СТАНОВЛЕННЯ НАУКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ.

ФУНДАМЕНТАЛЬНІ НАПРЯМКИ ПСИХОЛОГІЇ

План

1. Психологія як наука про безпосередній досвід В. Вундта.

2. Зміст структуралізму Е.Б. Тітченера.

3. Розвиток експериментальної та прикладної психології.

Теорії Ф. Гальтона.

4. Психологія свідомості В. Джемса.

5. Психологія біхевіоризму. Основні положення необіхевіоризму.

6. Гештальтпсихологія.

1. Психологія як наука про безпосередній досвід В. Вундта Вільгельм Вундт (1832-1920 рр.)– психолог, філософ, фізіолог, етнограф, мовознавець. Засновник Лейпцизької лабораторії, де було широко розгорнуто психологічний експеримент. Засновник експериментальної психології, автор таких праць: „Фізіологічної психології”, „Нариси

психології”, „Психологія народів” та ін.

За Вундтом, досвід складається з 2 компонентів:

Ø змісту, або „об’єкта досвіду”;

Ø сприймання змісту, або „самодіяльного суб’єкта”.

Перший компонент виступає предметом природознавства й становить «опосередкований досвід», другий є предметом психології і становить «безпосередній досвід».

Підкреслюючи процесуальний, миттєвий характер психічного, Вундт встановлює зв’язок психології з суміжними дисциплінами: у відношенні до природознавства психологія виступає наукою додатковою, до наук про дух – основною, у відношенні ж до філософії вона є підготовчою емпіричною наукою.

Вчений вважав, що психічні факти – це не предмети, а події, що відбуваються у часі і підлягають зміні. В цьому розумінні вольові акти Вундт вважає типовими і пропонує їх як взірець для розуміння всіх психічних процесів.

Оскільки предметом психології є психічні процеси, дослідження їх може здійснюватися тільки на основі експериментального спостереження. Тільки продукти духу (мова, міфи, звичаї), що виникли історично, не піддаються такому методу, проте психологічний аналіз має можливість дати пояснення тим психічним процесам, які беруть участь у їх виникненні та розвитку.

Вундт ставить перед психологією такі завдання:

- аналіз складних процесів;

- виявлення зв’язків між елементами психічного;

- встановлення законів психічного буття, що узагальнюють проблеми психічної причинності.

Відповідно до поставлених завдань Вундт ділить своє психологічне вчення на такі розділи:

1. психічні елементи – окремі відчуття та їх емоційні тони;

2. психічні утворення – уявлення на базі матеріалу відчуттів;

3. сполучення психічних утворень – свідомість, аперцепція;

4. продукти психічного розвитку – індивідуального, історичного;

5. психічна причинність та її закони.

Психічні елементи мають умовний характер, і як абсолютно прості складові частини психіки, вони є продуктами аналізу та абстракції. Виділяє два роди психічних елементів: Ø відчуття (звуковий тон, тепло, холод, світло); Ø прості почуття, що супроводжують відчуття.

У дійсному змісті психіки існують лише сполучення цих елементів. Спільною властивістю елементів психічного Вундт вважає якість (синє, холодне) та інтенсивність (слабке, сильне, веселе, сумне). Властивості елементів, специфічні для кожного різновиду відчуттів, перебувають у зв’язку з безпосереднім відношенням відчуттів до об’єкта, а почуттів – до суб’єкта.

Розкриваючи поняття психічних утворень (близьке до сучасного поняття „психічних процесів”), прагнучи їх класифікувати, Вундт насамперед говорить про уявлення, афекти, вольові акти як загальні класи психічних утворень, а зорові уявлення, радість, гнів, надію він вважає окремими родами утворень, що становлять загальні класи.

Вундт підкреслює, що психічні утворення ніколи не бувають об’єктами, а є лише процесами, що змінюються кожної миті. Особливість утворень полягає у тому, що до них завжди приєднуються нові властивості, внаслідок сполучення елементів один з одним. Зорові уявлення, наприклад, містять у собі не лише властивості світлових відчуттів, положення і руху очей, а крім цього, й властивості просторового розташування об’єктів цих відчуттів, яких відчуття як такі не містять. Психічні утворення, що складаються з відчуттів, Вундт називає уявленнями, а ті, що складаються з елементів почуття, - душевними рухами.

Видозміна уявлень та почуттів, що підготовлена афектом і раптово завершує його, становить вольову дію. Афект разом зі своїм кінцевим результатом – це і є вольовий процес, частину якого становить вольова дія. Прості вольові дії завершуються пантомімічними виразами – це зовнішні вольові дії, а складні, внутрішні – впливають на уявлення та почуття. Вундт розвиває афективну теорію волі, вважаючи, що афекти є первинним джерелом останньої. Вольовий процес відрізняється від афекту тим, що до нього прилягає зовнішня дія, яка на основі почуття ліквідує самий афект.

Сполучення психічних утворень складає свідомість. Стани, коли цей процес порушується (сон, непритомність) Вундт називає несвідомими. Свідомість буває індивідуальною і колективною. Індивідуальну свідомість він пов’язує з її фізіологічним органом – корою півкуль великого мозку, яка є мереживом клітин і волокон.

Сполучення психічних процесів буває одночасним і послідовним – у формах цього зв’язку і виступає свідомість. Її передбуття становить рівень несвідомої психіки. Рівні свідомості є рівнями інтеграції психічних утворень.

До продуктів психічного розвитку, Вундт відносить мову, міфи, звичаї.

Форми людського спілкування становлять безперервний ланцюг історичного розвитку, в результаті чого виникає ідея людства як загальної форми духовного спілкування, куди входять народи, держави, культурні спільності, роди, сім’ї.

Своє вчення про мову Вундт починає з аналізу жестів і звуків, на основі яких відбувається спілкування. Мова жестів простіша, обмежується лише передачею конкретних чуттєвих уявлень та їх зв’язку. Мова звуків полягає у тому, що до мімічних та пантомімічних жестів приєднуються звукові «жести», що походять з виразних рухів.

Виникнення міфологічних уявлень Вундт пояснює механізмом персоніфікуючої аперцепції, що завжди властива наївній свідомості. Ранні творіння міфічної думки Вундт пов’язує з екзистенціальними інтересами людини: спробами передбачати долю в майбутньому, спостереженням за смертю людей, зв’язком образів сновидінь з реальним життям. В цьому вчений бачить джерело анімізму. З міфів породжується філософія і релігія.

На основі розгляду мови, міфів та звичаїв, Вундт висуває ідею про колективну волю і колективну свідомість. Тлумачиться як вираження збігу духовних властивостей індивідів та їх фактичної взаємодії.

Поняття причинності, за Вундтом, випливає з потреби нашого мислення розміщувати всі факти, дані нам у досвіді, за їх причинами та наслідками. Основні закони психічного буття, що конкретизують психічну причинність, Вундт поділяє на дві групи:

Ø психічні закони відношення, які лежать в основі виникнення та безпосередній взаємодії психічних утворень;

Ø психічні закони розвитку як похідні, що відносяться до складних дій у межах більш широких рядів психічних фактів.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: