Несподівана пропозиція

Про військову гру ми знали давно: з самого початку знали, що проводити її збираються десь у половині червня.

Під кінець другого тижня нам так і сказали: за два дні у таборі проводитимуть військову гру. Спершу старші загони, а тоді молодші.

Ми вже почали вирізати собі погони, і п’ятий загін почав, бо планувалося, що саме із п’ятим загоном ми й воюватимемо. Коли це на вечірній лінійці начальник табору Олександр Миколайович оголошує:

- Четвертому загонові затриматися на п’ять хвилин. - І коли ми затримались, сказав: - Зараз до вас звернеться представник табору «Сміливий».

Наперед вийшов рудуватий хлопець років десяти.

Я його одразу впізнав: це він нас обзивав пацюками.

Що то був за хлопець! На місці не міг встояти ані секунди! Він пританцьовував, підскакував, розмахував руками, і, здавалося, що то не один хлопець, а два. А то й три! Його всього крутило, сіпало, корчило і пересмикувано. Спершу я його навіть пожалів, але потім виявилося, що то в нього не хвороба, а просто така вдача, і жаліти треба зовсім не його.

Пізніше ми таки взнали, кого треба жаліти і що то за хлопець.

Що за зух! Що за урвиголова! Що за одірвипідошва!

Звали його Микитою. Чого тільки не виробляв Микита у своєму «Сміливому»!

Він прилаштовував над дверима посудину з водою, кидав у піч на кухні патрони, підкладав щедрою рукою у постелі своїх товаришів жаб і підпирав поліняками двері їдальні, так що по обіді ніхто з неї не міг вийти.

То були давно забуті, випробувані і, можливо, декому навіть видасться, не дуже дотепні жарти. Та він їх не цурався. Однак у творчих пошуках Микиті теж не можна було відмовити. Він прокрадався вночі у радіорубку, вмикав магнітофон, і тоді з табірних репродукторів лунала, будячи всіх, яка-небудь веселенька мелодія; розпалював вогнища, які потім не могли загасити три дні; влаштовував такі димові завіси, що одного разу навіть приїхали пожежні машини.

Весь свій табір Микита наполегливо і цілеспрямовано ставив догори дригом, і ніхто не знав, як його спекатись, бо юний витівник заявив, що його батьки поїхали із геологорозвідувальною партією на Сахалін. Це була теж чиста брехня, але про неї начальник табору з великою прикрістю довідався лише за чотири дні до кінця зміни.

Здогадуючися, що за таку поведінку йому вдома меду не дадуть, Микита із властивою йому вигадливістю почав писати рідним листи.

У першому він радив батькам не приїжджати, бо табір нібито перебазовують, а куди, поки що не знає і сповістить про це пізніше. У другому писав, щоб батьки не приїздили, бо, хоч «Сміливий» і лишився на старому місці, проте зараз у таборі санітарний тиждень і ніяких відвідувачів не приймають. У третьому вигадав іще якусь нісенітницю. Так він морочив батькам голови досить довго, але зрештою його підвела власна фантазія. У п’ятому (і останньому) листі Микита застерігав батьків ні в якому разі не приїжджати, бо в таборі почалася епідемія ящура і весь навколишній район на карантині. Проте якраз ця звістка і викликала зворотний ефект.

Наступного ж дня примчали в таксі його тато з мамою, їхній знайомий професор-епідеміолог і незнайома тьотя із Міністерства охорони здоров’я. Батьки негайно забрали свого здоровісінького сина додому. Але що з того - зміна за чотири дні кінчалася,

Із усього сказаного можна скласти приблизне уявлення про посланця «Сміливого».

А поки що, не знаючи ні про переїзди, ні про санітарний тиждень, ані про загрозу близької епідемії, але все ж із погано прихованим жахом, увесь «Сміливий» чекав дня, коли у військову гру мав підключитися четвертий загін, у якому перебував рудий Микита. І коли Микита заявив, що їхній загін хоче провести гру разом із нашим загоном, та ще на нейтральній території, всі вожаті, кухарі, медпрацівник і сторож на чолі з начальником табору полегшено зітхнули і квапливо запевнили четвертий загін, що для них побажання дітей - закон.

Про все це ми дізналися пізніше, а зараз рудий Микита стояв перед нами, збираючись виголосити, певно, дещо цікаве.

- Геть міжтабірні перегородки! - рішуче почав він і підскочив на місці. - Не будемо замикатися в собі! Справжня дружба не визнає ніяких меж, для неї не існує перепон! - Він енергійно рубонув рукою повітря, мовби одним помахом руйнуючи всі перепони, які відділяли його від нас. - І тому, - Микита звівся навшпиньки і крутнув головою, - наш четвертий загін пропонує провести військову гру разом із вашим четвертим загоном, тобто наш четвертий - проти вашого! Для подолання водного рубежу і для переміщення сил наш табір виділяє вам три човни із своїх шести. Місце проведення військових дій і умови обговоримо додатково. Готуватися можна з завтрашнього дня. Початок о шостій годині ранку.

Все це він випалив одним духом, трохи помовчав, думаючи, що б іще додати розумного, а тоді мовив:

- Отже, якщо ви згодні - скажіть, а не згодні - не кажіть. Тобто теж скажіть, але в такому разі ми вважатимемо, що ви боїтеся прийняти нашу дружню й миролюбну пропозицію, отже - програли.

- Річка? Човни? - першою подала голос Ірина Василівна. - Та вони ж усі перетонуть! - І поглянула на начальника табору.

- Що ми, маленькі? - закричали ми. - Веслувати не вміємо? Невже спасуємо?

Та й Олександр Миколайович усміхнувся:

- Нічого, нічого. Річка ж неширока. Та й вожаті поруч будуть. Я не заперечую.

Ми також не заперечували і взялись до обговорення.

- Я пропоную от що, - знову заговорив Микита. - Кілометри за три нижче за течією річки, там, де вона робить вигин, лежить чудова місцина. Од того вигину до пожежної вишки - її видно здалеку, - а за дорогою і проходитиме умовний кордон розташування ваших військ. Наша ж територія буде якраз навпроти. Якщо хочете, можна зараз піти й подивитися.

- Що ми зараз побачимо? - спитав Юрко, наш голова загону. - Вже ніч надворі. Та, зрештою, яка різниця? Там так там.

- От і добре, - кивнув Микита. - Переможе та команда, яка позриває всі погони з команди противника або заволодіє прапором і перебереться з ним на свій бік. Наші погони - зеленого кольору, ваші - синього. Підпишіть оцю угоду у двох примірниках - і по руках! - Він підсунув Юркові два аркуші паперу.

Ми покрутили угоду, але в ній було написано все те, що він уже сказав, і Юрко з Микитою поставили свої підписи.

- От і чудово! - зрадів Микита. - Підготовчі роботи можна почати завтра. Тож рийте окопи, всякі укріплення, будь ласка. До зустрічі!

Він упхав один примірник угоди в кишеню і зник у темряві.

- Щось він мудрує, - сказав Митько. - Якось воно дуже швидко. Сюди - туди, ви тут - ми там, «окопи рийте», втік одразу. Бита голова! Було б піти й подивитись.

- От завтра й подивитесь, - Ірина Василівна нам, - а зараз ходімте, бо кіно ось-ось почнеться.

Другого дня весь наш загін пішов знайомитись із місцевістю. Доходимо до вигину річки…

- Ось, я ж казав! - Митько кричить. - Дивіться! Поглянули ми на той бік… А там здоровенний луг врізається півколом у ліс, і тільки вдалині під лісом чагарник. І навіть трава скошена. Самі копиці стоять.

- Я ж казав, - Митько гарячкує. - Недаремно він свою угоду підписати спішив.

- Еге, - Юрко почухав потилицю. - У них ліс до річки підступає лише он з того краю, та й тут - вузенька смужка. І сховатися ніде.

- Так і їм же нема де! - Генка на це.

- А вони за деревами сидітимуть. Куди ми поткнемося - одразу видно.

- О-о, то бита голова! - посупився Митько. - Ходімо хоч ліс обдивимось. Може, він і там щось вигадав.

Але хоч як довго ми блукали, ліс був як ліс. Дуже хороший. Густий. Він усім сподобався. Ми викопали два окопи, повернулися на берег і стали дивитися на луг. Луг не подобався нікому.

- Ясно, що вглиб ворожої території по відкритому не побіжиш, - сказав Юрко. - Справжній ліс за лугом починається, а попервах - оця от смужка від вигину річки. Ну а з того краю метрів сімсот-вісімсот усе-таки буде. І то добре. Але ж вони на це і розраховують: певно, пікетів понаставляють на кожному кроці.

- Треба їх перехитрити! - запропонував Генка.

- Відкрив Америку! - Юрко йому. - А як? Поки ми тим лісом вештатимемось, нас усіх переловлять. Думайте всі. У кого з’являться цінні думки - кажіть одразу.

Ми почали думати. Але що більше ми думали, то менше в нас з’являлося цінних думок. Цінних думок було дуже мало. Можна навіть твердити, що їх не було зовсім.

- Ми вже зголодніли, - подав нарешті голос Генка. - Може, по обіді щось придумаємо?

Але й після обіду ніхто нічого не придумав. І після тихої години. І після полудника теж.

- Знаєте що, - запропонував надвечір Митько. - Ходімо ще раз на річку. Може, на місці видніше буде.

- І я з вами, - спохопився Славко.

- А ти сьогодні грав на акордеоні? - запитав я.

- Ще ні, - зітхнув Славко.

- Ну, так не можна, не можна! - підхопив і Митько. - Весь світ чекає на появу нового акордеоніста, а він замість того, щоб грати, побіжить кудись на річку.

- Ану вас! - одмахнувся Славко.

- Отож! - докинув я, і ми втрьох гайнули з намету. Ідемо берегом, розмовляємо, коли бачимо - за тим самим вигином, де наш кордон починається, якийсь човен припнуто.

- Цікаво! - каже Генка. - Хто б це міг бути? Підходимо ближче, а тут із-за дерев вискакує отой рудий зі «Сміливого».

Відштовхується й сідає на весла.

- Це ти! - Митько кричить. - Шпигувати, значить?

- Я! Я! - єхидно посміхається рудий і правує до свого берега.

- То ти вистежувати сюди приїздив?! Шпигунська пика!

- Приїздив-приїздив, - він нам так нахабно. - Умовами не заборонено. Е-е-е! - і язика показує.

- Бачили ви таке? - обурився Митько. - «Не заборонено!» Ач! «Ви, - каже, - окопи рийте, укріплення». Для того, щоб потім усе визнати. «Не заборонено!» Не забо… Ану, стривай-стривай… Зараз, зараз… - стишив він голос, тоді засміявся і переможно глянув на нас.

- Придумав? - з надією запитав я.

- Придумав, - полегшено зітхнув мій друг. - Після вечері все обговоримо.

***

- Завтра, - почав Митько, коли весь загін зібрався на волейбольному майданчику, - всі це знають, у нас відбудеться військова гра із четвертим загоном «Сміливого». Тож ми зібралися тут, щоб розробити план дій і поділитися цінними думками. Ворог, подивімося правді у вічі, нас обдурив: значну частину його території займає луг. Проте цим самим він і собі до деякої міри зв’язав руки. Адже ніякий дурень, звісно, не буде ховати прапор на відкритому місці. Таким чином і наша задача полегшується. Скажу навіть більше: я певен, що ховатимуть прапор вони у тій частині лісу, шо ліворуч од нас, між лугом і пожежною вишкою. Праворуч лісу надто вже мало. Скажу навіть більше: коло річки вони ховати прапор теж не будуть, а, зрозуміло, углибині. Отже, самі бачите, слід зосередити наші сили саме на цьому квадраті, а він приблизно становить лише одну чверть ворожої території. По-моєму, логічно?

- Гм, по-моєму, теж, - тільки й мовив Юрко (а шо він іще міг сказати про такий блискучий умовивід?).

- Але водночас, - продовжував Митько, - наша задача й ускладнюється, бо на цій частині і на підступах до неї, мабуть, і ворог зосередить неабиякі сили.

- Гм, скидається на те, - погодився Юрко.

- Але ж треба ще й нападати, - вів далі мій друг, - і виставляти патрулі, проводити розвідку. Отже, сил там буде не так уже й багато.

- Правильно! - кивнув Юрко.

Я ж тільки дивувався: як здорово Митько все розрахував!

- Тож тепер скажіть, що можна придумати в такій ситуації?

- Я вважаю, - заговорив Вітька, - що нашому загонові, геть усім, слід перебратися на той бік і кинутись в атаку, змітаючи все на своему шляху, мчати прямісінько до отого квадрата, що ти казав. Там хапати прапор - і назад. Це єдино правильне рішення.

- Це ще треба знайти їхній прапор, - озвалась Люська.

- А в цей час, - докинув і я, - їхня розвідка спокійнісінько обнишпорить нашу територію і захопить наш прапор. Та й трьома човнами наш загін за раз не перебереться. Вони й на березі зможуть напасти.

- Тоді, - Вітька каже, - едино правильним рішенням буде: нашому загонові сидіти на цьому березі у засідці. Тільки човен підпливе - одразу хапай їх.

- Можна, - Наталка на це, - але, звичайно, не всьому загонові. Слід розділитися. Частина й справді на березі зачаїться, частина охоронятиме прапор, а решта переправиться на ворожу територію.

- Правильно, - погодився Митько. - Оце і є єдино правильне рішення.

- А я хитрість придумав, - каже Генка.

- Ану-ну, - зацікавились ми.

- Знаєте, всякі там шпигуни, коли кордон переходять, одягають на ноги вирізані сліди ведмедів чи кабанів… От і ми давайте виріжемо, наприклад кабанячі сліди, підкрадемося тихенько на човнах, вискочимо на берег - і в кущі. А «зелені», хоч сліди й побачать, думатимуть, що то кабанячі, і не звернуть на них ніякої уваги.

- Що ж це, по-твоєму, за кабани, які з води виходять? - запитав Юрко.

- Як тридцять три богатирі! - докинув Вітька. - Уявляю собі картину! Та «зелені» одразу здогадаються

- А ми їх тоді прикріпимо задом наперед, - Генка знову, - і здаватиметься, що то вони на водопій ішли.

- А назад же як? - Митько питає. - Чи вони через ріку перепливли? Це, мабуть, якась особлива порода. Кабани-спортсмени! Та й де тут кабани є?

- А це кабани… ну, переселенці, - не здавався Генка.

- Ну й ідеї ж у тебе! - захихотів Вовка.

- А в тебе взагалі ніяких, - Генка йому. - Не хочете - як хочете.

- Тепер ось послухайте мене! - заговорив серйозно Митько, і всі замовкли, бо зрозуміли: він говоритиме про щось важливіше од кабанів.

- Сьогодні, години зо три тому, ми виявили на нашому березі шпигуна «зелених», отого рудого.

- А-ах! - вирвався крик обурення з грудей четвертого загону.

- Проаналізувавши цей факт, - і вухом не повів Митько, - ми із Сергієм вирішили (вирішував він один), що ворог сам вкладає зброю до наших рук. Ви, певно, не знаєте: ми із Сергієм збудували пліт…

- Так ось чого вас у таборі не видно! - почувся ззаду голос Ірини Василівни. - Ну та зараз я вас лаяти не буду. Продовжуй, Митю.

- Ось що я пропоную, - повів далі Митько. - Ми із Сергієм і Генкою, можна ще когось четвертого, більше пліт не візьме, перепливаємо удосвіта, годині о п’ятій, а то й раніше, річку і направляємось у глиб ворожої території. Я пробираюсь аж у той квадрат, де у них найвірогідніше знаходитиметься прапор, і маскуюсь - мабуть, залізу на дерево. Хлопці ж залишаються в резерві. Сергій - у чагарнику, пам’ятаєте, коло лісу? Хоч і на видноті, але навряд чи кому спаде на думку, що там хтось сидить. Генка ж залізе в копицю.

- Ага, в копицю, - протягнув Генка. - А якщо вони її підпалять?

- Та ти що, здурів? - не втримався я. - Хто ж це буде палити?

- А хто його знає. Отой рудий підпалить. Він, по-мосму, на все здатний.

- Ну тоді я залізу, - запропонував я.

- Та хай уже я, - погодився Генка. - Тільки ж дивіться. Це на вашій совісті буде. - Чи він серйозно те казав, я так і не зрозумів.

- Ну от і все, - закінчив Митько. - Отже, наш намет бере на себе найвідповідальніше завдання: ми спробуємо знайти і захопити прапор. А що з того вийде - не знаю.

- Здається, непогано придумано, - відповів за всіх Юрко. - Навіть здорово!

- Ти кажеш, ваш намет, - схопилася Наталка. - А як же Славко?

- Це вже занадто, - Митько зітхнув. - Ще й цього розгамуза з собою брати. Він тільки все зіпсує! Хоча, - засміявся, - хай завтра покаже «Сміливому» свій приз за пісню, а заразом і фотокартку переможця риболовлі. Вони од здивування остовпіють - от ми з них погони і позриваємо.

- Ги-ги, - засміявсь я.

- І зовсім не смішно, - Наталка підскочила. - Ви обоє думаєте… думаєте… Ах-ах, які ми дотепні, які розумні! А Славко у двадцять разів кращий за вас.

- Славко?

- Та якби не твій Славко, у нас взагалі був би найкращий намет! - повторив я те, що вже не раз чув од свого друга.

- О-о, високо несетесь! Якби вас усіх із того намету виселити, отоді він був би найкращим. А за приз, - це вона вже до Митька, - ти йому просто заздриш.

- Я-а?

- Ти, ти! Ти свої дурні ракети пускав, а Славко хотів, щоб загін не осоромився! А рибу, думаєш, я не знаю, як ви всі ловили? Один Славко приманку не кидав!

- Ну і цілуйся тоді зі своїм Славком, - вже не на жарт розсердився Митько.

- А ти цілуйся зі своїм Стеценком або з Мусюкіним, - кинула Наталка і пішла геть.

Славко похнюпився і стояв, як три печених раки.

- А ти чого стоїш? - вигукнув Митько. - Біжи доганяй!

Славко увібрав голову в плечі, скривився, і так мені раптом стало його шкода, так шкода, що я підбіг до нього і… став поруч, не знаючи, як і втішити.

Над майданчиком зависла неприємна тиша.

- Він Мусюкіним мене ніколи не взивав, - крикнув раптом Генка. - Молоток, Славко! - і штурхонув його в плече.

І так це Генка якось кумедно сказав, що ми всі розсміялись і навіть Славко посміхнувся.

- Та чого там…

- А й справді, хлопці, - мовила Ірина Василівна. - Якщо вже ваш намет такий хороший, то слід і Славка з собою взяти.

- Гаразд, - охолов Митько. - Хай іде… Буде з Сергієм у кущах сидіти.

- От і добре, - зраділа вожата. - А зараз, хоч до відбою ще година, лягаймо спати. Завтра підйом о п’ятій.

- Нас о четвертій розбудіть, - попросив Митько, і наш загін розійшовся.

- Ех, був би у нас таки найкращий намет, якби не цей акордеоніст, - шепнув мені Митько, коли ми вже лягли.

Я, пам’ятаю, сказав: «Так», - хоча, одверто кажучи, якийсь сумнів уже закрався в мою душу. «Мабуть, цей Славко все-таки не зовсім такий, як нам здавалося. Конкурс пісні, риболовля… І вночі він же першим напав на Генку, хоч боявся. А потім…» Але додумати до кінця я не встиг, бо почав засинати і вже крізь сон чув якийсь шум, голоси, сигнал на вечірню лінійку… А потім усе стихло. Наш майже найкращий намет спав. На нього чекав відповідальний день.

Військова гра

- Хлопці, вставайте! Сергію, Славко, - чую я голос Ірини Василівни, і вона легко термосить мене за плече. - Вставайте, група особливого призначення! Вже чверть на п’яту.

«Група особливого призначення - звучить!» - думаю я і скидаю ковдру.

- Ось сухий пайок, - каже вожата. - Успіху вам! - і виходить. У светрах і курточках, - прохолодно-таки, - ми витюпуємо з росяного, веселого, аж дзвінкого, лісу до річки і на мить зупиняємось.

Річки немає. Там, де має бути вода, - самий туман. Він піднімається могутньою густою хвилею, огортає береговину, нас, застує протилежний берег, весь білий світ. І лише високо вгорі та хвиля слабне, рідшає, і верхівки трепетних молочних язиків, осяяні ще кволим червоним сонцем, і самі червоніють, пломеніють і… гаснуть, щезають.

- Ух, здорово! - шепоче за моєю спиною Славко, але я й сам бачу, як це здорово, як це гарно.

- Отак відбувається кругообіг води в природі, - повчально повідомляє Генка.

- Знаємо, професор! - одказує Митько. - Природознавство теж учили. Ходімо до плоту.

Ми виносимо по одній колоді з кущів, і Митько звичними рухами скріплює їх дротом. Готово! Генка із Славком сідають навпочіпки, а ми з Митьком - я довгою жердиною, а він саморобним веслом - упираємось у берег. Ще мить - і наш пліт уже пливе в суцільному тумані за течією.

- Хоч би не заблукати… - починає на своїх улюблених нотках Славко, але перехоплює красномовний Митьків погляд і затинається, не договорює до кінця.

- Тобі ще б радіопеленг, - все ж не стримуюсь я. Кілька помахів весла - і ми, підминаючи осоку, м’яко врізаємось у берег. Швидко вискакуємо на тверде. Тільки Славко ступнув у воду і скривився: «Холодно!» - але годі було від нього чогось іншого й сподіватись.

Розбираємо пліт, одну колоду лишаємо тут же, при воді, інші розносимо де прийдеться по березі: кидаємо в кущі, заносимо в гайок, притуляємо сторчма до стовбура, і вже ніхто у світі не здогадається, що кілька хвилин тому це були частини десантного судна.

- Ну, хлопці! - серйозно зиркає на нас Митько, і ми розуміємо, що хоче він сказати, чого чекає від нас, чого чекає від нас чотирьох увесь загін.

Чого б, здавалося, хвилюватись? Гра! Гра - і нічого більше. Ну, застукають тебе, зірвуть погончик, крикнуть «убитий!» - і одійди вбік, сядь на траву, відпочивай, дивися, чим гра закінчиться. А серце б’ється ще дужче, ти весь у полоні якогось страху - а що, як помітять, оточать?.. І з тим страхом у грудях, принишклі, ми мовчки квапимось лісом у тил ворога. У ворожий тил!

- Ну, хлопці, - вже на лузі повторює Митько, - ось ваш чагарник, ось, Генко, твої копиці: залазь он хоча б у ту, що найближче. А я пішов. Щасливо!

- Щасливо! - відгукуємось ми і дивимось, як віддаляється фігурка нашого приятеля. Ось він уже пробіг ті двісті метрів, що відділяють нас од лісу. Раз, другий майнула його курточка поміж дерев і зникла.

Ми розгребли в копиці нору і, коли Генка заліз у неї, знову заклали сіном.

- Ну, як тобі, зручно? - запитав я.

- Ви ж глядіть, щоб не підпалили, - відповів придушено Генка. Щодо цієї витівки у нього були свої міркування.

Ми ж із Славком, дряпаючись об гілки, продерлися в густий чагарник і, нагорнувши торішньої трави, повлягалися на ній.

- Це ж іще, мабуть, ціла година до початку, - пробурмотів мій напарник. - Сиди тут…

- А ніхто тебе сюди не кликав, - відрізав я. - Сам напросився.

- Їсти хочеться, - не слухаючи мене, протягнув Славко. - Поїсти, чи що? Мабуть, треба перекусити. - І діловито почав розгортати пакунок Із харчами.

- А Генка? - запитав я. - Він же голодний там.

- Генка ще звечора собі кишені напакував, - відказав, жуючи, Славко.

- А Митько?

- Митько? - кліпнув він очима. - Не знаю…

- Звичайно, хіба Митькові в голові твої бутерброди!

Я уявив собі Митька, який зараз сидить, мабуть, на якомусь кущику, чи то пак - дереві, приліпившись до стовбура, голодний і відчайдушний мій безкорисливий і найкращий друг, і шматок застряв мені в горлі.

Повним зневаги рухом я відклав бутерброд.

- Чого ти? - здивувався Славко.

- Не буду їсти! - рішуче мовив я. - Митько там голодний сидить, а ми…

- Ну тоді і я, - повагавшись, відповів Славко і з жалем поклав свій пайок поруч із моїм.

Вже не так сердито я поглянув на Славка, хоча, якщо розібратись, у чому ж він був винен?

А час, хоч і повільно, а спливав, і ось уже над лісом, над лугом, над річкою розлігся мелодійний і рвучкий голос сурми.

Шоста година!

Гра почалася!

Ще кілька хвилин усе довкруг мовчало, а тоді потроху стало оживати. У лісі праворуч і ліворуч од нас почулися віддалені голоси, а ось зовсім близько пробігла зграйка хлопців і дівчаток і хтось гукнув:

- Весла, весла тягни швидше!

- От бачиш, - позіхнув Славко, - вони там на човнах катаються, а ти сиди тут…

- Слухай! - не витримав я. - Як тебе тільки в класі терплять? Тебе не лупцюють за те, що ти скиглиш весь час?

- Вони вже звикли, - щиро зізнався Славко. - У нас чудовий клас.

Тут знову почулися голоси, і я обережно визирнув із гущавини.

Від лісу бігло троє хлопців із зеленими погончиками. Один, довгов’язий, тримав у руках бінокль.

- Давай сюди! - гукнув довгов’язий, і всі троє подалися просто до нас.

Я похолов, але вони, поминувши кущі, зупинилися біля копиці, в якій сидів Генка.

- Підсажуй, підсажуй, пацани, - заквапив довгов’язий, і ті двоє, хоч і з трудом, висадили його нагору.

- Ех, здорово! - крикнув довгов’язий. Ще якусь мить він вовтузився на сіні, а тоді навів бінокль на наш берег.

- Бачу! - радо заволав він. - Бачу, пацани! Оно один човен пливе за течією. Хочуть десь висадитись. Он ще один, а третього не видно. Ех, не встигли!

- Нічого, - втішили його знизу. - Микита там усюди засідки порозставляв.

- Ага! Он їхній пікет! - закричав той, з біноклем. - Ліворуч од вишки, за горбком. А оно ще одна групка. У човен сідають. Зараз будуть переправлятися. Ха-ха-ха! Один у воду впав! Так тобі і треба!

Я аж затрусивсь увесь. Наші бойові товариші падають у воду, а їм, виходить, так і треба. Ах ти ж мордяка зелена!

- Біжи, Генко, до Микити! - наказав довгов’язий. - Скажи, що один човен уже десь там, нижче за течією, другого нема, ну а третій вони, певно, і самі бачать. По-моєму, то вже друга ходка. А головне, скажи тим, що в засідці, їх там чоловік із п’ять.

І їхній Генка потрюхикав до Микити.

- Наш човен! - знову залунало згори. - І-і-і, прямо на засідку пливе. Не встигне Генка, не встигне! Куди ви? Куди?! - заволав він, ніби ті, в човні, могли його почути.

І вони, звісно, не почули, бо вже за три хвилини невтомний дозорець кричав:

- Вилазять, вилазять наші! Нападають «сині»! Ну! О! Так тобі і треба, щоб не нападав. Зірвав! Зірвав погон! Молодця! А це що таке? Так! Так йому! Ага-а! За ноги хапаються! Ану, хлопці! Ну!.. О, правильно! Ех, хлопці… Ех, хлопці, тікають… Тікають… Доганяють… Все! Наш заскакує в човен. Пливе. Пливе. Один наш утік човном. Це Вовка, Вовка, точно! Один і залишився. А оно їхній човен. Висаджуються! Висаджуються - і нікого з наших нема. Висадились!

Він звівся на копиці, почав вимахувати руками і кричати:

- Генко! Генко! Біжи скажи, що он вони там висадилися. Не чує. Навіть не оглядається. Генко! Генко!

- Що? - загукало раптом із копиці, і з неї вивалився наш Генка, поглядаючи на білий світ сонними очима.

- От тюхтій! - мало не скрикнув я. - Заспав у сіні, і от маєш!

Двоє «зелених» так і вибалушились на Генку, а він сторопіло переводив погляд з одного на другого.

- І-і-і-і-і! - заверещав по короткому роздумові довгов’язий. - «Синій»!!! Пацани, «синій»! Хапай його! Хапай, Льошко!

Але Льошка, замість того, щоб хапати «синього», позадкував із якимось прибитим виглядом. Бачачи, що Льошка задкує, і розуміючи, що ми, певно, спостерігаємо всю цю картину, Генка, і собі дурнувато посміхаючись, почав до нього підступати.

- Хапай його, хапай! - не вгавав довгов’язий.

- Ану, хапай мене, хапай, - заговорив Генка, ступаючи крок за кроком уперед. І Льошка не витримав - кинувся тікати.

Генка, спростовуючи правило, що один у полі не воїн, рвонувся за ним.

Льошка спершу пометляв геть, але, бачачи, що Генка не відстає, став бігати довкола сусідньої копиці.

- Хапай його, хапай диверсанта! - метушився довгов’язий, намагаючися злізти, але, видно, побоявся, бо його копиця була таки височенька. Тож він став на повен зріст і зарепетував:

- Диверсант! Пацани! Шпигун! Пацани! Сюди!

Я тим часом дивувався, як у Генки з отим Льошкою ще не замакітрилося в головах, бо вони вже, мабуть, разів із сто оббігли кругом копиці.

І невідомо, чим би те все скінчилося, якби хтозна-звідки не підскочили ще троє «зелених» із довгими дрючками в руках. Не встиг і я здивуватися, навіщо їм ті дрючки, як хлопці вже наставили їх на Генку і припнули до сіна.

- Ага, попався! - закричав один. - Ану, ходімо до штабу! - І всі троє потягли Генку кудись у ліс.

- У штаб його! - кричав довгов’язий. - У штаб! Здорово все-таки Микита із дрючками придумав.

- Еге, - погодився, одсапуючи, Льошка. - Спеціально, щоб у полон брати.

- А ти боягуз, - кинув довгов’язий. - Чого ти тікав од нього?

- Сам ти боягуз! - одказав йому цілком слушно Льошка. - Було б допомогти!

- Як допомогти? Ти що, не бачиш - я за ворогом стежу! Боягуз!

- Невелика цяця! - відказав Льошка. - Побоявся донизу стрибнути. Страхопуд!

- Ти сам ледь штани не загубив, поки тікав, - наїжачився довгов’язий. - Безштанько!

- Ах ти ж бінокулярська пика! - закричав Льошка. - Сидить там, ще й командує!

- От і сиджу, - відповів довгов’язий.

- Ну то й сиди, як віслюк на сіні, - мовив Льошка. - А я з тобою більше не дружу. - І побіг до річки. Я давно запримітив, що там стовбичать двоє «зелених». До них і подався хлопець.

- Сам ти віслюк без штанів! - гукнув йому вслід довгов’язий і знову припав до бінокля, щось бурмочучи.

- О, а тих уже не видно, - ще розібрав я. А тоді: - І цей десь пропав…

- Нам іще довго? - смикнув мене за ногу Славко. - Мені вже набридло тут сидіти…

- Ну то біжи додому, - відказав я.

- Ага, додому! Спійма-ають, - позіхнув він. - Спати хочеться…

- Ну й спи, - мовив я і знову розгорнув гілки.

Що відбувалося на нашому березі, я не знаю, та й той, на копиці, мовчав, бо нікому було розповідати, що він бачить.

Я ж бачив тільки луг перед собою і трьох - уже з Льошкою - «зелених» на березі, коло човна. Вони, певно, чекали, щоб першої-ліпшої миті перевезти кого на цей чи на той бік. Усе було тихо.

Та раптом якийсь неясний, незрозумілий шум за спиною змусив мене нащурити вуха. Я одліз назад, пригинцем, петляючи в кущах, прокрався до того краю чагарника, що виходив на ліс. Галас дужчав, уже можна було навіть розрізнити окремі вигуки, дедалі ближче лунали вони, і я побачив, як із-за дерев вискочив Митько із патиком у руці, а за ним, десь за сотню метрів, мчав цілий гурт - чоловік сім «зелених».

- Стій! Прапор! Лови його! Прапор! - кричали переслідувачі, і тут до мене дійшло, що в руках у Митька не просто патик, а ворожий, намотаний на держак, прапор!

Уже згодом, як усе скінчилося, мій друг розповів про свої пригоди.

Розпрощавшись із нами, він подався у тил ворога і разів зо три пробіг туди й назад по окресленому своєю стратегічною думкою квадрату, аж поки надибав свіжовикопаний і замаскований окоп. Неподалік, та де там неподалік - зовсім поруч, поміж інших дерев ріс розлогий дуб. Тож розміркувавши, що сама доля виростила його на цьому місці, Митько здерся нагору і причаївся в гіллі.

Він чув сурму, що сповістила про початок гри. Кілька разів повз дуб пробігали хлопці й дівчатка із «Сміливого», але в окоп ніхто з них і не думав залазити. Нічого важливого за цей час Митько теж не помітив. Він уже був пожалкував, що намарне сидить там, і почав думати, як би його непомітно поміняти позицію, але раптом почув: «Шпигун! Шпигуна спіймали!» А ще за якихось десять хвилин під дубом зупинилося двоє «зелених» і один сказав:

- Ось цей окоп. Піймали котрогось із «синіх» - у копиці сидів. Микита сказав, щоб прапор переховали, бо там уже стало небезпечно. Вони зараз підуть увесь луг перетрусять - може, там іще хто сидить. Ти поки вирий у стіні заглиблення, ми прапор туди всунемо і землею притовчемо. А я за прапором побіг, у третій окоп.

Повернувся він за кілька хвилин і став сваритися, що нічого не зроблено.

- А чим же я копатиму? - відповів його товариш. - Зубами?

- Навіщо зубами? Лопатою!

- Де я її візьму? Нема лопати!

- Як нема? Мала ж на дні лежати.

- Нема тут нічого.

- От же люди! Це хтось із наших учора прихопив. Гей! Як воно там, на передовій? - закричав він комусь, але відповіді Митько не почув. - Ну, давайте, давайте! Посидь поки з прапором, - знову звернувся він до приятеля, - а я вмить за лопатою змотаюсь. І ще кого-небудь для охорони візьму.

Такої удачі Митько навіть не сподівався. Такої слушної хвилини! Такої нагоди! Він подумки подякував Генці (хай вибачить йому Генка!) за те, що його спіймали, і тому охайному хлопцеві чи тій дбайливій дівчинці, яка забрала вчора лопату, щоб не лишати її до ранку в окопі. Потім обережно опустився на землю, ще якусь хвилину, а то й дві лежав, ховаючись за стовбуром, і розглядався. Поруч нібито нікого не було. Пильний охоронець сидів навпочіпках на самому краю окопу трохи боком, а більше спиною до Митька і щось креслив паличкою на землі. Прапор лежав поруч.

Митько обережно заповз вартовому за спину, в кількох кроках од нього підвівся і хутко підбіг упритул. «Убитий», - лагідно і тихо сказав Митько: лівою рукою зірвав із противника погон, а правою уперся хлопцеві в шию - той полетів сторч головою в окоп.

Ухопивши прапор, Митько як куля зірвався з місця і, вже одбігши на чималу відстань, почув за спиною відчайдушний зойк «убитого»:

- Пра-апор!!!

Усе це, звісно, Митько розказав уже потім, а зараз саме отой крик; «Пра-апор!», тільки дужчий, бо кричало кілька чоловік, і почули ми із Славком. Ми побачили, як від лісу мчить Митько, а за ним із гуком і свистом біжать «зелені».

У тому, що Митька їм не наздогнати, я був певен: я знав, як бігає мій друг. А далі? Бігти навскоси через весь луг до дальнього краю лісу? Але ж там, мабуть, повно «зелених», а чи є наші? До річки путь теж відрізана: там стовбичила охорона човна і тепер напружено дивилася туди, звідки лунав лемент, силкуючися зрозуміти, що ж там діється.

- Стій! Лови його! Прапор! Хлопці, переймай! - кричали переслідувачі.

- Сюди! Пацани! Прапор! - зарепетував і собі довгов’язий на копиці, і поступово до тих, коло річки, дійшов весь трагізм ситуації. Вони зрозуміли: у того, найпершого і найпрудкішого, їхній прапор, і зараз вирішується доля сьогоднішньої гри.

Тож не дивно, що й вони, покинувши свій пост, з войовничими криками кинулися навстріч Митькові.

Отже, вихід напрошувався сам собою: взяти ліворуч, знову податися в ліс, але з ближчого до нас краю, і так лісом, плутаючи сліди, постаратися досягти річки - може, там стрінуться наші. Так само, видно, розміркував і Митько. Спершу він біг, нібито поминаючи нашу схованку, а тоді круто звернув ліворуч і за кілька секунд, важко переводячи дух, влетів у кущі, де сиділи ми.

Я вже казав, що чагарі, які ми вибрали, густо розрослися на значній ділянці лугу. Тож можна було, пробігши непоміченим крізь них, вискочити з будь-якого боку чи й навіть деякий час успішно ховатися в гущавині, і це трохи збило противника з пантелику. Втративши з виду Митька, «зелені», замість того, щоб бігти за ним слідом, розсіялися, почали оточувати нас і цим самим програли кілька секунд.

- Ви тут? - одсапнув мій друг. - Побігли… Повинні встигнути! - І ми втрьох, не розбираючи дороги, почкурили чагарником.

Але, ще не виткнувшись на відкрите, я вже побачив крізь гілля, що й звідти, від лісу, де мали ми шукати порятунку, квапляться нам навстріч четверо «зелених».

То було повне оточення! Повніше оточення годі й уявити!

- Все! - вкляк я на місці. - І там вони!

- Все! - розгублено повторив Митько. - Е-ех, хоч би наших кілька! Де вони бродять, баранячі голови?

- З трьох боків!

- Що ж робити, Серього? Їх тут понад десяток! Наздоженуть же, - мало не плакав Митько. - Ех, така операція!

А що я міг йому порадити?

Все ближче лемент і тупіт ніг… І раптом Славко, котрий за весь час не зронив і слова, Славко, котрий спершу скиглив, що йому хочеться їсти, а потім, що йому хочеться спати, цей тюхтій, вайло і мамій, цей здобувач призів і всяких там перших місць, швидким рухом зняв з древка полотнище, тицьнув його Митькові, гукнув: «Хлопці, не висовуйтесь іще п’ять секунд!»- і кинувся із самим древком геть від нас просто на відкрите. Мов навмисне, він опинився на виду у всіх трьох груп.

- Здаєшся? - закричали одні «зелені».

- Здавайся! - вторували їм другі.

Але Славко здаватися не хотів. Спершу він узяв на ту групу, шо бігла од човна, а коли до неї лишалося зовсім небагато, завернув праворуч і гайнув повз копиці просто у луг - його, мабуть, вабив простір, степові вітри і таке інше.

- Куди йому! - махнув рукою Митько.

- Не втече! - схитнув головою я.

Наш акордеоніст тим часом біг перевальцем, як завжди, трохи кумедно, все далі й далі від нас, а за ним із гиком мчали всі «зелені». Я був певен - їм подобається ця гонитва із заздалегідь відомим фіналом.

Повз нас промайнула та група, що так недоречно вихопилась із лісу, і ми так і присіли в кущах. Але все ж я встиг почути: хтось із них сміявся.

- Не втече, - зітхнув Митько.

Ще кілька секунд споглядав я ту гонитву - все ближче й ближче переслідувачі - і… раптом зрозумів. Я все зрозумів! Адже ніхто не знав, що нас у кущах троє, і всі-всі, хто ловив зараз Славка, думали, що вибіг із кущів той, хто й сховався в них, що женуться вони за тим, хто викрав прапор.

І ще я зрозумів, що Славко, цей… цей молодець, цей чудовий акордеоніст, цей завойовник призів і переможець найкращих конкурсів, зробив так навмисне, і що путь до річки вільна!

Якусь мить я ошелешено дивився на луг перед собою, де зараз не було ані лялечки, а тоді повернувся до Митька.

- Митю, так…

Але й Митькові все стало ясно.

- Мерщій! - гукнув він на ходу, і ми понеслися, помчали, на крилах полетіли до річки.

- Привіт невтомним дозорцям! - ще гукнув я щасливо довгов’язому, котрий так і сидів із своїм біноклем у руках і збараніло глядів на нас. Лише за кілька секунд я почув його голос:

- Па!.. Па!.! Пацани! Дивіться!

Та чим він міг нам завадити?

Ми були вже далеко.

О, як завили, як заверещали наші противники! Як зойкнув розпачливо зеленими горлянками весь луг! Як кинулись усі, хто на ньому був, нам навздогін!

Але й ми старались як могли, і земля тікала з-під наших ніг.

Ось уже остання копиця, ось похила береговина, і я на повному ходу заскакую у ворожий човен, а Митько впирається руками в корму, відштовхується і з маху скочується на дно.

Тридцять метрів, усього лише тридцять метрів виграти ми завдяки Славковій хитрості, але їх виявилося достатньо.

І ось уже з-за дерев на нашому боці вибігають наші хлопці, і вже видно Вовку, і Юрка, і Наталку, і вони махають нам руками і кричать: «Давай, хлопці!» І навіть Сергій Анатолійович оддалік розмахує руками! І ось уже поруч наш човен і в ньому Вітька, Люська і ще хтось; і Митько стає на повен зріст на кормі, і в руках у нього розгортається за вітром, пручається і тріпоче ворожий прапор!

Ми кричимо «Ура!», той крик підхоплюють і в човні, і на березі, і далі, в лісі, і далі - аж у самому Києві, здається, лунає той гук. До цього могутнього багатоголосся приєднується ще одне тоненьке «Ура!» - з того берега, звідки ми щойно припливли.

А я обертаюсь, і бачу - то кричить наш Славко!

Славко із нашого намету!

Славко з нашого найкращого намету…

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: