Завтра після сніданку відбудеться змагання на звання

Ярослав Стельмах Найкращий намет

Приїхали!

Що не кажіть, а в таборі було здорово! Ух, як було в таборі! Ех, як у таборі було.

А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були...

Але виявилося, шо вони не збігаються із планами батьків, і ми поїхали у табір.

Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядечко біжить у спортивних штанях і майці.

- Куди? - кричить. - Куди ви їх привезли?

- Сюди, - водій йому. - У мене тут усе записано. На п’ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.

- Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?

- А я звідки знаю? - здвигнув плечима водій. - Я своє зробив - привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!

- Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.

- Знати нічого не знаю, - каже водій. - Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з’їздити.

- Ну от… - чую за спиною чийсь голос. - Завезли самі не знають куди, а в них іще не все готове.

Обертаюсь - хлопець сидить, білявий такий, і валізу на колінах тримає.

- Ти нащо, - питаю, - валізу на колінах тримаєш?

- Це не валіза, - він мені. - Це футляр для акордеона.

- А де акордеон?

- Та всередині ж.

- Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?

- Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба щодня грати.

- А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?

- Не зна-аю… Я на акордеоні граю.

- А чого ж, - Митько встряв. - Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.

- Нічого я не відламував би, - почервонів хлопець і одвернувся.

Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядечком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.

Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо, роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.

- І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! - дядечко у майці водієві кричить.

- А мені що, - водій каже. - Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.

Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.

А ми лишилися: справді, не назад же нам їхати! Дядечко тоді й каже:

- Привезли-таки! Я ж попереджав… А потім як закричить:

- Нащо ви його туди тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!

І побіг кудись.

Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко у спортивному костюмі підходить.

- Здрастуйте, орли! - каже.

Ми йому, звичайно, відповіли. Хто «здрастуйте» сказав, хто «добрий день», хто просто щось промимрив. А він насупився.

- Хіба так, - каже, - молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте!

- Здрастуйте! - вже одностайніше і голосніше згукнули ми.

- Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте!

- Здра-астуйте! - криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися, і це йому сподобалось.

- Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.

- Ага, пощастило! - позаду цей акордеоніст шепоче. - Навіть приймати дітей не хочуть.

- Та мовчи ти! - я йому. - Дай послухать.

- Табір наш, - продовжував Сергій Анатолійович, - тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи. А поки приїде решта дітей, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками доведемо до пуття житлові приміщення і територію!

- Ну от, - знову заскиглив акордеоніст. - Замість відпочинку таке нам підсу-унули…

- А ще пощастило тому, шо попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося дзю-до під моїм безпосереднім керівництвом.

- А це що, обов’язково - дзю-до? - запитав акордеоніст.

- Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.

- …Ще кістки переламають, ніженьки повикручують, - чую я поруч шепіт.

- Слухай! Ти замовкнеш нарешті? - не стерпів Митько. - Навіщо тоді було сюди їхати?

- А я й не хотів зовсім. Це все мама. «Їдь, - каже, - Славусику, там тобі із дітками добре буде». А тут…

- То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? - підступив до нього Митько.

- Та ні… - закліпав той очима.

- А з ним тобі погано? - тицьнув Митько пальцем у мене.

- Я не зна… До-обре…

- Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!

- Та я ж нічого… Я задоволений… - мовив несміливо Славусик і замовк.

- А тепер, - сказав Сергій Анатолійович. - я вас хочу познайомити із вожатою Іриною Василівною. - До нас саме підійшла дівчина із зошитом у руці.

- Здрастуйте! - посміхнулась вожата.

- Здрастуйте!!! - заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.

Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулась і впустила зошита на землю.

- Це що за дикунство? - сказала вона. - Хто вас учив так вітатися із старшими?

- Ну, я пішов, - бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович. - А ви тут познайомтеся поки… - І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як має вітатися молоде покоління.

Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:

- Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. - І він повів нас показувати табір.

Виявилося, шо старші загони спатимуть у справжніх військових наметах, - так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти, десь так на півметра заввишки, - дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.

Спершу ми носили на ті дерев’яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев’ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.

Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений, правда, і всі інші теж були зелені, із двома віконцями - на кожному сітка від комарів і кожне можна було запинати на випадок дощу, снігу чи іншого стихійного лиха. Якийсь час ми з Митьком вправлялися, хто швидше запне віконце. Сім разів швидше запнув Митько, а вісім - я. Коли ми вирішили спробувати іще по три вирішальних разочки, прибіг Сергій Анатолійович і сказав, щоб ми не псували державне майно, а йшли розвантажувати машину з дошками.

Там робота вже кипіла. Хто стояв у кузові й подавав дошки, хто приймав їх унизу, а хто ніс до будиночків. Сергій Анатолійович теж носив. Він один брав стільки дощок, шо ми й утрьох не підняли б. Ми з Митьком спершу полізли на машину, але хлопці в кузові сказати, що їм і без нас тісно, і ми злізли. Тоді Митько побачив, що водія десь немає, а Сергій Анатолійович поніс дошки, і запропонував:

- Так розвантажувати нецікаво! Давайте по сигналу! Я бібікну - ви візьмете дошку, бібікну вдруге - опустите донизу. У кожному ділі потрібна організація.

Просто здорово придумав! Робота закипіла ше дружніше. Митько бібікав, аж ухекався. Що вже казати про тих, хто розвантажував. Але коли дощок у кузові лишалося вже зовсім мало, звідкись прибіг шофер і закричав:

- Ану, вилазь зараз же! Я тобі покажу - акумулятор розряджати! Іграшку знайшов!

І ми з Митьком вилізли з машини.

Після цього робота вже не так кипіла, бо не було ніякої організації. Тоді Митько каже:

- Знаєш, там у кабіні ключі лишились.

- Ти краще не чіпай, - остеріг я його. Але він не послухався.

- Я тільки разочок стартером диркну. Ти стань на підніжку - будеш дивитися, щоб шофер іззаду не підійшов, а то знову галас здійме.

Я й став. Митько ключ повернув, а машина, виявляється, на швидкості була, та як рвоне вперед! І якраз на Сергія Анатолійовича - він саме йшов показувати, куди решту дощок носити. Іде собі, посміхається, горя не знає, а тут машина на нього. Сергій Анатолійович злякався - ще б пак! Ледве встиг відскочити.

Митько стартер вимкнув, здогадався нарешті, а Сергій Анатолійович як почав;

- Що це ви собі дозволяєте?! Я не для того сюди приїхав, щоб на мене машиною наїжджали, а для того, щоб зарядку з вами робити і піднімати ваш фізкультурний рівень!

Прибіг начальник табору.

- Це чиї діти? З якого загону?

Прибігла й Ірина Василівна.

- Мої діти!

Прибіг і шофер.

- Гнати, - кричить, - таких дітей у три вирви з табору!

А Ірина Василівна:

- Ви краще ключі не залишайте в машині! Це вам діти, а не пенсіонери! Ще добре, що машину не розбили та наш Сергій Анатолійович живий лишився.

А Сергій Анатолійович:

- От іменно! - каже. - От іменно!

- Зараз же їх назад у місто відвезете! - начальник табору докидає. - Поки вони все тут не потрощили.

- Щоб я їх до себе в машину посадив? - шофер йому. - Та ніколи в житті більше у ваш табір не поїду! Їм іще «спасибі» кажи, що машина ціла!

- І дзвонив же я у місто! - начальник табору бідкається. - Та на тобі - привезли.

Так нас шофер і не взяв. Може, йому теж у Житомир треба було?

Після того нас із Митьком поставили на безпечну роботу. Ми брали на складі матраци, розносили їх по наметах і розкладали на ліжка. Спершу ми засумували од такого доручення, але Ірина Василівна нас втішила:

- Це теж корисна робота. Спробуй-но поспи без матраца, на металевій сітці! Ви, можна сказати, забезпечуєте весь табір зручним сном, і за це вам тільки «спасибі» скажуть.

Але забезпечувати весь табір зручним сном виявилося дуже клопіткою роботою, бо взяти в оберемок більше ніж по одному матрацу ми не могли, і доводилося весь час бігати між складом і наметами. Тоді Митько придумав класти на один розгорнутий матрац два згорнутих і нижній брати за краї - я спереду, а Митько ззаду. Таким чином ми могли вже носити по три матраци за раз. Але ніхто нам поки що «спасибі» не казав. Хлопці, що працювали лопатами, сміялися й кричали:

- Гей ви, матрацники! А де ж ваш грузовик? Ви на ньому все зразу й перевезли б!

Нам стало прикро од такого ставлення до нашої корисної діяльності, але потім я придумав попросити в нашого завгоспа Лукича новенькі ноші, і ми вже змогли брати по чотири штуки. А тоді Митько нагледів там же, на складі, тачку, і ми вже возили матраци на ній і брали аж по сім штук!

- От вам і грузовик! - гукав Митько, проїжджаючи повз хлопців, але вони все одно сміялися.

Таким чином ми дуже швидко порозвозили матраци у всі намети і стали знову тренуватися, хто швидше запне віконце.

Тоді прийшов начальник табору і дуже здивувався, шо ми так хутко впоралися.

- Оце молодці! - мовив він. - Нічого не скажеш. Я навіть і не сподівався.

А потім побачив у мене в руках відірвану од віконця шлейку і все-таки сказав:

- Що ви за люди! Ні на мить без нагляду полишити не можна. Візьмеш голку й пришиєш!

- А можна, - Митько питає, - ми ще й у будиночки матраци порозвозимо? Хай і молодшим загонам буде м’яко спати.

- Звичайно! Звичайно! - зрадів начальник табору. - Тільки відпочиньте.

Але ми вже достатньо відпочили і знову взялися до діла. З тачкою було набагато простіше, і за якусь годину ми порозвозили навіть ковдри.

- Я ж казав: усюди має бути організація! - хвалився Митько.

Коли увечері відбулася лінійка, то виявилося, що ми всі дуже багато за день зробили, і всім нам оголосили подяку, а мені й Митькові спочатку догану, а потім подяку.

Ніхто з нас уже не сміявся, бо всі розуміли, що без матраців і ковдр… Який же то відпочинок без матраців і ковдр?

Ніякого!

Перша ніч

Отже, на першій табірній лінійці начальник табору нас усіх похвалив. Він сказав: це навіть краще, що ми приїхали завчасно, бо за два дні не тільки підготуємо спільними зусиллями табір до заїзду, а й приведемо його в зразковий стан. Адже навіть ще не всі вожаті приїхали. Він додав також, що, незважаючи на прикрі поодинокі випадки, загалом усі поводяться добре, і є надія, так буде й надалі.

- Це, мабуть, ми - поодинокі випадки, - шепнув Митько, і я з ним погодився.

Потім виступив Сергій Анатолійович і знову говорив, який у нас чудовий табір і як гарно ми проводитимемо в ньому час.

Потім слово взяла Ірина Василівна. Вона сказала, що електрик проведе світло в намети лише завтра, і тому всі бажаючі можуть сьогодні переночувати в будиночках, а тим паче дівчата.

Але ніхто, навіть дівчата, ночувати в будиночках не захотіли.

Сергій Анатолійович продудів у сурму відбій, і всі розійшлись.

Ми вже познайомилися з деякими хлопцями - Юрком, Вітьком і Вовкою - і дуже один одному сподобались: вони навіть запропонували нам лягти у себе, по двоє в одному ліжку. Але Ірина Василівна сказала, що нема чого вигадувати, бо повно вільних місць, і ми від них пішли.

Вийшло так, що ми з Митьком і Славком залишились у наметі втрьох. Дівчатка зайняли чотири намети, хлопці - два.

Ми повкладались, але спати не хотілося.

- Треба, мабуть, піти полякати дівчат, - коли розмови й сміх кругом стихли, мовив Митько таким тоном, ніби йому дуже не хотілося.

- Навіщо? - запитав Славко.

- Тому що в таборах завжди лякають, - зі знанням справи пояснив Митько. - Ти підеш, Серього?

Але я вдав, що сплю: дуже не хотілося вставати із теплого ліжка.

- От ти тільки послухай, який зараз лемент зчиниться, - мовив мій друг і, загорнувшись у простирадло, вискочив надвір.

Проте ніякого лементу не зчинилося, а за хвилину до нас увійшов начальник табору, тягнучи за руку Митька.

- Я тобі полякаю! - сердито, намагаючись не підвищувати голос, шепотів він. - Я тобі полякаю! Іще хоч один вибрик - і поїдеш до тата й мами. Он подивись: твої товариші сплять уже давно.

- Я не хотів, - виправдовувався Митько. - Чесно, не хотів. Я переплутав. Я думав - там дівчата.

- Я тобі дам дівчат! Спи зараз же! - І начальник табору пішов.

- Чуєш, Серього? - мовив Митько. - Ти побачив би, як він злякався!

- Та ну? - не повірив Славко.

- Злякався, точно! Та як…

- Що?

- Та як ухопить мене за руку!

- Якби він злякався, то за руку не хапав би.

- З переляку й ухопив. І як це я намети переплутав? Давайте краще історії розповідати.

І ми знічев’я почали розповідати різні історії.

Я розповів цілий ковбойський фільм, а Славко - про те, як одного разу вороги порвали всесвітньовідомому скрипалеві Паганіні всі струни, крім однієї, але все одно він зіграв на одній струні. Тоді Митько поцікавився, чи міг би й він, Славко, якби вороги попсували йому весь акордеон, крім однієї клавіші, зіграти на цій клавіші якусь мелодію. Славко сказав, що на такі безглузді запитання він і відповідати не хоче.

- Коли так, - образився Митько, - я тобі свою історію не розкажу. А вона в мене дуже цікава. Можна навіть без перебільшення твердити, що ваші розповіді - ніщо порівняно з моєю.

Славко дуже зацікавився й почав просити Митька розказати. Але Митько прикинувся, що спить, і захропів. А коли Славко перестав просити, перестав і хропіти.

У таборі панувала тиша. Тьмяне місячне світло пробивалося крізь щілинку входу. Я вже був заплющив очі, коли почув шепіт Митька:

- В одному чорному-пречорному лісі була чорна-пречорна галява. І на тій чорній-пречорній галяві стояв чорний-пречорний замок…

Я цю історію чув уже разів із сто, бо Митько ніколи не минав нагоди поділитися нею будь з ким у будь-якій ситуації. Єдине, що потрібно було для цього, - темрява. Така темрява, як зараз, цілком його влаштовувала.

- …стояв чорний-пречорний стіл, - зловісно шепотів мій друг. - А на тому чорному-пречорному столі стояла чорна-пречорна…

Як не дивно. Славко вислухав усе майже до кінця, тільки коли Митько почав про червону руку, не витримав і почав просити, щоб той перестав. Митько порозповідав іще трохи, а тоді замовк. Я задрімав, але згодом прокинувся від дикого вереску. Виявилося, що то Митько підповз до Славка і схопив його за ногу.

Славко сидів на ліжку і грозився, що завтра про все розкаже вожатій. Митько виправдувався, що він просто по-дружньому пожартував, і просив, щоб Славко не розказував.

- Просто ти мені одразу сподобався, - пояснював він. - А якщо мені людина подобається, то мені з нею хочеться пожартувати. А якщо мені з кимось не хочеться жартувати, то так і знай - мене ця людина не цікавить.

Славко ж казав, що він знати нічого не хоче і що йому байдуже, з ким там Митько жартує, але щоб із ним так не жартував. Він опустився на підлогу, поліз під ліжко й витягнув звідти акордеон.

- Це ти навіщо? - здивувався Митько.

- Я згадав, що сьогодні не грав, а мені треба вправлятися щодня, - пояснив Славко.

- Так уже ж пізно!

- Раз для твоїх ідіотських жартів не пізно, - відповів Славко, - то для музики й поготів. Я тихенько. Ніхто й не почує. Все одно ти спати не даєш.

Спершу він заграв, як сам оголосив, гаму до мажор, потім ре мажор.

Митько ж сказав, що він мажорні гами знає як облуплені, бо на уроках співів весь клас їх співає, і що Славкові гами не те що з мажором, а й з гамами нічого спільного не мають.

- Це треба було тобі заради таких гам акордеон сюди тягти! Я думав, ти Баха гратимеш або бітлів.

- Так темно ж, - виправдовувався Славко. - Клавішів не видно.

- А як не видно, то не грай.

Але Славко не послухався й оголосив мі мажор. Однак мі мажор він заграти не встиг, бо до нас саме вбіг начальник табору.

- Це ти, Омельчук, знову? - зашепотів він, хоча, як мені здалося, йому хотілося кричати. - Щоб завтра і духу твого не було в таборі. Сам, сам одвезу тебе додому і власноручно передам батькам!

- Ну от, знов Омельчук… - заканючив Митько. - Завжди Омельчук! Я сплю давно! Хіба я винен, що йому серед ночі грати закортіло?

- Дивно! - мовив начальник табору, вгледівши Славка. - Це ти вирішив грати?

- Ага! - щиросердно зізнався той. - Мені потрібно вправлятися щодня, а сьогодні, виходить, я день пропустив.

- Ну нічого, - втішив його начальник табору. - Завтра гратимеш удвічі більше ніж звичайно. А зараз - спати!

- Бач, - мовив перегодя Митько. - Йому так нічого, а мене - так із табору…

Він іще трохи побубонів, а тоді замовк і засвистів носом. Славко дихав глибоко, і я зрозумів - він теж спить.

Я ж заснути не міг - весь час перевертався з боку на бік і сердився на Митька із Славком. «Це ж треба, - думалось, - не давали людині спокою, балакали, бігали по табору, верещали й грали на акордеоні, а тепер сплять мов убиті. А ти тут мучся безсонням у юні роки».

І раптом я почув знадвору чиїсь кроки. Власне, якби то були просто кроки, то нічого незвичайного чи страшного в них і не було б. Але то були не просто кроки: якісь обережні, скрадливі - це я зрозумів одразу. Кроки наблизилися до нашого намету, проминули його й стали оддалятись.

«Може, злодій? - майнула думка. - Або якийсь бандит?» І тут чогось я згадав Митькову розповідь про червону руку. Не можу сказати, що від того на душі моїй полегшало. Я накривсь із головою, але стало ще страшніше - уявлялося, що той, хто ходить знадвору, зайде до намету і вдарить по голові, а то й душити почне своєю червоною рукою. Я мерщій вистомив носа назовні: ледь чутні кроки знову наближалися.

Я хутко натягнув на ноги сандалі й розбудив Митька із Славком. Спершу Митько розсердився, але коли взнав, що табором хтось бродить, зрадів.

- Ха-га, - сказав він. - Я знаю, чим це діло пахне. Хтось узнав, що відкриття затримується на два дні, тож тут майже нікого нема, і вирішив скористатися нагодою і щось украсти.

- Що ж тут можна вкрасти? - здивувався Славко.

- Ну, якби я був злодієм, то й сказав би, - мовив Митько. - Мало чого! Може, ліжко чи тумбочку.

- І пхатися із тим ліжком чи тумбочкою через ліс?

- А зовсім необов’язково, - запевнив Митько. - Зовсім необов’язково. От я читав, що деякі злодії закопують крадене неподалік од місця злочину, а коли вже ту річ перестають шукати, викопують і спокійнісінько йдуть додому

- Що ж він, буде ліжко серед ночі закопувати?

- Та звідки я знаю! Чого ти причепився до мене? - розсердився Митько. - «Що» та «чого»! Хіба я, грабіжник який?! Треба спіймати його на гарячому.

Коли Ставко почув, що треба когось ловити, то злякався і сказав, що з нами не піде, а залишиться в тилу, тобто у наметі.

- Це про всяк випадок, щоб я міг розказати, як усе було.

- Це ж про який такий випадок? - поцікавився Митько, але Славко не відповів, бо знову неподалік почулися таємничі кроки.

Славко ухопив мене за руку.

- Не треба, хлопці, - зашепотів він. - Хай собі ходить. Яке вам до того діло?

Але я вивільнив руку, і ми з Митьком вислизнули в ніч.

Ми вислизнули в ніч, моторошно темну, неприродно тиху. Я навіть не уявляв, що в нашому таборі може бути так тихо. Ще кілька годин тому все навкруги вирувало: вищали пили, грюкали молотки, гримкотіли відра, тупали ноги, лунали голоси. Тепер же все втихло до ранку…

Та до ранку ще далеко. Стомлений табір спав.

Не спали тільки ми з Митьком, не спав, може, у «тилу» Славко, не спав іще хтось - ходив щойно табором, скрадаючись, наче злодій, ховаючись від людей.

Хто?

Десь за нашими спинами притишено дзенькнуло.

- Коло їдальні, - вловив я.

Сторожко вглядаючись у темряву, ми подалися до їдальні, але не прямо, алейкою, а повз умивальники. Коло їдальні нікого не було.

- Може, він побачив нас і втік? - запитав Митько, але тут я помітив постать, шо простувала алейкою назад, до наметів, несучи в руці щось важкеньке.

- Оно, - вказав я. Невідомий ішов неквапно.

- Ач, - сказав Митько, - уже щось поцупив. Я ж казав. - Тоді помовчав і рішуче додав: - Будемо брати!

- Що брати? - не зрозумів я.

- Його брати. Вперед!

Ми рушили слідом, намагаючись ступати якомога тихіше, і несподівано я почув, а може, то мені тільки здалося, що незнайомець схлипнув. Ось він ніби шморгнув носом…

- Митю, - почав був я, але тут ми побачили, що навперейми незнайомцеві кинулась якась тінь.

- Їх тут двоє! - скрикнув Митько, і раптом голосний зойк розітнув тишу.

- Здавайся! - загорлав басом Митько. - Руки вгору! Оточуй їх, хлопці! Бери їх у коло! В’яжи їх! Собаку спускай!

Я зрозумів, що книжки про міліцію знайшли надійний притулок у Митьковій голові.

Дві постаті перед нами так і вклякли на місці.

- Не спускати їх з прицілу! - не вгавав мій друг. - Ні з місця! Стріляю без попередження!

І враз просто нам у очі вдарило сліпуче світло.

- Третій! - гукнув Митько.

- Омельчук! Стеценко! Знову ви? - почули ми розлючений голос начальника табору. - Це що таке? Як це називається? Щоб завтра і духу вашого…

- Це не ми, - заканючив Митько.

- Це он вони, - показав я рукою на грабіжників. Начальник табору спрямував промінь ліхтарика вбік, і ми побачили… Славка із дрючком у руці. Поруч із ним, спиною до нас, стояв хлопець із піднятими вгору руками. На землі стояла валіза.

- І ти тут? - похмуро запитав Славка начальник табору. - А це що за один?

- Я… Микола, - схлипував хлопець. - Мусюкін. Я з Одеси. Приїхав до бабусі, але заблукав. І от я тут… А цей от мене дрючком як ударить! По плечу. Добре, що не по голові.

- Чого ж ти зразу битися? - запитав начальник табору.

- Та це вони все наговорили, - пояснив Славко. - Про бандитів якихось, чорні замки… Я й подумав…

- Опусти руки, Миколо, - звелів начальник табору.

- Оці ж от казали, що стрілятимуть, - обернувся до нас Мусюкін, і ми впізнали в ньому… Генку Биструшкіна.

- Генка! - закричав я. - Це ж Генка!

- Хлопці! - заволав Генка і кинувся до нас. - Хлопці, це ви?

- То ти Генка чи Миколка? - запитав начальник табору.

- Генка! Генка це! - пояснював Митько. - Ми з ним в одному класі вчимося.

- То ти, виходить, не з Одеси? - допитувався начальник табору.

- Та з якої Одеси! - не вгавав Митько. - Ми з ним в одному класі вчимося. Він теж мав у табір їхати.

- Зрозуміло, - сказав начальник табору і тут же зітхнув: - Не зовсім. А як же бабуся?

Як і слід було сподіватися, бабусю Генка теж вигадав.

Виявилося, що сьогодні вранці Генка разом із батьками вийшов з дому. Генка рушив до сусідньої школи, де нас, табірних, мав чекати автобус, а батьки - на вокзал, бо їхали відпочивати на море.

У школі Генці сказали, що перша група, тобто ми, вже поїхала, а більше автобусів сьогодні не буде. Решту дітей одвезуть аж післязавтра, «бо у них там не все готово». Отже, нехай Генка йде додому. Але вдома у Генки нікого не було, бо тато з мамою поїхали на море, і Генка вирішив добиратися самотужки.

Розпитавши, де міститься табір, він сів на автобус, який їхав з автовокзалу до Житомира, зійшов на п’ятдесят четвертому кілометрі й почимчикував лісовою дорогою. Засутеніло, запала темрява, а табору все не було. Та Генка справедливо розміркував, що раз є дорога, то вона мас кудись вивести, і йшов, аж поки вже за північ таки дістався до нас.

- Чому ж ти так довго ходив табором? - запитав у Генки начальник.

- Я не знав, це мій табір чи ні, а будити когось побоявся. От я й ходив.

- Ну і ну! - похитав головою начальник табору. - Це ж треба! Дванадцять кілометрів лісом уночі! У вас іще с вільні місця? - звернувся він до нас.

- Є! Є, звичайно! - відповіли ми. - Ходімо, Генко!

- Розходьтеся, розходьтесь усі спати! - наказав начальник табору, бо навколо вже зібрався чималий гурт: усі хотіли дізнатися, що ж то були за крики, послухати Генчину розповідь. - І ти йди. Миколко, чи то пак, Генко Мусюкін, лягай із хлопцями. Ну й нічка! Це ж тільки перша доба!

- А я й не Мусюкін зовсім, - зізнався Генка. - Я Биструшкін. Це я все вигадав, бо злякався. Думав, може, ви мене в міліцію захочете… А ще цей от дрючком… Добре, що не по голові.

- Що за діти! - стенув плечима начальник табору. - Один на машині роз’їжджає, другий серед ночі гами грає, третій блукає лісом під псевдонімом та ще й якісь нісенітниці вигадує! Ідіть уже, щоб миттю всі спали. Завтра підйом на годину пізніше.

Після того випадку у таборі закріпилася думка, що Славко - найперший у світі одчайдух.

- Це ж подумати тільки, - казали дівчатка, - не побоявся серед глупої ночі один накинутися на невідомо кого.

Просто смішно. Як же один, коли ми були поруч, і як же на невідомо кого, якщо то був Генка. Теж мені - бандита знайшли! Побачили б вони, як Славко в наметі трусився!

- Ти що, кращого прізвища не міг собі придумати? - запитав у Генки Митько, коли ми нарешті полягали.

- А я й не придумував, - щиро зізнався Генка. - Воно само придумалось. Ви ж не прохопіться нікому.

Ми, звичайно, мовчали, але, мабуть, розказав начальник табору, бо відтоді Генку всі почали називати Мусюкіним. «Мусюкін, іди сюди!», «Мусюкін, іди туди!», «Мусюкін, ти сьогодні чергуєш», «Мусюкін, тебе вожата кличе». І навіть начальник табору частенько називав Генку Мусюкіним. Але то він просто плутав: так йому у пам’ять те прізвище врізалось.

Спершу Генка дуже сердився, а потім перестав.

- Подумаєш! - казав він. - А якби я й справді був Мусюкіним, а вигадав би Биструшкіна, то мене називали б Биструшкіним? Мусюкін - так Мусюкін. Теж хороше прізвище. Анітрохи не гірше!

Відкриття

За три дні ми навели в таборі такий порядок, «що аж боляче дивитись», як сказав Митько. Зовсім інший табір став. Ніде вже не видно було ані сміття, ані будівельних відходів: посипані пісочком алейки, свіжопофарбовані альтанки - чистота й краса!

На табірних лінійках тільки те й робили, що оголошували нам подяки, - нам навіть набридло. Але не дуже.

І от на третій день, коли нарешті всі з’їхались і начальник табору Олександр Миколайович уже нікому не кричав: «Куди ви їх привезли?!», на вечірню лінійку разом із нами вийшла і група робітників.

- Друзі! - почав Олександр Миколайович. - Ось ваш табір. Він збудований руками Никодима Петровича та його товаришів. Завдяки їм ви можете відпочивати і, думаю, таки добре відпочинете.

Ми заплескали в долоні.

- А тепер, - мовив Олександр Миколайович, - прошу всіх - і дітей, і наших гостей - до вогнища, на відкриття табору.

Ми пішли за табір на простору, без усяких дерев місцину. Частина її була одведена під футбольне поле, а частина, мабуть, спеціально для табірних вогнищ.

Там уже все було готове: височіла здоровенна купа паліччя і хмизу, стояли півколом стільці та лави.

Для всіх місця не вистачило, тож порозсідалися на теплій траві, але це нікого не засмутило. На землі сидіти ще краще - це всякий знає.

Сергій Анатолійович плеснув на хмиз соляркою, запалив факел і вручив його Никодимові Петровичу. Той урочисто підняв факел над головою, опустив і торкнувся купи паліччя. І враз веселе полум’я охопило гілки, глицю, і вже розгорається, горить, пахкотить, гуде наше вогнище!

- Перша зміна табору «Сонячний» відкрита! - оголошує Олександр Миколайович, і ми кричимо «Ура!», і знову плещемо в долоні.

- А тепер, - продовжує він, - концерт художньої самодіяльності!

І почався концерт! Кожен, хто хотів, читав вірші, співав, танцював, розказував усякі смішні історії, навіть Олександр Миколайович розказав, і всім було дуже весело.

А тоді вийшов Сергій Анатолійович. Він зробив два кульбіти, три сальто і став на руки. Обійшов на руках довкола вогнища і знову скочив на ноги. Потім узяв стілець і зробив на ньому стойку на руках, а далі прийняв ліву руку і постояв на одній правій. Ми боялися, що він не втримає рівноваги і впаде, але він не впав: почав поволі опускатися, розставив ноги і мало-помалу просто на цей стілець і сів. І до чого ж здорово це в нього вийшло, ніби він усе життя тільки так на стільці і сідав! А тоді рвучко відштовхнувся ногами від землі, плигнув через спину і став на ноги.

Нам цей номер дуже сподобався. Ми й не знали, що Сергій Анатолійович може таке виробляти. Тоді вийшов Никодим Петрович і сказав:

- Дивлюсь я на небо.

Ми всі подивилися на небо, але виявилося, що це було зовсім не обов’язково, бо то він просто оголосив пісню, яку хотів заспівати.

Дивлюсь я на небо Та й думку гадаю, -

почав Никодим Петрович. Несподівано ми почули, як йому підіграє акордеон, і побачили, що то старається Славко.

Нам цей номер теж сподобався і ще сподобалось, що, доспівавши до кінця, Никодим Петрович потис Славкові руку. Славко аж почервонів од радості. А може, й ще од чого - не знаю.

- Хай там собі Славко грає скільки завгодно, - мовив до мене Митько, - але без нього нам у наметі було б краще. Без нього у нас, мабуть, взагалі був би найкращий намет.

А потім Славко, вже один, виконав «Турецький марш» і ще щось, і йому теж аплодували.

- Якщо Славко виступає, - сказав Митько, - то я теж можу.

Він вийшов до вогнища і прочитав «Мені тринадцятий минало». Цей вірш я добре знав, бо ми його вчили напам’ять у школі.

Потім Митько сказав: «Колискова», - і почав:

Місяць яснесенький Промінь тихесенький Кинув до нас…

Коли ж після «Колискової» Митько сказав: «Глібов. Вовк і Ягня», - всі почали сміятися.

- Чого ви смієтеся? - здивувався Митько. - Це дуже хороший вірш. Він навіть у підручнику є.

- От того і сміємося, - пояснив Генка, - що в тебе всі вірші з підручника. А їх ми і так знаємо. Ти нам що, збираєшся весь підручник напам’ять прочитати?

- А ти що-небудь позапрограмне знаєш? - поцікавилась Ірина Василівна.

- Ні, - відповів Митько. А тоді подумав і сказав: - Знаю. Про роботу.

І Митько прочитав:

Один Баран, Що бився головою об паркан. Сказав: - Ото турбота, Що голова болить після роботи!

Усі знову засміялися, а Митько запитав:

- Чого ви смієтеся? Це дуже хороший позапрограмний вірш. Мене цьому віршу дідусь навчив.

- Так вірш же смішний, - сказав Славко.

- А-а, ну тоді смійтеся, більше я віршів не знаю. Якщо хочете, можу станцювати.

Одні сказали, що хочуть, другі, що не хочуть, але Митько все одно почав танцювати. Він здійняв страшенну куряву, а під кінець мало не звалився у вогнище. Ледве його Сергій Анатолійович за сорочку встиг ухопити.

Тут усі знову засміялись, і Митько сів на місце.

- Що за народ! - сказав він. - Усе їм смішно!

Потім ми знову співали, а під кінець хлопці із старшого загону почали витягати із ящика ракети й пускати їх. Це були такі рурки із мотузочкою знизу. Смикнеш за мотузочку - і летить угору сліпуча комета, розпадається над головами червоними, зеленими, білими вогниками. То було справжнє свято!

Тоді Митько вкинув у вогнище шматок автомобільної покришки, яку десь знайшов. Краще б він її не кидав, а ще краще - не знаходив би, бо вона стала так чадіти, що всі почали кашляти й чхати. Тож, хоч нікому й не хотілося, а довелося розбігатись, і ще довго над табором висів дух паленої гуми.

- Ех ти, таке свято зіпсував, - сказав я.

- Я ж не хотів, - розвів руками Митько. - Я хотів як краще. Зате тепер знатиму, що не можна.

Конкурс пісні

- Діти, - сказала якось Ірина Василівна. - Скоро в нашому таборі проводитиметься конкурс на краще виконання пісні, тож треба щось підготувати і нам.

- Ну, це неважко, - відповів за всіх Митько.

- Неважко просто так заспівати, - заперечила вожата. - А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось придумати.

- Придумаємо, - заспокоїв її Митько. - У нас навіть акордеоніст свій є, - і випхнув наперед Славка.

Той миттю почервонів і запхикав:

- Я так не можу… щоб іти і грати. Мені треба сидіти.

- А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед журі, ти зможеш і сісти, - пояснила Ірина Василівна. - Із своїм акордеоністом набагато краще.

- Я боюся, - заскиглив Славко. - Це така відповідальність… Я щось не те заграю.

- Не бійся, - поплескав його по плечу Митько. -Подумаєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.

- Ну от іще, стіле-ець, - протягнув музика. - Всі з мене сміятимуться…

Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що з нього візьмеш! Такий він уже боягуз і тюхтій!

Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готуватися до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах: та-та-та-ра ті-ті-рі…

Ми виходили на галяву, робили поворот на дев’яносто градусів, обличчям до уявного журі, й заводили пісню.

- Що ж, на перший раз непогано, - похвалила нас вожата. - Давайте ось у цьому місці, де «ми зростаємо дружними», всі чітко й гарно візьмемося за руки й ступнемо крок уперед.

Спробували - теж вийшло добре.

- А давайте, - тут Люська говорить, - у цьому місці піраміду зробимо. А я нагорі ще й «ластівку»!

- А вийде? - вожата засумнівалась.

- Вийде, - Наталка їй. - Люська балетом займалась, у неї вийде.

- От спробуймо, - Люська розходилася. - Дивіться, тут стануть Вовка, Вітька і Генка - ось так, трохи присядьте. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.

- Я не можу, - Митько каже. - Я стілець несу.

- Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору - дивіться! А дівчатка отак, півколом.

- Справді, ніби непогано, - погодилась Ірина Василівна. - Ану, спочатку…

- Та-ра-ра, - заспівав Славко, ми вийшли на галяву і прокрутили все від початку до кінця.

- Не вистачає, звичайно, чіткості й злагодженості, - сказала вожата, - але маємо ще п’ять днів попереду.

П’ять днів ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося.

Настав день огляду.

- Знаєш що, - каже мені перед самим початком Митько, - понеси за мене стілець.

- Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець Славкові підсовувати.

- То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ззаду. Як усі проспівають «Ми зростаємо дружними», ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?

- Зрозумів. А ти?

- А я? - Митько засміявся. - Пам’ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко щось цікаве придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкритті табору хлопці із старшого загону салют влаштовували з ракет, - знизу за мотузочку треба смикати? Так я одну таку ракету виміняв у хлопця. Уявляєш? Га?

У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, перший загін, саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у деяких, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускати, а деякі продовжувати махати. Коли ті теж притомилися, то перші, відпочивши, починали махати знов із таким виглядом, ніби ось-ось помруть.

- Сміхота, - сказав Юрко. - Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?

Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледве стримується, щоб не додати й собі щось.

Та от підійшла наша черга. Митько метнувсь у сторону і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано Митьком, але нічого не сказав. Загін тим часом уже вийшов на середину майданчика і повернувся обличчям до журі - начальника табору, старшої вожатої і лікаря.

- Три-чотири, - прошепотіла Ірина Василівна, і Славко взяв перший акорд.

Ми зростаємо дружними, -

чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося журі і як видовжилось обличчя у нашої вожатої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові за волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика, Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.

На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав далі, тож усі хоч і з запізненням, але завзято підхопили:

Сміливими і мужніми…

Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав стояти наш музика. Славко лежав на піску горілиць і, втупивши погляд у небо, зосереджено грав.

Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь ворушив губами і дивився на Славка, коли почув крики: «Пожежа! Пожежа!»

Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили: ми там уже не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно запущена Митьком, а від неї зайнялося якесь сміття. Наш кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми всі повернулися на майданчик.

Славко так і лежав на тому ж самому місці і все грав і грав. Я допоміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін заспівав пісню ще раз, уже без піраміди.

Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце Але що нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу і скиглію, дали спеціальний приз, - за те, що не розгубився, бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддавсь паніці, коли загорілося сміття.

А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати, бо його придавило акордеоном, і він ніяк, ну просто ніяк не в силі був з-під того акордеона вибратись.

Ловись, рибко!

Не минуло й тижня, як у таборі проводився конкурс пісні, а вже на дверях їдальні висіло оголошення:

УВАГА!

Завтра після сніданку відбудеться змагання на звання

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: