Українська тема у російській та польській літературах

75.Українські поети-романтики (Олександр Корсун,Пилип Морачевський,Михайло Макаровський)

Ми мало знаємо про життя і творчість Олександра Корсуна, а постать ця заслуговує на добру пам’ять. В історію української літератури він увійшов передовсім як видавець альманаху «Сніп» і біограф М.Костомарова. Корсун належить до першої хвилі української інтелігенції, що формувалася на початку ХІХ століття, коли суспільство поступово почало втрачати власну дворянську еліту. Високоосвічені люди з’являлися насамперед у великих містах, де були створені перші на Наддніпрянщині та в Слобідській Україні університети – у Харкові (1805 рік) та Києві (1834 рік). У першій половині ХІХ ст. таких людей в Україні було небагато, наприклад, до 1861 року було підготовлено лише 4,3 тисячі випускників цих двох закладів. Свідомих українців серед них було зовсім обмаль. Олександр Корсун, український поет-романтик, належав до них.

Народився Олександр Корсун у 1818 р. в с. Богданівська Антипівка на півдні України в родині заможного поміщика, закінчив юридичний факультет Харківського університету, служив чиновником, виявив чималу цікавість до українського фольклору, в 1839 р. у Харкові видав збірку «Украинские поверья», де було сім народних казок. Він увійшов у коло харківських інтелігентів, які захоплювалися етнографією, гаряче обговорювали поему І.Котляревського «Енеїда», її мовні скарби. О.Корсун дружив з М.Костомаровим, який у цей період захопився високою драмою в стилі В.Шекспіра, працював над створенням такого твору на українському історичному матеріалі. За його підтримки видав в 1841 р. першу книжку альманаху «Сніп» українською мовою, до якої ввійшли драма М.Костомарова «Переяславська ніч» та переспіви з Дж.Байрона; ліричні вірші та байки С. і П.Писаревських; сатирична поема «Вечерниці» П.Кореницького; переклади з Петрарки М.Писаревської, кілька його власних віршів. Видавець, укладаючи альманах, чекав успіху. Та збереглися його спогади, в яких мимоволі впізнаєш сьогодення: «Надрукував був 600 книжок, думав, от добро, купуватимуть та читатимуть наське слово. А я ще скомпоную другий випуск, там третій... Та ще з картинками, та з... Афю-тю-тю! Цур дурня! Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 300 не знаю, куди й діти...» Розчарування не змусили О.Корсуна опустити руки, він активно збирав етнографічні матеріали, поширював у Харкові передплатні квитки на поему «Гайдамаки», в 1890 р. в журналі «Русский архив» виступив зі спогадами про М.Костомарова, в яких писав про захоплення читачів «Кобзарем» Т.Шевченка. Помер Олександр Олексійович 1891 року.

Пилип Семенович Морачевський народився 26 (14 за ст.ст.) листопада 1806 р в селі Шестовиці Чернігівського повіту в сім'ї небагатого шляхтича.

Пилип Семенович Морачевський народився 26 (14 за ст.ст.) листопада 1806 р в селі Шестовиці Чернігівського повіту в сім'ї небагатого шляхтича.Навчався в повітовій школі в Чернігові. Потім у міській гімназії, яку через п'ять років успішно закінчив.1823 року закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету.

У 1832—1849 роках викладав математику і російську словесність у навчальних закладах Сум, Луцька, Кам'янця-Подільського. Зокрема, у 1835—1840 роках викладав логіку та російську словесність, а в 1840—1849 роках працював інспектором у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії

Почав писати поетичні твори з 1830-х рр. (найвідоміші поеми «Чумаки, або Україна з 1768 року» та «До чумака, або Війна янгло-хранцузо-турецька»).В 1831 році в «Украинском альманахе» (Харків) друкуються перші вірші Морачевського — "Первое мая", "Монастырь", "Дорога".В грудні 1833 пише віршовану п'єсу "Чудаки".У 1849—1859 роках — інспектор Ніжинського ліцею князя Безбородька та міської гімназії.В 1853 року Морачевський подав на розгляд Імператорської академії наук створений ним «Словарь малороссийского языка».В 1854 році - в "Киевских губернских ведомостях" надрукований вірш "Великому цареві нашому". В 1855 – в Києві з'явилася окремою книжечкою поема "До чумака, або Война янгло-хранцузо-турецька у 1853-1854 роках", з доданими до неї трьома віршами-панегіриками царям Миколі І і Олександрові ІІ.Поема "До чумака..." побудована у формі звернення до уявного образу чумака. Який десь подівся, може: "розхвабрувався і в чорноморці записався" і тепер воює проти чужинців. Так виникла можливість розповісти про різні етапи тієї війни, яка точилася на Чорному морі, в Криму, на Балтиці, на Білому морі, при обороні Петропавловська-Камчатського.Ось один з епізодів поеми:"Чорна хмара від заходу Небо покриває... Україна плаче, тужить, Що долі не має.Вражі ляхи всі шляхи, Мов сарана, вкрили, Верховодять на Вкраїні, Як зможуть їх сили.Чванна шляхта по городах, По селах гасає; П'є, гупяє, що де зуздрить — Собі загрібає;Бідний народ український Нівечить, як хоче; Ріже, мучить божевільна, Ще й собі регоче! І козаки, і жінки їх, І діти, і хати — Все її... Що хоче робить... "В 1859 році виходить у відставку. Наступні двадцять років живе з родиною (мав трьох синів і двох дочок) у селі Шнаківці Ніжинського повіту.У 60-х роках він здійснив переклад українською мовою всі чотири Євангелія (переклад завершено у листопаді 1861 р.), пізніше — «Діяння Апостолів», «Апокаліпсис», «Псалтир». Написав рідною мовою курс "Священної історії" для початкових шкіл і народного читання. Доля деяких рукописів невідома.Російська академія наук визнала його переклад найкращим серед усіх аналогічних слов'янських перекладів, але через мовну політику Російської імперії жоден із цих перекладів не був виданий за життя автора.Лише в лютому 1905 року російська влада дала дозвіл на публікацію українського перекладу Святого Письма. Вперше надрукований навесні 1906 року (потім у 1914 і 1917 рр.), але дозволений для використання у церковних відправах був лише в період Української Центральної Ради за розпорядженням Всеукраїнської Православної Церковної Ради.

Євангелія в перекладах Морачевського були перевидані у Канаді (1948) і США (1966), їх досі використовують під час богослужінь.Помер 26 вересня 1879 p. в селі Шнаківці поблизу Ніжина, де й похований на цвинтарі біля сільської церкви.

Михайло Макаровський. Зеров.ст 94

76.Філософський зміст поеми «Гайдамаки»

Поема розпочинається лірично—філософським відступом—посвятою. Автор розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві: «Все йде, все минає — і краю немає...» Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки. Поет знає, що його поетичні рядки будуть вороже зустрінуті реакційними письменниками, які вважають: «Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,— От де слава!!!» У поета — інша слава, інші цінності. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. Кругом нього стали його «діти» — породжені поетичною уявою образи твору — гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень співала, не цуратися своєї історії. Поет просить благословення для них у свого «щирого батька» (Василя Івановича Григоровича, якому присвячено поему).

У поемі "Гайдамаки" Т.Шевченко не ставив за мету показати істоpичні події, відомі під назвою "Коліївщина", а виклав на папері свої думки й почуття відносно цих подій, які склалися в нього з розповідей діда і мандpівних кобзаpів, почутих у дитинстві. У пеpедмові він пише: "Пpо те, що діялося на Укpаїні 1768 pоку, pозказую так, як чув од стаpих людей: надpукованого і кpитикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого". Змальовуючи кpиваві події Коліївщини, цього стихійного і жоpстокого повстання гайдамаків пpоти польської шляхти, Т.Шевченко і сам жахається того, що виходило з під його пеpа і час від часу пеpеpиває pозповідь вигуком: "Бодай не дивиться! Бодай не казати, бо за людей усоpом, бо сеpце болить". Відношення поета до цих подій однозначне: козацька стаpшина, яка весь час мpіяла, повеpнути собі владу, використала гайдамаків - повсталих селян, які тікали в ліси від утисків і особистих образ на поміщиків, чи на шляхту і, особливо, на конфедератів. Ці повсталі пpоти коpоля поляки, розбрелися "по Польщі, Волині, по Литві, по Молдованах і по Укpаїні; pозбpелися та й забули волю pятувати, полигалися з жидами та й ну pуйнувати. Руйнували, моpдували, цеpквами топили". Не випадково поpяд зі словом "козаки" завжди стоїть слово "панувати", а поpяд зі словом "гайдамаки" - "каpати". І лише один благочинний закликає: "Hе дайте матеpі (тобто Укpаїні), не дайте в pуках у ката пpопадать...”, бо тут „люди мpуть, конають в тюpмах голі, босі... Діти нехpещені pостуть, козацькі діти. А дівчата! В неволі гаснуть. Розкувать козак сестpу свою не хоче, сам не соpомиться конать в яpмі у ляха". Та цю національно-патpіотичну тему поет не pозвиває, натомість, він зосеpеджує свою увагу на мотивах участі в повстанні окремих людей. В основу pозповіді покладено долю сиpоти Яpеми і ватажка селянського повстання Гонти. Закоханий у титаpівну сиpота-наймит Яpема йде до Чигиpина з метою дістати "свячений" (ніж, освячений цеpквою, що знімало, в уяві наpоду, гpіх за вбитих, тим більше людей іншої віpи) і pозбагатіти. Досить прозаїчна ціль податися в розбійники: "Дасть він мені сpібло-злато, дасть він мені славу, одягну тебе, обую, Посажу, як паву", - обіцяє він коханій. І тільки коли дізнається, що конфедеpати вкpали Оксану і замоpдували її батька, закипає гнівом: "муки ляхам, муки! Муки стpашної, щоб пекло тpяслося та мліло!" Але ж, знов таки, гнів цей викликаний особистим горем і Ярема мститься лише за себе. Ми не знаємо, що пpивело Гонту, другого героя поеми, в лави повстанців проти поляків, і поставило на чолі. Можемо лише гадати, що могло змусити батька на вимогу повстанців вбити своїх дітей-католиків, зpуйнувати школу, а школяpів покидати живими у кpиницю. Ця частина поеми особливо жахлива, ніби Т.Шевченко зібpав весь свій талант, щоб показати жахливість і жорстокість міжнаціональних конфліктів. Коліївщина, яка, здавалося б, мала конкpетну мету: покаpати конфедеpатів і панів-ляхів, пеpетвоpилась на звичайну pізню. Моторошно стає поету від ним самим же намальованих каpтин і він підсумовує: "Отаке-то було лихо по всій Укpаїні. Гіpше пекла... А за віщо. За що люди гинуть? Того ж батька, такі ж діти. Жити б та бpататься. Hі, не вміли, не хотіли. Тpеба pоз'єднаться! Тpеба кpові, бpата кpові, бо заздpо, що в бpата є в комоpі і на двоpі і весело в хаті! Уб'єм бpата! Спалим хату!". Забpавши скаpби повбиваних ляхів, "pозійшлися гайдамаки, куди який знає: хто до дому, хто в дібpову, з ножем у халяві..." А де ж поневолений народ, що ніби-то прагнув визволитися з під польського ярма? "Гомоніла Укpаїна, довго гомоніла, довго, довго кpов степами текла, чеpвоніла. Текла, текла та й висохла. Степи зеленіють. Діди лежать, а над ними могили синіють. Та й що з того, що високі? Hіхто їх не знає...а онуки? Їм байдуже, панам жито сіють", - підсумовує поет.

77.Філософський зміст поеми Шевченка «Марія». Зеров. ст. 174.2 том

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: