Держав континентальної Європи та його генезис

1.1.1. У XVIII–ХІХ і на початку ХХ століть в імператорській Росії кримінальне законодавство держав Європи вельми часто було предметом зацікавленості науковців-криміналістів. У зв’язку з цим видавались переклади як відповідних актів такого законодавства [761; 786], так і праць європейських криміналістів [112; 461; 462; 722; 730; 731; 780; 781; 860], а також спеціальні дослідження вітчизняних криміналістів [97; 152; 295; 592; 593; 623], серед яких особливо треба відмітити працю київського професора С.Й. Богородського [114]. Деякі з них навіть перевидаються тепер за допомогою можливостей електронних ЗМІ [776].

У тодішніх працях з кримінального права, як правило, використовувалися зарубіжні джерела. Наприклад, С.В. Познишев у своєму підручнику постійно посилається на праці німецьких, австрійських, французьких криміналістів, тим самим підкреслюючи, що основні проблеми кримінального права, незважаючи на відмінності у кримінальному законодавстві різних держав, є однаковими [605].

Україна також мала непогану традицію порівняльно-правових досліджень. На необхідність впровадження порівняльних засад дослідження права ще у ХVІІІ ст. вказував українець, перший професор права в Російський імперії С.Ю. Десницький. Україна дала світу таких видатних компаративістів, як М.М. Ковалевський, В.М. Корецький та ін. [393, с. 52–58]. Харківський компаративіст М.О. Максимейко ще наприкінці ХІХ ст. правильно визначив, що схожість правових систем різних держав виникає через загальність їх походження, запозичання, які відбуваються між ними, та ідентичність умов життя і потреб населення [387, с. 19]. О.Ф. Кістяківський присвятив значну частину виданого у Києві підручника з кримінального права розгляду усіх існуючих на той час у світі кримінально-правових теорій [315, с. 133–173].

За часів СРСР генезис та стан кримінального законодавства так званих тоді "капіталістичних" ("буржуазних", "імперіалістичних") держав Європи досліджувалися не так часто. Опубліковані переклади праць зарубіжних "капіталістичних" криміналістів були надзвичайною рідкістю [76; 81; 109; 134], так само як і видання актів вказаного законодавства в СРСР [291; 708; 709; 758]. Саме це законодавство, якщо і досліджувалось, то переважно критично, – і, продираючись через хащі претензій ідеологічного характеру, часто буває важко знайти у більшості праць щось схвальне, позитивне (про що свідчать навіть і назви деяких з них). Монографічних праць серед них – не так багато [99; 189; 190; 288; 296; 297; 373; 470; 471; 594; 651; 704; 866; 874]. Дійсно, навіщо ж вивчати буржуазне кримінальне право, якщо однак "найбільш гнусні злочини експлуататорських класів або загалом не вважаються злочинами, або... залишаються безкарними" [595, с. 16]. Ще менше серед вказаних праць – виданих в Україні [562; 563]. Я.М. Брайнін проаналізував лише джерела кримінального права таких держав, як Франція, ФРН, Італія, Швейцарія, Англія, Австрія, Греція, Данія, Фінляндія, Бельгія, Голландія, Швеція, Норвегія, Іспанія [129].

У підручниках того часу змістовний аналіз відповідних кримінально-правових приписів часто не здійснювався, а у розділах і главах з характерними назвами (як-от "Антинародний характер буржуазного кримінального права", "Реакційна сутність буржуазного кримінального права") викладалися думки основоположників марксизму-ленінізму про буржуазне кримінальне право і йшлося про кримінальне право імперіалістичних держав як "одне із знарядь придушення політичних противників буржуазії" [760, с. 470–503]. Таким же чином можна охарактеризувати й інші роботи, а тому звертатися до їх змісту надалі не будемо. Вигідно відрізняються відсутністю надто нав’язливої ідеологізованості хіба що кілька праць з проблем кримінального права зарубіжних держав [424; 488; 622; 750; 751; 752; 753]. До таких праць можна віднести і спеціальне дослідження українського науковця С.С. Яценка [884].

Дещо більше уваги – у даному випадку позитивної – приділялося кримінальному законодавству соціалістичних держав Європи (хоча цих держав було набагато менше, ніж капіталістичних). Були видані і гарно проаналізовані кримінальні кодекси майже усіх цих держав [69; 70; 166; 167; 168; 169; 208; 306; 437; 494; 551; 577; 654; 676; 790].

У період після 1991 р. кримінальне законодавство держав Європи в Україні досліджувалось, на наш погляд, недостатньо. Можна згадати лише два виданих переклади праць европейських криміналістів [442]. Як це буде показано далі, є низка праць українських вчених, які у межах дослідження тих чи інших проблем кримінального законодавства України як основного предмету аналізували законодавство інших окремих держав. Найчастіше ж кримінальне законодавство держав Європи українськими дослідниками вивчалось у розрізі злочинів міжнародного характеру і міжнародних злочинів. У 1996 р. у Києві вийшла компілятивного характеру брошура, де проаналізовані окремі положення законодавства Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехії, Словаччини, Албанії, ФРН, Італії, Франції [575]. Нарешті, у деяких підручниках кримінальне право окремих іноземних держав розглядається на рівні окремих глав [398, с. 445–448; 399, с. 333–347; 400, с. 627–647]. Серед праць, спеціально присвячених аналізу інститутів Загальної частини кримінального законодавства зарубіжних держав, можна назвати хіба що працю І.В. Красницького [389], а аналізу інститутів Особливої частини кримінального законодавства зарубіжних держав – працю Д.І. Крупка [409]. Є – це також буде показано далі – певна кількість праць, в яких кримінальні закони деяких зарубіжних держав використовувались як призма, через яку розглядалися ті чи інші проблеми Загальної частини кримінального законодавства України.

Те, що праць, безпосередньо присвячених дослідженню певних кримінально-правових інститутів за кримінальним законодавством зарубіжних держав або дослідженню кримінального законодавства тієї чи іншої держави так мало, є дещо дивним. Адже давно зникли "залізна завіса" й ідеологічні шори, поступово з’явилися на книжковому ринку російськомовні переклади кримінальних кодексів багатьох держав світу (лише Санкт-Петербурзьким видавництвом «Юридический центр Пресс» у 2000–2006 рр. видано понад тридцять кримінальних кодексів різних держав світу), чимало було говорено про інтеграцію України до певних європейських структур, а також до нових структур на просторах колишнього СРСР і про необхідність узгодження, адаптації законодавства. Нарешті, протягом майже усіх 90-х років ХХ ст. розроблявся новий КК України, в якому могли б бути втілені деякі запозичені положення кримінального законодавства інших держав.

Набагато більше відповідних спеціальних праць вийшло в останні 15 років в Росії. Серед них більшість присвячена лише окремим кримінально-правовим інститутам, при цьому кримінальне законодавство держав Центральної та Західної Європи у деяких із них не аналізувалось [73; 84; 87; 93; 120; 163; 178; 237; 257; 282; 303; 413; 433; 596; 597; 695; 744]. Дослідженню комплексу різних (або й багатьох) кримінально-правових інститутів присвячено менше праць, при цьому в них аналізується лише законодавство однієї [253; 287; 414; 425] чи кількох [255; 416; 436; 477; 478; 755] держав (із числа держав романо-германської сім’ї це, як правило, ФРН і Франція, рідше також Італія, Швейцарія, Іспанія, Польща). Як позитивне надбання російської науки слід відзначити також існування спеціальних кримінологічних праць [290]. Разом з тим, спільною вадою майже усіх згаданих праць є те, що положення про кримінальне законодавство різних держав в них мають переважно описовий характер, висновки ж щодо спільного та відмінного у цьому законодавстві та можливих шляхів його гармонізації, як правило, відсутні. Утім, існують приємні винятки. Наприклад, у проведеному К.О. Борисенко дослідженні, значна частина якого присвячена аналізу кримінального законодавства інших країн, червоною ниткою пройшла така теза: "проведений аналіз дозволив виявити прогалини кримінального законодавства Росії і через запозичення позитивного досвіду зарубіжних країн запропонувати шляхи їх заповнення" [121, с. 25].

Переважна більшість положень нашої дисертації, але у більш детальному вигляді, викладена в однойменній монографії [827]. Ця дисертація частково являє собою квінтесенцію зазначеної монографії, а частково – розвиває чи уточнює її положення.

1.1.2. Особливістю будь-якого компаративного дослідження – і це дослідження не становить винятку – є те, що для досягнення його мети і вирішення його завдань переважно застосовується порівняльний метод. Його значення, як слушно зазначає В.М. Селиванов, полягає не у відкритті нових фактів, а у науковому пояснюванні вже знайдених, дозволяє у суспільствознавстві замінити експериментальний метод [684, с. 544–545]. У кримінальному праві за допомогою цього методу виявляються найбільш досконалі правові формули і відшукуються найкращі можливості реалізації принципів кримінального права [756, с. 17].

Порівняння розуміється як процес відображення і фіксації відношень тотожності, схожості у правових явищах різних держав, а порівнянню піддається одиничне, особливе і загальне у таких явищах. Юридична компаративістика – це насамперед виявлення всезагального, загального, різного та унікального у правових явищах [736, с. 34–36]. Передумовою до проникнення в сутність зазначених явищ стає пошук їх загальних рис, опанування властивих їм закономірностей. Загалом об’єктами порівняння можуть бути системи і галузі права, інститути права, акти законодавства, матеріали юридичної практики і положення юридичної теорії [261, с. 9; 698, с. 558–561]. Хоча у нашому дослідженні приділена певна увага порівнянню усіх названих об’єктів, перевага все ж надається одному з них – актам кримінального законодавства, у першу чергу кримінальним кодексам.

Прийнято вважати, що порівняння здійснюється у формах зіставлення і протиставлення, при цьому воно може бути науковим лише у випадках, коли порівнюються не випадкові, а типові факти, враховується взаємозв’язок з конкретною обстановкою, причинами виникнення, а також динаміка розвитку [261, с. 9; 384, с. 32; 560, с. 35]. Порівняльний метод має два різновиди: синхронічний (коли порівнянню піддаються об’єкти, локалізовані у певний момент часу, з метою виявлення їх типових, загально значимих рис) і діахронічний (або порівняльно-історичний – коли об’єкт досліджується в історичному плані, і завдяки цьому створюється уявлення про еволюцію змісту того чи іншого правового феномену) [858, с. 391–393].

Ми намагались враховувати усе це під час дослідження, використавши також наукові результати українських вчених щодо методології порівняльного правознавства [110]. Саме завдяки цьому і були виявлені загальні риси і особливості тих чи інших інститутів і приписів кримінального законодавства різних європейських держав. Застосування цього методу в інших дослідженнях дозволило, як відмітив М.І. Бажанов, запровадити у чинному КК України, наприклад, інститут обмеженої осудності, прийняти позитивне рішення про скасування смертної кари. Загалом "цей метод дає можливість оцінити ті чи інші норми кримінального права країн зарубіжжя на предмет їх використання в нашому законодавстві. Звичайно, не йдеться про повне перенесення іноземного права на наш ґрунт, що неприпустимо, але окремі його положення може бути сприйнято" [399, с. 24].

Зрозуміло, що результати будь-якого наукового дослідження не можуть бути достовірними, якщо використано лише один метод. Тим більше, коли аналогічні правові феномени підлягають порівняльному дослідженню, воно неможливе без попереднього вивчення й аналізу цих феноменів за допомогою інших методів. Тому методологію цього дослідження загалом склала система загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечили об'єктивний аналіз досліджуваного предмета. З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження автор застосовував, крім порівняльного, в їхній сукупності і такі методи:

- історичний (генетичний). Цей метод використано для ретроспективного вивчення проблем кримінального права, закономірностей і тенденцій розвитку кримінального законодавства в державах континентальної Європи, факторів, що впливали на його розвиток, виявлення впливу кримінального законодавства певних держав на розвиток кримінального законодавства інших держав;

- структурно-функціональний. Він у даному дослідженні також має особливе значення, оскільки порівнюється між собою дуже багато кримінально-правових явищ, і лише за його допомогою відповідні об’єкти можливо дослідити як взаємопов’язані елементи кримінально-правових систем;

- системного аналізу (системний). Саме системний метод зобов’язує проводити дослідження кримінально-правових явищ як цілісної множини, що складається з підсистем і елементів. Система права, що існує у будь-якій державі, складається з відповідних підсистем – галузей, підгалузей, інститутів (скажімо, у кримінальному праві інститут поняття злочину чи інститут покарання) тощо. Наприклад, принципу системності відповідає розташування у Кримінальному кодексі Загальної й Особливої частин, розділів, статей; при цьому власну систему має як кримінальне законодавство будь-якої держави, так і його окремі інститути [399, с. 23–24; 858, с. 33–34]. Врахування цього при здійсненні компаративного дослідження дало змогу порівняти між собою відповідне одиничне, особливе і загальне у кримінально-правових явищах, типові, а не випадкові факти;

- догматичний (формально-юридичний). Цей метод, який за висловом Ієринга, є "абеткою права", виходить з правила: forma legalis – forma esseentialis (юридична форма – це істотна форма), і дозволяє вивчати право як таке, у "чистому виді", поза його зв’язком з економікою, політикою, мораллю тощо. Призначення цього методу полягає в аналізі чинного законодавства та практики його застосування, у виявленні очевидних аспектів правових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони і зв’язки. Він здійснюється за допомогою формально логічних прийомів: аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстракції та інших, і дозволяє виробити поняття, описати, узагальнити, класифікувати, систематизувати, передати отримане знання ясним, цілком визначеним чином [399, с. 22; 560, с. 35; 698, с 15];

- логічний. Цей метод дозволив, з одного боку, виявити логічні помилки, присутні в окремих положеннях кримінального законодавства, певну непослідовність законодавців окремих держав, не сприймати як істинні і заперечити деякі хибні судження науковців, а з іншого – сконцентруватися на предметі дослідження і відволіктися від несуттєвого;

- соціологічний. Він полягає в дослідженні злочину і покарання як явищ соціальних [399, с. 23]. На цій основі зроблені деякі висновки про необхідність кримінально-правової заборони, її передчасність і непотрібність взагалі;

- статистичний. Загалом цей метод використовується для встановлення статистичних даних про кількість вчинених злочинів, засуджених осіб тощо, а у цьому дослідженні має порівняльний контекст;

Вырезано.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: