Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Запис у Сергія Анатолійовича




 

Митькові це оголошення дуже сподобалось. Він аж підстрибнув од радості.

- Оце я розумію, - каже. - На кращого рибалку табору! От де себе можна проявити!

- А ти збираєшся взяти участь?

- Аякже! Я змалечку рибалю. І так, і на мормишку, і на донку, і на спінінг. Так що, як хто й отримає перше місце, то тільки я.

- Авжеж, тільки я тебе щось жодного разу з вудкою не бачив.

- Тому що я рибу вудити рано-рано ходжу. Аж ніч іще. Навіть вечір.

- Тоді звичайно. Але…

Але тут із дверей вискочила Ірина Василівна й затягла нас у їдальню.

- Коли ви вже слухатись будете! - каже. - Всі вже їдять давно.

- А вудочки де брать? - ми в неї питаємо.

- Та у Сергія Анатолійовича.

Сергій Анатолійович сидів у будиночку, де складено весь спортивний інвентар. Нас побачив - посмутнішав трохи:

- Вам що?

- Нам вудочки.

- Ех, а я сподівався, що хоч там вас не буде.

Вибрали ми вудочки, крокуємо до свого намету, а навстріч Славко. І зразу ж заскиглив:

- Ну от… Ви вже, а я ще ні… І не скаже ніхто… Товариші називається… Ну й люди.

- Ти про що це?

- Про вудочки. Ви вже взяли…

- І ти теж ловитимеш?

- А що, я гірший? Що, тільки вам можна? Я теж хочу!

- Ой, держіть мене втрьох! - Митько сміється. - Мало тобі призу за пісню? Ще й за рибу хочеш? Та ти ж вудлище в руках не втримаєш! Вийди краще на берег та гами свої на акордеоні заграй - зразу вся риба догори животами спливе.

- От я скажу, які ви… - запхикав Славко й пішов геть. Ми поклали вудки в наметі, виходимо, аж тут і акордеоніст наш повертається. Глянув на його вудку… Здоровенна! Грузило як кулак, гачок - хоч акул лови.

- Довго ти її вибирав, таку? - питаю.

- Ні, - відповідає, - в одну секунду. Оце тільки єдина й лишилася.

- Зрозуміло, - Митько докидає. - Тепер усьому табору риби вистачить на тиждень.

- Ну чого ви до хлопця причепились? - тут Наталка підбігає. - Не слухай їх, Славко, це вони од заздрощів.

- Звичайно, од заздрощів, - Митько їй. - Та з таким приладдям прямісінька дорога на Тихий океан. Він акул грузилом по голові бив би, а потім гачком оцим витягав.

Славко насупивсь.

- Я, - каже, - тебе зараз по голові грузилом, якщо не відчепишся.

Він засунув вудку під ліжко й подався копати черви. Десь надвечір одзиває мене Митько й каже:

- Слухай, я таке придумав! Ніколи не здогадаєшся. І ніхто не здогадається. От казанок варить! Аж не віриться іноді, що людина може таке придумати!

- Цікаво!

- Правда-правда. Іноді аж сам дивуюсь - і звідки я такий розумний?

- Та говори вже швидше, що ти базікаєш!

- Слухай, - повторив Митько. - Сьогодні після вечері, але до відбою, ми підемо на річку, виберемо на березі зручненьке місце, з якого завтра ловитимемо, і кинемо у воду приманку. За ніч на нашу приманку назбирається сила-силенна риби, і взавтра на змаганні ми з цього місця наловимо стільки, що нікому й не снилось. Ну і, звісно, станемо чемпіонами табору.

- Ух ти! - кажу. - От молодець!

- А ти що ж думав!

Після вечері ми набрали в їдальні повні кишені хліба, і потім Митько довго розминав його з глиною у десь роздобутій мисці.

- Це, - каже, - приманка буде, бо інакше хліб течією знесе, а так глина його триматиме на одному місці.

Вже добряче стемніло, і ми заспішили до річки, щоб повернутись до відбою.

Тільки-но ступили на лісову стежку, як навстріч нам дві постаті. Ми ледь устигли відскочити за кущі. Чуємо:

- За ніч рибка й збереться там, де ми макухи накидали, а вранці й на голі гачки кидатиметься. Так що будь певен - ми більше за всіх наловимо!

- Ти бач! - здивувався Митько. - Це ж Вітька з Вовкою. Навіть макухи десь дістали. Розумники!

- Значить, і вони те ж саме, що й ти, придумати?

- Ти ж чув…

Наближаємось до берега і ще здалеку чуємо: шубовсть, шубовсть! - у воду. І якась тінь над річкою.

- Ну й ну! - дивуюсь. - Іще хтось приманку кидає.

- Бачу! - Митько у відповідь. - Ну й народ! Вибрали ми зручненьке місце, закинули нашу глину з хлібом і назад гайнули, але вже не самою стежкою, а вздовж неї, лісом. Дорогою нам іще двоє стрітися.

- І ці туди ж! - друг мій каже. - Сорому в людей немає. А хвилин за тридцять після відбою, як усі поснули, чую - Генка заворушився, з ліжка встає. Взув сандалі, понишпорив у тумбочці - і хода з намету. Митько теж підхопивсь і за ним слідом. За якийсь час повертається:

- І Генка до річки побіг. От би не подумав! І не плаче вже, як уночі ходить.

- Що ж то завтра буде, Митю? - я шепчу. - Усі, виявляється, такі розумні, як і ти!

- Розумні! Безсовісні, а не розумні! Обманщики!

Він іще довго щось бурмотів, лаючи всяких там пройдисвітів, які різними хитрощами намагаються посісти перше місце. Потім затих, мабуть, заснув.

Я ще трохи полежав, а тоді заснув теж.

А назавтра по сніданку вишикуватись ми всі, учасники змагання, й подалися на річку. Попереду Сергій Анатолійович із відром, а ззаду Славко з акордеоном своїм у футлярі теліжиться.

- Ти навіщо акордеон тягнеш? - його питаю.

- А це тільки футляр!

- Він у футляр рибу складатиме, - Вітька сміється. - Все-таки більше влізе, ніж у відро.

Тільки-но завидніла попереду вода, як народ щодуху кинувсь уперед - займати свої здобрені приманкою місця. За мить кожен сидів на власному місці, мов усе життя лише з нього й ловив.

А Юрко з Вітькою ледь не побилися.

- Це, - обоє кричать, - моє місце!

- Тож вони обидва тут рибу вчора приманювали, - хихотів Митько.

Лиш один Славко ходив, мов сирітка, уздовж берега, але його звідусюди гнали.

Зрештою хлопець знайшов якусь місцинку поодаль, приготував вудку і вмостився на футлярі.

- На землі, - каже, - сидіти - застудитися можна. А на футлярі - ніколи! І ноги не заболять.

Аж тепер ми зрозуміли, нащо він його на річку тягнув.

Підійшов і Сергій Анатолійович.

- Ач, як вам нетерпеливиться, - каже. - Змагання триватиме дві години, бо о дванадцятій у таборі читатимуть лекцію як вберегтися від сонячного удару. Приготувались! - він подивився на годинник. - Почали!

- Ну, тримайсь! - поплював на гачок Митько і закинув вудку. - Тепер тільки встигай витягати!

Проте, як виявилося, триматися було не так уже й потрібно. Навіть зовсім ні до чого було триматися, бо ми просиділи хвилин із сорок, і за цей час ні в кого й разу не клюнуло.

- Що ж це таке? - занепокоївся зрештою Митько. - Нічого не розумію!

Він іще почекав, а тоді почав бігати від одного рибалки до другого й питати:

- Ну як, клює? А в тебе?

Навіть до Славка підбігав. Але той сидів на своєму футлярі, дивився непорушно на поплавець і повторював:

- Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!

- Ти краще за своїм поплавцем слідкуй, - порадив Митькові Сергій Анатолійович. - А то тільки людям заважаєш.

Митько посидів трохи над своєю вудочкою, а тоді знову став бігати й питати:

- Ну як, клює? А в тебе?

Отак він бігав і питав, аж поки не зачепив ногою нашу коробочку з горохом, і вона булькнула у воду.

- Ех ти ж, розтелепа! - розсердився я. - Добігався! З тобою рибу лише полохати, а не ловити! Що тепер на гачок насаджувати?

Але тут Сергій Анатолійович підвівся:

- Візьміть у мене кілька черв’яків. Та й скоро вже кінчатимемо.

Ми знов закинули гачки, але риба так і не клювала. І не тільки в нас - ні в кого. Лише Сергій Анатолійович спіймав одного пічкурика, але він ловив не для змагання, а просто для себе.

Декому така риболовля скоро набридла, і вони пішли собі назад у табір, а дехто, тобто Митько, Славко, ще три хлопці і я, сиділи й сиділи, хоч сонце вже пекло аж-аж. А Славко все примовляв:

- Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!

Зрештою Митько заявив:

- Я знаю, що деякі заводи спускають у річки отруйні виробничі відходи, і від цього вся риба здихає. Мабуть, і на нашій річці десь є такий завод. Даремно ми стараємось.

- А як же той пічкур, що Сергій Анатолійович упіймав?

- А в нього, мабуть, здоров’я найміцніше було, і він ще не встиг.

- Що не встиг?

- Ну, здохнути…

- Знаєш що, Митю, - сказав я, коли до кінця змагання лишилося кілька хвилин. - Я, здається, здогадався, чому кльову немає.

- Ну?

- А тому, що ми всі накидали таку силу-силенну приманки, що в цьому місці риба просто об’їлася за ніч. Вона тепер навіть дивитися на гачки не хоче, не те що хапати їх.

Митько подумав-подумав і каже:

- А що, правильно! Якби ж це тільки ми кинули, то вона й ловилась би. А так…

І тут Славко як закричить:

- Риба! В мене! Ура!

Ми помчали на той крик, дивимось - лежить на землі Славко і сміється од щастя. Але, як з’ясувалося, він не од щастя сміявся: просто Славко придавив рибинку животом, і вона його лоскотала.

Зрештою хлопець підвівся, і ми побачили: борсається у траві карасик із долоню завбільшки.

- Оце здорово! - Вітька гукає, - Глядіть, як він його спіймав! Дивимось ми: гачок, отой самий здоровенний гачок, карасика за хвіст зачепив.

- Це він, коли закидав, - Сергій Анатолійович пояснює,- риба й зачепилась випадково. Таке іноді буває. Але ж усе-таки спіймав! Значить, переможець - Славко. Переможець і кращий рибалка табору!

А через кілька днів на стіні їдальні ще й фотознімок Славків прикріпили - поруч із знімком Черевика, нашого кращого бігуна, і колективним знімком першого загону - переможця у конкурсі пісні. Ще й підписали: «Вячеслав Денисюк - кращий спортсмен-рибалка 1-ї зміни». Правда, фото було без рибки. Митько сказав:

- Таке рибище й на знімку не вмістилось би!

Зате Славко вмістився весь: із футляром від акордеона у лівій руці, вудкою у правій і посміхається. Ач, весело йому!

 

Пліт

«Ух, як у таборі було», - написав я на початку своєї правдивої оповіді і нізащо в світі не відмовлюсь од своїх слів. Чого ми тільки не робили!

І конкурси проводили, і змагання, і в ігри всякі грали, і в похід ходили, і навіть допомагали сусідньому колгоспові полуницю збирати.

Все робили.

Але найбільше нас вабила річка. Добре, що вона поруч була. Погано тільки, що ми до неї не часто ходили. Тобто ходили, щодня, але нам хотілося частіше, бо ми дуже любили природу.

Ну, Митько й придумав.

Після тихої години у нас, як правило, була спортивна година. Ми йшли за їдальню, на майданчики, і вибирали, що хто схоче: бадмінтон, баскетбол, пінг-понг. Ми з Митьком спершу теж грали - то в баскетбол, то у теніс. Але потім вирішили, шо нашу любов до природи найкраще сполучати із футболом. На футбольному полі завжди було найбільше людей. Грали всі охочі - хоч двадцять чоловік, хоч сорок: ділилися на дві команди і грали.

Ми з Митьком записувалися до різних капітанів, а трохи згодом непомітненько тікали з поля безболісно для обох команд. Яка різниця - ганяють м’яча, скажімо, тридцять чоловік чи двадцять вісім. Тим паче, що хвилин через п’ятнадцять таке починалося!.. Не футбол, а Льодове побоїще! Битва на Куликовому полі!

М’яча не видно. Гравців теж. Курява піднімається стовпом у небо, і в тій куряві тільки й чути: «Пас! На мене! Куди? Бий! Мазило! Вітька, сюди! Го-ол! Як не було?» І пішло-поїхало: «Я сам бачив! Отуто м’яч пройшов!» - «Та як ти міг бачити - ти спиною стояв!» - «Я - спиною? Ти що, косоокий?» - «Сам брехло!» А там хтось не втерпить і штовхне противника, а той відповість - і закрутилося… Справжній бій гладіаторів! Насилу Сергій Анатолійович розборонить.

Ми з Митьком були проти такого футболу. Ми дуже любили природу і тому, побігавши у всіх на виду хвилин із п’ятнадцять, гнали на річку.

Річку ми ще більше полюбили після того, як зробили пліт. А діло було так.

У сусідньому таборі «Сміливий», що розташувався теж у лісі, але по той бік річки, було кілька човнів. Коли ми вранці купалися, хлопці із «Сміливого» частенько пропливали човнами і обзивали нас «сухопутними пацюками» та всілякими іншими словами. Особливо один старався - рудий. Нас це дуже ображало, і від образи ми починали швирголяти в них мулом і грязюкою. Їх це, мабуть, теж ображало, і вони ще гірше нас обзивали.

Олександр Миколайович сказав, що й нам скоро привезуть човни, але їх чогось довго не везли й не везли.

І от одного дня, коли ми втекли од футбольної колотнечі на берег, дивимося - пливуть за водою дві колоди.

Я на них і уваги не звернув би, а Митько раптом як затруситься.

- Серього! - кричить. - Витягай їх! - і у воду кидається. Я й подумати не встиг, навіщо вони йому, а вже плив слідом. Звик: раз Митько сказав, значить, щось у його голові вже крутиться, щось він придумав.

Відбуксирували ми їх на сухе. Митько каже:

- Ми з них пліт зробимо. Це ще краще за човен. Треба тільки довгу жердину знайти, щоб від дна відштовхуватись.

Посиділи ми трохи, аж тут іще дві колоди. Звідки вони пливли, ми не знали, та нас це і не цікавило.

Витягли і їх, а тоді гайнули в табір по молотки, цвяхи й дріт. Вже за якусь годину ми мали справжнє власне судно. Навіть жердину знайшли. Правда, поплавати не встигли - час було повертатися.

Ми затягли пліт в очерет і накидали зверху зелені.

- Завтра прийдемо сюди із Генкою, - сказав Митько.

Наступного дня, коли ми втрьох вибрали вільну хвилинку й подалися випробовувати пліт, то ще здалеку почули від ріки чиєсь щасливе ревище. Взагалі це мав бути спів, але якась невимовна радість захльостувала співака, і виходило саме ревище - інакше й не скажеш.

Ми наддали ходи і, коли вихопились на берег, побачили дивне видовище.

Серед ріки, на нашому дбайливо зробленому і старанно замаскованому плоту, стояв із жердиною в руках Славко і, ніби сп’янівши од щастя, горлав:

 

Ей, баргузін, па-ашевєлівай ва-ал, Молодцу плить недальо-очко!

 

Вздрівши нас, Славко розпливсь у посмішці й загукав:

- Гей, хлопці! Глядіть, що я знайшов. - І так притупнув ногою, що наш витвір мало не розвалився.

- Ах ти ж баргузін, - прошипів Митько, бо йому аж дух забило від обурення. Але наступної ж миті безцінний дар голосу таки повернувся до мого друга.

- Ану, загрібай, загрібай сюди! - закричав він. - Я тобі покажу, як на чужому майні кататися! Ти цей пліт будував? Ти колоди витягав?

Вираз безмежного щастя поволі сповз із Славкового обличчя.

- То це ви?.. Ваш пліт? - затинаючись, спитав він.

- А то чий же! Хіба таке добро на дорозі валяється? Це ж шедевр людської думки! Восьме чудо світу! Ми його місяць будували, а він - «знайшов»!

- Та ми ж тільки десять днів тут, - тільки й заперечив Славко.

- Ну десять днів, яка різниця. Ти рулюй, рулюй сюди.

- Та рулюю, - відповів Славко. - А я оце пішов на акордеоні пограти, сів на бережку, дивлюся - пліт. Може, разом покатаємось?

- Чотирьох не візьме, - сказав я.

- А чого ж, можна, - несподівано погодився Митько. - Спробуємо, скількох він витримає. Ти в нас замість баласту будеш.

- Як це? - не зрозумів хлопець.

- Ну, якщо пліт тонутиме, ми тебе скинемо.

- Ану вас, - образився Славко.

- Та я жартую, - мовив Митько. - Ти що, жартів не розумієш? Ану, хлопці, залазь!

Пліт витримав усіх. Вода, правда, хлюпала через верх і заливала ноги, та нікого це не турбувало.

- От якби ще сюди намет поставити! - сказав Славко. - Був би в нас плавучий дім, як у «Звіробої». - А тоді попросив: - Митю, дай я трохи повідштовхуюсь. - Він узяв до рук жердину і сказав: - Ану, хлопці, беремо розгін! - І щосили увігнав її у дно.

Виявилося, що й тут, як у всякому ділі, скоріше потрібне вміння, ніж сила. Жердина глибоко увійшла в грунт, а оскільки Славко міцно її тримав і не хотів випускати, то так на ній і завис.

Ми завмерли. Серед ріки стояла, сторчма вгрузнувши у дно, жердина, а на ній висів Славко, дригав ногами і кричав: «Ой, хлопці, тону! Ой, хлопці, тону!» - хоча він зовсім не тонув, це всім було видно. Проте дригати ногами йому довелося недовго: наш пліт, пропливши за інерцією проти течії зо три метри, повернув назад і підім’яв під себе невдаху.

Пліт плив за течією, а ми приголомшено дивилися на те місце, де щойно висів Славко. Славко не випливав.

- Мамо! - прошепотів Генка. - Де ж це він?

- Тут! - тихо мовило за нашими спинами.

Ми здригнулися од несподіванки. Якимось чудом Славкові вдалося вхопитися за мотузку, що звисала з борту, і тепер він тримався за неї і неголосно булькав.

Ми страшенно зраділи, що все обійшлось, і витягли Славка з води. Він теж дуже зрадів, але, хоч і сидів уже на плоту, ще довго не випускав із рук тієї мотузки.

Потім ми виловили нашу жердину, прибилися до берега, висадили Славка і знову стали кататися.

Славко ж, поки ми вчилися керувати плотом, розвісив на гілках одяг і, доки той сушився, сидів голий у кущах і грав свої вправи. Ото була картина!

- Якби не він, - сказав Митько, коли наш акордеоніст уже обсушився й пішов до табору, - таки був би в нас найкращий намет. Ти, Генка і я. А так… Ну та нічого вже не поробиш! І що за хлопець! Все в нього не так, як у людей!

Ми з ним погодились.

Потім Митько подумав і додав:

- Це ж, виходить, наш пліт будь-хто може знайти. Значить, треба зробити розкладний пліт або пліт збірної конструкції: кожну колоду ховати окремо. Це дуже просто.

Ми його послухалися. Відтоді, як тільки видавалася вільна хвилина, бігали тихцем до річки й каталися.

А Славко, хоч ми його навіть запрошували, більше з нами не ходив.

- Це не пліт, а якась душогубка, - казав він. - Дуже воно мені треба - плавати на ньому, ще потону. Або застуджусь. Катайтеся самі, якщо маєте охоту.

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных