Г) Причина і наслідок

Всесвіт являє собою суцільний взаємозв'язок предметів і явищ. Процес його пізнання здійснюється від абстрактного розуміння причинності (як зв'язку всього) до пізнання конкретних причинних залежностей у різних сферах дійсності й до дослідження самої категорії причинності. В. І. Ленін з цього приводу писав, що минули тисячоліття, перш ніж зародилась ідея "зв'язку всього", "ланцюга причин".

Цим самим було встановлено, що світ — це не хаос предметів, процесів і явищ, а впорядковане, взаємопов'язане й вза-ємообумовлене ціле. Ця впорядкованість світового цілого виступає як закономірність. У світі жодне явище, жоден зв'язок не виходить за межі цієї закономірності.

Взаємозв'язок і взаємообумовленість предметів і явищ різноманітні. Категорії "причина" й "наслідок" узагальнюють і виокремлюють одну із конкретних і специфічних форм цього вза-ємозв'язку, зокрема ту, яка свідчить про те, що кожне явище чи група, які взаємодіють між собою, породжує інші. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок. При цьому необхідно відрізняти причину від приводу. Привід — це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.

Причинно-наслідковий зв'язок має свої особливості, завдяки чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явищ у часі: причина передує наслідку. Це пояс-нюється тим, що між причиною і наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок. Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.

Перевірку стосовно причинності та її обґрунтованості здійснює людська практика. Не кожна послідовність явищ у часі є зв'язком причини й наслідку. До неї можна зарахувати лише ту, за якої існує зв'язок породження одного явища іншим. Послідовність у часі є лише зовнішньою ознакою причинно-на-слідкових зв'язків.

Важливим моментом цього зв'язку є його необхідний характер. Це означає, що певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й полягає тотожність причини і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється за певних умов. Проте необхідний характер при-чинно-наслідкового зв'язку потрібно відрізняти від необхідності, бо є випадкові зв'язки причини і наслідку.

Саме суттєві, тривкі причинно-наслідкові зв'язки виступають як необхідність, як закон певного кола явищ. Це не означає, що категорія "закон" фіксує лише причинно-наслідковий зв'язок. Вона може одночасно фіксувати як зв'язок суттєвих явищ (зв'язок форми і змісту), так і тенденцію, напрям розвитку тощо.

Система причинно-наслідкових зв'язків включає в себе визнання їх об'єктивного характеру, що органічно випливає з єд-

ності матеріального світу. Субстанцією світу є матерія, що постійно змінюється й існує об'єктивно. Отже, причинний зв'язок матеріальних явищ об'єктивний, як і сама субстанція. Що стосується суб'єктивних причин історичних подій, то їх наявність не суперечить об'єктивному характеру причинності, оскільки вони теж породжуються матеріальними факторами, та й самі суб'єктивні причини не виходять за межі об'єктивної причинності (від людей не залежить форма причинного зв'язку). За певною причиною, за певних умов, завжди настає конкретний наслідок.

Послідовний матеріалізм завжди виступав і виступає з позицій детермінізму, тобто визнання загального характеру причинності, її об'єктивного характеру. Ідеалізм же, навпаки, заперечує причинність, її об'єктивність. Так, Д. Юм зводив причинно-наслідковий зв'язок до психологічної звички, що пояснювалося його нерозумінням ролі практики як моменту причинності. І. Кант вважав причинність апріорною формою мислення, яка лише вносить порядок у хаос відчуттів суб'єкта. Іноді ідеалісти просто зводять причинність до функціональної залежності і под.

Проте якщо виходити з того, що в світі панує хаос безпричинних явищ, то де впевненість, що за певною причиною за певних умов ітиме певний наслідок? Адже в кожній голові цей зв'язок причин і наслідків може скластися досить своєрідно.

Заперечення причинності відбувається у формі теології, різних ідеалістичних вчень, згідно з якими розвиток у світі здійснюється не під впливом внутрішніх причин, а під впливом зовнішньої сили, яка спрямовує цей процес до наперед заданої мети (ентелехія в Арістотеля, телеологія тощо).

У природі, суспільстві ми зустрічаємося з фактами доцільності, але пізнання їх переконує нас у тому, що вони не викликані наперед заданою метою, яка немовби диктується надприродною силою, а відбуваються в результаті природних причин. Факт доцільності у живій природі свого часу матеріалістично обґрунтував Ч. Дарвін, а у вищій нервовій діяльності тварин і людини — І. П. Павлов.

Дослідження справжніх причин історичного розвитку і його законів спростувало ідеалістичні вчення, згідно з якими розвиток суспільства є хаосом взаємодій розрізнених індивідів, які підкоряються волі начальства чи критично мислячій особистості. Воно відкинуло й метафізичне розуміння зв'язку причини й наслідку як застиглих, ізольованих протилежностей, виключених із загального зв'язку явищ. Згідно з науковим вченням, суспільство — це жорстко детермінований процес, який відбувається під впливом змін у способі виробництва матеріальних благ, вирішальна роль в якому належить народу.

Дія причини завжди залежить від умов, тому й вона змінюється зі зміною останніх. Одна й та ж причина в різних умовах може породжувати різні наслідки і навпаки. Наприклад, кінь може впасти як від швидкої їзди, так і від тривалого стояння в конюшні.

В універсальній взаємодії світового цілого причина і наслідок переплітаються між собою. Звідси випливає, що наслідок може породжуватись не однією, а кількома причинами одночасно, і тому потрібно з'ясувати, як діють окремі причини, встановити основу їх взаємодії (визначальні причини).

У розвитку природи і суспільства необхідно відрізняти основні та неосновні, головні й неголовні, внутрішні й зовнішні та інші причини. Головні причини визначають хід розвитку в основних, вирішальних моментах. Другорядні — окремі сторони, нюанси наслідку. Наукова філософія надає вирішального значення не зовнішнім, а внутрішнім причинам. Зовнішні при-чини можуть прискорювати або гальмувати хід розвитку, але не визначають його.

Стосовно суспільства вирізняють, крім об'єктивних, ще й суб'єктивні причини. Об'єктивні — це ті, які не залежать від волі й свідомості людей. До суб'єктивних належить діяльність різних партій, формування класових завдань тощо. Як відомо, події в історії завжди пов'язані з діяльністю людей. Якщо наявні об'єктивні передумови, тоді суб'єктивний фактор стає вирі-шальним.

Взаємозв'язок причини і наслідку передбачає їх взаємопе-рехід, оскільки в процесі загального розвитку причина може виступати як наслідок попереднього (того, що його породило) явища, а наслідок — причиною, яка породжує інші дії.

Наслідок також не залишається пасивним стосовно причини, що його породила, він активно впливає на останню. Наприклад, розвиток промисловості позитивно впливає на розвиток сільського господарства і навпаки.

Зі сказаного можна зробити висновок, що категорії причини і наслідку є необхідною умовою пізнання людиною світу.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: