Початки прози в західноукраїнській літературі.

Найвагоміший внесок у національно-культурне відродження, становлення нової, народної, літератури в Західній Україні зробили діячі прогресивного літературного угруповання «Руська трійця» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. їхня діяльність була б немислима без тих внутрішніх, галицько-руських, передумов, про які йшлося вище. Але самих цих чинників було недостатньо для національного пробудження у Східній Галичині — воно почалося і розвивалося в атмосфері слов'янського відродження, на яке орієнтувалася «Руська трійця» і яке мало значний вплив на неї (з художніми і науковими творами слов'янських, як і західноєвропейських, авторів гуртківці мали змогу ознайомитися у львівській бібліотеці Інституту Оссолінських, читальний зал якої відкрився 1832 p., і в приватних колекціях).

Для становлення нової української літератури на західноукраїнських землях характерне складне взаємовідношення різних ідейно-художніх тенденцій. Основою літературного розвитку став пафос національно-культурного відродження, що зумовило панування романтизму в синкретичній ідейно-художній системі, у якій співіснували також тенденції просвітительського реалізму та сентименталізму. В силу історичних умов на Західній Україні виник характерний для літератур поневолених націй патріотичний варіант романтизму. Його настрій виявився у загалом бадьорому, закличному тоні творчості молодих літераторів.

У романтичній новелі-казці «Олена», що започаткувала нову художню прозу на західноукраїнських землях і стала першим твором романтичної прози й першим зразком жанру новели в українській літературі, Шашкевич уславив карпатських опришків як захисників пригноблених, народних месників, висловив протест проти соціального гніту. Як і у віршах «О Наливайку», «Хмельницького обступлєніє Львова», позитивним героєм у цьому гостросюжетному творі виступає народний ватажок (опришок Медведюк). «А тота ціла картина оприського курища, — писав І. Франко, — так чудно і артистично змальована Шашкевичем в «Олені», чи ж не виходить вона на апофеоз того єдиного протесту проти неволі, який тоді був можливий для народу?» 126, 92). І. Франко недаремно вжив слово «тоді» — він аж ніяк не ідеалізував і не абсолютизував свавільні акції простолюду, зокрема криваву помсту, розуміючи, що в нові часи конституційна монархія уможливлювала інші, цивілізовані шляхи боротьби проти гноблення.

59. Проблематика поеми «Сон»

Проблематика твору — показ страшного життя українського народу; співчуття оборонцям волі, що страждають на каторгах, осуд українців, які заради чинів забувають свій край, свою мову, втрачають національну та людську гідність, засудження самодержавної політики російського царату.

Ідейний зміст — гнівне таврування кріпосницького суспільства.

Гострою сатирою на російський царизм стала поема Т. Шевченка “Сон”, сам факт написання якої був одним із головним пунктів обвинувачення проти Т. Шевченка під час його арешту в квітні 1847 р. Викриття монарха Миколи І, що на той час став “жандармом Європи”, було важливим завданням письменників-демократів. На це першим відважився український Кобзар, який сміливо поглумився над вінценосцями. Його цар “неначе з барлоги ведмідь виліз” — лютий, сердитий. А в іншому епізоді він усього-на-всього “кошеня”, нікчемне і пусте. Від пияцтва імператор “одутий, аж посинів”. Ще нищівнішу характеристику дає автор цариці: “мов опеньок засушений, тонка, довгонога…, хита головою”. Письменник з гострим сарказмом пише не тільки про сучасних йому монархів, а й про їхніх “славних” попередників. Бачачи напис на постаменті пам’ятника Петру І, ліричний герой поеми поринає у спогади:

“Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая [Катерина II] доконала вдову сиротину”. Шевченко ненавидить обох, називає Їх катами, людоїдами, бо вони зруйнували залишки козацької вольниці, знищили сотні тисяч українців (”наїлись обоє”); вони — грабіжники багатств нашого народу (”накралися!”), руйнівники його традицій, мови, культури. Обвинувачами колонізаторської політики Петра І перед його пам’ятником є козаки, яких цар зганяв у невські плавні будувати свою нову столицю,

Образ панства поданий Шевченком узагальнено. Але вже навіть їхня зовнішність викликає огиду. Порівняння з годованими кабанами та індиками, емоційно-оцінні епітети пикаті, пузаті і метафора золотом облиті вичерпно увиразнюють їх портрети. Ще гидкіші Шевченкові придворні: це підлабузники (блюдолизи), кар’єристи (та товпляться, щоб то ближче стати коло самих), людці, які повністю втратили почуття власної гідності (може, вдарять, або дулю дати благоволять). Особливо вражаючою характеристикою панства є сцена, яку І. Франко образно назвав “генеральним мордобитієм”. Кулак у цій сцені є влучним символом російської державно-бюрократичної системи. Жало Шевченкової сатири не обминає і наших нікчемних “землячків”. Тішачись “циновими ґудзиками” свого чиновницького стану, один з них називає себе “просвіщенним”, що означає для нього вигідно нажитись:

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: