Кажан (пергач) пізній

Досить великий кажан, що є найпалкішим прихильником урбаністичного способу життя з-поміж інших кажанів, оскільки влаштовує свої притулки в основному у щілинах будівель. Неквапливий великий кажан, що невисоко літає серед кам'яних джунглів, найімовірніше є пізнім кажаном.

Як і всі кажани, самки пізніх кажанів утворюють великі виводкові зграї, які, як правило, поселяються в житлових будовах на горищах або в приміщеннях під дахом. Ці кажани не утворюють спільних поселень із іншими кажанами, а тримаються від інших видів подалі. Самці селяться окремо невеликими групками. Наприклад, з дзвіниці Софіївського собору київські зоологи зняли 8 кажанів - всі вони виявилися самцями пізнього кажана.

Пізній кажан виправдує своє ім'я й вилітає на промисел пізніше рудої вечірниці або нетопира. Їжею йому служать як дрібні, так і великі комахи. Великих жуків кажан із хрускотом гризе прямо на доріжках парків.

Зимує цей кажан, на відміну від інших видів, не в підвалах або печерах, де температура й вологість досить стабільні, а там же, де жив влітку - на горищах, у руїнах, щілинах будинків. Кажани дуже чутливі до коливань температури в зимовий період, тому вони прокидаються як при різких похолоданнях, так і при потепліннях. Тварини, що прокинулися, вилітають на вулицю, де, як правило, замерзають. При різких падіннях температури бувають навіть випадки масової загибелі пізніх кажанів прямо на горищах.

Розміри: довжина тіла - 6-8 см.

Забарвлення: хутро на спині мають триколірне, але в цілому переважають бурувато-коричневі відтінки. Нижня частина тіла значно світліша.

Харчування: цей великий кажан харчується різними комахами, але перевагу віддає великим метеликам і жукам.

Плідність: переважно одне дитинча. Тварина стає статевозрілою на другому році життя, а літати починає у віці 40-50 днів.

Зимівля: це осілий вид. Із сплячки виходить наприкінці березня - початку квітня.

Вороги: крім людини, для нього ще небезпечні різкі зміни погоди.

Поширення: живе на всій території України.

Місцеперебування в місті: зустрічається практично всюди: і в парках, і на окраїнах, і в самому центрі, і в зонах інтенсивної забудови.

Вовк звичайний

Вовк, вовк звичайний (Canis lupus) — хижий ссавець із родини собачих, що добуває їжу самостійно активним пошуком та переслідуванням жертв. Повсюди основу харчування вовків складають копитні тварини: в тундрі — дикі та свійські північні олені; в лісовій зоні — лосі, косулі, дикі свині, свійські вівці, корови, коні; в степу та пустелі — антилопи різних видів та вівці; в горах — дикі та свійські кози. Також відомий як сірий вовк, сірко або дикий собака.

Зовнішня будова

Зовнішній вигляд вовка свідчить про його міць та пристосування до тривалого бігу при переслідуванні своїх жертв. Дорослий вовк зазвичай крупніший за вівчарку: довжина тіла в середньому 105—160 см, хвоста — 35—50 см. Висота в плечах 80—85 см (до 1метра). Маса звичайно 32—50 кг. В літературі згадуються вовки вагою, немовби, до 90 кг; але серед багатьох сотень точно зважених вовків з Євразії та Північної Америки маса жодного не перевищувала 79 кг, а таких нараховувалось 3 чи 4 особини.

Забарвлення та розміри вовків піддаються сильній індивідуальній та географічній мінливості. Тільки на території Євразії нараховується 10—15 підвидів, і десь стільки ж в Північній Америці. Найкрупніші вовки трапляються в крайній півночі ареалу, в лісотундровій та тундровій зонах, найменші — на півдні. Перші забарвлені в дуже світлі тони, а взимку практично зовсім біліють. В лісовій зоні мешкають вовки найбільш інтенсивно забарвлених підвидів, тоді як на півдні, в пустелях, їх змінюють тварини тьмяно-жовтого кольору

Розповсюдження

Вовк — хижий ссавець із родини собачих, що добуває їжу самостійно активним пошуком та переслідуванням жертв. Повсюди основу харчування вовків складають копитні тварини: в тундрі — дикі та свійські північні олені; в лісовій зоні — лосі, косулі, дикі свині, свійські вівці, корови, коні; в степу та пустелі — антилопи різних видів та вівці; в горах — дикі та свійські кози.

Білий арктичний вовк (підвид, що мешкає на Канадському Арктичному архіпелазі та в Гренландії)

Вовк розповсюджений досить широко. Він зустрічається на Піренейському півострові, в Італії, скандинавських країнах, в країнах Балканського півострова, Румунії, і далі — практично по всій північній та центральній Євразії аж до Чукотського півострову; але в багатьох частинах ареалу є досить рідкісним. В історичні часи вовк мешкав в Японії, та був там знищений. На північноамериканському континенті сучасна південна межа ареалу вовка приблизно співпадає із кордоном США та Канади (див. карту).

В Україні вовк зустрічається на всій території за виключенням Кримського півострову, але більш-менш звичайним є тільки в лісовій зоні та в Карпатах.

Екологія

Вовк відрізняється великою екологічною пластичністю. Він живе в найрізноманітніших ландшафтах, віддаючи перевагу відкритому степу, напівпустелі, тундрі, лісостепу, і по можливості уникаючи суцільних лісових масивів. Причиною того є достаток корму, насамперед наявність диких та свійських копитних тварин, а також умови полювання на них, особливо взимку, коли на розподіл та чисельність хижака рішучій вплив завдає висота снігового покриву.

Справа в тому, що в пухкому глибокому снігу в лісах вовки сильно провалюються та не можуть догнати лося або оленя. Ситуація змінюється тільки навесні, під час витривалих настів, котрі легко витримують хижаків, але провалюються під копитними тваринами. Загалом, полювання вовків на відкритій місцевості

Лисиця звичайна

Руда (або звичайна) лисиця – найбільш розповсюджений та широко відомий вид роду лисиць. Вона також є найбільшим видом роду: довжина тіла 60-90 см, хвоста – 40-60 см, маса 6-11 кг. У більшості випадків забарвлення спини яскраво–руде, часто з неясним темним візерунком, черево біле, іноді чорне. Забарвлення у тварин з південних районів ареалу більш тьмяне. Поряд з типово забарвленими "вогнівками" зустрічаються особини з більш темним хутром: сиво-душки, хрестовки, чорно-бурі. Зрідка в природі зустрічаються альбіноси.

Розповсюдження

Звичайна лисиця розповсюджена вельми широко - в Європі по всій території, північній Африці (Єгипет та Алжир, Марокко, північний Туніс), більшій частині Азії (аж до північної Індії, південного Китаю та Індокитаю), в Північній Америці від арктичної зони до північного узбережжя Мексиканської затоки. В Австралії лисиця була акліматизована і розповсюдилась по всьому континенту, за винятком деяких північних районів з вологим субекваторіальним кліматом. В Україні руда лисиця зустрічається по всій території.

Харчування

Лисиця, хоч і належить до типових хижаків, харчується дуже різноманітними кормами. Серед їжі, що вона вживає, виявлено більше 400 видів одних тільки тварин, не рахуючи кількох десятків видів рослин. Повсюдно основу її харчування складають дрібні гризуни, головним чином польовки

Спосіб життя

Індивідуальна ділянка, яку займає пара або сім'я лисиць, має забезпечувати їх не тільки достатньою кількістю корма, але й придатними для влаштування нір місцями. Лисиці риють їх самі, або (що трапляється часто) займають нори борсуків, сурків, песців та інших риючих тварин, пристосовуючи їх до своїх потреб.

Найчастіше лисиці оселяються на схилах ярів та пагорбів, вибираючи ділянки з добре дренованим піщаним ґрунтом, захищені від залиття дощовими, ґрунтовими та талими водами. Навіть якщо нора викопана самостійно, не кажучи вже про борсучі, песцеві і т. ін., вона звичайно має кілька вхідних отворів, що ведуть через більш або менш довгі тунелі в гніздову камеру.

Подібно до вовка, лисиця належить до моногамних тварин, що розмножуються тільки один раз на рік. Тічка (на території України) в неї проходить з грудня до лютого, і продовжується у кожної самки лише кілька днів. Час гону та його ефективність залежать від погоди та вгодованості звірів. Бувають роки, коли до 60% самок лишаються без потомства.

Вагітність у лисиць продовжується 49-58 діб. У виводку налічується від 4-6 до 12-13 цуценят, вкритих темно-бурою шерстю.

Куниця лісова

Куна лісова, або європейська куниця, або жовтодушка (Martes martes) — хижий ссавець роду Куна (Martes) родини Мустелових (Mustelidae). Мешкає в Європі і західних частинах Азії, населяє головним чином лісові місцевості. Розміром більша за свійського кота. На відміну від своєї родички Куни кам'яної (Martes foina), куна лісова уникає людських поселень. Веде переважно деревний спосіб життя.

Хутро куни лісової забарвлено у каштановий або темно-коричневий колір з жовтуватим округлим горловим плямою, яке на відміну від плями біля кам'яної куниці не розділили. Зимове хутро довге і шовковисте, влітку шерсть коротша і жорсткіша. Тіло довгасте з відносно короткими лапками і волосяним покровом на ступнях. Хвіст порівняно довгий і пухнастий, і його функція полягає збереженні рівноваги при лазінні і стрибання. Вуха невеликі, трикутні, облямовані жовтою смужкою, ніс на відміну від куни кам'яної, темний.

Довжина тіла становить від 45 до 58 см, довжина хвоста — від 16 до 28 см, а вага — від 0,8 до 1,8 кг. Самці більші, в середньому на 30% важчі за самок.

Спосіб життя[ред. • ред. код]

Куна лісова в набагато більшій мірі мешканці дерев, ніж інші види куниць. Вони вміють добре лазити й стрибати, долаючи відстань до 4 м. При лазінні вони в змозі розвертати свої ступні на 180°, утримуючись кігтями за кору дерев. Сховища створюють на своїй території, переважно в дуплах, або ж використовують покинуті сховища вивірок, а також гнізда хижих птахів. У цих сховках вони відпочивають у денний час, а в сутінках і вночі йдуть на пошуки здобичі.

Лісові куниці — тварини з вираженою територіальною поведінкою, що маркують свою територію за допомогою секрету, який виділяється анальною залозою. Вони боронять межі своєї території від одностатевих родичів, але території самців і самок часто перетинаються. Розміри територій сильно варіюють, хоча вони завжди більші у самців, ніж у самок. Відмінності спостерігаються і у зв'язку з порами року — взимку території окремих особин до 50% менше, ніж влітку.

Живлення[ред. • ред. код]

Лісова куниця полює за вивіркою

Куни лісові всеїдні, але надають перевагу дрібним ссавцям (наприклад, полівкам, мишакам і вивіркам), а також птахам і їх яйцям. Не гидують і плазунами, жабами, равликами, комахами і падлом. Восени частиною їхньої їжі можуть бути фрукти, ягоди і горіхи. Здобич лісова куниці вбивають укусом у потилицю. Пізнього літа і восени вони накопичують і складають запаси їжі для холодної пори року.

Розмноження[ред. • ред. код]

Спарювання у кун проходить в середині літа, але вагітність через консервації сперми в тілі самки починається набагато пізніше і потомство з'являється на світ лише у квітні. Їх розвиток схожий з розвитком дитинчат куни кам'яної. При народженні їх довжина становить 10 см. У виплоді найчастіше три малих. Протягом перших 8 тижнів вони залишаються в батьківському гнізді, а потім починають лазити навколо нього і обстежувати місцевість. До 16-го тижня вони остаточно стають самостійними, але іноді до наступної весни все ще супроводжують свою матір. На другому році життя у лісових куниць настає статева зрілість, хоча вперше спаровуються вони, як правило, на третьому році життя. Тривалість життя в неволі складає до шістнадцяти років, але в дикій природі лише деякі лісові куниці живуть більше десяти років.

Ласка

Описание: ласка - самый мелкий представитель куньих. Тело очень вытянутое и тонкое. Лапы короткие, вооруженные острыми когтями. Шея длинная мощная. Голова узкая, морда маленькая притупленная, уши довольно мелкие. Нос слегка раздвоен. Глаза большие темные, немного навыкате. Хвост очень короткий. Шерсть короткая прилегающая. В основании хвоста есть прианальные железы, выделяющие неприятно пахнущий секрет.

Окрас: зависит от сезона. Летом верх тела коричнево-бурый, а край верхней губы, брюхо и внутренняя сторона лап белые, на углах рта бурые пятна, хвост буро-коричневый. Зимой ласка становится полностью белой.

Размер: длина тела - 13-28 см, хвост - до 9 см

Вес: самцы - 70-105 г, самки мельче на 30%.

Продолжительность жизни: в природе до 5 лет (в среднем до 9,5 мес).

Голос: во время драки самцы ласок громко визжат.

Среда обитания: различные биотопы (леса, степи и лесостепи, окраины полей, болота, берега водоемов, пустыни, тундра, альпийские луга, около жилья человека).

Отсутствует ласка в полярных пустынях и снеговом поясе гор.

Пища: практически весь рацион ласки состоит из мелких мышевидных грызунов (домовые, полевые и лесные мыши, крысы), кроты и землеройки), а также молодые кролики, цыплята, голуби, яйца и птенцов птиц. При нехватке пищи поедает земноводных, мелкую рыбу, ящериц, мелких змей, насекомых и раков.

Суточная потребность в корме составляет 30-40 г.

Размножение: полигам, в период гона самец может спариваться с несколькими самками.

Для родов самка выстилает гнездо сухой травой, мхом и листьями. Если гнездо потревожат, то мать переносит детенышей в другое место. В случае крайней опасности ласка до последнего защищает свое гнездо. Выводки держатся вместе 3-4 месяца и распадаются в конце лета или осенью.

Борсу́к європе́йський, або лісовий [1] (Meles meles) — вид класу Ссавці (Mammalia) ряду Хижі (Carnivora) родини Куницеві (Mustelidae). Тварини цього виду ведуть наземний спосіб життя, риють підземні сховища — нори — складної будови. Активні переважно в темний час доби. Мають широкий спектр живлення. У північній частині ареалу впадають у зимову сплячку.

Загальна морфологія[ред. • ред. код]

Тіло міцне, товсте, клиноподібне, вкрите грубим, розпушеним, звисаючим, переважно остьовим хутром та обрідним, м'яким і пухнастим підшерстям. Гола на кінці морда загострена, очі малі. Вуха короткі, округлі. Шия товста, конусоподібна. Хвіст короткий. Ноги присадкуваті, масивні, ступні широкі, стопохідні, пальці масивні з довгими кігтями. Сосків шість.

Довжина тіла самців становить 62-90 см, хвоста — 12-20 см, ступні — 9-13 см. самиці дещо менші. Маса тварин значно коливається впродовж року. Влітку самці важать 7-13 кг, восени їхня вага може сягати 20 кг[3].

Хутро полово-сіре з домішкою темного на спині та половим відтінком на боках. Навколо рота й спереду морда біла. Така ж широка біла смуга проходить зверху голови до потилиці й шиї. Очі обведені чорною смугою, що позаду розширюється і охоплює вуха знизу та непомітно зливається з темним хутром верхньої частини шиї. Під чорною смугою з боків голови йде біле пасмо, яке охоплює знизу носовий відділ, щоки та шию з боків і закінчується далеко позаду вух. Підборіддя, горло, шия, груди, черево, лапи й пальці чорні. Нижня щелепа спереду облямована білою смугою. Пахова ділянка полово-буро-сірого кольору[

Борсук веде осілий спосіб життя. Оселяється в лісах усіх типів, у відкритих біотопах, там де є добрі захисні умови у вигляді чагарників. Для побудови поселень частіше обирає місця з ґрунтом, зручним для риття, та природними нерівностями рельєфу: яри, балки, круті береги водойм. Може жити поряд із людиною й навіть у містах[14].

Борсук європейський активний переважно в темний час доби. На полювання виходить у сутінках. Пересуваючись сімейною ділянкою у пошуках поживи, борсук відвідує другорядні сховища. Самці можуть залишатися у простих норах для денного сну. Самиці консервативні, вони більше часу проводять у головних «містечках», там народжують дитинчат.

Сімейною територією борсуки пересуваються стежками, які поєднують між собою підземні сховища, кормові ділянки, місця водопою

Живлення[ред. • ред. код]

Загалом борсук споживає різноманітні кормові об'єкти, як тваринного, так і рослинного походження: комах та інших безхребетних, амфібій, дрібних ссавців, фрукти, кореневища тощо. Відомо, що в Англії основу живлення борсука європейського складають дощові черви. Для інших популяцій дослідники відмічають сезонні зміни основних видів кормі

Розмноження та розвиток[ред. • ред. код]

Спарювання у борсука європейського може відбуватися з лютого по вересень. Після запліднення у розвитку ембріона спостерігається довга стадія спокою — ембріональна діапауза. Вагітність може становити від 270 днів (спарювання влітку) до 376 днів (спарювання наприкінці зими). Борсучиха народжує дитинчат у головній норі в лютому-березні. Всього борсучат може бути 1—6, зазвичай 2—3. Наприкінці третього тижня життя у малюків відкриваються слухові проходи, на 35—42 день — очі. Молочні зуби з'являються через місяць після народження, у 2,5 місяця починають змінюватись на постійні.

До самостійного живлення молоді борсуки переходять, починаючи з віку 3—3,5 місяців. Статевої зрілості досягають на другий рік життя. Тривалість життя борсука може становити 15 років, але в середньому — 5—6 років.

Видра річкова

Морфологічні ознаки[ред. • ред. код]

Порівняно великий звір: довжина тіла самців — 46–90 см, самок — 54–68 см, маса: 6–10 та 3–6 кг. Має довгий хвіст (21–46 см), щільне та коротке хутро коричневого відтінку; пальці на задніх ногах з`єднані шкірястими перетинками.

Поширення і місця оселення[ред. • ред. код]

В Україні здебільшого водиться в річках Полісся та Лісостепу. Зрідка трапляється і в степовій зоні. Гірськими річками Карпат видра підіймається досить високо в гори. Хутро блискуче, темно-буре.

Місця оселення — річки, озера, стариці, ставки. У воді видра майстерно плаває і пірнає. Веде нічний спосіб життя, а вдень спить в норі. Вхід в нору розташований нижче рівня води. Є у видри також і тимчасові сховища — підмиті водою береги, купи хмизу або корчі, повалені дуплисті дерева тощо. Взимку видра звичайно тримається в незамерзаючих місцях річок.

Екологічні особливості[ред. • ред. код]

Відтворити

Видри річкові (лат. Lutra lutra) під час вживання замороженої риби

Видра веде сутінково-нічний спосіб життя. Живе в норі з 1–2 входами, що розташовані під водою і над нею; часто займає старі ондатрові та боброві житла. Живиться переважно рибою, хоч поїдає також багато жаб, раків, молюсків та різних водяних комах. Полює і на водоплавних птахів та мишовидних гризунів, зокрема водяних полівок. Спіймавши здобич, виносить її влітку на берег, а взимку на лід.

Парування у видри відбувається в лютому — березні. У травні самка народжує 2-5 малят. Через 6 тижнів вони вже починають виходити з нори. Статевої зрілості досягає в 3-річному віці, живе 12-15 років.

Охорона та промисел

Занесена в Червону книгу України.

Заєць сірий

Заєць сірий, або заєць-русак (Lepus europaeus) — вид ссавців ряду Зайцеподібні. Широко поширений мисливський вид в Україні.

Морфологічні ознаки[ред. • ред. код]

Довжина тіла 55-70 см, довжина клиноподібного хвоста 8-12 см, маса 4-10 кг. Задні ноги в русака набагато довші за передні, ступні вузькі і витягнуті, повністю вкриті шерстю. Вуха довгі, ланцетоподібні, пригнуті до голови, заходять дальше кінця морди; по зовнішньому краю вуха йде темна смуга.

Літом хутро зайця сірого кольору, жовто-руде з боків і бурувате на спині, а на зиму воно біліє з боків, на відміну від зайця-біляка, у якого хутро взимку чисто біле, за винятком кінчиків вух. У нього вуха значно довші, ніж у біляка. Відігнуті вперед, вони заходять на кінчик носа. Хвіст також довгий, зверху чорний, знизу білий.

Особливості біології[ред. • ред. код]

На пухкому снігу відбитки слідів задніх лап сягають ширини 6 см, пальці трохи розходяться в сторони. Він рідше, ніж заєць-біляк, петляє і здвоює сліди, повертаючись по власному сліду назад.

Екскременти кулястої, горіхоподібної форми, зустрічаються поодиноко або купками; як правило вони темніші, ніж у біляка.

Заєць сірий надає перевагу місцевості, де сільськогосподарські угіддя займають 50% і більше, а також місцям з таким мікрорельєфом, де товщина снігу не перевищує 30 см.

Заєць сірий активний цілий рік. Протягом доби — найбільше в нічний час.

Пересувається, як правило, стрибками, викидаючи вперед задні лапи далі, ніж передні, причому на ґрунті утворюється характерна для заячих слідів конфігурація: сліди передніх ніг знаходяться позаду задніх, і всередині, між слідами задніх. Непогано плаває і здатен пересуватися по нахилених деревах.

Заєць сірий живиться переважно зеленими соковитими травами, взимку — озиминою, а якщо випадає багато снігу, — то молодою корою з штамбів і гілками дерев, чим завдає значної шкоди молодим садам і плодовим розсадникам. З плодових порід зайці пошкоджують яблуню, грушу, абрикос, сливу, персик і вишню. Пошкоджені дерева значно слабшають, а при кільцевому обгризанні кори зовсім гинуть. Період розмноження розтягнутий з березня до вересня (2-3 рази на рік). Перший гін відбувається наприкінці зими, в лютому-березні. Вагітність триває 40-50 днів і зайченята народжуються зрячими і вкритими шерстю (2-9, найчастіше 3-4) наприкінці березня або в квітні. Дорослими вони стають навесні наступного року.Заєць-русак змінює своє хутро 2 рази на рік: навесні (березень-квітень) та восени (жовтень-листопад).

Бобер звичаний

Бобер - найбільший гризун у природі нашої країни. На початку ХХ століття у нас цей вид був на межі вимирання, невеликі популяції залишалися тільки на річці Тетерів. Доля бобра - наочний приклад того, що природоохоронні заходи дають цілком реальний результат: зараз це досить поширений звір, що живе переважно у руслі Дніпра. Самка один раз на сезон народжує 3-4 бобренят. Вид вимагає охорони.

Розміри: довжина тіла сягає до одного метра.

Забарвлення: хутро бобра може мати всі відтінки коричневого: від світлих рудо-палевих кольорів до майже чорного.

Харчування: влітку бобер харчується зеленими частинами трав'янистих рослин, а взимку - пагонами й корою листяних дерев.

Плідність: раз на рік народжується 2-3 дитинчат.

Зимівля: бобри активні цілий рік.

Місцеперебування в місті: водно-болотяні угіддя на околицях міст.

Бобри добувають деревину за допомогою своїх напрочуд міцних та гострих різців. Вони роблять це надзвичайно швидко та вправно: молоде деревце дорослий бобер валить за кілька хвилин. Дерева потрібні бобрам не тільки для будівництва, а й для харчування. Якщо влітку вони живляться прибережною трав'янистою рослинністю, то взимку, коли її немає, їм доводиться їсти деревину, яку вони запасають восени. Аби взимку заготовлені дерева не вмерзали в лід, бобри занурюють їх глибоко під воду, укріплюючи під камінням чи якимось іншим чином.

Період розмноження у бобрів припадає на зимові місяці — січень та лютий. Бобренята народжуються у квітні — червні. Вже через місяць вони набувають майже повної самостійності, але можуть довго, аж до двох років, залишатися з батьками, утворюючи боброву сім'ю.

Бобри мають цінне хутро, яке їх ледве не загубило через неконтрольоване полювання. Але завдяки вжитим заходам винищення тварин припинилось, і поки що популяція бобрів в Україні не перебуває під загрозою.

Іноді бобри можуть завдавати певної шкоди своїми греблями, спричиняючи невеликі повені, але це буває дуже рідко

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: