Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Тема 1. Роль і місце пропедевтики внутрішньої медицини серед клінічних дисциплін терапевтичного профілю.




Змістовий модуль 1. Введення в клініку внутрішніх хвороб. Основні правила розпитування та огляду хворого.

Конкретні цілі:

– Засвоїти основні принципи проведення обстеження хворого за традиціями вітчизняної терапевтичної школи

– Методично правильно проводити розпитування та огляд хворих із патологією внутрішніх органів

– Трактувати взаємозв’язок скарг хворого та робити попередню оцінку щодо ураженої системи організму

– Узагальнювати результати розпиту та огляду хворих та вирізняти на їх підставі основні симптоми і синдроми

Тема 1. Роль і місце пропедевтики внутрішньої медицини серед клінічних дисциплін терапевтичного профілю.

Практичні заняття тривалістю 2,5 академічні години проходять у терапевтичній клініці та складаються з чотирьох структурних частин:

1) засвоєння теоретичної частини теми,

2) демонстрація викладачем методики дослідження тематичного хворого,

3) робота студентів по відпрацюванню практичних навичок біля ліжка хворого під контролем викладача,

4) вирішення ситуаційних завдань та тест-контроль засвоєння матеріалу.

Мета заняття:Пропедевтика внутрішньої медицини як введення в клінічну практику. Історія становлення пропедевтики внутрішньої медицини в Україні та за її межами. Внесок відомих клініцистів М.Я.Мудрова, Г.А.Захар’їна, С.П.Боткіна, О.О.Остроумова, Т.Г.Яновського, В.П.Образцова, М.Г.Курлова, М.М.Губергріца, М.Д.Стражеска, М.П.Кончаловського, М.В.Черноруцького, Г.Ф.Ланга, О.Л.Мясникова, Б.С.Шкляра у розвиток вітчизняної пропедевтичної школи. Основні цілі та об’єкти вивчення пропедевтичної медицини. Основні методи обстеження хворих в клініці внутрішніх хвороб: фізикальні, інструментальні, лабораторні.

Зміст

 

Внутрішні хвороби займають важливе місце в медичній науці і практиці. До них належить велика група захворювань внутрішніх органів – легенів, серця, шлунка, кишок, печінки, нирок, ендокринних залоз тощо. Учення про методи розпізнавання хвороб називається діагностика.

Значний внесок у розвиток діагностики і загальної терапії внутрішніх хвороб внесли вітчизняні клініцисти.

Мудров М.Я. (1776-1831) - творець російської терапевтичної школи. Заснував анамнестичний метод, розробив схему історії хвороби. Вперше в Росії організував практичні заняття для студентів в клініці. Закликав лікувати не хворобу, а хворого. Розглядав хворобу як результат впливу зовнішнього середовища, в зв’язку з чим придавав велике значення гігієні.

Захар'їн Г.А. (1829-1897) – детально розробив схему анамнезу і довів цей метод до висоти мистецтва. Розробив діагностику туберкульозу і його класифікації. Описав зони збільшеної чутливості шкіри при захворюваннях внутрішніх органів. Був одним із творців гігієнічного напрямку в терапії.

Боткін С.П. (1832-1889) - створив фізіологічний напрямок у медицині, є основоположником воєнно-польової медицини. Дав опис черевнотифозної лихоманки, вказав на інфекційну етіологію жовтяниці, встановив розходження між гіпертрофією і дилятацією серця, описав точку вислуховування діастолічного шуму при недостатності клапана аорти.

Остроумов О.О. (1844-1906) - надавав великого значення вивченню спадкоємних порушень і впливів на хворого навколишнього середовища.

Яновський Я.Г. (1860-1928) – засновник вітчизняної фтізіатрії. Розробив нові методи діагностики, лікування і профілактики туберкульозу, описав нові клінічні ознаки хвороби. Він зробив великий внесок в діагностику та лікування захворювань нирок. Обґрунтував фізіологічний шлях підходу до наукового аналізу клінічних явищ.

Василь Парменович Образцов (1849-1920) - видатний клініцист, одним з засновників вітчизняної терапевтичної школи, послідовник С.П. Боткіна и І.П. Павлова. У 1875 році закінчив Медико-хірургічну академію, працював земським лікарем. В 1877-1878 рр. В.П. Образцов приймає участь в якості полкового лікаря в російсько-турецькій війні. В 1879-м він працює у Німеччині, а роком пізніше, у 1880-му, захищає докторську дисертацію «К морфологии образования крови в костном мозгу млекопитающих». Все його подальше життя пов’язане з Києвом. До 1888 г. він працював у воєному шпиталі, а з 1888-го завідувачем терапевтичного відділення Київської міської лікарні. Потім - приват-доцент, а з 1893-го - професор кафедри спеціальної патології і терапії, а з 1904 по 1918 рр. - завідувач кафедри факультетської терапевтичної клініки Київського університета. Його перу належить понад 50 наукових робіт, такі як «К физическому исследованию желудка, кишок и сердца», «Болезни желудка, кишок и брюшины». Дослідження вченого були спрямовані головним чином на розробку та удосконалення методів клінічного обстеження, вивчення захворювань серцево-судинної системи та органів кровообігу, а також хвороб шлунково-кишкового тракту. Він створив і обґрунтував оригінальний метод пальпації шлунка та кишковика (1887), а потім і інших органів чревної порожнини (метод топографічної пальпації органів черевної порожнини). До нього існувала думка, що пальпація органів можлива тільки при їх патології. Вчений довів, що у практично здорових осіб можливо прощупати шлунок, печінку та інше. Глибока систематична сковзна пальпація органів чревної порожнини по Образцову отримала загальне визнання та знайшла підтвердження після введення в клініку рентгенівського дослідження та хірургічних втручань. Ця методика була доповнена та удосконалена учнем В.П.Образцова М.Д.Стражеско.

Василь Парменович розробив особливий метод безпосереднього вислуховування серця (1900), завдяки якому стало можливе вивчення природи ритму галопу і нормального третього тону серця. Запропонував оригінальний метод палець-пальцевої перкусії органів грудної та черевної порожнини у виді щиглика (1910). Описав клініку неврозів серця. Спільно зі своїм учнем М.Д.Стражеско вперше у світі довів можливість прижиттєвого діагнозу тромбозу коронарних артерій - інфаркту міокарда й описав його клініку.

Стражеско М.Д. (1876-1952) - представник Київської школи, видатний клініцист, що проводив клініко-фізіологічний напрямок у медицині. Він продовжував розробку методів глибокої пальпації органів черевної порожнини.

Разом з В.Х.Василенко (1897-1987) їм розроблене навчання про серцеву недостатність і створена її класифікація. М.Д.Стражеско описав різні симптоми при захворюваннях серцево-судинної системи, у тому числі "гарматний тон" при повній серцевій блокаді, обґрунтував теорію ревматизму, як інфекційно-алергійного захворювання стрептококової етіології і виявив особливості взаємозв'язку ревматизму, сепсису і затяжного септичного ендокардиту. Створив інститут клінічної медицини, нині – Національний науковий центр "Інститут кардіології ім. М.Д. Стражеско АМН України".

Серед учених, які належали до Київської терапевтичної школи, академік АН УРСР Макс Мойсейович Губергріц (1886-1951) посідає почесне місце. Від студентських років до останніх днів життя діяльність Макса Мойсейовича була тісно пов’язана з Києвом, його клініками, науковими товариствами та медичною громадськістю. Він брав активну участь у розвитку традицій київської терапевтичної школи.

Макс Мойсейович Губергріц народився 19 січня 1886 р. у м. Юр’єви (нині м. Тарту). Його батько, Мойсей Маркович, був лікарем-дерматологом, дві сестри – зубними лікарями, три брати також займалися практичною лікарською діяльністю. Після закінчення із золотою медаллю гімназії у Ревелі Макс Мойсейович вступив на медичний факультет Юр’ївського університету, а у 1905 р. він перевівся до Київського університету. 1911 р. Макс Мойсейович закінчив курс навчання в університеті й одержав диплом із відзнакою. Після закінчення університету М.М. Губергріц на запрошення В.П. Образцова залишився працювати у факультетській терапевтичній клініці, де й розпочав свою наукову діяльність. 1914 р. він успішно склав докторські іспити й готувався до захисту докторської дисертації. У той час М.М. Губергріц вивчав методи дослідження серцево-судинної системи, зокрема різноманітні способи виміру кров’яного тиску. Результати цих наукових досліджень вчений виклав у доповіді «Найпоширеніші способи визначення кров’яного тиску» на IV з’їзді російських терапевтів. Макс Мойсейович опанував за кордоном методику електрокардіографії у відомого клініциста Ф. Крауса, до якого його направив В.П. Образцов, та одним із перших у Російській імперії почав застосовувати ії на практиці. Цим питанням присвячено низку його наукових праць того періоду: «До питання утворення ритму галопу» (1915), «Фізіологічні основи електрокардіографії» (1916), а також доповідь на V з’їзді російських терапевтів «Серцеві галопи й електрокардіографія».

Образцов В.П. був особисто знайомий із І.П. Павловим. Чимало його учнів вивчали фізіологію у лабораторії цього видатного вченого. Наприкінці 1915 р. М.М. Губергріц теж їде до І.П. Павлова. У лабораторії І.П. Павлова Макс Мойсейович працював майже три роки. Під керівництвом І.П. Павлова М.М. Губергріц написав свою докторську дисертацію «Найбільш вигідний спосіб диференціації зовнішніх подразнень» і успішно захистив її у Військово-медичній академії 20 січня 1918 р. Разом із І.П. Павловим він написав працю про новий рефлекс вивільнення у собак (так званий рефлекс свободи). Клініка стала метою життя М.М. Губергріца, тому він відмовився від посади штатного співробітника лабораторії, яку запропонував йому Іван Петрович Павлов, та повернувся до Києва. Незабаром його призначили завідувачем інфекційного відділення Київського клінічного військового шпиталю.

Одночасно Макс Мойсейович працював позаштатним співробітником у пропедевтичній терапевтичній клініці жіночого медичного інституту. 1919 р. М.М. Губергріц прочитав курс пробних лекцій, після чого за рекомендацією В.П. Образцова його було обрано приват-доцентом терапевтичної клініки медичного факультету університету. На початку 1920 р. Рада медичного факультету Київського університету доручила Максу Мойсейовичу керівництво кафедрою спеціальної патології й терапії, яку він очолював до кінця свого життя. 1928 р. її об’єднали з кафедрою діагностики в єдину кафедру пропедевтики внутрішніх захворювань.

На 1930-ти рр. припадає розквіт клінічної та наукової діяльності Макса Мойсейовича. Реорганізується й розширюється клінічна база кафедри, збільшується ліжковий фонд, з’являється спеціальне устаткування. Клініка стає зразковою лікувальною установою. На кінець 1935 р. створюються фізіологічна й біохімічна лабораторії. Як база Інституту харчування, клініка має спеціальну кухню і розробляє лікувальні столи.

Навколо М.М. Губергріца згруповуються талановиті співробітники та учні (А.С. Берлянд, Є.Б. Закржевський, А.И. Франкфурт, Л.С. Луканцевер, Е.Ш. Каменецький та ін.), які в майбутньому стануть професорами, керівниками терапевтичних кафедр. З’являється низка праць, присвячених функціональній діагностиці й клініці захворювань підшлункової залози та вегетативної нервової системи, проблеми болю тощо.

Клініці виразкової хвороби присвячено ряд праць М.М. Губергріца «Про диференційну діагностику виразкової хвороби» (1950), «До клініки виразкової хвороби», «Про дієтичне лікування кровотечних виразок шлунка» (1936).

Великою заслугою Макса Мойсейовича є те, що він виділив дуоденіти як самостійні захворювання. Ці положення обґрунтовано в таких працях «До питання про дуоденіти» (разом із Є.І. Чайкою, 1935), «Вплив катару дванадцятипалої кишки на хімічний склад крові та жовчі» (1949), «Про діагностику захворювань дванадцятипалої кишки» (1949).

Значну увагу М.М. Губергріц приділяв вивченню функціональної діагностики й патології підшлункової залози. Зберегли своє значення такі праці вченого, як «До клініки хронічного панкреатиту» (1934) та «Про зв’язок між захворюваннями печінки й панкреатичної залози» (1934).

Цілу низку праць М.М. Губергріца було присвячено захворюванням кишечнику. Тут насамперед слід відзначити його доповідь «Про неврози кишок» на III Республіканському з’їзді терапевтів Росії в 1927 р., а також змальовану ним картину гострого й хронічного апендициту.

Вин багато працював над вивченням сутності деяких хвороб порушеного харчування, передусім аліментарної дистрофії («Про аліментарну токсичну дистрофію», 1945), у генезі якої вирішального значення надавав аутоінтоксикації організму внаслідок зниження знешкоджувальної функції печінки. За редакцією Макса Мойсейовича було видано посібник із лікувального харчування.

Важливою ланкою на ниві наукової діяльності М.М. Губергріца була проблема болю. Його цікавив не лише генез болю при деяких захворюваннях (грудна жаба, хвороби печінки та нирок), але й біль, як загальна проблема фізіології і патології. Наслідком проведених досліджень були праці «До проблеми болю» (спільно з О.С. Берляндом та ін., 1933), «Про біль» (1938), «Хімічні зрушення при болю» (1938), «Про проблему болю» (1941) і «Про біль» (доповідь, опублікована після смерті М.М. Губергріца в «Избранных трудах», 1959). Заслуговують на увагу дані його клініки про різноманітні біохімічні зміни в організмі при больовому синдромі. Таке розуміння болю допомагає тлумачити сутність цього складного й дуже важливого біологічного явища.

У 1939 р. за редакцією М.М. Губергріца вийшов у світ посібник «Клінічна діагностика», друге видання якого було здійснено 1946 р. Колосальну наукову й клінічну діяльність Макса Мойсейовича було високо оцінено: 1935 р. йому було присвоєно почесне звання Заслуженого діяча науки УРСР.

У 1926-1927 рр. М.М. Губергріц очолював одночасно кафедру й клініку інфекційних захворювань Київського медичного інституту. Протягом 1931-1934 рр. він керував ендокринологічною клінікою, а в 1930-1941 рр. – клінікою лікувального харчування, яка згодом розвинулася в Інститут харчування, одним із засновників якого був Макс Мойсейович.

У перши тижні Великої Вітчизняної війни М.М. Губергріц виїхав до Томська, де працював консультантом великого евакогоспіталю, а згодом до Челябінська, куди було евакуйовано Київський медичний інститут. У госпіталі вчений проводить велику консультативну роботу, зосереджуючи особливу увагу на тяжко поранених з проникаючими пораненнями грудей. Проведені спостереження дали змогу (разом із А.Л. Пхакадзе і А.Я. Могилевичем) написати працю «До клініки поранень легенів та плеври» (1942), що мала на той час велике значення.

1944 р. М.М. Губергріц разом із медичним інститутом повернувся до Києва і з притаманною йому енергією взявся за відновлення наукової роботи. Його зв’язок із воєнною медициною продовжився – протягом кількох років учений був консультантом Київського окружного військового шпиталю.

1949 р. Макса Мойсейовича було обрано дійсним членом Академії наук Української РСР.

Кончаловський М.П. (1875-1942) - багато зробив для розвитку методики діагнозу, встановивши чотири його частини. Клінічний діагноз повинен відбивати етіологію, патогенез захворювання, морфологію (анатомічна частина діагнозу) і функцію ураженого органа. Кончаловський М.П. створив нову інфекційно-алергійну теорію ревматизму, описав його клінічні форми й особливості перебігу. Розробив показання і протипоказання до переливання крові. Ним була описана клініка хлорозу, тромбопенії, розвинуто навчання про гемопоетичну функцію шлунка.

Ланг Г.Ф. (1875-1948) - вніс величезний вклад у розвиток внутрішньої медицини: вперше - виділив гіпертонічну хворобу в самостійне захворювання, ввів поняття про дистрофію міокарда, розробив класифікацію хвороб системи кровообігу.

Мясников О.Л. (1899-1965) - видатний терапевт, праці якого присвячені найважливішим проблемам внутрішньої медицини – захворюванням печінки, гіпертонічній хворобі й атеросклерозу. За видатні заслуги в кардіології О.Л.Мясников був визнаний гідним міжнародної премії "Золотий стетоскоп". Ним був написаний один з найкращих підручників з пропедевтики внутрішніх хвороб. Створив інститут терапії АМН.

Професор Борис Соломонович Шкляр завідував кафедрою пропедевтики Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова в 1936-1941, т в 1945-1950 рр. Цей талановитий науковець успішно поєднував велику лікувальну роботу з науково-педагогічною та суспільною діяльністю і запам’ятався своїм учням як блискучий лектор, педагог-методист, майстерний та чуйний лікар. Борис Соломонович – автор 67 наукових праць, у тому числі низки монографій та навчальних посібників. Підручник «Діагностика внутрішніх хвороб» витримав 6 видань і дотепер залишається одним із найкращих для вивчення пропедевтики – основ клінічної грамотності кожного лікаря. Під керівництвом Б.С. Шкляра на кафедрі було захищено 15 кандидатських та докторських дисертацій.

Діагностика як наукова дисципліна складається з трьох основних розділів:

1. Розробки і вивчення методів спостереження і дослідження хворого - лікарської діагностичної техніки;

2. Вивчення діагностичного значення симптомів хвороб - семіотики;

3. Вивчення особливостей мислення при розпізнаванні захворювання - методу діагностики.

Мета і задачі пропедевтики внутрішньої медицини:

- навчання діагностичним методам дослідження:

а) основним - розпиту, огляду хворого, пальпації; перкусії; аускультації;

б) додатковим (лабораторно-інструментальним):

- вивчення симптомів і синдромів ураження внутрішніх органів, що виявляються за допомогою лікарських методів дослідження;

- вивчення класичних форм захворювань внутрішніх органів, які найбільш часто зустрічаються.

Відповідно до методів, за допомогою яких лікар виявляє ті чи інші симптоми, їх розділяють на суб'єктивні й об'єктивні. Суб'єктивні симптоми - це ознаки захворювання, про які лікар довідується з розпиту хворого. Об'єктивні симптоми виявляються при застосуванні об'єктивних методів дослідження - фізикальних (огляд, пальпація, перкусія, аускультація), інструментальних, лабораторних. Сполучення патогенетично зв'язаних між собою симптомів зветься синдромом.

Медична або лікарська деонтологія являє собою науку про професійний борг медичних працівників. Основними питаннями деонтології є: взаємини лікаря і хворого; ятрогенії - хвороби, пов'язані з лікуванням; етика ведення важких і безнадійних хворих; самовдосконалення та колегіальність лікарів. Успіх лікування значною мірою визначається авторитетом лікаря. Сучасний лікар повинен знати всі новітні досягнення медицини, постійно читати нові книги і медичні журнали зі своєї і суміжної спеціальності, відвідувати засідання медичних товариств, конференції, пленуми та конгреси.

Авторитет лікаря в значній мірі ґрунтується на його відношенні до хворого, чуйності, участі. Це відноситься і до поводження студентів під час курації хворих.

У розмові з хворими лікар (студент) повинен уникати застосування незрозумілих для хворого слів і медичних термінів. Починаючи роботу в клініці, студенти повинні пам'ятати, що перше враження на хворого справляє зовнішній вигляд лікаря. Будь-яка неохайність в одязі, недостатньо чистий халат, погано вимиті руки лікаря залишають у хворого неприємні почуття, певною мірою знижують авторитет медичного працівника.




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных