крім косної речовини, входять біо- косні речовини (нафта, води Світового океану) та біогенні речовини (поклади кам'яного вугілля, вап­ няки). Він вважав, що земна кора є рештками біо­ сфер минулих епох. З фізичної точки зору біосфера є трифазною (рідка, тверда, газоподібна фази). Вода - єдина ре­ човина, присутня повсюди в біосфері в одній з трьох фаз. Біосфера забезпечує людство всіма необхід­ ними природними ресурсами. З геологічної точки зору, планету оточують чо­ тири оболонки: літосфера (тверда), гідросфера (рідка), атмосфера (газоподібна) і магнітосфера (складається з магнітних часток різної енергетики). Лише гідросфера повністю заселена, інші оболонки заселені або трансформовані внаслідок діяльностіживих організмів частково. Літосферу нашої плане­ ти звичайно називають земною корою/

Нижню межу біосфери визначає верхній край базальтового шару літосфери, а верхню - озоновий шар (на висоті 20-25 км над поверхнею планети). Поза цими межами неможливе автономне існуван­ ня живих організмів і не відбувається накопичення продуктів їхньої життєдіяльності.
Магнітосфера - зовнішня оболонка планети, що складається з протонів та інших ядерних часток, які утримуються в електромагнітному полі Землі.
Вернадський особливо виділяє перетворювальний вплив на Землю однієї з форм життя — людини — через її розумну діяльність і передбачає швидке зростання глибини і масштабів цього впливу. В результаті техногенної діяльності людини біосфера Землі докорінно перетворюється та стає, за визначенням Вернадського, ноосферою — «сферою розуму», вона охопить все більшу частину Землі — від глибоких її надр до найвищих шарів атмосфери. Зміст його концепції такий: впливати на природу, змінювати біосферу слід особливо раціонально, думаючи не про сьогоднішні вигоди, а про майбутні наслідки.
Жива́ речовина́ — вся сукупність тіл живих організмів в біосфері, незалежно від їх систематичної приналежності.
Специфіка живої речовини полягає в наступному:

1. Жива речовина біосфери характеризується величезною вільною енергією. В неорганічному світі за кількістю вільної енергії з живою речовиною можуть бути співставлені тільки недовговічні незастиглі лавові потоки.

2. Різка відмінність між живою і неживою речовиною біосфери спостерігається у швидкості протікання хімічних реакцій: в живій речовині реакції протікають в тисячі і мільйони разів швидше.

3. Відмінною особливістю живої речовини є те, що індивідуальні хімічні сполуки, які складають її — білки,ферменти тощо — стійкі тільки в живих організмах (значною мірою це характерно і для мінеральних сполук, які входять до складу живої речовини).

4. Довільний рух живої речовини в значній мірі саморегульований.

 

 


 

123. Медико-біологічні аспекти впливу біосфери на здоров я людини. Поняття про біополя та біологічні ритми, їх медичне значення.
біологічні ритми. Розріз­ няють біологічні ритми як реакцію на зміну умов середовища (іекзогенні) і такі, що генеруються самим організмом (ендоген­ ні). Механізми, які дозволяють організмам циклічно змінюва­ ти свій стан, орієнтуючись у часі, становлять так званий біоло­ гічний годинник. У їх основі лежить періодичність фізико- хімічних процесів, що відбуваються в організмах. Це ендогенні біологічні ритми. Ритми поділяються за належністю до класу явиш (ритми рослин, тварин, людини та ін.), за тривалістю періода (ритми високої, середньої і низької частот), за функціональним значенням ("екологічні", або адаптивні - добові, припливно-відпливні, сезонні, річні, - та функціональні - всі інші ритми, які забезпечують динамічну рівновагу внутрішнього середовища організму). Встановлений тісний зв'язок біоритмів з механізмами гомеостазу в організмі та їх роль в процесах адаптації. Досліджені ритми чутливості клітин, тканин, органів і організму в цілому до дії факторів хімічної і фізичної природи, в тому числі лікарських речовин. Велике значення для розвитку теоретичної і експериментальної хронобіології має розробка методів кількісного дослідження біоритмів.
Біополя - це сукупність фізичних полів, притаманних об'єктам живої природи, з допомогою яких здійснюється обмін енергією та інформацією між ними. Одними з основних є електромагнітні поля і випромінювання живого організму. Це повіязано з виникненням, рухом і взаємодією електричних зарядів у біологічних об'єктах у процесі їх життєдіяльності. Багато патологічних процесів в організмі супроводжується порушенням часової організації фізіологічних функцій. Водночас, неузгодження біологічних ритмів призводить до розвитку патологічних змін. Це так звані десинхронози. Хронологічним маркером старіння, критерієм біологічного віку є початок зміни часової структури зрілого віку, коли відбувається спонтанна внутрішня десинхронізація.

124. Взаємозв язок онто- та філогенезу. Богенетичний закон (Мюллер, Геккель)
Його трактування Северцовим.
На еволюційний зв'язок між онтогенезом і філогенезом вперше звернув увагу Ч. Дарвін, який на доказ еволюції посилався на праці ембріолога К. М. Бера (1792-1876). К. Бер встановив, що зародки різних тварин на ранніх стадіях ембріонального розвитку дуже схожі між собою. В ембріогенезі з загального утворюється менш загальне, поки не з'явиться спеціальне. Так, у зародковому розвитку хребетних тварин спочатку формуються ознаки типу (хорда, нервова трубка, зябровий апарат у глотці), пізніше - ознаки класів, потім ознаки рядів, родин, родів, видів. Закономірності, встановлені К. Бером, Ч. Дарвін назвав законом зародкової подібності.Біогенетичний закон: онтогенез є коротке і швид­ ке повторення філогенезу. Сучасна уява про біогенетичний закон сформова­ на завдяки створенню О. М. Сєверцовим (рис. 2.37) теорії філембріогенезів. Філембріогенезами - (від грец. φΰλον - плем'я, порода, έμβρυον - зародок, γένεσις - походження) називаються нові спадкові зміни, які виникають в ембріональному періоді, збе­ рігаються в дорослих форм, передаються наступ­ ним поколінням, включаючись, таким чином, у філо­ генез. Між філембріогенезами і ценогенезами спір­ ним є те, що вони відхиляють розвиток зародка від простого повторення розвитку предків (рекапіту- ляції), відмінним - філембріогенези не є пристосу- ваннями зародка, а новими змінами, що зберігають­ ся в дорослому стані.
Анаболії – філембріогенези на пізній стадії ембріогенезу
Девіації - філембріогенези на середній стадії ембріогенезу
Архалаксиси - філембріогенези на ранній стадії ембріогенезу

125. Закономірності філогенезу систем органів. Еволюційна морфологія та її методи. Способи еволюційних перетворень органів. Рудименти, атавізми.
Історичний розвиток організмів вказує на родинні зв"язки між основними групами, відтворює історію розвитку органічного світу. Найбільше значення у доказі таких зв"язків та походження різноманітних форм тваринного і рослинного світу мають відомості порівняльної анатомії, ембріології та палеонтології.
Атаві́зм (лат. atavus — прапрадід) — поява в окремих організмів якогосьвиду ознак, які існували у віддалених предків, але були втрачені в процесіеволюції.
Рудименти, рудиментарні органи (від лат. rudimentum — зачаток, першооснова) — органи, недорозвинені чи спрощені у певних видів порівняно з подібними утворами предкових форм унаслідок втрати своїх функцій протягом філогенезу (еволюційного розвитку виду)

126. Онтофілогенетичні передумови природжених вад розвитку органів і систем органів людини. Анцестральні (атавістичні) вади розвитку.
У деяких членів великої групи особин зустріча­ ються атрофовані або не функціонуючі органи - це рудиментарні (атавістичні) органи. Підгру­ па, наділена таким рудиментарним органом, опану- вала нову місцевість або перейшла до нового спо­ собу життя, за умов яких орган, що функціонував раніше, виявився некорисним і під дією добору за­ ­­ав редукції, але зачатки його збереглися в якості філогенетичних залишків. У людини такими атавістичними органами мо­ жуть бути багатососковість, третя повіка ока, над­ мірне оволосіння тіла, залишок хвоста, перетинки між пальцями рук і ніг.


 

127. Філогенез кровоносної системи хордових. Пророджені вади розвитку, що мають онтофілогенетичну зумовленість.
Наяв­ ність рідкого динамічного внутрішнього середовища є необхід­ ною умовою існування багатоклітинних організмів, оскільки воно забезпечує інтеграцію організму в цілісну систему, вико­ нуючи транспортні функції.
У ланцетника кровоносна система най­ простіша. Коло кровообігу одне. Черевною аортою венозна (деоксигенована) кров надходить до приносних зябрових ар­ терій, насичується киснем, по виносних зябрових артеріях проходить до коренів спинної аорти, котрі симетрично роз­ міщені з обидвох боків тіла. Передні гілки цих судин — це сонні артерії, а задні гілки на рівні заднього кінця глотки утво­ рюють спинну аорту, котра розгалужується до численних ар­ терій і, таким чином, постачає всі органи і тканини. Після тканинного газообміну деоксигенована кров надходить до пар­ них передніх і задніх кардинальних вен, які з кожного боку впадають у кюверову протоку. Обидві кюверові протоки впа­ дають до черевної вени. Від стінок травної системи венозна кров надходить ворітньою веною печінки до печінкового виро­ сту і тут формується система капілярів. Тоді капіляри знову збираються й утворюють венозну судину — печінкову вену, котра впадає в черевну аорту.
У риб більш активний спосіб життя передбачає інтенсифі­ кацію метаболічних процесів. в них відмічається високий ступінь диференціації: зяброві судини розгалужуються до капілярів, які пронизують зяброві пелю­ стки. У процесі інтенсифікації скоротливої функції черевної порти частина її перетворюється на двокамерне серце, утворе­ не передсердям і шлуночком. До передсердя прилягає венозний синус, а до шлуночка — цибулина аорти. В іншому кровоносна система риб відповідає її будові у ланцетника
В амфібій, внаслідок їх виходу на сушу та формування ле­ геневого дихання, виникає два кола кровообігу. Серце амфібій трикамерне і складається з двох передсердь (правого та лівого) і шлуночка. У шлуночку є три порції крові: венозна, змішана й артеріальна. Від правої частини шлуночка бере початок єди­ на судина — артеріальний конус, що розгалужується на три мари судин: шкірно-легеневі артерії, дуги аорти, сонні артерії. Як і у всіх більш високоорганізованих класів, до правого пе­ редсердя впадають вени великого кола, котрі несуть деоксиге- новану кров, до лівого— вени малого кола з оксигенованою кров’ю. перша порція венозної крові надхо­ дить до артеріального конуса і за допомогою спірального кла­ пана, що є в його стінці, проходить у шкірно-легеневі артерії. Змішана кров із середини шлуночка надходить таким самим чином до дуг аорти, а невелика кількість артеріальної крові, яка потрапляє останньою до артеріального конуса, надходить у сонні артерії. Дуги аорти огинають серце і стравохід дорзаль­ но, утворюють спинну аорту, котра постачає всі органи тіла, за винятком голови. Задні кардинальні вени редукуються, і їх функціонально замінює непарна задня порожниста вена. Пе­ редні кардинальні вени називають уже яремними венами, п кюверові протоки, в які вони впадають разом із підключич­ ними венами, — передніми порожнистими венами.
У рептилій виникають такі прогресивні зміни в будові кро­ воносної системи: у шлуночку серця є неповна перетинка, котра запобігає повному змішуванню крові, що надходить з правого та лівого передсердь, від серця відходять три судини, що ут­ ворилися внаслідок поділу артеріального стовбура. З лівої половини шлуночка бере початок права дуга аорти з оксигено- ваною кров’ю, з правої — легенева артерія, що несе деоксиге- новану кров. Зі середини шлуночка, у ділянці неповної пере­ тинки, бере початок ліва дуга аорти зі змішаною кров’ ю. Обидві дуги аорти зростаються й утворюють спинну аорту, у якій кров змішана, проте більш насичена киснем, ніж у ам­ фібій. Окрім цього, сонні та підключичні артерії беруть поча­ ток від правої дуги аорти, а, отже, оксигенованою кров’ю по­ стачається не лише голова, а також і передні кінцівки.
У птахів і ссавців прогресивні зміни кровоносної системи полягають в повному розмежуванні венозного й артеріального плину крові. Це досягається, насамперед, завершеною чотири- камерністю серця, а, по-друге, редукцією лівої (у птахів) чи правої (у ссавців) дуги аорти. В результаті цього всі органи птахів і ссавців (крім печінки) постачаються артеріальною кро­ в’ю. У венах великого кола кровообігу також спостерігаються прогресивні зміни: виникла безіменна вена, яка об’єднала ліві яремну та підключичну вени з правими, тому залишилась од­ на передня порожниста вена. Ліва кюверова протока у вигляді рудиментарної судини зіпиз согопагіз збирає венозну кров ли­ ше від міокарду, а непарна і напівнепарна вени — рудименти задніх кардинальних вен, — мають суттєве значення переважно у випадку формування обхідних шляхів венозного відтоку через кава-кавальні анастомози, що формуються ними
У зв’язку з тим, що пер­ ші дві пари вісцеральних дуг входять до складу лицьового че­ репа, дві перші артеріальні дуги швидко редукуються. Решта чотири пари функціонують як зяброві артерії. У наземних хребетних третя пара зябрових артерій втрачає зв’язок із ко­ ренями спинної аорти і несе кров до голови (сонні артерії). Судини четвертої пари розвиваються найбільше і разом з ді­ лянкою кореня спинної аорти у постембріональному періоді формуються в дуги аорти — основні судини великого кола кровообігу. П’ята пара артеріальних дуг тому, що вона функціонально дублює четверту, редукується у всіх наземних хребетних, за винятком хвостатих амфібій. Шоста пара, котра постачає кров’ю, крім зябер, ще і плаваль­ ний міхур, у кистеперих риб формується у легеневу артерію
Вроджені вади розвитку серця і судин у людини — наслі­ док порушень ембріонального розвитку. Персистенція обидвох дуг аорти четвертої пари — одна з найбільш поширених атаві­ стичних вад розвитку судин, трапляється 1 випадок на 200 роз­ тинів дітей, котрі померли від вроджених вад серця. При ць­ ому обидві дуги зростаються позаду стравоходу і трахеї, утво­ рюючи низхідну частину спинної аорти (подібно до земноводних і плазунів). Вада проявляється порушенням ковтання (дисфа­ гія). Дещо частіше (2,8 випадка на 200 розтинів) трапляється порушення редукції правої дуги аорти з редукцією лівої. Ця аномалія часто клінічно не проявляється. Одна з поширених вад (0,5— 1,2 випадка на 1000 новонароджених) — персистенція артеріальної (боталової) протоки, яка є частиною кореня спин­ ної аорти між четвертою і шостою парами артерій зліва. Про­ являється регургітацією артеріальної крові з великого кола кровообігу в мале. Дуже важка вада — персистенція первин­ ного артеріального стовбура, у результаті якої з серця виходить лише одна судина, яка локалізується переважно над дефектом у міжшлуночковій перетинці. Ця вада у більшості випадків закінчується смертю. Порушення диференціації первинного стовбура може призвести до транспозиції судин — виходу аор­ ти з правого шлуночка, а легеневого стовбура — з лівого (1 ви­ падок на 2500 новонароджених). Ця вада несумісна з життям. Серед вад розвитку венозного русла можливою є персистенція обидвох верхніх порожнистих вен. Якщо вони обидві впадають до правого передсердя, то аномалія — без клінічного прояву. За умови впадання лівої порожнистої вени до лівого передсер­ дя відбувається викид венозної крові у велике коло кровообігу. Така вада несумісна з життям і трапляється з частотою 1 % від усіх вроджених вад серцево-судинної системи. Рідкісна вроджена аномалія — редукція нижньої порожни­ стої вени. Відтік крові від нижньої частини тулуба і нижніх кінцівок здійснюється у цьому випадку через колатералі не­ марної та напівнепарної вен, що є рудиментами задніх карди­ нальних вен

128. Філогенез сечовидільної та статевої систем хордових. Пророджені вади розвитку, що мають онтофілогенетичну зумовленість.
У філогенезі хребетних нирка пройшла три етапи еволюції: — переднирка, або головна нирка (пронефрос); — первинна, або тулубова нирка (мезонефрос); — вторинна, або тазова нирка (метанефрос). Переднирка повністю розвивається і функціонує як само­ стійний орган у личинок риб і земноводних. Вона міститься на передньому кінці тіла, складається з 6— 12 нефронів, лійки яких відкриті в целом, а вивідні канальця впадають у пронеф- ричний канал, який з’єднаний із клоакою. Переднирка має сегментну будову. Продукти дисиміляції фільтруються у целом із кровоносних судин, які формують клубочки і розташовані біля нефронів. У дорослих риб і земноводних позаду переднирок, у тулубо­ вих сегментах тіла, формуються первинні нирки, у яких є кіль­ ка сотень нефронів. Під час онтогенезу кількість нефронів збільшується за рахунок їх брунькування один від одного з по­ дальшою диференціацією. Вони вступають у зв’язок із крово­ носною системою, формуючи капсули ниркових клубочків. Капсули мають вигляд двобічних чаш, у яких розміщуються судинні клубочки, завдяки чому продукти дисиміляції можуть надходити безпосередньо з крові у нефрон. Деякі нефрони пер­ винної нирки зберігають зв’язок із целомом через лійки, а ін­ ші втрачають його. Видільні канали видовжуються, і в них відбувається реаб­ сорбція — зворотне всмоктування у кров води, глюкози й інших речовин, тому концентрація продуктів дисиміляції у сечі збіль­ шується. Тварини з такою ниркою можуть жити лише у вод­ ному або вологому середовищі, оскільки води зі сечею втра­ чається дуже багато. Первинна нирка зберігає ознаки метамер- ної будови. У плазунів і ссавців виникають вторинні нирки. Вони за­ кладаються в тазовому відділі тіла і містять сотні тисяч нефро- нів ускладненої будови. У новонародженої дитини в нирці налічується близько 1 млн нефронів. Вони утворюються за рахунок багаторазового галуження нефронів, які розвивають­ ся. Нефрони не мають лійки і тому втрачають зв’язок із цело- мом. Канадець нефрона видовжується і завдяки цьому тісніше контактує з кровоносною системою, а у ссавців диференціює на проксимальну та дистальну частини, між ними розміщується петля Генле. Така будова нефрона забезпечує не лише повноцінну філь­ трацію плазми крові у капсулі, але, що дуже важливо, зворот­ не всмоктування у кров води, глюкози, гормонів, солей та інших необхідних для організму речовин. Тому концентрація продук­ тів дисиміляції у сечі, яка виділяється вторинними нирками, є високою, а сама кількість сечі — малою. У людини за добу в капсулі нефронів двох нирок фільтрується близько 150 л плазми крові, а сечі виділяється близько 2 л. Ці особливості дозволяють тваринам, які мають вторинні нирки, не залежати від водного середовища. У плазунів вторинні нирки протягом життя зберігаються на місці їх початкового закладання — у та­ зовому відділі. У них простежуються риси первинної метамер- ної будови (рис. 4.4). Нирки ссавців розміщені у поперековому відділі, у більшості сегментація не виражена. В онтогенезі людини спостерігається рекапітуляція у розвитку нирки: закладання спочатку про-, потім мезо-, а пізніше метанефроса. Останній розвивається у тазовому відділі, а потім за рахунок різної швидкості росту хребта, тазу й органів черевної порожнини переміщується у поперековий відділ. На початкових етапах розвитку нирки людини сегментовані. Пізніше метамерія зберігається лише у вигляді ниркових пірамід. Складність формування нирок сприяє появі відхилень від нормального процесу. Крім того, у процесі росту зародка від­ бувається переміщення вторинної нирки із тазової частини у поперекову. Аномалії розвитку нирок бувають різними: одна із нирок може не піднятись і залишитись у ділянці таза. При низькому розташуванні обидвох нирок і зростанні їх нижніми полюсами утворюється підковоподібна нирка. Обидві нирки можуть розміщуватись по один бік від середньої лінії і зроста­ тись у суцільну ниркову масу. Кількість нирок може бути більшою або меншою від нормальної, дуже рідко зустрічається третя нирка (яка лежить на хребті між двома нирками або нижче однієї з них).
Еволюція сечостатевих проток у хордових тварин. В ем­ бріогенезі всіх хребетних при розвитку переднирки вздовж тіла, від головного відділу до клоаки, закладається канал, по якому продукти дисиміляції з нефронів надходять у зовнішнє середовище. Це пронефричний канал. Під час розвитку пер­ винної нирки цей канал розщеплюється на два канали, які розміщені паралельно, або другий канал утворюється у поз­ довжньому потовщенні стінки першого. Один із них — вольфів (мезонефричний) — зв’язується з нефронами первинної нирки. Другий — мюллерів (парамезонефричний) — зростається пе­ реднім кінцем з одним із нефронів переднирки й утворює яй- цевід, що одним кінцем відкривається лійкою у целомі, а іншим кінцем упадає в клоаку. Незалежно від статі у всіх хребетних формуються обв’язково два канали: вольфів і мюллерів. Але подальший їх розвиток у різних статей і представників різних класів відбувається не­ однаково. У самок риб і земноводних (анамнії) вольфів канал завжди виконує функцію сечової протоки, а мюллерів — яйцево- ду. У самців мюллерів канал редукується, тому статеву і виділь­ ну функцію виконує вольфів канал. Сім’яні канали впадають у нирку, а сперматозоїди при заплідненні виводяться зі сечею У воду. У плазунів і ссавців більша частина вольфового каналу не бере участі у виведенні сечі, тільки найбільш каудальна частина в ділянці впадання у клоаку утворює випин, який стає сечопро- водом вторинної нирки. Сам вольфів канал у самців виконує функцію сім’явипорскувального каналу. Мюллерів канал у них зазнає редукції. У самок вольфів канал редукується, за винят­ ком каудальної частини, з неї формується сечопровід, а мюл­ лерів стає яйцеводом. У плацентарних ссавців (амніот) мюллерів канал диференціюється на власне яйцевід, матку і піхву. Ос­ кільки мюллерів канал є парним утвором, то він зберігає пар­ ність у будові яйцекладних і частково у сумчастих ссавців, тому у них є дві піхви, дві матки та два яйцеводи. Подальша еволюція веде до зростання мюллерових каналів, і утворюють­ ся одна піхва та одна матка. Матка може бути подвійною (у гри­ зунів), двороздільною (у хижих), дворогою (у китоподібних) або простою (у приматів і людини) В ембріогенезі людини закладаються парні вольфові та мюл- лерові канали. Пізніше залежно від статі здійснюється їх ре­ дукція. Рудимент мюллерового каналу у чоловіків розміщуєть­ ся в передміхуровій залозі (простаті). Канальці передньої ча­ стини первинної нирки вступають у зв’язок зі сім’яниками та перетворюються на придатки сім’яника — епідидиміс. У плодів жіночої статі можливе порушення редукції воль- фових каналів, які розміщуються по боках від піхви. Ця ано­ малія тісно пов’язана з можливістю утворення кістозів і злоя­ кісних перероджень. Поширеними аномаліями розвитку є різні форми подвоєння матки (частота аномалії 1 на 1000). Вони розвиваються як результат порушення зростання мюл­ лерового каналу. Порушення зростання парних зачатків ста­ тевого члена в ембріогенезі людини може призвести до форму­ вання такої аномалії розвитку, як його подвоєння (рис. 4.5).
Еволюція статевої системи. Статеві залози у хребетних розвиваються у вигляді парних складок частини нефрогоното- ма в ділянці ніжки. Диференціація клітин на статеві й соматичні у процесі фі­ логенезу була найбільш ранньою. У процесі еволюції репродуктивна система у хордових змі­ нилася від подібних за будовою до спеціалізованих жіночих і чоловічих залоз та до виникнення зв’язку з різними для кож­ ної статі частинами видільної системи, які стали статевими протоками; від зовнішнього до внутрішнього процесу запліднен­ ня і до пов’язаних із ним пристосувань у особин обох статей. У ланцетника (самця і самки) статеві залози метамерно роз­ ташовані у стінках навколозябрової порожнини. Статевих протоків немає. Дозрілі статеві клітини через розриви стінок потрапляють у навколишнє середовище через атріопор. У риб статеві органи досить різноманітні. Яєчник має фоліку­ лярний тип будови, а у сім’яниках (частіше парних) з’являються сім’явиносні канальці. У риб вивідні протоки статевих залоз уже тісно пов’язані з видільними каналами нирок. У багатьох риб статеві залози сильно розростаються у зв’язку з пристосу­ ванням до відкладання величезної кількості ікринок. У біль­ шості риб запліднення зовнішнє, у небагатьох живородних риб — внутрішнє. У амфібій від сім’яників відходять виносні протоки, які проникають у передній відділ нирки. Тут вони сполучаються зі статевими канальцями і відкриваються у сечопровід (вольфів канал), який функціонує і як сім’япровід, що впадає у клоаку. У самок яйця із яєчників випадають у порожнину тіла, звідти через звивисті яйцеводи (мюллерові канали) виводяться назов­ ні через клоаку. У хвостатих амфібій запліднення внутрішнє, а у безхвостих — зовнішнє. У всіх вищих хребетних (амніоти) запліднення внутрішнє. У рептилій і птахів статеві залози закладаються як парні ор­ гани, але потім розвиваються нерівномірно. У багатьох рептилій лівий яєчник розвинений слабше від правого. У птахів, навпа­ ки, розвивається тільки лівий яєчник із дуже великим яйце- водом. В однопрохідних ссавців статева система нагадує систему рептилій (наявність клоаки, відкладання яєць). У інших пред­ ставників ссавців відбувається подальше ускладнення будови статевої системи, яке пов’язане перш за все із розвитком при­ стосування до розвитку зародків у матці й живлення їх за ра­ хунок організму матері через плаценту. В результаті розши­ рення задньої частини яйцеводів і зростання їх в один непарний орган утворюється матка. Протилежні кінці яйцеводів відкри­ ваються лійками у черевну порожнину поряд із яєчниками. У деяких видів ссавців сім’яники містяться у черевній порож­ нині, але у більшості видів вони виходять назовні та лежать у мошонці. З’являються також складна система додаткових залоз (сім’яні міхурці, передміхурова залоза) і копулятивні органи. Статеві залози ссавців розвиваються, я к ів інших хребетних, спереду від закладання нирки, але потім переміщуються у та­ зову ділянку. Яєчники залишаються у задній частині черевної порожнини, а сім’яники опускаються з черевної порожнини через паховий канал у зовнішній мішкоподібний виступ — мо­ шонку, разом зі складкою черевини, яка їх огортає. Іноді відбувається відхилення від звичайного шляху розвитку, один із сім’яників може не опускатись у мошонку, а залишатись у черевній порожнині (крипторхізм). Це призводить до атрофії сперматогенного епітелію і порушення функції сім’яника. При виявленні у дитини крипторхізму застосовують хірургічну корекцію. Аномалії розвитку статевої системи людини. При пору­ шенні ембріонального розвитку у людини дуже рідко трапля­ ються випадки розвитку залоз обох статей — справжній гер­ мафродитизм. Описані випадки, коли з одного боку були яєчник і добре розвинена мюллерова протока, а з іншого — яєчко і вольфова протока. При несправжньому гермафродитизмі ста­ теві залози належать до якої-небудь однієї статі, хоч вони мо­ жуть бути недорозвинені. Зовнішні статеві органи при цьому слабо диференційовані, визначення статі за їх будовою немож­ ливе. Іноді вони виявляються характерними для статі, проти­ лежної тій, яку можна встановити при вивченні внутрішніх статевих органів. Можливі причини розвитку таких відхилень стають зро­ зумілими на підставі вивчення ранніх стадій ембріонального розвитку. Закладка статевої системи на початкових стадіях у обох статей відбувається однаково, процес утворення гонад і протоків носить індиферентний характер. Закладка статевих залоз відбувається на стадії 3—4 тижнів у вигляді статевих валиків — потовщень целомічного епітелію на поверхні первин­ них нирок. Від цих валиків у первинну нирку вростають тя­ жі — статеві шнури із зачатковими клітинами — гонобластами. Диференціація індиферентної статевої залози за чоловічим чи жіночим типом починається на 6—8 тижні. При розвитку чоловічого ембріона статеві шнури перетворюються у сім’яні канальці, а гонобласти утворюють сперматогенний епітелій. При розвитку за жіночим типом відбувається ріст статевих шнурів, які утворюють кіркову частину яєчника, а мозкова його частина утворюється мезенхімними елементами — залиш­ ками тіла первинної нирки (мезонефроса). В ембріональному періоді маткові труби можуть недорозви- ватися, що призводить до неплідності. У результаті порушення зростання мюллерових каналів на ранніх стадіях розвитку жіночого ембріона можуть виникати аномалії будови матки і піхви: роздвоєння дна матки, а іноді і шийки. У деяких видів ссавців це нормальне явище (дворога матка хижаків, парно­ копитних, подвійна матка у багатьох видів гризунів). У при­ матів, у тому числі в людини, у нормі зростання мюллерових каналів відбувається на всьому проміжку нижче яйцеводів, які залишаються парними. У результаті утворюється поодино­ ка проста матка.

129. Походження людини. Основні етапи антропогенезу.
Усіх ссавців можна розташувати в один ряд від менш складних до більш складних. У кінці цього ряду найбільш досконалою за будовою, найбільш універсальною за можливостями виявиться люди­ на, а найближчими до неї в цьому ряду будуть лю­ диноподібні мавпи. Завдяки палеонтологічним зна­ хідкам реконструйована більша частина філогене­ тичної лінії, яка з'єднує сучасних людей з їх мавпо­ подібними предками.
Дуже велика подібність до людини за низкою біохімічних показ­ ників людиноподібних мавп. Так, у шимпанзе, як і в людини, 4 групи крові, і людську кров відповідної групи можна переливати шимпанзе. При цитологіч­ ному аналізі встановлено, що структура хромосом шимпанзе багато в чому подібна до структури хро­ мосом людини; диплоїдний набір хромосом шим­ панзе дорівнює 48 (а в людини 46), у той же час. диплоїдний набір хромосом інших мавп складає 54- 78. Людиноподібні мавпи можуть хворіти тими ж хворобами, що і людина - тифи, сифіліс та ін. У людини є рудиментарні органи, не пов'язані з виконанням якихось суттєвих функцій в її організмі. У той же час, аналогічні органи у тварин викону­ ють важливі функції. Таких, практично "некорис- них", органів у людини близько 90: м'язи вушної раковини, третя повіка, м'язи пухового волосся, куприк у скелеті людини, третій кутній зуб та ін. Все це свідчить про те, що далеким предкам лю­ дини вказані органи були потрібними так само, як вони потрібні зараз сучасним тваринам. Проте із зміною умов життя для людини вони втратили зна­ чення. На тваринне походження людини вказують і факти, що відносяться до ембріології. У своєму розвитку зародок людини проходить ті ж етапи, що і зародки інших хребетних тварин. Наука доводить, що люди і сучасні людино­ подібні мавпи виникли від спільного предка, який жив у далекому минулому, а далі настала дивер­ генція людини і людиноподібних мавп. Найважливішими якісними особливостями лю­ дини як біологічного виду є свідомість, мислення, її здатність до усвідомленої праці.




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных